Росія перетворює «джедайські» трюки на зброю. Вона веде війну проти України, просто новими методами

Переклад: Артем Чапай

Запитання: Що спільного між наступними подіями в колишніх радянських країнах?

Узбекистан вимагає, щоб в усіх радіопередавачах були пристрої для «самознищення». Таджикистан вимагає, щоб від старих покришок позбавлялися не у столиці, а принаймні за 40 кілометрів від неї – щоб їх не використали протестувальники на барикадах. Латвія слідом за Литвою забороняє державні російські телеканали. Казахстан дозволяє цензуру й обмежує протести в разі надзвичайної ситуації.

Відповідь: Усі ці дії намагаються не дати Росії зробити в цих країнах те, що вона зробила в Україні.

Якщо не зразу очевидно, як ці сумнівні заходи мають допомогти вберегтися від… ну, що там робить Росія – то це тому, що події в Україні досить сильно змінили саме уявлення про те, чим є вторгнення і-або війна. Тож лідери колишніх радянських республік нерівно й різко реагують на нову й безпрецедентну загрозу, до якої вони зовсім не готові.

Російські мислителі давно помітили, що Захід дуже недооцінює важливість політичних і психологічних чинників у війні. Можливо, росіяни мають рацію: досвід боротьби з повстанцями та інші типи війни низької ефективності, зокрема після 11 вересня, показали, що соціо-політичні елементи бойових дій – справжня проблема для Заходу в цілому, а не лише для США.

Захід у своєму розвитку бойового мистецтва десятиліттями зосереджувався на таких витончених і езотеричних технологіях, як стелси, дрони, самонавідна зброя. Й західне уявлення про війну передбачає великі армії, які приходять і вирізують до біса одна одну.

Уявлення ґрунтується на тому, що зрештою після взаємної різанини одна зі сторін не захоче чи не зможе продовжувати – і на цьому здасться (чи припинить існування). Дикість цього підходу принаймні врівноважується концептуальною – хоч і не обов’язково етичною – однозначністю.

Чим далі США від конфлікту, де одні солдати вирізають інші, поки хтось не крикне «Дядьку Сем!», тим невпевнененіше США почуваються. Інформаційна війна – особливо широка прогалина США. Спроби її застосувати регулярно відкидаються як огидна пропаганда (ну, хай не завжди). Американські політологи схильні зводити конфлікт до трьох більш-менш однозначних напрямків: 1) дипломатія, 2) відкрита війна, 3) економічні засоби.

Радянська доктрина стверджувала, що війна включає два ключові аспекти, що працюють спільно: соціо-політичний та військово-технічний. Радянські планувальники витрачали більшу частину часу на підготовку середовища для військових дій і на знищення політичної волі суперника до протидії.

Це робилось активними методами – кампаніями пропаганди, дезінформацією, підтримкою пацифістських рухів на Заході. Якщо ж ці методи виявлялися безуспішними для досягнення бажаного результату – то вживалися дедалі активніші заходи, спеціальні сили проникали й починали руйнувати зсередини політичні та військові командні сили й контрольні структури. Й тільки після цього решта армії могла завершити захоплення влади.

Схоже на те, що сталось у Криму і що відбувається на сході України, правда? Ну – доктор Стівен Бленк, експерт з військової стратегії Росії в Інституті стратегічних досліджень при воєнному коледжі армії США, вважає інакше. Розм’якшення ворога спецпідрозділами перед активним вторгненням «було частиною радянської доктрини, але те, що відбувається зараз – цілком нова і не дуже зрозуміла форма ведення війни».

Схоже, російські військові теоретики весь час від падіння СРСР розвивали своє уявлення про конфлікт. Бленк каже, що нові підходи до війни поки що мало вивчались, але існує дослідження «Війна Росії нового покоління в Україні: висновки для оборонної політики Латвії», яке випустила у квітні Академія національної оборони Латвії. Латвійці пробують зрозуміти росіян.

В дослідженні висуваються 10 елементів, які характеризують нову модель війни Росії. Деякі елементи – як-от зміщення від вибухів і вбивств до атак на волю супротивника до боротьби – мають безпосередні переваги (а саме, менше вибухів і вбивств). Але зміщення до підходу, де домінує психологічна війна та «поєднання політичних, економічних, інформаційних, технологічних і екологічних кампаній» має й похмурі наслідки.

Почнемо з того, що всьому цьому значно важче протистояти – бо така війна покладається на почуття, а не на речі, які легко помітити, як-от танки та літаки. Фахівці з оборони надають перевагу об’єктивному світу даних, які можна виміряти – а не химерному світу відчуттів.

Люди в колишніх радянських республіках знають, що їм слід зробити щось для захисту від такої нової війни – але не уявляють, що це мало б бути. От вони й роблять такі начебто божевільні речі, як пристрої для самознищення в телевізорах.

Що гірше, дослідження латвійців показує, що «спроби знищити волю ворога до боротьби вимагатимуть зміщення від війни в певний проміжок часу до стану перманентної війни як стану життя нації».

Звучить знайомо? Й не забувайте, що ця ідея про перманентну війну країн і після того, як стрілянину завершено – чистісінька спекуляція. Президент Обама минулого року заявив, що війна в Іраку, «як і будь-яка війна, повинна закінчитися. Цього вчить історія. Цього вимагає демократія». Ця навіть призвело до того, що деякі почали стверджувати: «стан перманентної війни, що почався близько 12 років тому (з 11 вересня 2001 року), несумісний із демократією й повинен у найближчому майбутньому завершитися».

А може, США зараз зіткнулись із новою дійсністю, яку вже зрозуміли деякі розумні росіяни. Невдовзі після 11 вересня критики заперечували, що ідея «Глобальної війни з терором» надто відкрита й невизначена.

Але Росія показала в Україні – а колишні радянські республіки продемонстрували своїми дивними відповідями – що можливо, просто ось так тепер ведуться війни.

росія агресія