Яке б то було щастя, якби ти залишився без ніг... Але живий. УРИВОК із найсильнішої книги про війну на Донбасі

"Життя P.S." Валерії Бурлакової - найправдивіша і найкраща книга про російсько-українську війну з усіх написаних на даний час.

Без перебільшень.

Вона написана київською журналісткою - чудовим репортажником - яка пішла воювати. Добровольцем, на передову.

І раптом знайшла там щастя і любов. А потім - так само раптово - втратила це все, коли її наречений стік кров'ю, підірвавшись на розтяжці під шахтою "Бутівка" (Київський район міста Донецьк).

І змогла з цим жити. І змогла це все описати - простими і непафосними словами очевидця. І воює далі, теж на передовій.

Валерія Бурлакова, колишній київський журналіст, нині - військовослужбовець 93-ї механізованої бригади ЗСУ

Повторюся: наразі це найправдивіша книга про війну на Донбасі. Ще й викладена оригінальним стилем і живою мовою.

Це саме той випадок, коли замість десятка рецензій краще прочитати власне твір.

З люб'язної згоди автора та видавництва "Темпора" представляємо читачам кілька фрагментів із щойно виданої документальної повісті Валерії Бурлакової "Життя P.S."

---------

30 СІЧНЯ

10:30. Ти прокидаєшся, обіймаєш його ще міцніше, тицяєш пальцем:

– Кохаю тебе, зайченя. Ось тебе.

– За що-о-о?

– За те. Що ти. Найкращий. Хлопець. У. Світі.

– Не перебільшуй, Лєріка, – сміється.

Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна – добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?..»

Ми хотіли відпроситися у відпустку й розписатися. Уперше по-справжньому – не здуру, як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися поїхати після 20 січня. Але відклалося. Трохи…

15:10. Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.

…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою.

31 СІЧНЯ

Кожні тридцять хвилин хтось приходить – спробувати сказати, що не знає, що сказати.

І щоразу, як відчиняються двері, мені здається, що зараз повернешся ти. Насвариш, що я у мокрій від крові куртці. Змусиш поїсти. Обіймеш.

…Яке б то було щастя, якби ти просто лишився без ніг.

Але живий.

1 ЛЮТОГО

У моргу в Дніпрі – мільйони паперів, формальностей, підписів.

– Хто ви йому? – наостанок уточнюють співробітники, аби задокументувати цей важливий факт.

– Сослуживець, – відповідаю. Що тут ще скажеш? Знаю, що ти б з того посміявся. І неодмінно щось бовкнув би про позастатутні відносини.

Тепер дорога. Попереду понад тисяча кілометрів. Мене все не хотіли пускати їхати поруч з труною – не потрібно, «почнеться істерика», холодно, «тобі з тим жити», все таке. Ха. Еге ж. З тим.

Сиджу біля труни. Перечитую смски. Є дві від 29 січня. Ми тоді посварилися трохи – аби помиритися вже за годину. І я стою на посту одна, заспокоююсь, припиняю злитися й строчу тобі повідомлення: «Я не можу без тебе. Правда».

Одразу ж пишу і наступне: «Ти не подарунок… Але я не хочу нікого і нічого іншого. Ніколи».

Побачила ті смски зараз – і якось легше. Ти і так все чудово знав. Але те, що мені випадково вдалося встигнути нагадати – добре. Хоч щось добре.

…

5 ЛЮТОГО

Пам’ятаєш усі ті жарти про броньований дитячий візочок із ДШК? І не жарти теж – коли цілував у живіт і питав: «Як думаєш, там хтось вже є?..»

Я бурчала щось про «після війни», але насправді ми останнім часом забили на будь-які запобіжні заходи. Жартували, що безпечний секс – за тих обставин. це хіба що секс у броніку.

Тому, коли ти загинув, чи не перша думка не про тебе була – може, вагітна? Тим більше, що була трохи затримка. Тим більше, що треба було якось чіплятися за життя.

Місячні почалися, коли я забирала тебе з моргу. І це було як постріл у спину.

Ти був найкращим, що було в цьому світі. І я не знаю, що тепер має лишитися після тебе. Замість тебе.

Десяток сумних постів у Фейсбуці і три десятки новин про те, що загинув сапер? Пара картинок про те, що «бути воїном – значить жити вічно», кілька підписаних прапорів, клубок у мене в горлі і те, що тепер з передової я мушу щодня дзвонити не тільки своїй, а й твоїй мамі?.. Я не знаю.

Навіщо я тут залишилася? Ми ж часто сварилися саме через це. Я просила ходити у зеленку вдвох – але ти свідомо перестав мене брати.

– Ні, ти не підеш. Бо ти мені не по…й.

– А якщо з тобою щось станеться? Що я маю робити? Застрелитись?

– …Зі мною не станеться нічого.

8 ЛЮТОГО

...Доброго ранку, зайченя. Ще вчора вночі я повернулася на шахту. Які тут новини? Двоє трьохсотих. У Директора – осколок в нозі. У Британця – місиво замість обличчя. РПГ. Невідомо, чи буде бачити. Невідомо точно, чи буде жити…

А я от живу. Живу там, де і раніше – там, де ми жили вдвох.

Потріскані стіни, які ми обмальовували коміксами про війну. Закидані різним непотребом і застелені ковдрами ящики від мін, на яких спали. Твій светр на спинці стільця. Напівспалена свічка у пляшці. Календар, на якому ми завжди закреслювали дні: 29 січня закреслене, 30 січня – ні.

* * *

– Лєріка! Лє-рі-ка! – твій голос з-за бійниць.

Я на позиції. Надворі 28 січня – ти загинеш через два дні.

– Я туди, не стріляй поки що, – просиш. – І по зміні передай, щоб не стріляли.

Ти збираєшся у зеленку між нами і ними...

Шахта "Бутовка". Праворуч - головний герой книги, 25-річний Анатолій Гаркавенко з Делятина (Івано-Франківщина), позивний "Морячок". Посередині - автор. Ліворуч - медик Марія

...Ти йдеш, а я залишаюся. З’їжджаючи по льоду, падаючи на коліна, проклинаючи все на світі, вибираюсь на майданчик перед нашими бійницями – і чекаю. Минуло вже хвилин тридцять. Не кліпаючи, вдивляюсь удалину.

Що я робитиму, якщо почую вибух чи постріли? Побіжу до тебе, аби дорогою підірватися на котрійсь із твоїх чи чужих розтяжок? Щоб потім ти – може, живий та здоровий – збирав рештки коханої у пакет?..

І що робитиму, якщо не почую нічого? Скільки ще зможу простояти, очима шукаючи твій силует у плутанині посічених осколками дерев? Скільки секунд, хвилин чи годин мине до миті, коли думка, що ти не повернешся, вже не просто поколюватиме серце, а рватиме його на шмаття?

Я не встигаю дізнатися відповідь – бо вже бачу тебе на обрії.

– Лєрік! Тебе досі не поміняли?

– Ні, – удаю, що невдоволена. Але, знаєш, я ладна стрибати.

Ми вдвох достоюємо зміну Гєри, який так і не прийшов на пост. Потім заступає Лапша – а ми йдемо додому.

– Будь ласка, не виходь більше один… Хіба так важко брати з собою когось із хлопців?

– Щоб вони знову скиглили? «Туди не ходи», «це не чіпай»?

– А візьми мене. Ти знаєш, що я не боюся.

– Повторюю: ні, ні і ще раз ні. Тебе я не братиму. Принаймні не зараз…

– Але що буде, якщо ти підеш один – і підірвешся?

– Я вчився на сапера. І, як тобі відомо, вчився добре.

– А якщо підстрелять?

– Де там можуть підстрелити?

– Сам знаєш. Але… Чорт, та слизько ж! Якщо ти будеш сам і просто зламаєш ногу – хто тебе витягне?!

– Виповзу, – ти смієшся й обіймаєш мене.

– Ну будь ласка! Будь ласочка…

Дякую, сонечко – тридцятого січня ти взяв із собою двох хлопців. Наскільки я розумію, розтяжку зачепив один із них. Він трьохсотий. Дуже важкий, але живий. У другого – ані подряпини.

9 ЛЮТОГО

На календарі – досі 30 січня. Я більше не закреслюю дні.

Тоді, тридцятого, коли ти вже пішов, я трохи прибрала в нас. Почистила зброю. Поставила будильники на телефоні – і на свою, і на твою вечірні зміни…

Увімкнену рацію ти забрав із собою. Увімкнути другу? Так, звісно, треба було. Але я і не згадала про це – чи то тому, що другу рацію ми щойно роздобули, чи то тому, що чи не вперше в житті чомусь була не на голках, коли тебе не було поруч.

Котра там вже година?.. Пів на третю. Отже, ти скоро повернешся. До четвертої точно будеш – бо вже сутенітиме.

На столі розривається залишений тобою телефон – ну, прийдеш та передзвониш. Але за хвилину починає дзвонити і мій. На дроті Джонні. «Младший лейтенант, мальчик молодой», який встиг пробути на шахті лише тиждень чи два – і вже переводиться геть. Та все одно нам він став нечужим.

Пам’ятаєш, як Джонні казав мені, що мандаринки – це, без сумніву, хабар старшому за званням? Як пропонував нам перебратися разом із ним у «Десну»: «Хочеш, заберу вас з Лєрою?» Ми сміялися у відповідь – ну яка «Десна»?! Ми прийшли воювати, а не просто сидіти. Посидіти можна і вдома.

– Морячок поруч з тобою? – запитує Джонні.

– Ні.

– А ти не знаєш, де він?

– У зеленці. А що таке?

– Та нічого. Нічого.

– Що сталося, Джонні?..

– Не переживай. Все нормально, правда.

…

Можливо, я просто не встигаю ні про що подумати – бо, пройшовши лише кілька метрів по багнюці, вже бачу, що назустріч іде Зелена. Вона, як і я, без куртки. Рукава светра закачані. Очі порожні.

– Не ходи, – самими губами промовляє мала. – Не ходи туди… Він двохсотий.

Я не відповідаю і не зупиняюся – просто йду далі. Здається, Зелена іде за мною.

Вдалині, біля наших позицій – машина медиків із Водяного. ГАЗ-66 із хрестом на кузові, яким якось уночі забирали Мудрого. Я починаю бігти. Падаю, встаю, біжу далі. Біля машини – із десяток наших. Хтось хапає мене, намагаючись не пустити до тебе.

– Пусти її… – тихо каже хтось інший.

Хватка слабшає. Вириваюсь і стрибаю в кузов. Усередині двоє – ти і Кіт. Кіт кричить від болю… Ти – ні. Я вже знаю чому.

За мною до кузова залазить якийсь медик зі штабу.

– Потримаєш йому крапельницю? – киває він на напівпритомного Кота.

Я мовчки мотаю головою – ні, ні, ні… не можу. Опускаюсь на коліна біля тебе, кладу голову тобі на груди. Цілую тризуб, витатуюваний під ключицею. Цілую твої плечі. Цілую і грію диханням пальці. Вони у крові.

Кіт бачить це.

– Як Морячок? – хрипить він. – Лєр… Як Морячок?

– Двохсотий. – Здається, голос у мене абсолютно рівний. І ні, сонечко, я й не думаю плакати.

Кіт не відповідає. Але хвилин за десять питання виникає і в мене:

– Що сталося?

Не чує.

– Кіт! Кіт, б…ь, що сталося?

– …монка, – ледь шепоче білими губами.

Сам знаєш, як я завжди любила Кота. Але просто зараз мені зненацька стає байдуже, виживе він чи ні. Байдуже, власне, що буде з усіма живими. Я знову опускаю голову тобі на груди. Утикаюся в тебе носом. І вкотре повторюю: «Тебе. Ось тебе…»

Машина вже у Водяному. Кота кудись забирають, а ноші з тобою виносять і залишають просто на вулиці. Я сідаю на землю поруч.

Хвилин за десять якийсь незнайомий дядько підкладе мені під дупу свою куртку. За півгодини мене заберуть назад на шахту. Але поки що я тримаю тебе за руку – і просто не хочу відпускати.

– …Ти, може, не дивись, – попереджає ще один лікар, на мить піднімаючи куртку, якою було прикрито твої розірвані ноги. Не знаю, навіщо це. Він щойно підійшов – і, здається, йому просто цікаво поглянути.

– Я вже все бачила.

– Джгут неправильно накладений, – вирішує продовжити світську бесіду док. – Його можна було врятувати. Він стік кров’ю.

Можливо, він думає, що я парамедик з шахти – зрештою, очі у мене сухі. Але «…його можна було врятувати» – снігом по венах.

Потім мені казатимуть, що тобі перебило хребет. Що розірвало шлунок – «…і шлунковий сік пішов з носа, ти ж сама бачила».

Казатимуть, що ти ніяк не міг вижити – безліч травм, несумісних з життям. Може, це будуть просто спроби заспокоїти мене. Але навіщо? Я навіть зараз сиджу мовчки. Так, звісно, міцніше стискаю твою руку… але ж я спокійна. Чомусь абсолютно спокійна.

«...один український військовослужбовець загинув, ще один – отримав поранення...» – так, як завжди, виглядали в той день новини з війни.

1 – 200. 1 – 300. Чотири цифри. Замість тисячі слів.

12 ЛЮТОГО

...Машина – знову ГАЗ-66 – деренчить і підстрибує на вибоїнах. Переводитися з шахти не хоче ніхто. Співбесіда, кажете? Ну, з Богом… Побесідуємо.

У польовому штабі бригади на нас вже очікують двоє – чи то полковники, чи то підполковники… Не знаю, бо ми їх не слухаємо.

...Стоїть ґвалт. Обурюється навіть Лисий, який часто бурчав, що хоче кудись перевестися.

– Ми старші за вас. Майте повагу хоча б через це – і просто вислухайте нас, – починає один із гостей.

Як він невчасно… Я якраз набрала повні легені повітря – бо хочу вибачитися за нас усіх. Хочу спробувати пояснити, що якою б чудовою не була їхня бригада – справа зовсім не в ній і не в них. Хочу пояснити, що означає для багатьох з нас шахта. І, зрештою, що вона точно значить особисто для мене…

Але натомість просто починаю плакати. Фейл.

Збоку стоять ще якісь люди зі штабу. Над ними зі сповненим презирства до своїх вихованців обличчям височіє замполіт нашої роти, Іванич. Він усе мовчить… Тому зауваження щодо доречності гірких сліз, коли ти все ж таки боєць, робить мені хтось інший.

– У неї чоловік загинув! – кричить у відповідь один з наших хлопців.

– Не чоловік, – Іванич нарешті знаходить потрібні слова. – Не чоловік…

…

Повернувшись нарешті на шахту, я йду додому. До нас. Вже збираюся спати, але в гості зненацька зазирає Рома.

Ти пам’ятаєш Рому?.. Це той хлопець зі Львова, що колись годував нас усіх котлетами. Той, що зазвичай мовчить та зосереджено топить буржуйку чи спить… Але нещодавно він примудрився напитися й заснути на посту. Заснути з пляшкою вина у руках.

Він знову п’яний. Сідає поряд. Щось белькоче.

Намагається залицятися. Те, що відбувається, просто не вкладається у мене в голові – і я, здається, то розгублено мовчу, то просто вкотре прошу його піти геть. Рома не погоджується.

– Я люблю тебе, – зрештою гикає воїн.

Це звучить настільки дико, що я просто плюю йому в обличчя. Він б’є мене у відповідь. Один удар навідліг. Другий. Третій. Розбиті губи.

– Іди звідси, Ром… Просто піди звідси… – знову бурмочу я, раптом усвідомлюючи, що в мене вже немає сил ні на що. Хіба що просити його піти. Просити, щоб просто закінчилося те, чого бути-не-може-тому-що-бути-не-може.

– Сама йди куди хочеш! – Рома розвалюється на подушках.

– Але… я... ми… Ми тут жили з Морячком… Будь ласка…

– Йди на … звідси! – Здається, він збирається спати тут.

…

Смірнов миттю витягує Рому на вулицю за барки. Б’є. І тягне, тягне, тягне – до стовбура шахти, аби скинути вниз.

– До кого ти поліз?! На кого ти руку підняв?! На Лєрку?! Та що ж ти, сука, робиш? Морячок загинув… Зате ти, курва, живий, – захлинається сержант і волочить Рому все далі й далі бутівськими лабіринтами.

– Зупини його. Бо справді ж скине мудака вниз… Мене він не послухає, – тихо просить Артист. Він прибіг разом із Миколою.

Я відтягую Смірнова убік. Обіймаю, намагаючись заспокоїти. Тримаю. «Морячок загинув, зате ти, курва, живий», – досі дзвенить у вухах.

– Все... все. Не треба, братюнь. Не чіпай. Все… – повторюю. Але сама повертаюсь до Роми – і б’ю його, лежачого, в обличчя з ноги. Знову і знову.

...

13 ЛЮТОГО

...Сьогодні до хлопців заходив незнайомий мені боєць із кулеметного взводу. Все намагався мене розсмішити – а потім помітив татуювання на руці.

«Смерті на світі нема – я повернусь за тобою…»

– Кохана людина? – спохмурнів.

– Так…

– Казки це все, мала.

Може. Але ж казка – це і те, що в нас з тобою було. Яким страшним не був би її кінець…

Шахта "Бутовка" ("Путилівська") у Донецьку - висунута близько до ворога позиція Збройних Сил України. Розташовується між Авдіївкою та аеропортом

…У Водяному, куди тебе привезли з шахти, я б так і сиділа поруч, тримаючи тебе за скривавлену руку. Але підійшов медик із пакетом у руках: мовляв, вибачай, треба його забрати – тому відійди, будь ласка. Я слухняно підвелася.

Схопила чомусь твою куртку.

– Я візьму?..

– Звісно.

Гєпа, який приїхав услід за нами, мовчки кивнув мені на течик [мікроавтобус VW Transporter] – залазь, час вертатися. І ми поїхали на шахту.

Я сіла ззаду. Уткнулася носом у твою британку – але помітила, що біля мене лежить чийсь автомат. Мій, звісно ж, лишився на шахті… Чи у патроннику патрон? Чи встигну пересмикнути й застрелитися, перш ніж Гєпа смикнеться? Чи тільки осоромлюся? Чорт, і руки ж тремтять. Але…

Але попереду, на дорозі з шахти – два силуети. Гєпа пригальмовує біля них – і в машину миттю заскакує наш засткомвзводу, Крот. Він обіймає мене.

– Я з тобою на похорон поїду, – каже. – Навіть якщо це буде СЗЧ [самовільне залишення частини]…

Лише зараз до мене доходить: похорон… Точно. Похорон. Мушу тебе поховати.

...

Набираю номер і слухаю довгі гудки. За мить твоя матуся відповість на дзвінок, і ми з нею поговоримо.

Поговоримо вперше у житті – це ж лише ти щодня теревенив із моєю мамою. Починати спілкуватися з твоєю до особистого знайомства я якось соромилась. Та й страшно було – а раптом я їй не сподобаюся…

Ти уявляєш, наскільки мені страшно зараз? І наскільки соромно – за те, що я не можу навіть заплакати?

– Анно Степанівно? Це Лєра…

– Привіт, Лєрочко! – зовсім не дивується вона. Голос радісний.

–…Анно Степанівно, Толік загинув.

Знаєш, твоя матуся була єдиною, кому я сказала, що ти «загинув». «Загинув», а не «двохсотий» – навіть і не замислюючись про це.

Твоя мама кричить. Плаче.

– Як загинув? Як загинув?! Лєрочко, сонечко, скажи мені, що це неправда. Лєрочко…

Я слухаю її стогони – і дуже хочу розревітися. Але не можу. Тому – Господи, як це дико – просто удаю, що схлипую:

– Це… це правда…

Я обіцяю їй привезти тебе додому і кладу слухавку. Вдягаю твою куртку, повністю застібаю комір, знову втикаюсь у нього носом і думаю, що скоро побачу тебе. І навіть торкнуся. Вже в морзі.

…

Усю дорогу я сиджу поряд із тобою. Безкінечні траси. Коротка зупинка в Києві, аби ті, хто не зможе приїхати на похорон, теж встигли з тобою попрощатися.

Розмиті вогні міст за вікнами. Кава на заправках, на одну з яких я виходжу у твоїй куртці. Хтось із наших сварить мене за це – дірки, кров, бруд, а навкруги люди… ну що ж ти?

– У моїй країні війна, – огризаюся.

…

16 ЛЮТОГО

...Хлопченя років двадцяти все міряє двір кроками, кажучи комусь по телефону:

– Яке кохання? Які, до біса, діти зараз? Що я взагалі можу їй дати?! – Голос водночас і роздратований, і сумний. Я пояснила б йому що – але не наважилася підійти…

…Знаєш, є тут у шпиталі медик років п’ятдесяти. Здається, полковник. Одесит. Життєрадісний такий. За день до мене разів десять забіг. І все називав мене «малою»: «Мала, тепер я твій лікар!», «Мала, ходімо туди», «Ось тобі ковдра, мала!».

Надвечір знову зайшов до мене, запросив у свій кабінет – просто поговорити про життя.

– А коханий твій зараз де? – питає між усім іншим, навіть не знаючи, чи є в мене хтось.

– Загинув два тижні тому, – відповідаю.

– Мала…

В очах полковника з’являються сльози. Я мовчки дивлюся на нього. Підпираю рукою щоку, мимоволі торкаючись пальцями губ. Він сприймає цей рух по-своєму:

– …Тільки не плач, мала! Не плач! – віддає наказ та вискакує геть з кабінету.

За декілька хвилин у кімнаті з’являється піднятий з ліжка психіатр Мар’ян. Після півгодинної розмови про те, що це, здається, нормально – не спати по півночі, коли маєш що переосмислити, і про те, що, добровільно йдучи на війну, кожен із нас усвідомлював, що смерть десь поряд, чиєю б вона не виявилася – каже, що «знімає шляпу» і не сміє затримувати…

Знаєш, Мар’ян теж чудовий. Тобі сподобався б. Він миє тут, у шпиталі, підлогу, аби робити щось у час, коли немає роботи. Тому була б у мене хоч якась «шляпа» – я б її теж неодмінно перед ним зняла.

…

25 ЛЮТОГО

...Коли наприкінці січня нас не відпустили додому, хоча й обіцяли – «ще встигнете!» – тобі наснилося, що в нас з’явилася чудова ідея поїхати з шахти через поранення. Наснилося, що ти затискаєш рукою розірване горло і думаєш – м-да, відпочили…

А з іншого сну ми посміялися.

«Мені наснилося, що ми з тобою спимо. Аж раптом я відчуваю, що мою руку обвила і стискає змія, – розповідав ти. – Я буджу тебе і прошу ввімкнути світло. Ти встаєш, ідеш кудись і повертаєшся до мене зі свічкою. А свічка така тоненька, вогник такий тьмяний…

– Лєр, я ж просив світло…

– У нас більше нічого немає.

– Але за стінкою працює телевізор!»

Ми тоді подумали: на шахті постійно палили свічки – теж мені диво. Генератор надовго не ввімкнеш – немає пального. А телевізор у сусідній кімнаті… Це, може, люди, які живуть «повним життям» зовсім поряд. Уже за кілька кілометрів.

Люди, які ходять у кафе, поки ми розморожуємо хліб на буржуйці. Люди, які ходять у патріотичних футболках, поки ми йдемо на пост під кулями, по коліно в багнюці – брудні, мокрі, втомлені і давно не пафосні. Люди, відгороджені від війни стіною. Нічого такого. Звичайний сон.

Уже в тебе вдома я взяла тебе, лежачого у труні, за руку. І побачила в твоїх руках свічечку. Тоненьку таку.

«В нас більше нічого немає…»

26 ЛЮТОГО

«Коли я вирядив їх і зачинив за собою двері, і погасив світло, виявилося, що все воно ні до чого. То було однаково, що прощатись із статуєю…» – описує смерть коханої жінки Ернест Хемінґвей у «Прощавай, зброє».

…Це той украй незручний момент, коли ти усвідомлюєш, що один із твоїх улюблених письменників направду не відчував того, про що писав.

Валерія Бурлакова. Життя P.S. - Київ: "Темпора", 2016. 184 сторінки

Кошти, отримані від продажу цієї книги, підуть на допомогу пораненим бійцям та їхнім родинам. Зі звітом про надходження і витрати можна ознайомитися на офіційній FB-сторінці журналу "Тиждень".

література книги армія добровольці АТО війна