1939-1945: НЕПИСАНА ІСТОРІЯ: «Найстрашніше - як бомбардували свою ж артилерію»

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 90405 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 29/04/2010Дата публікації

Мій дідо – Сидорчук Василь Іванович (1926-1989) – народився та прожив життя у селі Клекотів Бродівського району Львівської області. Сьогодні тут проходить межа Львівської та Рівненської областей, а за якийсь десяток кілометрів і Волинської. До Першої Світової війни тут знаходився кордон Австрії та Росії. Ще сьогодні на цій місцевості серед довколишніх сіл можна вивчати етнографічні відмінності між Галичиною та Волиню.

Діда згадував: Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ, журналіст (Тернопіль)

Після Першої Світової війни галицькі та волинські території колишніх Австро-Угорської та Російських імперій увійшли в склад Польщі, але й через 80 років, в 2000-их, місцеві хлопці, коли йдуть на дискотеки в сусіднє село - уже Рівненської області - то кажуть: «Йдемо на москалі».

Прихід «перших совітів» у 1939 поставив крапку на громадському розвитку села. «Сокіл», «Луг», духовий оркестр, а також осередок найпопулярнішої (парламентської) партії «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО), членами якої були мої прадіди – усе припинило свою діяльність.

За спогадами бабці, дідо у підлітковому віці разом з друзями по ночах займався транспортуванням підпільної літератури. В цю справу, ймовірно, були втягнуті ширші кола молоді, адже пізніше тут діяли відділи УПА, які великою мірою складалися з місцевих хлопців. До слова, найвідомішим з них став уродженець сусіднього села Петро Федун-«Полтава» - один із ідеологів ОУН, заступник Головного командира УПА та голови Генерального Секретаріату УГВР.

За німецької окупації частково відродилося громадське життя – молодь організовувала театральні вистави, що десь зблизило моїх бабцю та діда. Тоді ж дідо зміг продовжити навчання в Золочівській гімназії. У селі громада насипала найбільший курган та посвятила хрест пам’яті жертв «перших совітів».

На початку 1944-го дідові виповнилося 18, і його мобілізували на фронт, до Червоної Армії. У складі Першого Білоруського фронту йому довелося «визволяти Варшаву» та «брати Берлін».

Кінець 1940-их. Бабця Настя, дідо Василь та його сестра Єлизавета

Утім, є в тій історії невідома складова – коли в другій половині 80-х дідо оформляв пенсію, то виплив цікавий факт – його частина була пов’язана зі Ставкою Головнокомандування. За свідченням чиновників – факт майже неймовірний, бо з Західної України в ці частини не брали призовників.

Втім, після повернення з війни й до кінця життя дідо жив за принципом «нічого не брати від держави». Перші й останні повоєнні фото з нагородами – з бабцею, своєю молодою дружиною, коли повернувся з війни. Він категорично відмовився від пільг та різних преференцій.

Між іншим, у колекції його воєнних нагород немає орденів «ВОВ», які отримували всі ветерани. Коли їх вручали, дідо просто не поїхав за ними.

Бабця Настя згадувала, що після повернення з Німеччини дідо одного разу сказав: «Настуню, Україна буде вільною».

Найжахливіший воєнний спогад – бої у Польщі, здається, за Зелену Ґуру. Тоді впродовж короткого часу кілька разів виникали плутанини у радіозв’язку з авіацією: свої літаки атакували свої ж артилерійські частини. Люди божеволіли на очах.

Святослав Липовецький

Один із випадків: коли в час бомбардування всі ховалися за зенітні установки, один із солдатів встав й почав бігати поміж техніки з криком: «Ребята, все пропало!».

За якусь мить від вибуху йому відірвало голову… Пережите й побачене в ті моменти вразило на все життя. Після того дідо не міг ходити на похорони та дивитись на мертвих.

Інший випадок, який міг коштувати життя, трапився на Рейні чи якійсь його притоці. Коли дідо набирав у казанок воду з ріки, то з іншого берега по воду прийшов німецький солдат.

Війна мала й людське обличчя – солдати Червоної Армії та Вермахту лише обмінялися поглядами та розійшлися.

Після війни дідо перебував у військах, що дислокувалися в Німеччині. Моїй бабці він надсилав свої фотографії, а з села від хлопців отримував фото на фоні церкви з підписами, які починалися: «Друже Василю!».

І хоча дідо вернувся з війни у 1951 році й працював у районному фінвідділі, остаточно все повернулося на свої місця наступного року. У 1952 році бабця з дідом одружилися.

На роботі діда попередили – фронтовику та працівнику фінвідділу не варто брати церковного шлюбу. Вибір моїх предків все ж таки зупинився на вірі та традиції. Кар’єра на цьому закінчилася, але залишилося життя за своїми принципами та переконаннями.

Детальніше про проект 1939 -1945 НЕПИСАНА ІСТОРІЯ: Розкажи, як твоя родина пережила Другу світову війну читайте тут

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Війна моєї родини почалася у 1939-ому році

"Найстрашніший спогад - як літаки бомбардували свою ж артилерію"

"Побігла піхота, а ми вже вийшли на позицію, тож відступати не стали"

Як мій прадід розбудовував у Харкові Третій Райх

Три історії моєї родини: офіцер, партизан і розстріляний учитель

"Пока татарские мужчины воевали, их жен и детей вывезли в Узбекистан"

Моя мама згадує: "У фашистській неволі я вижила завдяки німецькій родині"

Велика вітчизняна мовчанка: про справжню війну мало хто хотів розповідати

"Одним із перших поліцаїв став кавалер ордена Леніна"

Життя, викуплене "млеком" і сиром

Маразм сталінського покрою

"Всі намагалися попити крові — хоч комуністи, хоч фашисти..."

Червоний — про УПА: як партизанили українські радянські підпільники

Дивлячись новини, бабуся казала: “Я дурна, що не взяла після війни нагана!"

"Офіцер показав мамі, як Третій Рейх розширюватиме собі життєвий простір"

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!