"Діти війни". "Это у вас офицера отп.здили?" Аватари, будні і концерт самодіяльності в батальйоні тероборони (ЧАСТИНА 1)

Оцінка статті на цей момент: +7/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 45846 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 04/06/2016Дата публікації

...Кілька днів тому сержант із вигуком «Лестницы заеб*ли» спробував спуститися через вікно четвертого поверху, вибивши шибку. А ще на його правій руці не було вказівного пальця. Це багато що казало про Коропський райвійськкомат... «Да это тетки старые», — обурився талісман батальйону, припавши до бінокля. — «Все одно жінкою пахне.» — «Идем найдем самую симпатичную бабулю!»

Автор: Павло СОЛОДЬКO

Імена і прізвища, номери й назви військових частин у цій розповіді вигадані

-----

Приїзд музичного колективу «Діти війни» в розташування танкової бригади стався несподівано.

Ніхто не почепив оголошення біля контрольно-пропускного пункту чи клубу. Не повідомив на вечірній повірці посеред плацу.

Вечірнє шикування на плацу більше не проводилося. З переходом на зимовий час стало занадто темно, щоб читати списки.

Спершу списки читав підполковник зі штабу танкової бригади. Він умів викликати симпатію вишикуваного особового складу фразами штибу «Моется тот, кому лень чесаться» або «Как стоишь? Яйца не колются?». Хітом було звернення «Золотой пи.ды колпачок».

Прізвище підполковника було Гуйкін.

— Гуйкін? — перепитував батько лейтенанта Тарнавського. — Як «х.йкін», тільки Г?

— Так точно, — відповідав у слухавку Тарнавський.

Досі він стикався з армією тільки на військовій кафедрі. Це було 15 років тому, він навіть не пам’ятав, як називається його спеціальність. Чи то «офіцер-народознавець», чи то «офіцер-психолог».

Він не розбирався ані в народі, ані у психології.

Все, що дотепер умів робити лейтенант запасу Павло Тарнавський — реферувати інформаційний потік для щоденної програми новин на столичному телеканалі середньої руки.

* * *

Танкова бригада ще влітку виїхала на війну, на території частини залишилися тільки строковики і трохи штабних та ремонтників. І якісь чи то маршеві, чи то навчальні підрозділи, які підселялися в казарми легендарної бригади.

Одним із таких підрозділів був 69-ий батальйон територіальної оборони. Вірніше, сам батальйон теж був на війні, а в казармах чекало відправки поповнення з третьої хвилі. 236 чоловіків, середній вік — 39 років.

Вони мали вже давно бути там. Ще у Чернігівському військоматі полковник довів цю інформацію Тарнавському і трьом десяткам інших мобілізованих до лав 69-го бтро.

— Хотели подвигов? Теперь получите! — надривався полковник. — Через неделю попи.дуете в Станицу Луганскую! в самий пи.дорез! Сталинград, бл.дь! Навоюетесь!

Після такої мотиваційної промови наляканий Тарнавський подзвонив на свій телеканал, і редакція скинулася йому на бронежилет і каску.

Лейтенант юстиції Сергій Дуб не спішив шукати волонтерського бронежилету. «Чекатиму від держави!», — сказав він смиренно. Дуб був дуже православним чєловєком. Ще він усіляко косив під простака, ніби соромлячись свого навчання в Червоному корпусі на юридичному факультеті універу Шевченка.

Тарнавський називав нового друга не інакше, як «поручик Дуб».

* * *

Сержант Тарас Боковець із першої роти охорони вирішив обійтися без кевларової каски з іншої причини. Хоча сільрада передала йому 4 тисячі гривень на цю потребу.

— Меня пуля не возьмет, — сказав Тарас, отримавши гроші.

На базарі в Чернігові він купив за 250 гривень красивий камуфляжний чохол, натягнувши його на казенну сталеву каску. Скромний радянський виріб одразу набув загадкового шику.

На решту грошей сержант Боковець купував цигарки «Парламент Аква» і каву з тістечками в безалкогольній чайній «Танкіст» навпроти бригадної їдальні.

На правій руці Тараса не було вказівного пальця. Ця деталь багато що промовляла про Коропський райвійськкомат. «Будешь работать из КПВТ, — благословив його підполковник Гуйкін. — Там на спуск большими пальцами надо жать».

У сержанта Боковця були інші плани на війну. Він говорив про них безперестанку.

— А он мне: «Дурак, — говорит, — зачем гибнуть, ты живи для Украины», — розповідав сержант Тарнавському за сніданком. — Я все время за Украину погибаю, а он мне предложил за нее пожить! Прикинь.

Відпив компоту і продовжив:

— И вот когда пластида на меня навешают, я проникну на точку, скажу кодовое слово, вы кнопочку нажмете и п.зда, вперед ногами, Герой Украины, бл.дь. Ленина еб.ного нах.й и, бл.дь, Тарас Боковец в центре в парке. Чтобы на свадьбы цветы приносили. Погиб за Украину. А лучше меня на хуторе похороните...

Тарасів хутір називався Краплі. В його вимові це звучало як «Хутор КропалИ Коропского района».

— ...Я, бл.дь, забегаю там на танк и с ноги со всей силы ху.рю в дуло, и п.зда — прицел сбивается. Сегодня пойдем, я тебе покажу, — він раптом замовк і пильно глянув на Тарнавського. — А шо, уже сегодня или еще вчера? За.бали меня эти москали, с самого детства нагружают: «Тарас, Тарас, Тарас, Тарас...» Прикинь, с трех лет такое нависалово?

Дитинство і юність сержанта Боковця минули в Криму. Ця тема була однією з трьох, про які він розповідав неймовірні історії з найдрібнішою деталізацією подій. Інші дві теми: 2) як він буде тренувати «Динамо» Київ і 3) героїчна смерть на полі бою.

Загальним консенсусом військовослужбовців 69-го батальйону територіальної оборони (третьої хвилі мобілізації) сержант Тарас Боковець був проголошений талісманом військової частини.

* * *

Чотириповерхові казарми стояли з північного і південного боку плацу — по дві з кожної сторони. Зі сходу — паралелепіпед клубу, на захід — алея до КПП. На алеї — трибуна, бюст маршала Рибалка і танк Т-55 на постаменті.

Сержант Боковець стверджував, що ночував всередині танку.

Прогноз чернігівського полковника не справдився. Вони не поїхали ні через тиждень, ані через місяць.

Перші п’ять днів їх інтенсивно навчали. Автомат, кулемет, підствольник, гранати. Протитанкові ракети «Фагот». На полігон їздили фургоном із пивзаводу «Оболонь». Поверх реклами пива білою фарбою хтось написав ПУТІН ХУЙЛО.

А потім вони залишилися самі по собі. Навіть жартівливий підполковник Гуйкін більше не збирав їх для перевірки чисельності особового складу. Але дах над головою був, порцій у їдальні вистачало.

Друга рота охорони жила на четвертому поверсі казарми з південного боку, ближче до клубу. Ще дві роти мешкали в сусідній будівлі.

Офіцери жили разом із солдатами.

Вечірню повірку проводили в казармах, кожна рота окремо.

* * *

Суботній ранок почався з того, що обісцявся солдат Семен Грегуль, який жив під вікном, через койку від Тарнавського. Сусід Грегуля, понурий неговіркий амбал, погнав його за тряпкою і змусив витирати, а сам пішов на парашу перекурити.

Лейтенант юстиції Дуб, який знав Семена ще з Прилук, казав, що той прийшов у військкомат добровольцем. «Всю дорогу бухий і обриганий, — розповідав Дуб, — даже на медкомісії бухий і обриганий. Але ж не всцикався!»

Грегулю було років 26, а виглядав він під 35. Мав вищу освіту, однак через невдалий гоп-стоп офіцерське звання в нього забрали. А, може, в того вузу і не було військової кафедри. Семен потроху спивався у рідних Прилуках, але зберігав інтелігентні манери і протестував проти приниження.

Повозивши тряпкою, він покинув її в калюжі, а сам ліг на м’якусінький спальний мішок сусіда. І знову всцявся.

Тарнавський прокинувся від бубоніння амбала, який змушував Грегуля іти в туалет і прати спальник. Семен ображено відвертався до вікна, за вікном сіріло. На підвіконні цвів хліб, гнила тушонка і лежав чорний том «Майстра і Маргарити». Тарнавський не бачив, щоб Грегуль його читав.

І тут з плацу у сотні горлянок: «Бажаєм здоров’я, гар-гар-гар-гар!».

З четвертого поверху крізь ранкову імлу було видно нерівні прямокутники вишикуваних підрозділів. По три взводи у роті, а не по чотири. Це з фронту на ротацію приїхав іще один батальйон територіальної оборони, 96-й.

Перша і єдина ніч перебування 96-го бтро у пункті постійної дислокації стала угаром. Третій хвилі рекомендували не виходити з казарм. Але ветерани билися тільки між собою. Під час однієї з сутичок побили свого штабного офіцера.

Приїхало командування і ВСП [Військова служба правопорядку]. Протверезілих прибульців вигнали на плац. Виступали якісь командири, чути було погано. До четвертого поверху доносилися окремі слова і фрази:

«За то, шо пацанів із пі.дорєза вивів!»

«Каліматори вам купляв, шоб спати м’якіше було!»

«Хто шо хоче сказати, хай вийде зі строю!»

Потім проспівали гімн. І всіх відпустили по хатах — ледь не на місяць. П’ятьох солдатів, які завдали майору середніх тілесних, забрали в Чернігів у СІЗО.

* * *

Вранці Тарнавський ходив до штабу бригади здавати в секретну частину 500-метрівки, які він під підпис брав для занять з орієнтування.

Поки прапорщик рахувала аркуші карт, з сусідніх дверей заглянув її начальник-підполковник.

— Шестьдесят девятка? — сказав він. — Это у вас офицера отп.здили?

* * *

Пополудні під їхні вікна приїхав яскравий автобус. Зупинився неподалік клубу на розкреслених клітинках плацу, де ще три години тому відбувалася драма адаптації 96-го батальйону до мирного життя.

З буса почали вивантажуватися однаково вдягнені пасажири — переважно жінки у білих сорочках і темних спідницях.

— Оно, диви, які кралі! Тарас, це для тебе, покажи їм!

Ще у вересні в частину завітав дитячий ансамбль із Чернігова — з концертом на честь героїв-захисників. В розпал свята сержант Боковець несподівано для молодих учасниць вибіг на сцену посеред плацу і пішов навприсядки, танцюючи чи то гопак, чи панківський танець поґо.

Школярки полякалися, був скандал, і з того часу до них ніхто не приїздив.

— Може, якийсь концерт буде, — припустив Тарнавський. Скрутивши в каремат спальний мішок і бушлат, він умостив цю конструкцію в узголів'я койки. Залишилися голі пружини з двома парами випраних носків. Щоб ніхто п'яний не спокусився прилягти і всцятися.

— Та там самі бабушки, — повідомив капітан Лайф, який дивився крізь шибку в бінокль. Він передав прилад Тарнавському і повторив:

— Одни старушки, ветераны Куликовской битвы. Будешь плясать, Тарас?

Капітан Лайф звався Олександром, мав за 45 років і другу сім'ю з новонародженим сином. Він працював у компанії мобільного зв'язку головним інженером, і знався на цьому чудово. Коли назвав свою зарплату, припух навіть Тарнавський із його телевізійними заробітками.

Капітана прикрашала благородна сивина технічного інтелігента. До всього дядя Саша не пив і не курив, єдиною його слабкістю була пепсі-кола. Тарнавський посперечався з Лайфом на два літра пепсі, хто з них перший схопиться за цигарку після прибуття в зону АТО.

Капітанів бінокль мав лазерний далекомір, висвітилася відстань до автобуса — «146,5». Жінки і правда всі немолоді. Ось із автобуса до клубу понесли мікрофонну стійку, потім кофр із якимось інструментом.

Тарнавський удруге бачив центральний вхід до клубу відчиненим. У вересні їм там оформляли зарплатні картки, і лейтенант юстиції Дуб підклеїв одну із банківських працівниць. В нього взагалі з цим не було жодних проблем, незважаючи на гопівську зовнішність. А може, саме через неї. Ще Дуб називав жінок, навіть найстатечніших, словом «жулька».

Тарнавський перевів бінокль на казарму навпроти.

— Фулі ти дивишся, жульок там немає, — сказав над вухом голос лейтенанта юстиції. — Хіба побачиш, як хтось дрочить.

Кілька солдатів, які лежали на залізних ліжках, засміялись. Тарнавський віддав бінокль сержантові Боковцю. Треба дізнатися, хто ж приїхав, і повідомити бійцям. Все ж цікавіше, ніж у запиленому кубрику.

А потім піти нарешті в місто, постригтися і поповнити нестачу в моднявій аптечці, яку йому подарували дівчата з редакції.

— Да это тетки старые, — обурився сержант Боковець, припавши очима до бінокля.

— Все одно жінкою пахне, — сказав зі своєї койки хтось із черкащан.

— Идем найдем самую симпатичную бабулю! — згодився Боковець. — Я тока посцу.

— Лестницей же спускайся, Тарас! — кинув йому навздогін капітан Лайф.

В кубрику заржали.

* * *

Минулого тижня Боковець прибіг із гарнізонного містечка збуджений і обурений. Що відбулося, Тарнавський так і не зрозумів. Нібито спершу ВСПшники хотіли забрати в сержанта військовий квиток, а потім чомусь він уже сварився з якимись мужиками на «дев'ятці», і теж чомусь за квиток.

Закінчилося тим, що Тарас розбив їм цеглиною лобовуху і прорвався до казарми другої роти — з синцем і розірваним кітелем. Постраждалі не наважилися продовжувати переслідування на території частини.

Кітель Боковець носив по-дембельськи — відпоровши нижні кишені, щоб можна було заправляти поли під ремінь штанів. Військовий квиток після скандалу він зашив у верхній кишені.

Після вдалої втечі, вже в ході перекуру в умивальній кімнаті збудження Тараса сягло апогею. З вигуком «Лестницы за.бали!» сержант спробував повернутися в розташування своєї роти через вікно четвертого поверху, вибивши шибку.

Його силоміць поклали спати, а в курилці стало холодно — особливо на світанках, коли туман заповзав через розбите вікно мимо ряду умивальників аж до квадратної емальованої ванни, над якою висіла табличка «Раковина для миття ніг».

* * *

Зараз у цій раковині стояв пластмасовий тазик — перша річ, куплена ротою спільним коштом — із замоченими для прання футболками і трусами.

Біля розбитої шибки курив молодший сержант Іван Кресало із протитанкового взводу, делікатно відставляючи за вікно мокру від мильного розчину руку з цигаркою. Кресало мав планшет і активно стежив за новинами з АТО. На відміну від Тарнавського, який намагався уникати будь-яких новин взагалі.

Під фарбованою в синє стіною присіли з цигарками ще два бійці. Побачивши офіцера, вони замовкли.

— От скажіть, товаришу лейтенант, — продовжив перервану розмову Кресало. — От «Буратіно», вогнеметна система, який нелюд міг придумати таку машину убивства?

— І так назвать, — буркнув один із сидячих під стіною.

Тарнавський пройшов через умивальну кімнату до сортира. Він знав, що «Буратіно» — найбільший у світі вогнемет, і що недавно його виявили на російському боці фронту. Про це Тарнавському повідомив ще один активний споживач новин — капітан Лайф, який міг добути інтернет в будь-якій точці України.

Капітан захоплено розповідав, як ракета з «Буратіно» розпилює горючу суміш, що просочується в кожну щілину підземних укріплень, після чого вибухає, не залишаючи шансу навіть бліндажним мишам.

— Геніальні радянські інженери придумали, товаришу молодший сержант! — гукнув Тарнавський із найближчої до вікна кабінки.

В туалеті пахло свіжим конопляним димом. Схоже, Боковець устиг по дорозі прикластися до водного бульбулятора — обрізаної знизу літрової пластикової пляшки, яка стояла у зливному бачку.

Якщо задерти голову, тут і там на дерев'яній рамі кабінки можна було побачити ковпачки, виготовлені з цигаркової фольги, з рештками попелу та смол.

— Геніальні радянські інженери пральну машину не могли придумати, зате до «Буратіни» додумались, — засміявся молодший сержант.

— На сто кеме летить, — з переконаним фаталізмом сказав хтось із курців.

Кресало почав відповідати, що ні, не більше п'яти кілометрів, і за уважного спостереження її можна виявити і... Далі Тарнавський не слухав, бо помітив ідеально білий шматочок паперу, приклеєний до зливної труби вочевидь нещодавно.

Фірмова наліпка з унікальним номером блокнота-молескіна. В нього теж така була, за її допомогою Тарнавський почепив над робочим столом у редакції фото дружини.

«Culture, Imagination, Memory, Travel, Personal Identity», — прочитав Тарнавський. Потім спробував вимовити ці слова. Звучало по-ідіотськи.

— Burratino, — сказав він з англійським акцентом, спустив воду і пішов мити руки.

— Хоча б один осколок пробиває, і все, вся ця байда взриваєця, — продовжував лікбез Кресало, виполіскуючи під холодною водою оливкові труси.

У двері зазирнув капітан Лайф у джинсах і світлій куртці — прямо тобі викладач КПІ в інститутському сортирі. Лейтенант юстиції Дуб, який зайшов слідом, виглядав значно гірше — як малолітній гопник. Навіть виданий державою «дубок» на ньому був схожий на спортивний костюм.

Дуб поручкався з бійцями і з насолодою закурив смердючу цигарку з фільтром.

— Спасибі, Павло Батьковичу, — сказав капітан. — З мене ноутбук. Щасливо.

Саме капітан Лайф був причиною того, що Тарнавський не поїхав на ці вихідні додому. Капітанів малюк захворів, треба було везти його до лікаря — коротше, вони помінялися днями чергування.

У Тарнавського дітей не було, до того ж треба тренувати довгу розлуку. А капітанова компанія обіцяла підігнати цього тижня ноутбук — можна рапорти роздруковувати. І транслювати на стіну кубрика кіно.

— Пацан Пацанскій Пацановіч! — вигукнув Дуб, випускаючи з ніздрів дим. — Де пляшка? Чи богема не бухає?

Після юрфаку Дуб працював у податковій, там йому дуже не сподобалося. Назбиравши грошей, він купив тягача «Рено» і причеп до нього — і останні років п’ять заробляв вантажними перевезеннями.

— Найшов себе в дальнобої, — щасливо посміхався Дуб. У штатно-посадовій книзі він був записаний як «лейтенант юстиції» на посаді «передовий авіанавідник другої роти охорони».

— Воєнком пита: «Куди хочеш — в авіацію чи артилерію?» Кажу: «Мать його й.б, пиши в авіацію».

Так відбувся вибір між посадами «ротний коригувач артилерійського вогню» і «передовий авіанавідник роти».

Тарнавський був у тій же роті на тій же посаді. І тепер звернувся до Сєрьоги, як авіатор до авіатора:

— Поручик, я піду дізнаюсь за концерт і тобі напишу, а ти бійцям розкажеш.

* * *

На плацу солдат Грегуль разом із іншими зальотчиками змітали падолист у шмат брезенту. З ґанку за ними стежив старший солдат Мотузочка зі стрілецької роти — довжелезний і довгорукий гігант на прізвисько Фігура. «Ти шо за фігура?» — любив питати незнайомих людей цей здоровань із новгород-сіверських лісів.

— Шо гета за фігури, таварищ майор? — запитав у лейтенанта Мотузочка, киваючи на автобус. — Артісти якісь?

— Пішли узнаєм, товаріщ прапорщик.

Тарнавський був упевнений, що старший солдат обламається, але тому вочевидь було нудно. Фігура викинув недопалок в урну і посунув слідом. Кожен його крок був як два Павлових.

За склом одного з бокових вікон автобуса стирчала жовта табличка з червоним кантом і чорним написом під трафарет — «ДІТИ ВІЙНИ».

Такі написи роблять на транспорті, яким евакуюють дітей із зони АТО, подумалось Тарнавському.

У кленовій тіні стояла одна з пасажирок. Біла сорочка, темна спідниця. Чи то тьотя, чи вже бабуся, з рудим фарбованим волоссям. Вона заплітала його, тримаючи заколки в роті.

— Сынофки, извините, я не наквашенная, — сказала руда тьотя-бабуся, ледве ворушачи вузькими губами, щоб не випала біжутерія. — Пвиходите, пвиходите, в 14:00 начало.

— Что будете исполнять? — запитав Тарнавський.

— Песни военных лет.

— А у вас подружка йость? — запитав старший солдат Мотузочка.

Не чекаючи відповіді, Тарнавський попрощався. Виходячи з КПП, написав sms Дубу: «ПІСНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ, 14:00».

* * *

Гарнізонне містечко, в якому розташовувалась танкова бригада, називалося Гвардійське. Місцеві контрактники називали його не інакше, як Гондурас.

— Красива назва, — сказав якось Дубу замріяний Тарнавський. — Іспанською це означає «глиби́ни». Онду́рас.

Дружина Тарнавського була іспанським філологом, за десять днів він дуже скучив за нею.

— А знаєш, як його в АТО називають, наш Гондурас? — відповів Дуб. — Мені зятьок казав. Санаторій «Тиловічок», га-га-га.

Чоловік сестри лейтенанта Дуба служив у танковій бригаді ремонтником. Раз Павло ходив із Сергієм до бригадного парку техніки — довжелезних рядів бетонних боксів — щоб забрати у зятька передачу з Прилук, від Дубових батьків.

Зятькова команда саме чаклувала над вантажівкою — геть не військовою, звичайним колгоспним «газоном». Блакитну кабіну з білими тактичними смугами наскрізь пробило величезним осколком. Пройшов рівно посередині, згори вниз, залишивши рвані дірки у стелі і між сидіннями. Слідів крові не було.

— Прикинь, повЕзло комусь? — радів Дуб.

* * *

Від КПП танкової бригади до центру гарнізонного містечка — менше кілометра.

Вулиць у Гвардійському було дві — Танкістів та Артилеристів. На їхньому перетині розташовувалися магазини, аптека, пошта з єдиним у радіусі 20 км банкоматом, автостанція і три заклади — «Железяка», «Два капітани» й «Чебурашка».

«Два капітани» відчинялися не раніше обіду, сигналізуючи про початок роботи гучно увімкненою музикою — шансоном чи піснями про ВДВ.

Зараз було тихо, тільки з полігону долинало регулярне гупання САУ — артилеристи лупили болванками по мішенях. Субота, а навчання не припиняються. Безкінечна робота самохідників викликала у Тарнавського почуття захищеності.

На зупинці — ні душі: автобус із капітаном Лайфом уже поїхав на гражданку.

На веранді «Капітанів» між темно-зелених пластмасових столів три ВСПшника щось добивалися від бухого бійця у камуфляжних штанях і спортивному реглані. Тарнавський, зробивши зусилля, перейшов вулицю, щоб глянути, чи не з його батальйону.

Рятувати рядового аватара він став зовсім недавно. Після зальоту двох двох бійців його взводу — операторів ПТРК солдата Голки і рядового Коваленка.

В Гондурас приїхав з інспекцією якийсь генерал. Прилетів вертольотом, у штабі бригади розстелили для нього килим у холі під бойовим прапором частини.

А дорогою від вертольоту до штабу, на КПП генерал зустрів рядового Коваленка. Той спав прямо на балюстраді сходів, за два метри від входу, п'яний як чіп і в обісцяних камуфляжних штанях.

Якби не ці штани і напис над брамою «Боєць ЗСУ, пишайся службою в лавах гвардійської танкової бригади!», в цьому бомжі ніхто не впізнав би військовослужбовця.

Незадовго до драматичного зудару генерала і рядового Тарнавський забрав військовий квиток Коваленка з самогонної точки. Називалась точка «Шоста квартира» або «У Полковника».

Двері на третьому поверсі хрущовки, оббиті дерматином з металевою цифрою «6», йому відкрив міцний дідуган у білій майці. Поверх майки накинуто офіцерський кітель із полковницькими погонами.

— Половинку? — запитав полковник.

Короткий діалог завершився обіцянкою Тарнавського підпалити двері шостої квартири, якщо її власник іще раз видасть бійцям 69-го бтро самогон під заклад документів. «Тим більше, бл.дь, військових документів, товаришу полковник запасу!».

Прислухавшись до аргументу, полкан віддав засмальцований квиток, і Тарнавський вийшов у двір, до п'яного Коваленка і тверезого Голки, який кожні півхвилини ображено шморгав носом. Подивившись на обох, він вирішив залишити поки що документ у себе.

Через годину знову зустрів цю парочку в центрі. Тепер п'яні були обидва, але тоді лейтенант іще довіряв Голці.

— Проведеш до казарми, покладеш у ліжко, — наказав Голці Тарнавський. — Ви ж з одного взводу, разом воювати будете. Доведи соратника до рідної роти!

На Голку цей пафос не подіяв. Сам він до казарми дійшов, а от соратника загубив на КПП.

З-за спин генеральської свити Тарнавський чув експресивний монолог на невідому адресу:

— Почему ты его не остановил, бл.дь, не забрал? Идет, бл.дь, пьяное тело, так остановить, бл.дь, и вы.бать! — чеканив генерал. — И пи.ды еще дать! Так нет, положил х.й на тачку и везет впереди себя!

Якісь полковники обшукали обісцяного Коваленка. Документів військовослужбовця, мобілізованого на особливий період, не виявлено. Знайшли тільки роздавлену пачку «Прими» без фільтру.

— Имя-фамилия-отчество! — кричали полковники на дрімаючого алкаша. — Хто твій командир, воїн?!

— Лейтенант Паша, — промимрив воїн і знову вирубався.

Не добившись більше ні слова, полковники помелися в танкову бригаду шукати лейтенанта Пашу, кинувши Коваленка на КПП. З небезпечної зони його на прохання Тарнавського вивів поручик юстиції Дуб.

Лейтенантів на ім'я Павло у бригаді вистачало, але всі вони були в АТО. А через три години генерал полетів назад.

— Все, бл.дь, уїб.в цей х.й! — почув Тарнавський, коли ходив у штаб вивчати обстановку. — Скручуйте килим, а то щас гавна натопчуть.

Після цього випадку Тарнавський вирішив повертати в казарми всіх п'яних зі своєї роти.

Саме тоді він зрозумів своє завдання на нинішньому етапі служби.

— Щоб ніхто з них не помер до моменту вибуття з Гондурасу, — коротко пояснив він це розуміння лейтенанту юстиції Дубу.

— Бо посадять, — додав капітан Лайф.

— І ми щоб дожили, — підсумував Дуб, наче тост сказав.

* * *

На щастя, тєло в руках у ВСПшників було незнайоме. «Вроді би 96-ий бат, — сказав старший із патруля. — Ротацію празнував».

До банкомата, як завжди, стояла черга — два бійця і строга молода жінка з дитячою коляскою. Тарнавський упізнав жінку. Її чоловік-танкіст воював в АТО — і скориставшись цим, лейтенант юстиції підбив клинці.

Сьогодні увечері після шикування Дуб планував довести справу до кінця, залишившись у містечку до ранку. І покинувши друга-очкарика наодинці з солдатами.

Щоб не втрачати час, Тарнавський пішов до перукарні, постригся, і зайшов до аптеки з тильного входу, через канцтовари. Там він ще купив нашивку з групою крові, щоб пришити її на клапан лівої кишені кітеля. Над серцем, як того вимагає статут.

Аптекарша — струнка і повна гідності тітонька років 55 — була схожа на його університетську професорку з латини. Волосся прикрите чорною хусткою. «Чоловік помер», — подумав Тарнавський, дістаючи список медикаментів. Варто було б якось делікатно висловити співчуття.

— Нету пиротальгона капель, — сказала тітонька, порпаючись у шухлядах. — Возьмите борную кислоту — то же самое, только дешевле, отечественный производитель.

— Мені для Донбасу, там, кажуть вітри сільнєйші. А в мене від сильного вітру у вухах болить, треба прогрівати...

— Вот будете капать и греть. Я сыну собирала аптечку, у него хроническое воспаление среднего уха. Чуть продует, и все, боль...

— У мене та ж проблема, — закивав Тарнавський.

— Говорит, мама, спасибо за капли, а то так мучился, даже голоса в шлемофоне слушать больно было, — стукіт дерев'яних кісточок старовинної рахівниці змовк. — Сгорел под Георгиевкой.

Йому нічого не казала ця географічна назва. Мама Тарнавського була старша за неї років на 10. «Скільки ж це сину? — подумав Павло. — 22? 28?»

— Командир танка, — сказала аптекарша. Ніби це пояснювало причину смерті. Дерев'яні кісточки знову заклацали.

Командир танку сидить найвище, в башті. Під ним — навідник, найнижче — механік-водій.

Минулого тижня Тарнавський водив батальйонних операторів ПТРК у парк техніки. Дубового зятька там уже не було, зате він знайшов двох вусатих дядьків у спецовках із написом KHARKIV MALYSHEV TANK PLANT. Вусані провели «птуристам» короткий спецкурс про слабкі місця Т-70 і Т-64.

Найтонша броня — згори і ззаду. Якщо танк не рухається, то найлегше влучити збоку — площа цілі більша. В ідеалі треба направляти ракету у правий бік і трохи вперед — в місце, де зберігаються снаряди.

— А еще лучше попасть между башней и корпусом, — показували харків'яни. — Там снарядный конвеер. Если сдетонирует — оторвет башню. Все, танк уничтожен, ремонту не подлежит.

— Экипаж тоже, — додав другий майстер. — Командир с наводчиком так точно.

* * *

Коли він вийшов з аптеки, «Два капітана» вже відкрилися. З динаміків хрипіло:

— Для кого-то пуля-дура,

А у нас без дураков.

Так воюет десантура

Опускаясь с облаков!

Черги біля банкомату не було, але на пожухлім газоні між тротуаром і вулицею сиділи бійці. Одним із них був солдат Голка — тверезий і зосереджений.

Він не поїхав додому, бо їздив на минулих вихідних. Тарнавський їздив теж. Тоді йому подзвонили з незнайомого номера в розпал жадібного сексу.

Армійське життя привчило відповідати на кожен дзвінок.

— Лейтенант Тарнавський? — запитала слухавка.

— Так точно, — захекано відповів він, підриваючись із ліжка, щоб дружина не чула можливого продовження фрази. Наприклад, «Завтра вибуваєте».

— Я лікар Прилуцької районної лікарні Такий-то. Голка В.С. — ваш боєць?

— Мій, — кілька неприємних секунд Тарнавський згадував, чи писав Голка рапорт на відпустку. Здається, писав. Що ж, лікарю, давайте вашу новину, жопу папером я вже прикрив.

— Ви знали, що в нього бувають епілептичні напади?

— Ні, — розгублено відповів Тарнавський. — Взагалі-то це питання до Прилуцького військового комісара.

— Я згоден, — сказав лікар. — Але Голка уже у вас. А сьогодні його привезли в нашу лікарню з припадком.

Про цю розмову Тарнавський конспіративно повідомив трьом командирам відділень свого взводу.

Нарада сержантів-«птуристів» вирішила після прибуття в АТО не давати в руки Голці автомата й іншої зброї.

— Хай тягає ракети. І набиває магазини.

* * *

— З-з-зарплата ж має б-бути, — пояснив Голка своє очікування під банкоматом. І, як завжди, ображено шморгнув носом.

Тарнавському стало страшно.

Це мала бути їхня друга зарплата — вже з додатковими виплатами, а не тільки голий оклад. Тисячі дві замість 700, які вони отримали місяць тому.

На ці гроші можна було неабияк погуляти. Він уявив бійців у казармі, поголовно п'яних. І себе, який намагається навести порядок — смішний інтелігент, товстун в окулярах.

«Плювати», — подумав Тарнавський. Зняв гроші і зайшов до «Железяки». Однополчан не було, ніхто не бачив, що офіцер купує алкоголь. «Хоч буду з ними на одній хвилі».

— 0,5 перцівки і непрозорий кульок, — сказав він продавчині.

З вулиці лунало:

— Полосатая натура

По приказу снова в бой

Как воюет десантура

Позавидует любой!

* * *

Тарнавський пройшов КПП, дзенькнувши пляшкою об турнікет. Але вахтери не відреагували. На виході він почув, як старший шепоче напарнику: «Шестьдесят девятый батальйон... Добровольцы. Наемники».

Донедавна Павло думав, що єдиний доброволець у підрозділі — він сам. І нікому не казав про цей факт, щоб не вважали й.бнутим. Вочевидь, були й інші. Солдат Грегуль, наприклад.

Лейтенант Дуб теж розповідав, що хотів піти в батальйон «Донбас». Він так пояснив свій мотив: «Щоб ніяке бородате чмо не ходило й не казало: «Эй, хохля, ходи сюда!»

На війну з росіянами Дуба благословив його духовний наставник — монах із Печерської лаври. «Каже: «Якщо в добровольці, то це ти хочеш людей убивати», — розповідав Дуб. — А в армію — будеш мучеником».

* * *

— Лейтенант Дуб на концерті, — повідомив молодший сержант Кресало після стандартної доповіді «Без надзвичайних ситуацій».

Він сидів за столом днювального абсолютно тверезий, з телефоном-комутатором і зошитом «Книга записів чергового роти», і дивився на планшеті фільм Cтенлі Кубрика «Суцільнометалева оболонка».

За Кресалом висів лист цупкого картону з приклеєними прозорими рамками — як курси в пункті обміну валют. Слова і числа, вставлені в рамки, показували рівень грошового забезпечення військових контрактної служби — від полковника до солдата. Перший отримував оклад у розмірі 2040 гривень, останній — 650.

Під графою «Солдат — 650» хтось дописав кульковою ручкою ще один рядок: «Срочник — ЗАЛУПА».

Заховавши чорний пакет із пляшкою поглибше в рюкзак біля своєї койки, Тарнавський всоте за день збіг сходами, перетнув плац, ґанок клубу, потім фойє з картинами танкових баталій і зайшов у зал.

Величезний, світлий, місць на тисячу, зал піднімався амфітеатром, нагадавши лейтенанту актовий зал його рідної школи.

На сцені в одну шеренгу стояли два десятки жінок. Усі в вишиванках із широченними рукавами, різнокольоровим намистом на грудях і в чорних спідницях до п'ят. Більшість — молодші за аптекаршу, чий син згорів у танку, не доживши до 30-ти.

Були й чоловіки — троє. Два в розкішних сірих жупанах сиділи з баянами на колінах. Третій сірожупанник мав чималий бубон.

Потім з-за куліс вийшов четвертий — в чорному костюмі поверх білої вишиванки і темних окулярах із круглими скельцями. Окуляри робили його схожим на Кота Базіліо з радянського фільму. «Буратіно», — згадав Тарнавський розповідь Кресала про важкий вогнемет.

— Самодіяльний музичний колектив «Діти війни», — урочисто і повільно проголосив у мікрофон Базіліо. На його чорнім костюмі блиснула якась медалька. — Соліст — заслужений працівник культури Чернігівської області Василь Яремець.

Він схилився в поклоні, жінки зашелестіли рукавами, баяністи взяли кілька акордів.

— Слова і музика — Василь Яремець, — ще урочистіше сказав Базіліо. — «Вдови війни»!

Баяністи печально розтягнули міхи. Мелодія була дуже сумною, а на слова він не звернув уваги, розглядаючись довкола.

В залі сиділо не більше 50 бійців батальйону, половина — в перших рядах, половина — розкидані по залу.

Окрема група, серед якої вирізнялася фігура Мотузочки, сиділа геть на гальорці, за загородкою, яка надійно приховувала їх від решти залу. Уздовж проходу бігав сержант Боковець, знімаючи дійство на мобілку.

«...Вдоооооовина доооляаа сум-нааааааааааааа», — закінчив співати хор доньок війни у вишиванках. З гальорки зааплодували.

— Судьба как погода изменчива, — промовив Базіліо все тим же інфернальним тоном, нібито ні до кого в залі й не звертаючись. — Бывает жестока, мила. В те годы военные, трудные на хрупкие плечи легла. Слова і музика — Василь Яремець, творчий гімн колективу «Діти війни».

Він розправив плечі і подався ближче до мікрофона:

— «Ми — діти війни»! Солістка — Вікторія Лігачова!

Дебела тітонька з густим макіяжем і панцирем лаку на пишній зачісці вийшла до сусіднього мікрофону. Заридали баяни, задзвеніло намисто.

— Зачем божьей милостью даны мне

Нелегкие будни войны, — голосила співачка. -

Пред Господом Богом мы праведны

И нету в том нашей вины.

Хор грянув приспів — чіткий і ритмічний, як марш:

— Мы дети войны, хотим тишины

Хотим, чтоб страной восхищались

Мы дети войны, и нет в том вины,

Что в трудные годы рождались.

У п'ятому ряду Тарнавський нарешті помітив нудьгуючу пику лейтенанта юстиції. За кілька крісел від Дуба сидів, не відриваючи очей від сцени, солдат Грегуль.

http://texty.org.ua/action/file/download?file_guid=68106»">http://texty.org.ua/mod/file/thumbnail.php?file_guid=68106&size=large»" border="«0»" />

— Сегодня и завтра, отныне всегда

Душою и телом едины

Поднимем мы знамя свободы, труда

И будем с ним непобедимы.

Ритмічний приспів знов наповнив зал: від вичовганого лінолеуму до гігантського транспаранту під стелею — ТАНКІСТИ! ПРИМНОЖУЙТЕ ТРАДИЦІЇ З'ЄДНАННЯ!

Син аптекарші вочевидь служив у бригаді на контракті. Мав бувати тут неодноразово.

— А юная смена продолжит наш путь

Прошедших годов не вернуть

Пред Господом Богом нас не упрекнуть

Ты, юный мой друг, не забудь.

Сірі жупани тягали міхи баянів, Базіліо диригував. Хор виконав приспів тричі. Тарнавський зловив себе на тому, що підспівує. Завершивши пісню, хор на знак Базіліо злагоджено проскандував: «МЬІ! — ДЕТИ! — ВОЙНЬІ!»

«Браво!» — загорлав сержант Боковець, не припиняючи зйомку.

Базіліо розвернувся до мікрофону. Плечі піджака розгорнулися за ним чорними крилами:

— Перед пам'яттю мертвих і славою живих ми голови низько в поклоні схиляємо. І кладемо квіти на могили героїв.

Голос Базіліо ширився, набираючи сили, наче вимовляв заклинання:

— Музика Луківа, слова Пашкова. «Перемога ціни не має»!

Після траурного вступу баянів солістка розпочала перший куплет:

— В сільськім клубі музика грає

Танцюють старі і малі.

Половина села гуляє,

Половина ЛЕЖИТЬ У ЗЕМЛІ.

Тарнавському вчулося схлипування. Роззирнувшись, він побачив Грегуля. Той ридав.

ЩО БУЛО ДАЛІ і як склалися долі героїв цієї історії на фронті, ЧИТАЙТЕ ТУТ

Оцінка статті на цей момент: +7/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!