Мандри волиняка по Миколаївщині: безмежна Україна, де не хочуть "ні Росії, ні Америки"

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 87526 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 16/12/2009Дата публікації

Якось читав у одного з наших літераторів доволі незвичний опис України. Посилаючись на дзен-буддистську філософію ландшафту, він зауважує, що на нашій території одночасно поєдналися всі найгарніші та найсуперечливіші земні стихії. Тут, звісно, не зайве згадати і французького просвітника Монтеск’є з його теорією географічного детермінізму. Мислитель чи не найпершим у Європі залишив письмовий здогад про те, що психологію народів визначають клімат і географічний ландшафт. А де ще відчути психологію наших предків-кочівників, як не в степу? :)

Південними Сходом мандрував: Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ

Хай там як, а східна філософія природи захоплює не меншою влучністю: згідно з нею, ліси дарують людям мрійливість, гори – мудрість, море – мужність, степ – волелюбність. Річ, звісно, не нова, і, можливо, ми не так часто звертаємо на неї увагу, а втім, як дивно, що на території України зійшлися основні природні стихії.

Адже, надивившись „страшних” теленовин, наслухавшись „рейтингових” політиків, начитавшись усякої газетної „хріноти”, ми раптом починаємо забувати, як багато всього гарного у власній країні. Тут – ліс, там – гори, десь далеко – степ і море.

Миколаїв - символ нашого Південного Сходу: степ, море та індастріал

Власне, тим, хто бажає пізнати степову Україну, відчути волелюбний махновський дух, варто, певна річ, вирушати якнайдалі на Південь і Схід; всім, хто в полоні мрій і дум – на Північ та Захід.

Пригадується жарт зі студентських часів: от якби всіх львів’ян переселити поближче до росіян у Донецьк, а всіх донеччан – туди у Львів до поляків.

Політична рівновага у державі була би справді унікальна. Ще напрочуд цікаво порівнювати життя в різних регіонах країни та послухати, як відгукуються одне про одного їхні мешканці: скажімо, лісової Тернопільщини та степової Миколаївщини.

Як не дивно, а, на відміну від західняків, мешканці Миколаївщини називають власні містечка „селами”.

Якщо на Заході України „вибратися в місто” – як гордо звучить, еге ж? – означає прогулятися центральною вулицею рідного райцентру, то на Півдні здебільшого – з’їздити з такого ж райцентру в Миколаїв. Якихось 65 кілометрів ледь не на повній швидкості – і ти вже в „городі”.

Доводилось чути, як місцеві мешканці іронічно відгукуються про нього: „Николаев – город шопоголиков”.

Пам'ятник повстанцям Баштанської республіки у Баштанці

У крамницях і правда всього вистачає - ну чисто як у Києві.

Тільки покупці зазвичай нікуди не поспішають: тихо та спокійно роздивляються один одного й товари, поволі примірять одяг і – жодного тобі галасу, як у київських бутіках-маркетах.

Цікаво, що спритні західняки-тернополяни відкрили крамницю вишиванок прямо на центральній вулиці „Радянській”.

Вибір чималий, незгірше львівського, ще й ціни не кусаються.

- Привозимо товар із самого Тернополя, зараз дуже модні чорні вишиванки, але на подарунок для дівчини гарна оця: біла полотняна з квітками. Ще популярна полтавська вишивка, – повагом розповідає підприємливий західняк, щиро відкриваючи обійми „землякові”.

Як з’ясувалося, на Тернопільщині ми з ним майже сусіди. Наші „міста”-„села” всього за кількадесят кілометрів одне від одного.

Зауважую, що центр Миколаєва напрочуд чистий і заквітчаний. Біля адміністрації у стилі сталінського ампіру гордо височіє Ілліч. Неподалік через Південний Буг перекинувся довжелезний міст. За ним – кораблі, порти, заводи. Словом, „індастріал”, як зараз полюбляють казати.

Я подумки порівнюю побачене з Тернополем. Воно, звісно, масштаби не ті: тут і місто величезне, і підприємств багато, і маркет на маркеті. „Зате на Західній храм на храмові! У нас про духовність дбають” – захищаю я про себе малу батьківщину. Ще в нас, правда, кав’ярень багато.

Як жартували миколаївчани, приїжджаючи в одне з волинських містечок: „Ми поражаемся. У вас одна половина населения в церквях, а другая – в барах”.

Зрештою, вирвавшись зі своїх партизанських лісів, на Півдні забуваєш про думки й насамперед миттєво закохуєшся у природу - навіть якщо це осінь. Шеренги височенних тополь уздовж траси та нескінченні степові простори приковують погляд й одразу вкарбовуються в пам’ять.

Тут і слів для опису забракне. Якщо ж зустрічаєш посеред занімілих полів кургани, мимоволі переносишся у „кочові” часи.

Відчуття нескінченного простору не полишає навіть у тих-таки містечках. Скажімо, коли ходиш Баштанкою, що за кількадесят кілометрів від Миколаєва, в уяві так і постає її макет - посеред безкраїх рівнин. Хоча тут і немає західноукраїнських церков, замків, історичних пам’яток на кожному кроці та безлічі кав’ярень, натомість відчуваєш щось значно більше, могутніше.

На згадку миттю спадають вірші наших апологетів степової анархічної України: і Сергія Жадана: „Хоробрий Будда зупиняв ординців, лякаючи пеклом, обіцяючи карму, і знову з бабами сидів наодинці, дивився на степ, мов на загублену карту”, і Павла Вольвача з його болісними порівняннями наших Південного Сходу й Галицького Заходу: „Жив би в якихось Заліщиках, чи може, десь в Теребовлі, Ходив би в неділю до церкви...” або ж: „І, як ножі, ввійшли по рукоять сухі тополі в безпритульне небо”.

А також – Дмитра Корчинського, безвідносно до його політичних уподобань та провокацій: „Там буде музика проста, Там буде бійка, і в зударі на списи надягатимуть серця” – всього-на-всього туга за колишньою степовою звитягою.

Між іншим, та ж таки Баштанка – заснована у 18 столітті прихильниками гетьмана Мазепи під назвою Полтавка – була столицею однойменної республіки за часів визвольних змагань 1917-1920 років.

Центральна площа Баштанки - звичайний вигляд українського степового містечка

Баштанці воювали і проти денікінців, і проти більшовиків. У тутешньому краєзнавчому музеї досі зберігається револьвер їхнього ватажка, а сучасні містяни неабияк пишаються тими подіями.

Узагалі, порозумітися на історично-політичному ґрунті українцям зі Сходу та Заходу насправді напрочуд просто. Степовики люди щирі й рубають усе прямо, без зайвих роздумів. Отож, наші застільні бесіди на історично-політичну тематику звучали приблизно так:

- Как-то гуляли мы еще вначале девяностых по Киеву с вашими, оттуда с Тернополя. А они как давай на весь Крещатик орать что-то про «москалей», какую-то песню, там еще какая-то речка в этой песне, где кров течет. Я им говорю: вы что творите, пацаны, щас же мусора загребут...

- О! Так я цю пісню „тоже” знаю: „Тече річка Тиса, то московська кров...” – відповідаю я, і ми дружно регочемо з кумедної історії.

У розмову втручається інший співбесідник:

- Застрягли ми якось біля ваших лісів на камазах, везли звідтіля картоплю продавати. Я як гляну: ліси кругом, і тільки хатинки де-не-де, ну, думаю: „Партизани; як засядуть у лісах ці «бандери»…

- А вам, махновцям, дай тільки шаблею з перепою помахати, – перебиваю його я, і ми знову сміємося.

Хлопці також розповідають, що останніми роками на Півдні дедалі більшає національних меншин. Воно й не дивно. Просторий та багатющий край приманює людей звідусіль - як колись перших переселенців з Західно-Центральної України та різноманітних авантюристів на Січ. Також неподалік від Баштанки – справжнє циганське село. Хочеться навідатися й туди, але „пацани” не пускають:

- Як тебе потім звідтіля забрати? – підколюють вони – Ти що, думаєш, то такі цигани як колись: сидять біля костра й на гітарах грають? Ага! Там така мафія! Як і попи...

Мова поступово заходить про церкву, і з’ясовується, що степовики - за великим рахунком, як і мешканці Тернопільщини - більше обурюються „праведним” життям духовенства, ніж переймаються релігійними питаннями.

Хоча додають: „От, що нам у Вас подобається, що неділя – то святе, ніхто нічого не робить”. До речі, не менше, ніж західняків, їх тривожить і натиск заокеанських сект.

Пам'ятник загиблим від Голодомору 1930-их

Узагалі ж, після живого спілкування з мешканцями Сходу, нехай і у провінції, чомусь страшенно хочеться гепнути бейсбольною бітою по телевізору й інтернет-модему. Навіть затяті прихильники Партії Регіонів тут часто виявляються справжніми патріотами, вже не кажучи про решту політичних „фанів”.

Їхня громадянська позиція всього-на-всього вкладається у просту формулу: „Не треба нам ні Росії, ні Америки”.

У крайньому разі: „Росія нам ближча, ніж Захід, але своє то є своє”.

Зрештою, ця власницька, господарська натура українців і тут одразу кидається у вічі без зайвих слів та ідеологій: двори заметені та заасфальтовані, всюди рясніють квіти, кожен старається розбудуватися і дбає про обійстя.

Певна річ, не бракує на Миколаївщині й негативу: вечорами, як і в містечках на Тернопільщині, тиняються п’янички та занедбана молодь. Ходять чутки про жорстокі злочини і вбивства. А двері тут звикли замикати не менш надійно.

На жаль чи на щастя, тривога за майбутнє ріднить нас усюди. Ще якби не роз’єднували політики.

P.S.: „Така багата країна, а вони гризуться між собою замість того, щоб зробити людям добро. У голові не вкладається”, – говорять „старі люде” на Заході, ніби такт у такт мешканцям Миколаївщини.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!