Як я їздив на збори резервістів. Що змінилося (або ні) в армії за 2 роки. +ФОТО

Оцінка статті на цей момент: +5/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 52319 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 19/10/2016Дата публікації

Ми лежимо в абсолютній темряві і слухаємо артилерію. Бррм-бррм-бррм! - глухий гарматний залп. Друга ночі. Половина намету прокинулася і прислухається.

Репортаж: Павло СОЛОДЬКО

Секунд через 15 - гррах!-гррах-гррах! - кожен розрив, наче об землю всім стовбуром вдаряється височезна сосна. З таким звуком “приходять” снаряди важкої артилерії.

- САУшка їб.на! - вгадує хтось. Вочевидь, згадує неприємні хвилини.

- І не одна, - додає ще один знавець.

Крізь брезент намету видно вибухи снарядів - чотири спалахи, майже одночасно. Відраховую час. Гррах!-грах-грах-гррах! Вісім секунд. Приблизно 2,7 км від нас.

Наш намет стоїть у неозорому степу неподалік Миколаєва. Офіційна назва - Широколанівський військовий полігон. В народі - Шир Лан або Шрі Ланка.

***

Спершу - коротко для тих, хто не любить багато літер. Наголошу, що це лише мої враження.

ЩО ЗМІНИЛОСЯ В АРМІЇ:

Стало кращим спорядження, особливо одяг і взуття. В порівнянні з вереснем 2014-го - небо і земля.

Стало краще з технікою. Частина автобригади - після капремонту. Більшість машин нашої батареї - на ходу. Два роки тому рекордом було, якщо хоча б дві заводилося.

ЗСУ може мобілізувати тисячі людей у короткі терміни. Протягом доби зібрати і перевезти за кількасот кілометрів, оформити і забезпечити.

Люди готові йти служити. Один з офіцерів зізнався, що не очікували такого напливу резервістів. План перевиконано вдвічі.

Нас справді навчали, хоч і не весь час. Артилеристи взагалі продиху не знали. І стріляли багато.

Менше “аватарів”. У порівнянні з 2014-м - небо і земля. Як сказав майор на стрільбах: “Пройшли ті часи, коли на полігонах водку пили”.

У нас є штурмова авіація, здатна літати й уночі, на недосяжній для радарів низькій висоті.

У нас є тактичне ППО, в тому числі й ракети. І вони влучають.

З’явилися проблеми із протитанковими ракетами. На навчаннях у 2014-му кожен із “птуристів” здійснив хоча б постріл.

Помітно роботу замполітів. Подяки, відзнаки, нагороди - все це дуже важливе для бійців, і про це не забувають.

Широкий Лан - уже не те страшне місце, відоме за скандалом з 53-ю бригадою. На полігоні цілком можна жити.

ЩО НЕ ЗМІНИЛОСЯ:

“Показуха”. Через бажання командування бачити всіх в однаковому “пікселі” ми фактично поїхали додому на день пізніше.

Елементи бардака. То кухні немає, то “волокита” з оформленням, то непродумана доставка боєприпасів.

Зарплату видають вчасно, як і раніше.

Військкомати не договорюють. Bоєнком не сказав ані слова про “добровільність” цих зборів.

В ЗСУ й далі приходять люди з різних верств суспільства. Кілька днів із нами жив 22-річний хлопчина з Києва: мама - суддя на Печерську, тато їздить на “мерсі”, а син добровільно пішов служити, і проситься в АТО.

А тепер - РЕПОРТАЖ

Військкомат надіслав чотири повістки протягом місяця. Щоразу дата змінювалась.

“Перебуватимете у підрозділі, в якому проходили службу в АТО…” - бадьоро повідомив воєнком. Я дуже зрадів. - ...у 72-ій бригаді. Білоцерківській”.

В АТО я служив зовсім в іншому підрозділі, в зовсім іншій бригаді.

Наметове містечко на Шир Лані

Таке буває в армії. Призивався я з Чернігова, а демобілізувався на Київщині. Ось вам і причина плутанини.

Редакція згодилася мене відпустити - в обмін на цей репортаж. Тим більше, що навчання мали тривати недовго.

- На 10 днів, - запевнив воєнком.

Так що бабине літо я провів на Шрі Ланці.

***

О 7:40 виїхали з райцентру. Я саме згадав, що забув у холодильнику пакет із “продуктами харчування на одну добу”.

Кілька десятків “військовослужбовців резерву” - хто в “британці” [камуфляж], хто в джинсах. І представник військкомату - приземкуватий капітан із дипломатом, набитим нашими обліковими паперами.

Настрій бадьорий, з регулярними підколками, що замість зборів поїдемо змінювати шосту хвилю мобілізації.

На зупинці по Новообухівській трасі нашого бусіка активно стопив молодий бородань у великих червоних навушниках, це викликало загальні веселощі: “Стань йому!”

8:30. Обласний збірний пункт на ДВРЗ - безрадісна закрита територія, зусібіч ще й оточена залізницею. Мікроавтобуси з районних військкоматів. “Оно диви! - апокаліптичний голос в кінці салону, - Луганські номери. Прямо в Щастя повезуть”.

Асфальтований плац із величезними автобусами, обабіч під навісами - лавки та смітники. Схоже на автовокзал, тим більше, що довкола час від часу вигукують “Кагарлик! Яготин! Переяслав! Обухів! Бровари!” тощо.

На плацу - кількасот чоловіків. Від 20 до 50 років, всі служили в зоні АТО. Авдіївка, "Зеніт", ДАП, Нікішине, Санжарівка, Широкине, Попасна - судячи з поки що скупих історій, кожен устиг побувати і пережити.

Жодного знайомого я не зустрів, але почав шукати нових. Першим став Женя, позивний “Бінтік”, який голосно розповідав про шахту “Бутовку” і Морячка. Одразу згадав Лєру Бурлакову, але то був інший Морячок і за рік до.

Женя з Гостомеля, працює охоронцем у Києві, життєрадісний жартівник - із тих, що ніколи не мовчать. “Бінтік” - характерний для медиків позивний.

Минає кілька годин. Вихід охороняється ВСП [військовою службою правопорядку], і супермаркетів тут нема. Виручив кум, який приїхав і передав їжу через паркан. Поруч таксист теж передавав резервістам пакет - судячи з їхнього збудження, з алкоголем.

Опівдні хтось із Яготина почав кричати “Путін - х.йло!”. Більшість ігнорувала ці крики. Тоді дядько почав вимагати підтримки від своїх: “Яготин!” Він збуджувався все більше: “Яготин! Хуйло!”

О 13:10 ми завантажились у “Неоплан” і рушили. Крізь вікно було видно, як ВСПшники конвоюють крикуна. Дядька сильно хитало.

“На Пандору летить”, - констатував Бінтік. “До чого тут Стругацькі?” - подумав я, не одразу згадавши фільм “Аватар”.

***

Половина автобусу зовсім не пила в дорозі. Ще одна половина залишилася адекватною. Правда, кожні півгодини ми зупинялися - покурити-попісяти.

На полігон приїхали вже за північ.

1:45. Фари виривають із темряви фрагменти пейзажу - полинялі намети, між ними вітер ганяє куряву. “Обухів, на вихід!”

Це прийомний пункт. Пройшовши його, ми станемо вже не резервістами військкоматів, а службовцями військової частини.

Між автобусами і наметом-їдальнею - нещільний кордон ВСПшників, які “проводять огляд особистих речей” на предмет алкоголю. Обабіч встановлені великі плазми - очевидно, для розваги новоприбулих. Зараз транслюється якийсь серіал про воров в законе.

За 20 хвилин очікування я так змерз на пронизливому степовому вітрі, що проігнорував перевіряльників, пройшовши з рюкзаком повз столи з розпотрошеними сумками.

В їдальні за збитими з дощок столами стояли новоприбулі. Одноразовий посуд, гречка з тушонкою, хліб трикутними скибками, паруючий бідон із солодким чаєм.

Посередині - пічка-буржуйка, запах диму одразу ж нагадав про бліндажний побут в АТО. Дрижаки минули, захотілося спати.

Щойно дійшла моя черга, як на вулиці загукали “Обухів! Строїмся!” Годинник показував 2:30 ночі.

Ще дві години нас шикували, рахували, проводили перекличку. Ставало все холодніше.

4:30. Під ранок я майже сягнув Нірвани. Втома і холод знущалися над тілом.

Промені ліхтарів, сотні хитких тіней знеможених резервістів, відголоски нічних телепрограм у плазмах, стовпчики диму і зоряний розсип у небесах - до 5:00 все це почало здаватися гоголівським сном.

Люди, які багато випили в дорозі, переживали цей стан ще яскравіше. На холодному вітрі вони швидко тверезіли. Автобуси поїхали, обігрітися було ніде.

...Нарешті з’являється наш капітан із купою паперів у руках. Перекличка, перехід до іншої галявини. Кілька великих наметів, між ними - доріжки, розмічені кольоровою стрічкою, як в аеропорту.

- Вам туди, - майор зникає, зникають і всі наші. Залишаюся один. Над входом пришпилено листок із написом “ОФІЦЕРИ, СЕРЖАНТИ”.

Всередині безлюдного намету - саморобні лавки, підлога вистелена шматками коврового покриття. В кутку - купа розірваних целофанових пакетів і великих картонних коробок. Ще один роздрукований напис: “ЧАС НА ПЕРЕВДЯГАННЯ - 20 ХВИЛИН”. На годиннику - 5:35.

Стомлені прапорщиці з речової служби видають форму та інше спорядження: кашкет-мазепинку, мундир, штани, бушлат (все піксельне) із утепленою внутрішньою підстьожкою.

Видають білизну - оливкові футболки (з довгим і коротким рукавом), кальсони, труси. Видають речовий мішок, шкарпетки, рушник.

Видають взуття - канадські берци Prospector. Чорні і дещо неоковирні з вигляду, але мають мембрану Gore-tex і підошву Vibram.

Все, що видали - нульове. Все (вперше за мій недовгий досвід служби) чудово підійшло за розміром. Все, за винятком шкарпеток, треба повернути після завершення зборів.

Точно такий же комплект - тільки ще й із флісовою шапкою - видавали і на зборах у 95-ій десантній бригаді.

5:50. Як же тепло у казенних штанах, берцях та бушлаті! На сході з’явилася рожева смуга. Наразі це єдиний орієнтир у довколишньому пласкому світі.

Ще один намет - розподіл на посаду. У моєму посвідченні офіцера запасу - три коди військово-облікових спеціальностей. Замполіт, авіанавідник, офіцер управління.

Змарнілий за ніч майор із червоними очима нишпорить у ноутбуці. Вільних вакансій замполітів нема, авіанавідники теж не потрібні.

- В комендантский взвод пойдете?

- А куди ще можна?

- Смотря что умеете, - робить ковток холодної кави. - В АТО кем были? Фактически.

- “Фаготчиком” був, у протитанковому взводі. Коригувальником артилерійського вогню.

- ПТУР? - оживає офіцер. - Как вам противотанковый дивизион? Ракетчиком?

***

8:10. Табір 72-ї окремої механізованої бригади - це не наметове містечко, а ціле місто. Більше сотні наметів. У кожен вміщається 20-40 людей.

Біля наметів - саморобні лавки, умивальники й попільнички. Умивальник біля намету нашої батареї - це пластиковий бачок з діркою, в неї через гумову прокладку вставлено вентиль. Поруч - 40-літрова бочка з водою, в ній плаває вирізаний з пластикової пляшки черпак.

Лавка - металева скриня з-під якогось інструменту, зверху до неї приклеєно акуратно вирізаний шмат ковроліну. В ролі попільнички - перевернута гільза від 152-мм снаряду.

Між наметами - техніка. УАЗи й вантажівки, причепи-водовозки з жовтуватою технічною водою, набраною десь у степових ставках.

Стоять позашляховики з номерами ЄС, з іржею та побитими боками, в дірках. Білі літери на синьому тлі - Польща, Іспанія, Литва, Німеччина, Данія… Скромний європейський внесок у захист своїх кордонів.

Над наметами - море прапорів: переважно синьо-жовті, кілька червоно-чорних. На найвищій щоглі - чорний. З неформальним логотипом бригади: череп у береті й цифра "72".

***

Батареєю командує 25-річний капітан, назвімо його Олександр, він кадровий військовий. Також є замполіт Анатоліч, теж капітан. Контрактник, на гражданці займався банківською справою.

Всі інші офіцери - в АТО. Солдати й сержанти - там же. На Шир Лані від батареї залишилися тільки Саша й Анатоліч, кілька солдатів і старшина. Всі інші посади де-факто вакантні. Ці посади тимчасово й посіли резервісти.

Так я став командиром взводу у батареї протитанкових ракет. І вперше в житті побачив перекоти-поле.

10:25. Одразу ж видали зброю - АКСи. Мені як офіцеру дістався ще й пістолет. Набоїв не видавали. Зате кожен отримав від старшини сумки з протигазами.

Старшина батареї - це посада. Класичний типаж - дебелий прапорщик років 40, давно в армії, вже не може без неї, має характер селянина, міцного господарника.

Наш старшина був саме таким. Назвімо його Іванич.

Кобуру з пістолетом треба було почепити під ремінь, як того вимагає статут. Через одне плече протигаз, через інше - автомат.

І щоб усі вдягнули піксельний верх - куртку чи бушлат, і “Зніми шльопки, вдягни берцi”, і ось уже пролунало забуте “Шикування об 11:15! Загальне шикування! За спортмайданчиком!”.

***

11:00.Утримаюся від точних цифр. Скажу тільки, що у спільному строю "місцевих" і резервістів зібралося надзвичайно багато людей. Тисячі їх.

Командир бригади виступив коротко і по суті. Ласкаво просимо в доблесну 72-гу бригаду, дали відпор агресору, дамо ще більше, навчання плануються грандіозні, готуйтесь ночувати в полях, підписуйте контракт.

“Хто підписує, отримує 10 днів відпустки наостанок. Їдь додому хоч сьогодні”, - сказав, обернувшись до бійців, замполіт. Ніхто не зголосився, натомість резервісти згадали про щойно покинуту “гражданку”.

- Ще 10 днів! - з відчаєм сказав хтось позаду.

- Які 10 днів! В Маріуполь поїдеш! - вкотре повторив “жарт дня” Бінтік.

Пройшов оркестр, пронесли бойовий прапор. Зіграли державний гімн. Урочиста програма нібито була завершена… але ні, ось під’їхав джип. З нього вийшов міцний дядько в пікселі і з трапецієподібними вусами.

- Локота! - застогнав сержант Паляниця з Білої Церкви. - Це мінімум година!

Генерал-майор Олександр Локота - начальник штабу оперативного командування “Північ” Сухопутних військ ЗСУ. Вище командувача ОК - тільки командувач Сухопутних військ і Головнокомандувач (Віктор Муженко).

З його 40-хвилинної промови я дізнався дві важливі речі: а) поїздка на збори була добровільною, б) збори триватимуть 13, а не 10 днів.

Після промови командувач проінспектував вишикувану бригаду. Ішов уздовж тисяч невиспаних, замерзлих, частково з похмілля людей, які стояли під палючим сонцем. Хтось знепритомнів, ще один захрипів, вигнувся в епілептичному нападі.

До нас генерал дійшов за півгодини.

- Это птуристы? - схвально окинув оком наш монохромний стрій. - Вы, наверное, стрелять не будете. Ракеты очень дорогие.

- Елітне подразділєніє, - знущально сказав якийсь невидимий нахаба із лав сусіднього підрозділу.

***

13:10. Почалися заняття. Спершу спільні - про техніку безпеки. Особливо запам’ятався сапер, який почав зі слів “оцій штуці все одно, хто ви - кандидат наук чи довбой.б”.

Він розповів про міни й детонатори. Один із них нагадував світлодіод.

- Так, дехто його в розетку пхає, - сказав сапер. - Ну, пальці хоч пришити можна.

***

16:45. Отримали від старшини бронежилети, каски і спальні мішки (габаритні, зате теплі).

Так вийшло, що наш взвод мешкав не в одному наметі, а у двох. Більша - і меткіша - частина військовослужбовців резерву зайняла вільні койки у наметі командира.

То був чудовий, обжитий намет. Хороша буржуйка, гостра сокира, електрика, телевізор з супутниковою антеною, мотузки для білизни, домашня консервація і бутильована вода… Під окремим целофановим навісом - командирський стіл із принтером та комп’ютером.

У найвіддаленішому закапелку, відгородженому маскувальною сіткою, жили медики - контрактники Люда та Інга.

Побутова сценка

Менша частина взводу, яка провтикала або погордувала вчасно зайняти місце у зручному командирському наметі, потрапила в сусідній.

Всередині - пустка. Вичовгана земля, пожухла травичка. Частина зовнішнього тенту ближче до землі згнила. До нас тут ніхто не жив, намет виставили ще під час переселення на Шир Лан - як резервний.

Мешканців резервного намету було п’ятеро (імена змінено!):

Микола Головера - тракторист із Кагарлика, з коричневим від польового сонця обличчям, дещо підпухлим від спожитого по дорозі сюди. Років дядя Коля має не менше 45-ти, військовий квиток ще радянський.

Ігор Гудименко - підприємець із Броварів, з повадками олдового панка. Сива борідка, кенгурушка з капюшоном, спортивні штани й гумові капці. Був на Майдані. Років стільки ж, скільки дяді Колі, але Ігор спортивніший.

Дмитро Баглай - 26-річний фахівець з забою рогатої худоби, високий і худий. Темно-русяві волосся і борода робили його схожим на молодого чеченця. Перший позивний в АТО - “Саїд”, другий - “Вовк”. Фанат риболовлі і полювання, живе на Обухівщині.

Володя “Матрас" - безробітний із Яготина, років 35-40. Тримався дещо осторонь, участі в житті намету і спільнокошті майже не брав. Перші два дні тверезів, а решту часу - страждав на шлунок. Кожні дві-три години Володимир бігав до вбиральні.

Автор - енергетик з Обухівського району, 40 років. Повненький старлей в окулярах, зламану дужку яких він щоранку прикручує скотчем. Був на Майдані. Не знає, як закривається задній борт “ГАЗ-66”.

***

17:10. Стоїмо уп’ятьох посеред похиленого намету і роздивляємося велетенські плями на внутрішньому тенті - сліди води, яка під час останньої зливи протекла всередину нашої хатки.

Пріоритети побутових питань, в порядку важливості: койка, матрас, електрика, тепло.

Микола та Ігор ідуть до старшини пробивати ліжка й матраси. У замполіта знайшлися довгі мотки дроту, два трійники і відрізана від якогось приладу електровилка. У мене є клейка стрічка, у Дмитра - ніж, на стовпі біля намету - розетки.

17:45. Проклали “лінію” від стовпа до намету, з кількох спроб скрутили конструкцію з двох трійників. Уже можна зарядити мобільники. Щоправда, якщо піде дощ, коротке замикання неминуче.

Страшно навіть уявити, що буде, як піде дощ. Під ногами - жирний степовий чорнозем, зараз міцно збитий. Гравієм підсипано тільки головні дороги і під’їзди.

Армійське ліжко - залізна рама з пружинами чи крупною сіткою. До рами приварені ноги, їх можна скласти. Узголів’я теж складається. Фактично розкладачка, тільки простіша й міцніша.

Матраси ватні :) стьобані :)). Майже всі рвані - об сітку чи пружини ліжок - зате жодного вологого.

18:10. Виноват, гравієм посипана і дорога до туалету. 200 метрів до довжелезної канави, вочевидь виритої інженерно-саперною машиною.

Над канавою - дерев’яні кабінки, іноді кілька підряд, іноді по дві. З діркою в дерев’яній підлозі. Деякі вже й без дверей. Але загалом досягти приватності можна.

На окремих кабінках зберігся інвентарний запис - у центрі, приміром, “ВБИРАЛЬНЯ №68”. Уявіть масштаб.

18:45. П’ять ліжок у віддаленому від входу кутку. Ніжки вгрузли у ґрунт неоднаково. Треба щось підкладати. Ігор пробігся наметами і попитав щодо дощок. Якісь артилеристи порадили йому свою кухню, де в якості дров використовувалися порубані снарядні ящики.

Кілька дощок Ігор поклав ще й поперек рами, щоб сітка не провисала. Бо якщо вона провисає, в нього болить спина. Це наслідок травми тазу, отриманої під Широкино. Там Ігоря вдарило вибуховою хвилею об колоди при вході до бліндажу.

20:10. Ми недовго були самі, до нас заселяється друга батарея. Точніше, її частина - два десятки бійців. Вони теж резервісти. І теж протитанкісти, тільки не ракетники, а артилерія.

Здається, це хтось із них пожартував на загальному шикуванні про “елітне подразділєніє”.

21:00. Вечірня повірка. Коротка доповідь командирів підрозділів комбригу - і нас розпускають спати. Всі зморені першим днем зборів, який розтягнувся на два.

Щоб почистити зуби, використовую півкружки питної води з виданої Іваничем упаковки. На вечірньому шикуванні замполіт нагадав, що питною є тільки бутильована вода. Від іншої може бути срачка.

- Так уже за.балися на цьому полігоні, - додав в особистій розмові. - Скоріше б в АТО!

В наметі - хоч око виколи. Стомлені мужики хропуть і пахнуть. Знову в армії. Ще 12 ночей.

***

Рівно о 6-й ранку нас будить старшина другої батареї.

- Шо в учєбці, - бурчить Діма. Старшина світить на його ліжко ліхтариком.

- Ми не ваші, - кажу, сідаючи в спальнику. Пара з рота не йде, отже, маємо більше 10 градусів тепла. - Ми ракетники. Елітне подразділєніє.

***

Після вранішнього шикування наша батарея іде “в парк”.

Це парк техніки. Щоб не видати військову таємницю, пропоную уявити територію в кілька футбольних полів. Значно більшу за описане вище наметове містечко. На цій території, великими квадратами - ряди військових машин.

Вантажівки різних марок та розмірів. Легка бронетехніка, танки, міномети. Самохідні гармати, просто гармати, тягачі. Протиповітряні установки, понтони, інженерна техніка.

Гармат наших побратимів-артилеристів нема. Їх легко впізнати за довжелезним стволом. Друга батарея вже виїхала у поле.

А ось наші машини. Знайомимося з ракетною установкою … подробиць не буде з огляду на військову таємницю :) … день пролетів непомітно й цікаво. Разом зі старшиною забрали з батарейного “Уралу” буржуйку. А також дошки, цвяхи, закіптюжений чайник і молоток.

І воду на всі наступні дні - більше 10 упаковок. Дві з них ми одразу заховали під ліжка - про всяк випадок.

Коли ввечері з поля повернулися зморені артилеристи, в нас було світло, тепло, гарячий чай і стіл (збитий із дощок і нерозрубаних колод).

А о другій ночі нас розбудила артилерія.

***

Kрізь брезент намету видно спалахи від прильоту гаубичних снарядів - блимнуло чотири рази, кучно, майже одночасно. Заплющивши очі, відраховую час.

Новий звук - наче тріщить тканина. Тр-тр-тр-тр-тр! Схоже на швидкострільну чергу зенітної установки.

Пах-пах! Пах! Пах! Пах-пах! Такі знайомі розриви...

- “Град”, - апокаліптично каже Володя. Щось не схоже на прильоти “граду”, там був трохи інший звук. Цей якийсь слабкіший.

- Зушка! - здогадується хтось із артилеристів. Точно, це ж так снаряди зенітної установки розриваються у повітрі.

Довгий свист - наче міна, тільки щось дуже вже повільно. Оце вже точно щось нове. Ніч за брезентовим тентом раптом перетворюється на ясний день. Освітлювальний снаряд!

Виходжу надвір. Ніч у спалахах вогнів, наче тоді, під Дебальцево. Далеко на горизонті виходи і прильоти важких гаубиць. Ближче - червоні пунктири ЗУшних черг.

Зенітники намагаються влучити в лампи, які зі свистом запалюються над степом. За їхніми спробами з уболівальницьким запалом стежать люди, що вийшли з наметів.

Пролетівши пару кілометрів, зенітні снаряди розриваються в небі. Кожна черга наче завершується червоним феєрверком. За кілька секунд долинає “пах!-пах!-пах!”

Повертаюсь до намету. Нічого особливого, треба спати. Крізь заплющені повіки - спалах, потім долинає свист, що губиться десь угорі. Ба-бах!

- Їб.ть! - чути за наметом. - Ракета!! Попали!!!

***

Наступні дні вчимося їздити. В мене виходить непогано, от тільки на гальмо не можу натиснути. Коліно впирається у рульовий механізм і не дістає до педалі. Мій водій Сергій підказує, що треба сильно відхилити коліно праворуч - тоді з'явиться місце для руху ноги. Щоправда, при цьому здається, що ти зараз зламаєш коліном важіль передач, але це ілюзія.

- Залізний, що йому зробиться, - каже Сергій. Він із Ірпеня, замість шеврона має червоно-чорний прапор.

...Повертаємось у парк. Наша машина йде замикаючою, назустріч - колона водовозів. Всі поховалися в люки, крім мене. Хвацько віддаю честь, приклавши руку до шоломофону. Класно бути командиром протитанкового ракетного взводу!

Поворот. Вітер змінюється - і за кілька секунд хвацький командир взводу укривається густим шаром пилу. Від маківки й аж до пояса.

***

На четвертий день артилеристи поїхали в поле з речами. З матрасами, спальниками, автоматами, рюкзаками, з усім. На тиждень, до самого кінця навчань.

Ми знову залишилися самі. Вивчали свої машини, послідовність дій, стандартні маневри, вихід на вогневу позицію, відхід з неї. Але на стрільби жодного разу не виїхали, як і обіцяв генерал.

На п’ятий день кухарі нашого дивізіону попросили розвантажити дрова для кухні - КамАЗ із нарізаними колодами. Ігор теж узявся скидати, ще й сам, без напарника Колі. Нагадую йому про травму.

- Треба розробляти, - відповідає Ігор. Він хоче піти на контракт. З посвідченням інваліда третьої групи це важко зробити, але Ігор уперто шукає способи. За його плечима - два шлюби, від кожного по дитині, на горизонті - третє одруження.

Вдячні за розвантаження кухарі під час вечері пропонують додаткову порцію салату і безліч булочок. Я відмовляюся: “Краще вранці візьму”.

Виходить класичне армійське “Про.бав”, бо вранці кухні вже немає. Вона поїхала слідом за артилерійськими батареями. Нас прикріплюють до іншої їдальні, якою рулять молоденькі юнаки-срочники.

З’ясовується, що ми про.бали ще й питну воду. Майже всі упаковки забрали з собою артилеристи, в нас залишилося тільки дві, заховані під ліжком Колі Головери. Потроху до нього прилипло прізвисько “Гулівер”.

Микола обожнює дітей і собак. В АТО він командував протитанковою гарматою - такою ж, як у другої батареї. І заодно опікувався родиною напівсиріт (“семеро дівчат, погодки, одна одної менше”). Показував рукою, наскільки маленького зросту дітки, і в цьому місці його очі завжди зволожувалися.

А на вогневій у "Гулівера" жило 16 собак. “Командир приїде, каже, ти за.бав. А воно ж маленьке, дивиться тобі в очі, як його вигнати. Одна сучка в нас мишей ловила, Гільза, а був песик, Майор, кудлатий такий, так той виходи [артилерії] чув. От як біжить у бліндаж, то й всім треба ховатися”.

Hа Шир Лан Коля поїхав добровільно. “Хоч оддихну од тої сім’ї”.

Наступного дня нас знову припахують до господарських робіт. Цього разу переносимо літній душ - дерев’яна кабіна, пластиковий бак на горі, драбина, щоб заливати в бак воду. Сержант Паляниця по ходу скупався. Ми ж плануємо піти в баню - намет із гарячим душем на околиці табору.

Паляниця - з Білої Церкви, де пункт постійної дислокації 72-ї бригади. Тут він служив срочку, тут має родичів і знайомих. На рукаві - шеврон “Рабовласник”. Рік під Донецьким аеропортом.

Так ми дожили до п’ятниці. Навчання і господарські роботи займали практично весь вільний час. В обід приїздив магазин - бусик або два - з “товарами повсякденного побуту”. Ми влаштували спільну касу, час від часу купуючи там каву, чай, туалетний папір, воду, цигарки тощо.

Ніхто не вживав. Максимум, що дозволяли собі - енергетичні напої. Так само я не бачив п’яних компаній і розборок у таборі.

Спершу алкоголь привозили місцеві таксисти. Але за кілька днів їхні “ланоси” зникли з галявини перед шлагбаумом. Нібито бригадна розвідка зробила засідку, порізала шини, викликала ментів.

На одному з вечірніх шикувань замкомбрига влаштував показову розправу. Хлопчину, який додумався нести пляшки з села в руках, затрималa ВСП. Перед вишикуваним строєм він вилив горілку в сухий чорнозем.

Думки особового складу розділилися. Дехто вважав, що покарання несправедливе - бо хлопець підписав контракт, от і виставлявся. Інші стверджували, що контракт контрактом, але факт зальоту - “наліцо”. Хто ж несе горілку напоказ?

У п’ятницю заняття остаточно припинилися. Частину нашої батареї теж відправили в поле, встановлювати мішені. Я на правах командира залишився з Дмитром і Володею в таборі. Позичив у медика Люди тазик, поправся.

Володя без кінця бігав до ряду сортирів, Діма без кінця грав у ігри на телефоні - зазвичай автомобільні перегони або мисливський тир. В АТО він був під Горлівкою, в тій же частині, де раніше служив я.

***

В суботу на шикуванні наш командир знову просить допомогти з мішенями. “Надеюсь, уже с понедельника мы опять пойдем в парк, и эта х.йня прекратиться”, - дещо винувато каже Сашко.

Їдемо на полігон на горі штикових лопат. В останню секунду старший нашої експедиції (вусатий і довгий майор) закидає в кузов “Уралу” ще й кілька мотків “польовки” - телефонного кабелю.

- О, та він мідний! - вигукує Діма. І негайно починає палити дріт запальничкою. Вочевидь, має досвід: ізоляція випалюється, мідь здається на брухт.

...Зупинилися під штучно насипаним двоярусним горбочком. На цьому мавзолеї стоять стільці, столи, оптика. Сидять генерали й полковники. Під ними на вогневі позиції виїздить техніка. Степ попереду - у вогні і диму. Там мішені, нам туди.

І ось там я став свідком Великої Зради.

Майор озвучив завдання - рити канавку від однієї мішені до іншою. По чорній вигорілій траві, загальна відстань - кілька кілометрів.

Мішені - рами з тонких брусів, обтягнуті темно-зеленою сіткою з дрібними ячейками. Розміром із передок танка чи БМП. По подібних ми стріляли ракетами на навчаннях у 2014-му.

Але тутешні мішені ще й встановлені на козли з товстих, 10-20 см в діаметрів, жердин. Деякі перебиті осколками.

Багато свіжих воронок від танкового вогню. Багато несвіжих від “Граду”, тут і там валяються - позначені встромленою палкою - погнуті ракети, які не вибухнули.

Два десятки людей копають швидко та ефективно.

- Почому зараз оранка? - жартує Бінтік.

- Це прокладка кабеля, спецроботи, - відповідає сержант Паляниця. - Тариф вищий.

За нами йдуть троє, вони справді кладуть у канавку мідну польовку. Біля кожної з мішеней один сідає навпочіпки і прикручує до кабеля сріблясту паличку, схожу на світлодіод. Це детонатор, про який ще в перший день навчань розповідав сапер. Ці троє, схоже, теж сапери.

- Показуха! - переконливо шепоче один із бійців. Десять хвилин тому наша розмова почалася з його фрази: “Перший раз бачу, щоб командир взводу копав”.

Він каже, що сапери готують закладки на випадок, якщо танк промахнеться. Натиснув кнопку - і мішень знищена, а генерали задоволені. Він уже бачив таке на одному з полігонів.

Я в шоці. Ну, гади, думаю, розмажу вас у репортажі. Отак ми готуємось воювати?!

Але інформацію треба перевірити. Підхожу до сапера. За його словами, детонатор слугує для “активації” мішені. У потрібний момент він обірве мотузку, яка зараз тримає полотно мішені паралельно землі.

Мотузка тримає мішень у горизонтальному положенні. Так її не видно з вогневої позиції

Мішень опуститься вертикально, в результаті чого стане видимою на вогневій позиції. Типу в ході бою з’явилися нові цілі. І командирові підрозділу, який стріляє, треба буде приймати рішення - що вражати першим і чому.

Мішень у вертикальному положенні. Так її видно з вогневої позиції

Так здувається Велика Зрада.

***

Срочники на кухні готують несмачно, тож у неділю ми скидаємося по сотні і відпрошуємось у комбата сходити в найближче село за продуктами. Вже у крамниці хлопці просять ще й пива. Я не проти.

Це була помилка.

Бо опівночі Микола встав із ліжка і подався назад у село. Пивом душу не обманеш.

Понеділкового ранку в намет влетів наш Гулівер. Вірніше, його вштовхнули - розхристаного, у брудній чорній куртці, піксельних штанах і сильно п’яного.

За трактористом забіг розлючений комбат Сашко. Виявляється, Миколу підібрали медики. Він спав у полі (“Добре, що не зима”, промайнуло в голові), чомусь у протилежному від села кінці табору.

Покарання - прибрати в парку техніки. Тут уже є два випивохи. Три зальотчики на кілька тисяч людей, і один із них - мій боєць. І це при тому, що їх де-факто всього четверо!

- Я і вам ніс, - виправдовується Гулівер, збираючи в мішок сміття. Сміттям вважається “все, що може кинутися в око генерала”.

***

- Сьома хвиля, на вихід! - гукає у тамбур комбат. Це тонкий жарт, не те, що Бінтікове “поїдеш у Маріуполь”.

Командування попросило розвантажити снаряди, каже Сашко. Від нашого намету - дві людини.

- Добровольці є? - питаю. - Миколо, ти потрапляєш автоматом.

Увечері історія повторюється. Цього разу не бачу причин, щоб командиру взводу не поносити ящики. Тим більше, що він уже копав.

На складі два майори і киця.

Майори шукають серед зелених дерев’яних пірамід потрібний вантаж. Фраза дня: “Не думать, а соображать надо!”

Тим часом бійці знайшли гору тубусів від відстріляних "мух". І взялися відрізати від них чудові й міцні наплічні ремені. У сержанта Паляниці знайшлися плоскогубці, які дозволяли знімати ремені разом із пряжками. Коля “Гулівер” знайшов консервний ніж, яким відкривають цинки з патронами, й ефективно орудував ним.

Плоскогубці Паляниця взяв із дому як досвідчений солдат. Скажімо, їх дуже зручно використовувати для відкриття люків наших машин.

- Оці грузимо, 50 ящиків, - сказав майор. - Провіряйте, щоб на кожному біла смуга була.

Це були ті освітлювальні лампи, що щоночі запалювалися над полігоном. Ящик - 80 кг. У кожному - снаряд із лампою на парашуті й упаковка пороху.

- Шось ми вже погрузочною бригадою стаєм, товариш командір, - підморгнув сержант Паляниця, коли ми несли свій ящик.

- Просто наш підрозділ настільки елітний, що навіть не виходить у поле, - віджартувався я. - От і стали взводом забезпечення для артилеристів.

***

Арта ж працювала і вдень, і вночі. Наступні кілька днів ми бували на складі неодноразово. Ящики з танковими та гаубичними снарядами, мінами, чого тільки не було.

Періодично чулося повільне молотіння лопастей ударних вертольотів. Парами, з ракетами на підвісках, низько-низько, перестрибуючи лінії електропередач. Імітували бойовий захід на водовозку. Робили віражі над наметами.

А потім летіли далі на полігон виконувати свої вправи. Ми ж виконували свої :)

Останній раз побували на складі о другій ночі. Пішли всі, навіть старшина з комбатом, замполіт теж. Там ми завантажили в “довгомірний” КамАЗ 90 ящиків, які зняли з цього ж КамАЗу напередодні. Це теж дуже по-армійськи.

До речі, класична “зрада” серед бійців - це швидше ритуал. Нарікаючи на “верхи”, всі роблять справу на своєму рівні. Навіть уночі.

***

В передостанній день зборів пройшла злива. Протекло тільки над койкою Колі “Гулівера”, ми її евакуювали на середину намету.

Назовні ж розвезяний сотнями чобіт чорнозем перетворився на слизьке болото з калюжами. Але канадські берци витримали, жодного разу не промокли.

Середа, останній день. Урочисте шикування призначене на 17:00. Людей так багато, що ледве видно фланги.

Бойовий прапор, оркестр, машина з гучномовцями. Комбриг виступає коротко, генерал з ОК "Північ" - довше. Хороші, кажуть, вийшли збори, влучно стріляли і ніхто не загинув, навіть не отримав поранення.

Як для такої кількості стрілянини, це справді чудовий результат.

Вручали відзнаки: від Генерального Штабу, від командування “Північ”, від комбрига. Медалі, грамоти, подяки. Нагородні настінні годинники в білих коробках нагадували піцу.

Грамоти дісталися і кільком бійцям другої батареї. Ракетники, на жаль, не стріляли, вибачився генерал.

Вручали нагрудні відзнаки “Учасник АТО”, які мають видаватися разом із посвідченням “Учасник бойових дій”. Військкомати часто ігнорять цей момент, але замполіти 72-ї бригади нагадали воєнкомам. І вирішили питання. Для багатьох ветеранів це важливо.

Наостанок генерал Локота наказав пройтися урочистим маршем під оркестр. Аж тоді стало видно, наскільки грандіозна це штука - бригада. Наша черга у стройовій колоні надійшла хвилин через 15, не раніше.

- Не намагайтеся йти стройовим кроком, - наказав комбат. - Просто в ногу, удар великого барабану - ліва. Як будемо йти повз комбрига, руки притисніть до ніг.

Було слизько, але ніхто не впав. А на пожухлій траві утворився величезний прямокутник, помітний навіть із космосу :).

Мені здалося, що цей марш допоміг нам відчути себе єдиним колективом. Пізніше зустрілася і протилежна думка.

***

Після шикування поїхали здавати майно. Протитанкісти мали обслуговуватися у наметі №4. Справилися швидко, за півтори години. Але мене направили в намет №1 - бо офіцери отримували речі там.

Тут працювали дуже повільно. Минуло три години, в інших наметах нікого вже не було, а в нашому стояла довжелезна черга.

- А все показуха, - сказав хтось із роти снайперів. - Хай би генерал призначив шикування на обід, щоб ми тут до ранку не стояли!

- Це реально й.бнута людина, - сказав інший. - Живе у своєму світі.

То були їхні перші слова, до того снайпери просто сиділи. Але піхота не мовчала, почався скандал. Погрожували зняти відео і викласти в ютюб. Прийшов полковник зі служби тилу, прискорив процес. Офіцерів відправили на склад №4.

О першій ночі, здавши майно й отримавши всі необхідні записи та печатки, я знову офіційно став цивільною людиною.

Наступного дня, коли наш автобус уже виїхав на Одеську трасу, на мою картку впало 1046 грн - грошове забезпечення за 13 днів cлужби в елітному підрозділі.

P.S.: Власні й географічні назви у тексті змінено

Оцінка статті на цей момент: +5/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!