"Журналісти – це жирні зелені мухи". Як українські військові знущалися над українським журналістом

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 47712 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 06/06/2014Дата публікації

Я ніяк не можу оформити все у стрункий текст. Цивільні біженці, що підтримують терористів. Контррозвідники, які кажуть, що винні в усьому – Майдан і журналісти. Випадкові люди, які потрапляють у полон.

Вивчав прийоми контррозвідки проти власної волі Артем Чапай, INSIDER

Їдучи в Ізюм, я не збирався на війну: все одно не відрізняю БТР від БМП. Мене цікавили виключно соціальні аспекти. Настрої, особливо мирного населення. І я уявити не міг, що за розмову з солдатами біля сільмагу мене приймуть за шпигуна.

Тепер я знаю, що таке "яма". Непросто поснідати, коли ти в наручниках, а очі й верхня частина голови замотані непрозорим скотчем. Але треба, і то швидко. Ти не знаєш, скільки ще тебе триматимуть. Тобі болить між очима і під ребрами. І тільки тут ти розумієш, що це війна.

Як виявилось потім, подібне стається і зі спеціалізованими військовими кореспондентами, які постійно на місці й мають усі можливі види акредитації. Комусь не дають працювати, когось б’ють за підозрою в роботі на ворога: Аркадій Бабченко – лише один із них, і теж не перший. Таке стається і з тими, хто постійно працює з "нашого" боку. Як потім співатиме мені контррозвідник у масці, "а на войне как на войне".

"Появляются идейные и начинают раскачивать страну"

Військовий патруль забрав мене в машину "за компанію" з солдатами. Командир патруля спершу думав вигнати мене, тоді передумав – забрав документи й посадив знов у машину. Я записав це в плюс нашій армії: справді, як це – не перевірити?

На КПП забрали фотоапарат і телефон. Теж логічно. Зав’язали очі й повели. Теж логічно: щоб не бачив, як розташований табір. Я сказав, де зупинився і якому з прес-секретарів дзвонив. Думаю, зараз перевірять і виведуть назад. В рюкзаку, який залишив для безпеки (щоб не думали, що там зброя) є додаткові посвідчення спілки журналістів та військовий квиток. Все так легко перевірити.

Але мене привели у місце, яке серед знаючих називається "яма", хоча це було підвищення. Схоже, машина. І чую, що крім мене, в ній є ще хтось. Дихає. Мене попередили:

- Не розмовляти, а то буде застосовано фізичну силу.

Коли мене вивели і вперше вдарили, я навіть не зрозумів.

- У меня гибнут ребята! – пояснив мені голос.

В наметі мені розв’язують очі. Навпроти – люди в масках, з автоматами, ножами. Починається допит. Дивна гра: з одного боку, не вірять, що я журналіст і питають, хто мене завербував. З іншого, окремо б’ють за журналістику.

Это журналисты виноваты, что гибнут мои ребята. Знаешь, как это происходит? Появляются идейные, как ты, и начинают раскачивать страну, – як потім виявиться, це про Майдан. – И журналисты. Если бы не журналисты, ничего этого бы не было. Это из-за тебя гибнут мои ребята.

Все звідкись знайомо: щоб виправдати жорстокість, тебе роблять особисто винним.

Це не все. Щоб виправдати її, людину треба дегуманізувати (за розумні слова мене теж окремо битимуть). Дегуманізувати – значить зробити "не-людиною":

- Знаешь, есть такая жирная зеленая муха. Говорят, она чует труп за сорок километров. И журналисты такие. У меня как только гибнут ребята, так сразу появляются журналисты. Ты сюда приехал делать имя на смерти моих ребят. Ты сначала сделай что-то для страны, а потом начинай писать.

Які закони?

В якийсь момент, лежачи на землі після того, як мене збили з ящика ударом берца в живіт, я таки запитав:

- Ви ж працюєте на українську державу. Тут що, закони не діють?

- Какие законы? Тут наших ребят убивают!

Закон один – військовий час. Але водночас не залишає відчуття, що все відбувається за інструкціями. Просто це інструкції воєнного часу замість мирних законів. Просто нам не кажуть, що тут війна: її називають "АТО".

Б’ють без садизму, дозовано і так, щоб нічого не зламати: по вухах, по животу, по вилицях, по шиї. Все решта – залякування. Лякають відрізанням вух, відрізанням сосків. Стріляють над вухом. Змушують за три секунди відповісти, "хто тебе завербував", із дулом пістолета в роті.

І ти все розповідаєш. Якби було що – розповів би все. І про ФСБ розповів би, і про ГРУ розповів би. Пройшлися по біографії, й виявилося: можливо, я працюю не на Росію, а на ЦРУ. Як-як називалась та книжка Едварда Саїда, яку ти переклав на західний грант? Ах "Гуманізм і демократична критика"? Окремий удар за "гуманізм", і окремий за "демократичну".

Коли тобі приставляють до потилиці дуло автомата й питають, якої ти релігії, ти розумієш, що найгірше для країни сталося з нами за останні півроку - знецінення людського життя. Якщо смерть Нігояна чи Вербицького викликала хвилі обурення, то тепер – одним більше, одним менше...

В якийсь момент тобі здається, що логічним продовженням буде справді застрелити тебе й вивезти на той бік: мовляв, це зробили сепаратисти. Після побоїв це навіть не страшно, скоріше образливо. І в голові фраза "ні за х** собачий". Страшно навіть не за себе, а за рідних: тобі буде вже все одно, а їм – ні.

Спасибі, що армія

Дружина знайшла у мене в електронці контакти всіх прес-секретарів і вийшла-таки на того, з яким спілкувався я. Поки мене погрожували "передати десантникам", прес-секретар уже заспокоював дружину: "Не переживайте, він не у терористів, а у армії".

Бо вони все ж якось перевірили мене, хоча стверджували, що "ніхто мене не знає". Навіть у найгірші моменти я був радий, що це – армія. Можливо, працював стокгольмський синдром: я майже любив головного в масці, який мене допитував, у ті моменти, коли ми для перепочинку співали українські народні пісні.

Можливо, я навіть в найгірші моменти розумів: тут дисципліна й рішення про мою долю прийматиме не виведений з рівноваги автоматник, а якийсь втомлений генерал. Я був радий і досі радий, що це була армія, а не якийсь самодіяльний загін.

Я підписав документ, що не маю претензій до дій службовців АТО. Й хоча я підписував його під дулом автомата – я справді не маю претензій до конкретних дій конкретних службовців.

Бо, знову ж, розумію: усе відбувалося за інструкціями, які зараз діють замість закону. Просто ми, "цивільні салабони" (як мене назвали), не усвідомлюємо, наскільки війна відрізняється від миру – в тому числі для "мирного" населення. Навіть якщо цю війну називають "АТО".

"Журналіст" – це все-таки привілейований статус. Мене було дуже легко перевірити. Мене відпустили через ніч. "Номер перший", який дихав у камері поруч, там уже довго. Я не знаю, хто він і за що він там: я боявся дізнатися зайве про іншу людину, щоб з мене не вибили цю інформацію. Знаю лише, що "Номер перший" піднімав і тримав переді мною відро для сечі, щоб я торкнувся пальцями краю відра, щоб зміг влучити з зав’язаними очима і зв’язаними руками.

Інші люди

- Ти що думаєш, усі терористи ходять з автоматами і в кирзаках? – саркастично питали мене під час допиту.

До того, як стати "військовополоненим", і після, я спілкувався з цивільними, що повтікали зі Слов’янська та Слов’янського району. Інших – підслуховував.

Між собою вони часто називають терористів зі Слов’янська – "патріотами". Це інформація для роздумів про те, чому армії буде тяжко повністю "зачистити" регіон від терористів. А я думаю про те, що відбувається під час допиту таких цивільних, якщо вони потрапляють під допит. Як їм довести, що вони – не терористи?

З іншого боку: солдати української армії, які постійно ризикують життям. У голосах рядових, які водили й охороняли мене, відчувалося співчуття. А з іншими я спілкувався до затримання.

У когось "бойовий дух" високий. Багато хто зі старших – заявляли мені контррозвідники – прийшов тому, що їх покликали командири рот. А хтось називає своє прізвище і каже, що давно демобілізований, а тут його знову призвали, й він уже був у "цій Чечні" під Слов’янськом і більше не хоче.

Коли я дивлюся зараз на сонце в Києві, все здається таким далеким і нереальним.

Найважче усвідомлювати: те, що сталось зі мною – хоч і найгірше в моєму особисто житті (не так побої, як погрози "повільною смертю" і т.п.), але це – тільки малесенький епізод із хепі-ендом на тлі того, що відбувається загалом. З багатьма людьми, в тому числі цивільними, невинними, відбуваються і продовжать відбуватися значно гірші речі.

Я ніяк не можу оформити все у стрункий текст. Цивільні біженці, що підтримують терористів. До скількох цивільних жервт може призвести зачистка?

Контррозвідники, які кажуть, що винні в усьому – Майдан і журналісти. Випадкові люди, які потрапляють у полон. Є ж сотні людей у полоні терористів – і, впевнений, у полоні терористів значно гірше. Непередбачуваніше.

Й усе це погрожує стати систематичним.

Ті, хто думає, що знає правильний вихід, просто нічого не розуміє. В якийсь момент між побоями я просто сидів, дивився у брезентову стінку військового намета й бурмотів: "Не можу повірити. Не можу повірити". Я не можу повірити, що це відбувається в Україні.

Я пробую, пробую – й ніяк не можу оформити все у стрункий текст, як умів раніше.

Я тільки у тисячу разів глибше зрозумів одне стародавнє побажання:

Мир вам!

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Артем помиляється. Це не через інструкції. Це тому що люди зі зброєю стають неконтрольованими. Чи ви думаєте, що силовиків в численним лагерях - блокпостах хтось контролює :)? Багато випадків використання важкого озброєння саме ексцес виконавців.

З цього є вихід. Для контролю над військовими - трибунали. Винахід давній як світ. Мені було б приємно подивитись на бліяння цієї наволоці на трибуналі без маски. Хай розповість хто йому "давав інструкції". А потім у військову вязницю чи до стінки.

Для всіх нас вихід - швидка жорстка зачистка на Сході. Зі штурмами, танками, ударами авіації та артилерії. Чим довше відбуваються бойові дії тим гірше. Нагадаю, на початку сепарів можна було розігнати кількома автоматними чергами на ураження. А групу Гіркіна - десантноштурмовою ротою. Все за годину максимально. Соплежуйство та моралізаторство це погано.