Від революції забагато хочуть: хибні оцінки подій 2004-го року заважають судити про наслідки

Оцінка статті на цей момент: +6/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 73099 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 18/11/2009Дата публікації

Мантра про те, що «помаранчева революція не виправдала надій» останнім часом стала чи не магістральною у вітчизняному «хейт-спічі», вона вже сприймається як аксіома, яка не потребує доказів. Я не згоден з такою оцінкою.

Революційні підсумки підбивав: Микола ПОЛІЩУК

Без сумніву, якщо виходити з обіцянок на кшталт «створення п’яти мільйонів робочих місць» - то вони однозначно не могли бути виконаними в країні, де на той час (та й зараз) кількість зареєстрованих безробітних не перевищує мільйона.

Так, тіло Гонгадзе так і не поховане, але безпосередні виконавці вбивства отримали належні строки, вже на підході до розгляду справа Пукача, а покійний Кравченко отримав навіть більше, ніж міг би по суду.

Плюс бонус: давно вже не викрадали журналістів, а якщо десь і відбувається стрілянина – так одразу і відомо, що це якісь чергові заїжджі курочкіни виясняють між собою свої суто російські стосунки.

Зрештою, все, що я очікував від Помаранчевої революції – буквально, щоб ніхто не наказував мені, що робити і як думати – я отримав. Все інше начебто можу заробити собі сам.

Схід і Захід давно вже припинили "розчаровуватися" і "зачаровуватися" в революції

Як кажуть древні східні мудреці, найкраща держава – та, яку народ не помічає.

Ото і є мій критерій, його реалізація на даний момент мене влаштовує.

Однак існує кілька типів специфічного сприйняття самої революції, виходячи з яких справді можна говорити і про її неефективність, і про недосягнуті цілі.

Один із цих типів зводиться до сприйняття подій 2004-го року як такої собі «останньої революції» і притаманна людям із максимально завищеними очікуваннями.

Згідно з цієї теорією, українська історія розглядається, як боротьба сил демократії (або ж націонал-демократії) та авторитаризму, причому силам демократії фатально не вистачає до перемоги якихось сантиметрів, чи там часток секунди – і її корабель в черговий раз тонув, коли довгоочікувана пристань маячила вже на обрії.

Від Мазепи до зимових походів і від студентського голодування до «України без Кучми» історія ішла спіралями: ріст національних настроїв-зрив-військова поразка-репресії-соціальна апатія, допоки знову не з’являлися молоді та ранні пасіонарії – лише для того, щоб започаткувати нове коло.

З фаталізмом приречених сприймалося цими «лицарями абсурду» чергове повстання, поразка в якому вже очікувалася на рівні підсвідомому. Перемога Ющенка в такому контексті мала б бути описана двома словами: кінець історії.

В принципі, було досягнуто того ідеалу, який вже фізично не можна було перевершити, подібно до швидкості світла чи абсолютного нуля.

В такому разі з «помаранчевою революцією» суспільна еволюція мала б завмерти, оскільки досягати вже не було чого.

Всі вершини здавалися підкореними, всі вороги переможені, мріяти більше ні про що. Залишається займатися улюбленою українською справою: сидіти вечорами на кургані під скіфською бабою, дивитися на зоряне небо і думати про космос.

Але ж реально виявляється так, що життя продовжується, а зовсім не завмерло 2004-го року. Мало того, Майдан вже не центр всесвіту, тут не киплять пристрасті і не сидять знімальні групи з усього світу, що щогодини пускають в ефір тривожні репортажі, там вже не співає не те, що Бурмака, а навіть «Ґринджоли» і лише колона на поштамті нагадує про колишні буремні події.

Такий когнітивний дисонанс примушує шукати «зрадників революції», в які одразу ж записуються усі вчорашні її лідери. Фактично, їм висуваються не стільки конкретні звинувачення в якихось ляпсусах (яких нова влада дійсно наробила чимало), а те, що вожді «не змогли» зупинити історію п’ять років тому, і Україна летить в якесь невідоме майбутнє – до того ж майбутнє страшне тим, що тепер його доведеться будувати самотужки.

На відміну від тих часів, коли питаннями нашого майбутнього монопольно займалися з Москви, або ж і ми самі в боротьбі за самостійну і соборну державу просто не задумувалися далі сьогоднішнього дня.

У 2004-му році була розповсюджена ще одна помилкова думка – про те що в принципі одна тільки зміна режиму Кучми сама по собі підніме матеріальний добробут населення, а також примусить державну і судову машину працювати, як їм належить.

Думка певною мірою наївна - революція сприймається як ритуал, виконання якого вже саме по собі може привести до зростання добробуту, без якогось докладання зусиль з боку самого населення.

Загалом це також дуже по-українськи. Подібні настрої «мати все і щоб за це нічого не платити», зокрема, зумовлюють великий відсоток бажаючих бачити Україну в Європейському Союзі і ще більший відсоток небажаючих вступу до Північноатлантичного альянсу (попри взаємну залежність інтеграції до однієї структури від інтеграції в іншу).

Я не буду засуджувати і звинувачувати у міщанстві носіїв таких уявлень. Саме прагматизм піднімав найбільші повстання і революції, саме бажання їсти більше і смачніше було двигуном чи не всіх масштабних світових подвижок. Принаймні, воно явно переважало фанатизм, ідейність та жертовність окремих героїв-одинаків.

Тим більше, що радянський патерналізм створив у багатьох поколінь людей уявлення про головну функцію держави – розподільчу, яка має більш чи менш якісно годувати своїх громадян. Однак Помаранчева революція не ставила і не могла ставити перед собою саме такої мети.

Навпаки: демократичні принципи можуть робити рівними людей у їх, наприклад, праві на працю, але рівність в отриманні державного пайка – це вже не демократія.

До речі, сьогодні носії такої ідеї – це практично повністю електорат Тимошенко, який успішність державного апарату оцінює виключно по кількості розданих населенню активів, від дешевого цукру до марлевих пов’язок.

Так, ці люди справді обманулися в своїх сподіваннях.

Більшість же людей не «розчаровані», а просто, виконавши свою справу, розійшлися по домівках – і це найкращий варіант розвитку подій, бо є держави в Латинській Америці та Африці, де революційні традиції передаються з покоління в покоління – і це аж ніяким чином не сприяє стабільності і демократичним перетворенням в них.

В принципі, допоки громадяни вірять, що зможуть формувати органи влади і впливати на них принаймні через голосування, потреби в революціях як таких нема. Нормальне суспільство має регулювати себе самостійно.

Хоча зазіхання на таку систему і спроби узурпації влади, без сумніву, знову зможуть мобілізувати цих людей.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +6/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!