"Из хама никогда не будет пана". "Дворянин" Табачник і торгівля підробленими картинами

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 138577 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 30/03/2010Дата публікації

Дмитро Табачник відомий не тільки тим, що він “дешевий клоун і казнокрад” - він фактично ще й фальсифікатор, підробник картин. ZaUA.org вирішив нагадати читачам про цю огидну історію, яка триває з 2004 року. І хоча наш найчесніший у світі Шевченківський райсуд не знайшов винних у фальсифікації картин, але подивіться і ви, як було насправді. У світі табачників суди стають на бік "статечних людей, членів суспільства, депутатів палати лордів" самопроголошених "дворян" — але це не означає, що підроблені картини раптом перетворилися на справжні.

Порівняльним аналізом займався: Павло СОЛОДЬКО

І хай Табачник подасть на нас за цю статтю в суд — можливо, цього разу суддя почує думку експертів. Справжніх фахівців, а не тих, хто “розвиває ринок антикваріату” для дешевого клоуна, казнокрада і промоутера фальсифікацій Д. В. Табачника.

Отже, влітку 2004 році в київському Музеї російського мистецтва було відкрито виставку картин українського соцреалізму з делікатною назвою “З приватних колекцій”.

Виставку проводила картинна галерея “Естамп” (заснована у 2002-ому) під активним патронатом Дмитра Табачника — про що оперативно написала близька до Кучми газета “Факти”.

"Факти" за 12.07.2004 (картинка КЛІКАБЕЛЬНА) - кореспондент пафосно розповідає нам про подвижницький труд Табачника на ниві народної освіти ринку антикваріату

“Мушу сказати, що тут є кілька картин, які належать мені... і моєму брату”, - визнає сам Табачник у коментарі для газети. І продовжує про найголовніше: “За останні роки живопис українських майстрів подорожчала в 10-15 разів, створився СПРАВЖНІЙ РИНОК”.

Заклик інвестувати у картини українських художників ХХ-го сторіччя — ось справжній месидж цієї публікації.

Як бачимо, і сам Табачник не приховував того, що він є патроном виставки, метою якої було “розвивати ринок антикваріату”, і навіть власником кількох картин.

На каталозі, виданому до виставки, саме господін Табачник виступає автором головної передмови. Не важко помітити, що частина тексту дослівно збігається з написаним у “Фактах” - де кореспондент нібито бере коментар у видатного гуманітарного діяча.

Картинка КЛІКАБЕЛЬНА

А потім виявилося, що значна частина виставленого є... підробками.

Почалося все з картини “Весілля”, автором якої називали одну з найвідоміших українських художниць ХХ-го сторіччя Тетяну Яблонську (хто не розбирається в живописі, все одно згадає її “Хліб” у розворотах підручників).

“Це не моя робота, як і решта три, що репродуковані в каталозі під моїи іменем", - заявила Тетяна Нилівна. Їй тоді було 87, вона два роки як отримала Героя України і продовжувала малювати, тільки вже в іншій техніці.

Що ж, на ринку, який “тільки створився” за останні роки, може бути і не таке. Але організатори виставки не прислухалися до голосу великої художниці. І це змусило фахівців ближче придивитися до інших картин. Там теж вистачало фальшивок.

Щоб яснішою стала технологія виготовлення підробок, можна навести отакий приклад.

Картина нижче в каталозі виставки "З приватних колецій" підписана "Сергій Григорьєв (народний художник УРСР, класик соцреалізму ZaUA.org), 1950-ті роки, "Тихий затон".

Нічого не нагадує? А родичам Григорьєва дещо нагадало, і не тільки їм.

Порівняйте: це Ісаак Левітан, 1887 рік, "Глухий став".

Наступну роботу було виставлено за підписом Тетяни Яблонської - і називалася вона "Збір урожаю" (датована 1960 роком), хоч узагалі-то тут сіно косять, а не врожай збирають.

І коли сама Яблонська спробувала заперечити власне авторство, її знову не послухали - Табачнику ж видніше, що це таке.

Зрештою цю картину побачив по телевізору класик радянського плакату Олександр Шульган. Його нинішня майстерня розташована на Подолі, як і редакція ZaUA.org.

"Це моя студентська робота, початок 1970-их, - хвилюючись, розповідає Олександр Васильович. - Була практика на якомусь курсі, я з натури замалював, а потім у майстерні закінчив. Це Підгірці, Бродівський район Львівщини, мої рідні місця. І вона весь цей час висіла на стіні майстерні, поміж інших робіт, я її навіть не підписував і великого значення не надавав".

Висіла ця картина у майстернях Шульгана аж до 1996-го року. Тоді художника обікрали.

"Якийсь бомж узяв два десятки картин, пішов на Андріївський узвіз і продав по 5-10 гривень, щоб на пляшку було. Його зловили, і майже всі картини повернули, за винятком кількох. А цей етюд, напевно, пішов по руках, і зрештою виплив у якогось колекціонера.

Уявляєте, бомж продав цю роботу за десятку, а колекціонер за якийсь час купив за $20 тисяч.

Бо справді думав, що це Яблонська".

Всі спроби переконати галерею "Естамп" прибрати фальшивки виявилися марними.

Коли донька Тетяни Яблонської, художниця Гаяне Атаян, прийшла на відкриття виставки, її спочатку навіть не пускали до приміщення музею, і, зрозуміло, не дозволили виступити.

Наступного дня дві з підробок під Яблонську - „Седнів” і „На базар” - з експозиції зникли. Найцікавіша, „Весілля”, так і залишилася на чільному місці. Всі спроби домогтися від організаторів виставки споростування авторства та вибачення виявилися марними.

Не допомогла й подача позову до Подільського райсуду, куди Тетяна Яблонська була змушена звернутися в останній рік свого життя.

У 2006 році, коли матері вже не було на світі, донька знов подала в суд на галерею "Естамп" (організатора виставки) і Музей російського мистецтва (який надав "Естампу" місце і забезпечив "парасольку" скандальному заходові).

Гаяне просила високий Шевченківський райсуд в особі судді Ніни Ігнатченко захистити честь і гідність її покійної мами (Тетяна Нилівна померла влітку 2005-го).

Позивач готова була звернутися до якнайвищих експертів, які б довели, що всі чотири роботи Яблонської, представлені на виставці "З приватних колекцій" - не належать пензлю художниці.

Суддя Ігнатченко не захотіла слухати про цих експертів. Не захотіла говорити вона і з Шульганом. Навіть те, що працівники Музею російського мистецтва ухилилися від відповідальності - мовляв, ми звичайні виконавці, надаємо площу і експертизу виставлених творів не проводимо - не змусило суддю прислухатися до точки зору фахівців.

Натомість суддю цілком задовольнили запевнення директора "Естампу" Ольги Сагайдак - "це не підробка, а оригінал!" На допомогу прийшли і "експертні заключення", виконані не на вимогу суду, а за замовленням «Естампу», й підписані хіміком Л.Лугіною.

Ці свідчення складалися з загальних фраз штибу "При написанні використовувалися цинкові білила". Але ж вони під час написання кожної картини використовуються - особливо там, де багато снігу треба зобразити :)

До речі, прізвище хіміка Лугіної з глибокою любов'ю згадується у скандальному інтерв'ю Дмитра Табачника журналу "Антиквар" (про нього ми ще згадаємо нижче):

"Что касается физико-химического анализа, это специалисты высочайшего класса - Лидия Лугина и Вера Распопина, всегда отвечающие за результаты своих исследований и никогда не подписывающие "липовые" заключения. Есть и другие, не заслуживающие доверия, которые могут подписать что угодно".

А тепер давайте поглянемо на головний предмет суперечки - картину "Весілля".

"Захист представників галереї будувався на тому, що виставлене ними "Весілля" - нібито якась невідома копія авторства самої Яблонської, - говорить Гаяне Атаян. - Але мама малювала лише одну картину „Весілля”, на одному й тому ж полотні, і один раз її переробила, це випливає зі спогадів Тетяни Яблонської, які, між іншим, суд також відмовився розглянути. Картина в її остаточному вигляді находиться у Харківському музеї".

Рекомендуємо відкрити в іншому вікні наступну ілюстрацію - цю картину у 2004 році "Естамп" виставляв як оригінальну Яблонську:

Ось оригінал картини - це варіант 1964 року, який зараз знаходиться у Харківському художньому музеї. Все - клікабельно.

А ось що писала про створення картини сама Тетяна Нилівна:

Якось узимку кореспондент „Известий” (забула прізвище!..) телефонує і запрошує в село Глеваху, подивитися відразу на шість весіль, які мають відбутися в цей день. Я завжди готова до дороги й до свіжих вражень, а тут таке – відразу шість весіль!

По молодому снігу з вуличок і провулків великого села стікаються до сільради (тоді церковне вінчання ще не було офіційно визнане) весільні процесії. Яскраві, веселі, в’ються вони з піснями й танцями, як весільні барвисті вінки. Я загорілася і з наснагою почала готуватися до картини. Запаслася реквізитом – шила кольорові спідниці, купувала хустки й навіть їздила на товкучку купити справжню гармошку.

Гармошка попалася винятково гарною. Вона дотепер абсолютна ціла, й на ній люблять грати мої внуки, коли приходять у майстерню.

Картину я написала дуже швидко, на одному подиху. ...Але зненацька на неї різко накинувся Касіян – тодішній голова Спілки: „Це ж паплюження нашої дійсності! Хіба таке буває? Хіба так повинні вести себе наречені? Чого вони сміються? Що – вони п’яні? Хіба це може бути?” – і т.д., і т.п.!

Але картину все-таки везуть до Москви. Вона дуже подобається тодішньому директору Третьяковки Полікарпу Лебедєву, й він хоче взяти її до себе. Однак, довідавшись про те, як її розгромили в Україні, боїться.

Я привожу її додому й починаю переробляти. Переписала наречених. Нареченого написала з Колі Шевченка – зробила бувалого, загартованого військовою службою. Змінила і її. Сват став не таким червоним (уже не п’яний!).

На обрії з’явилися автобуси („хіба це сучасне село?”). Зник і піонер (теж, по суті, компроміс). У цілому картина стала значно сухіша, нудніша. Її оплатили нарешті. Навіть у журналах репродукували (є дві репродукції обох варіантів). Але Лебедєв уже не захотів брати її до Третьяковки в такій редакції. Вона потрапила до Харківського музею.

Перший варіант картини (ще не переписаний) можна побачити хіба що на листівці 1963-го року:

Очевидно, саме з цієї листівки і малювалася (якимось невідомим художником) копія, яку галерея "Естамп" намагалася видати за Яблонську.

Пропонуємо увазі читачів кілька знакових відмінностей між підробкою (ліворуч) і оригіналом (праворуч). У якості оригіналу ми беремо або вже готову картину 1964 року, або листівку 1963-го, з якої ця підробка і малювалася.

Невідомий реставратор (вочевидь 2000-их років) вирішив убрати нареченого в штани зі стрілками (нехарактерно для Яблонської контрастно промальованими) і модельні туфлі. При цьому для більшого контрасту він узув наречену в... чоботи.

Яскравий зразок того, що підробка виготовлена "на базі" копії 1963 року. Зверніть увагу, на штахетах проступили сліди первісно намальованої руки - так само, як і на листівці. На варіанті 1964 року Яблонська "сховала" руку - щоб наречений здавався статечнішим.

Але сучасний реставратор вирішив цю руку розпрямити - і мертвим вантажем повісив її уздовж тулуба:

У варіанті 1963 і 1964 років музика хвацько б'є у бубон. На варіанті від галереї "Естамп" він не б'є - йому забули домалювати руку.

А дівчині у зеленій хустині, яка йде за нареченою, забули домалювати ногу :)

Натомість стрічки у вінку нареченої вимальовні детально, як у школі копіюють. "Художник класу Яблонської ніколи не стане перемальовувати „по клітинках” таку рвучку деталь, як стрічки,” - каже Гаяне Атаян.

"Це вочевидь фондівська копія, які в радянські часи робили десятками для ЗАГСів, - каже ZaUA.org мистецтвознавець Наталя Романова. Вона викладає в Художньому інституті "Історію художнього ринку" - предмет, який вивчає і експертизу. - Копія ця зроблена з листівки, до того ж не дуже якісно. Гарний академіст завжди дорахується рук і ніг - для реалістичного мистецтва це принципове питання.

Щодо справжності картини, то тут важливою є думка самого художника. Рєпіна теж буквально переслідували з підробками.

Торгувати підробками - робити великі гроші з нічого. Цим займаються верхи, наскільки я знаю - причому я категорично наполягаю, що політичне забарвлення при цьому не має значення.

На жаль, суд дослухається тільки до тих експертів, які є експертами "за посадою", а не за профілем".

Я питаю у Наталі Романової, як би мала на суді виглядати експертиза щодо "Весілля".

"Треба було провести стилістичну експертизу, про що є відповідна інструкція Мін'юсту, - пояснює вона. - Для цього звертаються в інститут судових експертиз або в музей за профілем. І запрошують відповідного екперта за профілем. От я багато років працюю в Лаврі (Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник), тож мене можна запрошувати як експерта з церковного мистецтва.

В ідеалі у справі картини "Весілля" суд мав звернутися до Людмили Ковальської - вона завідує відділом мистецтва ХХ-ХХІ століть Національного художнього музею України і була куратором усіх тамтешніх виставок Тетяни Яблонської з 1981 року".

В останні роки свого життя Тетяна Яблонська малювала лівою рукою. Це ті самі пастелі, про які дворянин Табачник зневажливо відгукнеться як про "неподлинные, так как написанные после нескольких инсультов" (про це йдеться нижче)

За словами Гаяне Атаян, вона пропонувала суду поцікавитись думкою пані Ковальської щодо спірних робіт - але суддя Ніна Ігнатченко від цього відмовилась. Не зацікавили її й думки інших мистецтвознавців, що добре знаються на творчості Яблонської, не зацікавили й думки художників – її учнів.

Тому ZaUA.org вирішив це зробити замість судді - і поцікавитися у Людмили Станіславівни, звідки ж ростуть ноги у загадкового "Весілля", продемонстрованого на патронованій Табачником виставці.

"За радянських часів, коли існував Художній фонд, художникам часто замовляли робити копії відомих картин, - пояснює Людмила Ковальська. - І цими копіями потім прикрашалися громадські заклади - картиною Яблонської "Хліб", скажімо, сільські клуби, "Весіллям" - ЗАГСи. Ці картини мали бути меншими за оригінал, і ми ще потім ставили позначку "Відповідає копії".

Хто робив цю копію "Весілля", невідомо. Вона схожа на Яблонську, але безумовно не досягає того художнього рівня.

По-перше, не так сяють кольори - можливо, її виконували з репродукції. По-друге, не вистачає рук і ніг - Тетяна Нилівна такого б не допустила. По-третє, не так промальовані персонажі.

Мистецький твір - крім композиції і кольорів - завжди є емоційним, і глядач відчуває цей настрій. Робота з виставки "Естампу" - хоч на ній нібито ті ж самі сніг, музики, барви - не залишає того враження свята, як оригінал. Грубо намальовано, як у глянцевому журналі.

Можливо, хтось один почав цю картину, інший закінчив...

Але загалом історія створення цієї картини не має значеня, тому що це - не Яблонська. І якщо її підписують "Яблонська" - то це фальсифікація.

Хочу підкреслити ще такий ньюанс - якби суд вирішив справу на користь Гаяне, він перекрив би шлях подальшим фальсифікаціям".

"Це ціла система - у мене є ділери, є експерти, яким я довіряю, це вже традиція, яка складалася майже два десятиліття, - так відкривав секрети "розбудови ринку" Дмитро Табачник для журналістки СТБ Лесі Штогрин у цьому сюжеті:

До речі, обов'язково гляньте це відео - там можна скласти чудове уявлення про рівень Табачника як експерта. Він з розумним виглядом розмірковує про "картину", яку сама ж Леся намалювала за півгодини. :))

Наостанок трохи про мораль.

У грудні 2007 року Табачник дав інтерв'ю журналу "Антиквар" - ще одній ланці у мережі "Галерея-Музей-Аукціон", яку Дмитро Володимирович розбудовує для "активізації ринку".

Пафосне інтерв'ю розпочинається з облизування головного героя - яка високодуховна він людина! Не підкачав і заголовок: "Дворяни з міщанами не стріляються".

Далі ми дізнаємося, чим же завинили перед русским графом мешканці українських міст.

І читаємо хамський плювок на адресу якоїсь доньки відомої матері (щоправда, імен не вказано, але, про кого йдеться, здогадатися неважко), який закінчується черговим закликом "активізувати ринок" - от було б добре, якби всі дворяни колекціонери об'єдналися у профспілку і дали гідну відсіч цим міщанам жалким ничтожным художникам та "їхнім діточкам".

На цьому можна було б і закінчити першу частину нашого скромного розслідування, якби на велемовний пафос Дмитра Володимировича - котрий примудряється поєднувати "активізацію ринку" з життям в уявному шляхетському світі - не відгукнувся предводитель київського дворянства Олександр Попов.

Ось як він прокоментував фразу "Дворяни з міщанами не стріляються":

"Если заглянуть в малороссийский гербовник, изданный в 1914 году, можно найти огромное количество украинских фамилий, обладатели которых, возможно, были представителями дворянского класса.

Много в том гербовнике и фамилий на букву "Т": Тимошенко, Тарасевич, Тернавский, Тищенко, но фамилии Табачник, увы, там нет.

Да и как она может там быть, если до 1918 года существовал закон, согласно которому "евреи, приобретшие право потомственного дворянства, в губернские дворовые книги не вносились". А это значит, что потомком дворянского рода Дмитрий Владимирович считаться никак не может.

Но, допустим, в нем действительно есть несколько капель благородной крови. В таком случае, он должен придерживаться свода правил, составленного специально для дворянского сословия - так называемого кодекса чести. Вот что пишется в этом своде про отншение к женщине: "В дворянском обществе отношение к женщине всегда было рыцарским, в самом высоком понимании этого выражения".

Возникает вопрос: может ли тогда потомственный дворянин говорить о женщине, как о неврастеничке, а ее желание (вполне понятное) доказать свою точку зрения называть мышиной возней?

Жаль, что за оскорбление дамы Дмитрия Табачника нельзя привлечь к дворянскому суду чести - сейчас этого суда попросту нет. Но, имей он место в современном мире, кто знает, может, и исключили бы пана Табачника из привелигированной касты, не зря ведь придумана поговорка: "Из хама никогда не будет пана".

Далі буде

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!