Василь Шкляр. "Чорний ворон" (уривки з роману) - розділ 1

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 116290 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 03/11/2009Дата публікації

1921-го року долю чотирилітньої війни, яку Росія розв’язала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще впродовж років тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі був напис: «Воля України або смерть».

ZaUA.org пропонує нашим читачам новий роман Василя Шкляра "Чорний Ворон". Цього тижня ми надрукуємо кілька уривків із першої частини, яка була опублікована в останньому числі часопису "Сучасність". Продовження роману вийде в наступних числах журналу, а повністю "Чорного Ворона" має надрукувати - окремою книжкою під назвою "Залишенці" - Клуб сімейного дозвілля.

"Чорний Ворон – ім'я одного з отаманів Холодноярської республіки. Ті роки – то фактично була україно-російська війна. І от після 1921 року, коли стало зрозуміло, що Армія з-за Збруча не повернеться, хтось пішов на амністію, хтось тікав на Донбас (казали “під землею нас не шукатимуть, бо то вже є в'язниця”), а хтось залишився, щоб воювати до останнього, - розповідає сам Василь Шкляр. - Вони казали “На моєму чорному прапорі написано “Воля або смерть!”, тож я зустріну смерть.

Цих людей називали “залишенці”, і власне, я так і думав назвати роман. Я працював в архівах СБУ – і знаєте, там лежать ці всі матеріали, так ніким і необроблені. Місцями ця російська мова наповнена такими колоритними деталями, що я даю їх цілком".

Частина перша

Розділ перший

1

Отамана Веремія ховали в Гунському лісі без прощальних сальв і промов. Ховали потай, уночі. Двоє похмурих чоловіків привезли підводою труну з тілом загиблого, а ще один привів із ближнього села священника.

Яму викопали за двадцять кроків на схід од старезного дуба, і тепер біля неї тихо світилася в темряві домовина — недавно стругана соснова дошка ще пахла живицею.

—?Відкрийте віко, — попросив отець Олексій.

Він довго роздмухував кадило, черкаючи відсирілими сірниками, які сичали, ламалися і не хотіли горіти.

—?Навіщо? — запитав той, хто привів священика. Його ширша, ніж довша, голова і закандзюблений ніс робили чоловіка схожим на велику сову.

—?Так треба, — сказав отець Олексій. — А раптом там дохлий пес.

—?Тут не до жартів, отче.

—?Саме через те й годиться відкрити труну. Я можу зрозуміти все, крім святотатства.

Двоє похмурих чоловіків підійшли ближче і поволі, знехотя зняли віко.

Десь у глибині лісу прокотилися ухкання-зойки сича. Якщо то правда, що темної ночі б’ються навкулачки чорти, то це могли бути і їхні крики.

Один із прапорів холодноярських повстанців

—?Так, це він, — сказав отець Олексій. — Я знав небіжчика. Але чому його поклали в брилі?

—?Такою була Веремієва воля. Щоб його поховали у брилі й вишиванці, — пояснив той, що скидався на сову. — Отаман так і в бій ходив. Хіба ви не знали?

—?Дурна була звичка, — озвався один із похмурих чоловіків. — Ворог його впізнавав серед нас ще здалеку. Тільки й ціляли у цього бриля, поки не влучили.

—?Зате й ми його бачили за версту, — сказав другий похмурий чолов’яга. — Завжди бачили, що він із нами.

—?Дурна була заведенція, — повторив перший і сухо сплюнув через плече.

—?Не твоє свиняче діло, — сказав той, хто скидався на сову. — Починайте відправу, отче. І якщо можна, то не затягуйте. Бо нас тут і ранок застане.

—?Добре, хоч чоботи зняли, — сказав отець Олексій. — Так йому буде легше йти до раю.

—?Починайте відправу, отче.

Здалеку знову долинули моторошні ухкання-зойки, й отець Олексій подумав, що сичі так не кричать.

Після короткої відправи труну опустили до ями, кинули зверху по жмені землі й засипали могилу. Але верх не виводили — все розрівняли й притрусили падалишнім листям.

—?Ви зрозуміли нас, отче, — сказав схожий на сову чоловік. — Ніхто не повинен знати цього місця. Вони його шукатимуть і мертвого.

—?Але не знайдуть, — сказав похмурий чолов’яга і кинув свого заступа на підводу. — Навіть якщо надибають цю місцину, його тут уже не буде.

—?Як то — не буде? — спитав отець Олексій.

—?А так. Вознесеться на небеса.

Отець Олексій перехрестився і мерзлякувато повів плечима. Холодна осіння ніч дихнула йому прямо за комір.

—?Запам’ятайте: нас тут було всього четверо, — майже з погрозою в голосі сказав той, хто був схожий на сову. — Окрім нас, цього більше ніхто не бачив. Коли що... з нас і спитають.

Але він помилявся. На сусідньому дубі давно вже прокинувся старезний чорний ворон й одним оком сонно кліпав на це видовисько. Воронові було вже двісті сімдесят літ, проте він досі не стомився спостерігати за людськими дивацтвами і намагався ставитися до них з розумінням. Хоч уже й осліп на одне око, та відразу впізнав і священика, і чоловіка з довгим закандзюбленим носом — він їх бачив не вперше.

Щоправда, чув погано, бо ворон, по правді сказати, був уже глухий як пень. Глухий і підсліпуватий, а проте добре бачив, що йому треба. Наприклад, цього разу він завважив із подивом, що отець Олексій не тільки вкоротив молебень, але й не опечатав могилу...

2

Що то за радість така була перед кожним боєм, яка тремтіла в усьому тілі? Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями. Оце як є твердий рішенець, що сьогодні виступаємо, чи хай там навіть узавтра, то вже місця собі не знаходиш, щось аж трусить тобою зсередини.

Я бачив, що так було не тільки зі мною — кожного з нас постигала ця втіха, тільки всяк переживав її по-своєму. Той походжав, як півень, той уже вкотре начищав рушницю, ще хтось мугикав-насвистував, а той сидів непорушно — тільки очі горіли лихим вогнем.

Ні, не було в нас зовсім страху, він звітрився разом із надією, бо коли в чоловіка уже й надія пощезла, то який може бути страх? І немає тут чим хвалитися, сказала би сліпа ворожбитка Євдося, до якої прийшов я тоді, коли все починалося, прийшов і сказав: «Забери у мене, Євдосю, дві штуки нетребні, вийми їх із моєї душі, аби й знаку не зосталося».

«Які такі штуки нетребні?» — тихо всміхнулася невидющими очима Євдося, як усміхаються сліпі.

«Страх і жаль, — сказав я. — Вийми з мене насамперед страх, тоді жаль», — а вона похитала головою: «Не можна без цього зборонцеві, без страху й жалю швидко себе загубиш», — сказала тоді сліпа Євдося, і я ще не раз пригадаю її слова, коли рубатиму голови, і це вже стане для мене ніяким не бойовиськом, а буденною роботою, від якої хіба лише болітимуть руки ночами.

Так було і тоді, коли ми захопили в полон китайців. Та який там полон, не було в нас ніякого брану, ворогам ми відразу давали раду шаблями, не тратячи куль. Тож і того разу підвели косооких до колоди, і я показав їм, аби поклали на неї голови.

Навіть не знаю, що то за чуднота така була, що китайці, які потрапляли нам до рук, мов заворожені, підставляли шиї під наші шаблі. Ніяких тобі благань про пощаду, жодного писку, цілковита згода з тим, чого не минути.

І от, коли вже кільканадцять голів покотилося в багряну від крови траву, до колоди підійшов останній. Худий, невеличкого зросту, ноги колесом, нещастя, та й годі. Але от що цікавого було в тому нещасті: голова спереду поголена, а чуб на потилиці заплетений у косичку, і коли він став навколішки й поклав голову на колоду, то раптом узяв ту косичку й задер на тім’я.

Це мене розсмішило. Він що — боявся, щоб таку «красу» не від’єднали від голови? Чи прибрав кіску з потилиці, щоб не заляпати кров’ю?

Рука моя опустилася. Я не знав, чи сміятися, чи що, але добре бачив, що в цьому косоокому немає ні краплі страху, ніби він вирушав прямісінько в рай і, сучий син, боявся тільки одного — аби в тому раю його косичка була ціла, чепурна і не забризкана кров’ю.

Тоді я вхопив його за того хвоста, різко підвів із колін і повернув до себе обличчям. Ні, жодної тіні страху не було в чорних шпаринах його очей, він дивився на мене з якоюсь тихою цікавістю і розумінням. А потім сказав:

—?Чань воюєт за тот, кто дайот кусять. Ти дайош кусять — Чань будєт воєвать за твоя.

...

Тоді мені було годі знати, що настане та чорна година, коли я залишуся в лісі тільки з оцим китайцем, і ми з’їмо з ним першу сиру ворону без соли.

3

«Черный Ворон — непримиримо хитрый и упрямый враг. Возраста около тридцати лет. Высокого роста, черная борода, длинные черные волосы до плеч. Глубоко посаженные глаза тоже темные, взгляд тяжелый, медлительный, выражение лица суровое.

Политически грамотен, бывший офицер царской, а потом петлюровской армии. Одет в защитное. Опоясан двумя портупеями, говорит, что с ними родился. Якобы мать ему рассказала, что когда он появился на свет, то был вот так накрест опутан пуповиной.

Теперь имеет привычку постоянно закладывать руки за портупеи, так как очень неторопливый, почти неуклюжий в своих движениях. Даже странно, как при этом ему удается быть отличным наездником и метким стрелком.

Сын лесничего, сочиняет стихи. Отряд Черного Ворона в настоящее время насчитывает около 300 пеших и 75 конных хорошо вооруженных бандитов. Оперирует преимущественно в Звенигородском, Черкасском, Чигиринском уездах, в частности в том же Холодном Яре, Лебединском и Шполянском лесах.

По последним сведениям, то ли убит, то ли тяжело ранен в бою с 102-м батальоном, в результате которого батальон потерял помощника комиссара, разведчика, 23 бойца, тачанку, три лошади. Смертельно ранен командир батальона.

Уполномоченный Какавишников».

(Із донесення уповноваженого Кременчуцького губчека в Чигиринському повіті від 4 листопада 1921 року).

І тільки вранці, коли випав легенький сніжок, він здогадався, що означали її слова.

—?Взавтра ти снідатимеш на білій скатертині, — сказала тоді сліпа Євдося, і її сині та молоді, як у дівчини, очі тихо всміхнулися.

—?Це ж у яких таких панів мені доведеться снідати? — спитав Чорний Ворон, зводячись на лікті у твердому дерев’яному ліжку, трохи закороткому для його отаманського зросту.

—?Не у панів, а в панни. У білої панни, — знов усміхнулася сама до себе Євдося.

Її хата стояла глибоко в лісі серед боліт, що тяглися вздовж вузенької річечки Ірдинь, і, дивлячись зоддалік, можна було подумати, що цю хижу нетеча-трясовина поволі всмоктує в себе. Але ні — гніздилася вона на твердому глинястому острівцеві та, якщо й осідала, то тільки від старости.

—?Зараз я змию з тебе всю хворість, і вдосвіта ти підеш, — сказала Євдося. — Скільки я можу тебе калавурити?

Серед кімнати стояла широка дубова кухва, наповнена до половини брунатною купіллю, від якої піднімався гарячий трав’янистий дух. Поруч на долівці парували ще два казани з окропом.

—?Кажеш, піду отак просто до білої панни? — перепитав Чорний Ворон.

—?Атож. Може би, хоч до неї зголив свою бороду? Я тобі дам шмат окіска. Він гостріший за вогонь.

—?Ще не вродилася та краля, заради якої я зголив би свою бороду.

Ворон зняв цупку полотняну сорочку і, коли залишився у самих спідніх, знічено глянув на Євдосю.

—?Скидай, не соромся, — підохотила вона. — Однак я нічого не бачу. А як захочу, то й так роздивлюся, що мені треба.

—?Еге, не бачиш. А бороду як запримітила?

—?Хіба ж тільки бороду? Я тебе обмацала всього, поки латала. Та й не одну бороду знайшла на тобі, аж дві.

—?Як це — аж дві? — спитав Чорний Ворон і враз мусив прикусити язика, зніяковілий ще дужче.

—?Ти таки трохи твердоголовий.

Вона дивилася нерухомими очима десь крізь Ворона, але він, скидаючи спідні, все-таки затулився однією рукою і, коли нарешті заліз у кухву, відчув неабияку втіху. Темна гаряча вода огорнула його по груди.

—?Скільки ж це я провалявся у тебе, Євдосю? — спитав він.

—?Трохи не з місяць. Кінь тебе приніс непритомного.

—?Де він? Де мій Мудей?

—?Стоїть у повітці, жує сінце разом із козою Галькою. У нього було надрубане вухо, але вже зажило. Ти за нього не переживай, за себе подумай, — водила віхтем по отаманових м’язах Євдося. — Може б, кидав тинятися лісом та брався до якогось діла. Не буде вже пуття з вояцтва вашого. Це я тобі кажу.

—?Так мені казала й моя сестра Марія.

—?А ти що?

—?Витяг шаблю і хотів зарубати. Але ж... сестра все-таки.

—?То це ти й мене можеш зарубати? — зумілася Євдося.

—?Можу, — сказав він.

—?Лихим ти зробився. Зачерствів. Кажуть, навіть своїх убиваєш, тих, які піддалися на амнестію.

—?Ті, які піддалися на амнестію, не мої. Чека їх все’дно знищить, але спершу витрусить душу і все випитає. Тут один шлях — або сюди, або туди.

Євдося примовкла, а коли змила йому волосся лугом, сказала:

—?Але якщо ти й мене зарубаєш, то не матимеш нічки золотої, яку я тобі наворожила.

—?Якої ще нічки?

—?Побачиш. Прийде до тебе сьогодні вночі дівчина славна. Поділитеся з нею своїм здоров’ям.

...І вона прийшла, дівчина славна і чиста, що пахла понтійською азалією, духмяним кадилом і дикою орхідеєю, які росли на заболочених берегах річечки Ірдинь (багна, що ніколи не вимерзали, вберегли рослини дольодовикового періоду), і їх Євдося кидала в купіль.

Тож вона, ця дівчина славна, прийшла і лягла біля нього, Чорний Ворон не бачив її у темряві, тільки чамрів од чистого повіву волосся і тіла, відданого йому на ласку, і пригортаючи до себе дівчину славну, вроджену з того вулкану, що мільйон років тому вивергнувся на місці теперішнього Холодного Яру, він ділився із нею своїм здоров’ям, ставав коренем понтійської азалії, дикої орхідеї, кадила духмяного і переливав у них свою міць, а сам пив силу з її грудей, і так вони ставали єдиним колобігом.

—?Озовися ж до мене хоч словом, — просив Чорний Ворон, відпускаючи її вуста зі свого цілунку, та вона не подала навіть голосу, тільки стогнала леготом орхідейним, а коли вже пішла від нього, то Чорний Ворон подумав, що це була химера-мана, яку наслала на нього Євдося, чи, може, то й сама Євдося прийшла до нього, позичивши у своєї молодости одненьку золоту нічку, хто його знає, але щось тут було нечисте з цією дівою чистою, бо коли вона щезла — на тому місці ще довго тремтів сніп білого світла.

4

Вранці Чорний Ворон осідлав Мудея (до всього ще вкоротив праве стремено, бо його поранена права нога не розгиналася до кінця, тож була трохи коротшою за ліву), приострожив дончака-розумаку Мудея і, коли рушив своєю дорогою, то здогадався, що означали Євдосині слова про сніданок на білій скатертині.

Цією скатертиною і був йому ось цей білий сніжок, що вперше сьогоріч притрусив землю та ще й тепер ліниво кружляв над Ірдинськими болотами. Біла панна зима тихо ступала йому назустріч.

Застояний Мудей поривався до бігу, поспішав розім’ятися — й відразу пішов дриндом, таким собі граційним клусом, від якого і вершник мимоволі вирівнювався у спині та розправляв плечі.

А за плечима у Чорного Ворона ще був карабін, кишеню чумарки відтягувала французька граната «кукурудза», і він дивувався, як з усім цим добром Мудей доніс його, непритомного, до Євдосі, як здогадався, що отамана треба доправити саме до знахарки.

Ворон знав, що Мудеєві розуму не позичати, кінь рятував його вже не раз, але як те в нього виходило, — важко сказати.

Останнє, що Ворон пригадував із минулого бою, — це те, що лежав на землі геть розчавлений, не міг навіть звестися на ноги, і тоді Мудей також ліг біля нього, тихенько заіржав, припрошуючи в сідло. У тій коловерті вони загубили тільки Воронову смушеву шапку, за якою отаман тепер дуже шкодував, не так за самою шапкою, як за чорним шликом, на котрому були вишиті дві слові дівочою рукою: «Вертайсь росою».

Він і тепер сидів у сідлі простоволосий, ріденький лапатий сніжок падав йому на довге волосся, падав на тихі дерева, на ще не замерзлу землю, і позаду залишалися сліди від копит, підбитих добрими японськими вухналями.

Довший час Ворон не правив конем, тут, серед боліт, Мудей знав дорогу краще за нього — він знав твердий путівець не оком, а чув його своїми копитами, чув усією душею, бо Ворон був певен, що в його товариша є душа.

Тому він ніколи не міг повірити, що холодноярський отаман Василь Чучупака загинув через коня.

Усі як один стояли саме на цьому — винуватили отаманову кобилу Зірку (вона й правда мала білу зірку на лобі), яка, мовляв, знатурилася, зірвалася за жеребцем, і коли Василь утікав від червоного ескадрону, його хтива англо-арабка зачула позаду іржання коня, розвернулася й понесла вершника на ворожу кінноту, понесла прямісінько чортові в зуби.

Василь застрочив зі свого «люйса», скосив кількох кіннотників і ще й устиг поміняти на кулеметі кружок, та коли вистріляв усі набої, то вихопив бравнінга і приставив собі до скроні.

Прокіп Пономаренко на прізвисько Квочка, який тоді вцілів, казав, що Василевий передсмертний крик докотився аж до Мотриного монастиря:

—?Живи-и-и!!! — на весь голос закричав Чучупака, і не знати було, до кого звертався він в останню хвилину: чи до брата, чи до свого гайдамацького полку, чи, може, до України.

Але Чорний Ворон міг покласти голову під копито своєму Мудеєві, що все це було не так. Василя Чучупаку не могла занапастити кобила.

Василь Чучупака

Так, того квітневого дня вона, його Зірка, справді поводилася норовисто.

Василь їхав до хутора Кресельці в лісництво на раду отаманів, його супроводжували ще брат Петро Чучупака, боровицький отаман Павло Солонько, Гриб, Квочка, Юрко Залізняк.

Усі були в гуморі — раділи першому, вже по-справжньому теплому сонцю і сміялися з найменшої абищиці.

Сміялися і з отаманової кобили Зірки, яка, зачувши весняну теплінь, втратила сором і терлася об Солонькового жеребця, поки сідлом розірвала штани самому Солонькові.

Той скипів: «Здай, Василю, її на мило, бо наберешся біди!»

«Я на Зірці ще увійду до Києва, — засміявся отаман. — А штани ми тобі залатаємо, скидай хоч зараз».

«Я б уже краще на козі їздив», — плюнув спересердя Павло Солонько.

А в хаті лісника Гречаного вже пахло впрілим борщем, однак до столу не сідали — мали надійти ще хлопці.

Поки їх піджидали, сіли грати в підкидного, і Василь Чучупака до драних штанів ще й навішав Солонькові погонів. Той геть похнюпився, перестав із Василем і балакати.

Коли це раптом бахнув постріл вартового, всі повискакували надвір і побачили, що лісництво оточила ворожа кіннота.

Наші хлопці теж кинулися до коней, та не всі встигли. До того ж схарапуджені коні, прив’язані до тину, намертво позашморгували вузли на поводах, і Василь Чучупака шаблею розрубав того вузла, аби мерщій відв’язати Зірку. Він першим вихопився на пагорб і за мить уже міг розчинитися в лісі, але озирнувся й побачив, як скручують-в’яжуть його рідного брата й Павла Солонька...

А тепер стій-но, хлопці, знімімо шапки і добре подумаймо своїми твердими головами, як сказала б Євдося. Тепер нехай хтось пояснить мені ось яку штуку: якби хтива англо-арабка Зірка сама розвернулася на тому пагорбі й помчала на іржання чужого жеребця, то чи не зміг би Василь Чучупака вчасно зіскочити з неї або й угатити кулю кобилі у вухо?

Зміг би, ще й як! Але ж він побачив, як в’яжуть його брата, та хай би навіть не брата, в’яжуть боровицького отамана Павла Солонька, який щойно журився за розірваними штаньми, сердився, що Василь навішав йому погонів, а тепер прощався з життям.

І якби ж то тільки з життям! Попереду були катування в чекістських мордовнях, де, перш ніж стратити, тобі виколють очі й відріжуть язик. Василь це знав, може, краще за інших. Знав. І, йдучи на свій рішенець, не вагався ані секунди.

...

А коли не вдалося розсіяти лаву, коли на другому кружку захлинувся розпечений «люйс» і Василь опинився в тісному кільці кінноти, то підніс до скроні бельгійського бравнінга, і покотилася довга луна від яру до яру, від хутора Кресельці аж до Мотриного монастиря:

—?Живи-и-и!

І тоді до нього, вже мертвого, підійшов вислозадий командир ескадрону Митрюха Ґєрасімов, підійшов із жалем великим, що не вдалося живцем захопити отамана, і перше, що відчув, було здивування, бо замість страшного бандита побачив хлопця років двадцяти п’яти з білявим волоссям і блакитними очима, які дивилися у квітневе небо й усміхалися першому, вже по-справжньому теплому сонцю.

Митрюха Ґєрасімов не витримав, ударив мертвого чоботом, тоді вихопив у когось гвинтівку і кольбою став гамселити в усміхнене, нестерпно красиве лице. Його орда сприйняла цю лють як наказ, кацап’юги юрбою налетіли на мертвого — дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами, — вони з дикунським ґелґотанням і матючнею і собі почали гамселити отамана кольбами, й так гамселили, що приблуда із недалекого Жаботина Фєдька Пєсков, котрий показав їм дорогу на хутір Кресельці, напужив у штани і довго не міг допетрати, що це воно таке гаряче (чи не кров?) стікає по литках.

Перелякався всмерть вилупок, хоча й не знав, що через тиждень загойдається в зашморгу на сухій гілляці.

А кацапидли ніяк не могли вгамуватися, і хтозна, скільки б вони ще зганяли злість на мертвому, аж тут гримнув ще один постріл — то вже Митрюха Ґєрасімов вихопив мавзера і пальнув у синє квітневе небо.

—?Давольно, прідуркі! Кто нам павєріт, что ето сам Чучупака! Атвєзьом-ка лучшє бандіта к єго радной матушкє! Пусть палюбуєтся.

І вони прив’язали понівечене тіло до коня й поволокли по землі аж у Мельники.

Слідом їхала підвода, на якій везли зв’язаних Петра Чучупаку і Павла Солонька. Петро сидів скам’янілий, а Павло закусив нижню губу, і тоненька цівочка крови стікала йому на підборіддя.

5

Перед Чорним шляхом, що пролягав через ліс, Ворон потяг за повід ліворуч, але Мудей став як укопаний.

Став, застриг вухами, і Ворон ще раз завважив, що праве вухо коня живе — навскіс надрубане, трохи вкорочене, проте чутливе і сторожке. Зовсім недалечко застрекотала сорока, видно, вгледіла простоволосого вершника, а може, запримітила й когось іншого, бо чого б це Мудей зупинився ні сіло ні впало, коли йому велено було «цоб».

Ворон зняв із-за спини карабінку, взяв її навпереваги і повів очима поміж дерев, поки зачепився поглядом за густу вільшину. Проте нічого не застеріг, тоді приклав до рота долоню човником і тихо каркнув.

За мить у вільшині теж почулося «кар», але якесь несміливе, тонкоголосе, мовби це ота сорока-білобока перекривляла Ворона. Утім, він добре знав, що це не сорока, і клацнув затвором.

—?Вороне, ти живий? — почувся голос, а за тим голосом із вільшини виплив вершник на легкому, як тінь, коні, при шаблі, у короткому кожушку й сивій високій шапці з блакитним шликом. — Ти живий...

Леле, це була Дося Апілат, грушківська молода козачка, яка воювала в холодноярському гайдамацькому полку ще з Василем Чучупакою, і Ворон бачив її, може, разів зо три, але так, не в бою.

У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка. Ворон мало йняв тому віри, бо яка могла бути диявольська сила в тендітному тілі дівчини, хай і гінкому та пружному, але все-таки дівочому тілі, ліпленому не для того.

Що було насправді могутнім у Досі, то це її довга розкішна коса, яку непросто було сховати навіть у глибокій папасі, — Дося заправляла під шапку свій скарб по-факірському якимось особливим фасоном, із таким викрутасом, що Ворон аж рота розкрив, коли побачив таку штуку за першої їхньої зустрічі на подвір’ї Мотриного монастиря.

«Прив’язати?» — грайливо примружила ясні оченята, в яких гарцювало два скупаних у смолі чортиська. Він подумав тоді, що такою косою не одному можна світ зав’язати, але сказав: «Не треба. Я вже прив’язаний».

...

Тільки... звідкіля тут Дося взялася?

—?А чутка пішла, тебе вбито, — сказала вона.

—?Спершу я теж так подумав.

—?Ти часом не привид? — вона під’їхала до Чорного Ворона впритул, і тепер у її очах посміхалося двоє лагідних янголят. — Можна доторкнутися до тебе?

—?Якщо не боїшся.

Дося провела пальцями по його бороді, злегенька торкнулася вуст.

—?А звідки вертаєш?

—?Та з того світу.

—?І шапку там загубив, еге?

—?Подарував, — Ворон примружив око на Досиних янголят. — А ти як тут опинилася? — здивовано спитав він, хоча дивуватися не було чому: Чорним шляхом вона завжди поверталася до Грушківки, тож і тепер їй лежала така дорога, тільки цього разу Дося їхала у своє село надовго, вважай, до весни, адже на зиму лісовики йшли під землю.

Майже до середини березня вони осідали в землянках, і Досі там було би, може, й весело, але трішки незручно й страмно — не тому, що вона така пані, але... зрозумій мене, Вороне, я все-таки жінка, мені треба вчасно й помитися, і розчесатися, і ще дещо зробити, а це не так просто, як вашому братові. Хоч воно кожному важко жити кротом...

—?А мені й під землею весело, — сказав він.

—?У гурті, може, й так, — погодилась Дося. — Але... ти ж не любиш, коли від жінки пахне козою?

—?Якщо молодою і чистою, то чого ж?

Ворон сіпнув ніздрями — відчув якийсь невловимо знайомий запах, що легенько війнув від Досі. Дражливо приємний, але невгаданий.

—?А що, хлопці не можуть вирити для тебе окрему земляночку?

—?Хіба що на двох із тобою, — засміялася Дося так білозубо, ніби хто жменю перлів сипнув перед ним, і сміялася виклично й довго, поки на очі їй не набігли сльози. Вона враз притихла й міцно стулила губи.

—?Досю, — сказав він, — пробач.

—?За що?

—?Не знаю... — Ворон так зніяковів, аж Мудей переступив із ноги на ногу. — Ти така гарна...

—?Не бреши. Давай краще попрощаємось, Вороне, га? Попрощаймося до весни. — Вона підняла праву руку вгору, Ворон зробив так само, і їхні відкриті долоні спершу притулилися одна до одної, а потім зімкнулися в дружньому потиску. Це був чоловічий жест прощання, але ж Дося мала вояцьку славу, а отже, і право на козацький звичай.

Потиск її руки був міцний, ця рука справді вміла тримати і шаблю, й рушницю, тільки ж на Ворона знову війнуло не порохом, а... чим, чим? — чимось невловимо знайомим, що могло сходити лише від жінки.

—?До весни? — подивилася йому глибоко в очі.

—?До весни.

Дося торкнула коня острогами, і він, легкий, мов тінь, поплив убік Чорного шляху. Проте, від’їхавши кроків на десять, вона враз натягла повід і зупинилася.

—?Гей, Вороне! Тримай!

Він і не зоглядівся, як у повітрі майнула сива папаха з блакитним шликом, і Ворон мусив випростатися у стременах майже на повен зріст, аби її упіймати.

—?Це щоб не замерз у Холодному Яру!

Довга важка коса, вивільнена з-під папахи, розгорнулася, мов жива, обвилася довкола шиї, сягнула пояса й лягла аж на круп коня.

Вершниця щезла за деревами, а він, спантеличений, ще довго тримав у руці ту шапку, поки нарешті накинув на голову. Накинув — і швидко зняв, припав обличчям до її ще теплого споду.

Ні, не може бути. Дух йому перехопило від запаху понтійської азалії, кадила духмяного і дикої орхідеї...

Уривки з другого розділу читайте тут

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Повністю першу частину роману Василя Шкляра "Чорний Ворон" читайте у часописі "Сучасність" (№9 за 2009 рік). У наступних числах журналу вийде продовження роману

ZaUA.org з гордістю оголошує про співпрацю з легендарним журналом - ми публікуватимемо найбільш цікаві "паперові" матеріали на нашому порталі.

Чекайте найближчим часом на ZaUA.org:

- інтерв'ю з Сашком Положинським (гурт "Тартак");

- спогади першого начальника військової розвідки України Олександра Скіпальського;

- уривки з нового роману Оксани Забужко "Музей покинутих секретів";

- текст мистецтвознавця Дмитра Горбачова про вплив Шевченка на аванґардистів ХХ-го сторіччя;

- і ще купу цікавезних речей.

Придбати паперову версію "Сучасності" можна:

Київ

- книжковий ринок «Петрівка»: ряд 46 місце 7, ряд 48 місце 7 – ятки «Книгоноша»,

- книгарня на вул. Пушкінській, 8а

- книгарня «Наукова думка», вул. Грушевського, 4

- книгарня «Є», вул. Лисенка, 3

- книгарня «Академкнига № 1», вул. Б. Хмельницького, 42

- книгарня «Знання», вул. Хрещатик, 44

- книгарня «Сяйво», вул. Червоноармійська, 6

- книгарня «Смолоскип», вул. Межигірська, 21

- ятка біля Університету Шевченка, бул. Шевченка, 16

Вінниця

- книжкова гуртівня «Сто тисяч книжок», вул. Вишенька, 50 (Пирогова, 172А)

Житомир

- книгарня «Читай», вул. Київська, 77 (ТЦ «Глобал-UA»)

- книгарня «Читай», вул. М. Бердичівська, 2/7 (ТЦ «Еко-Маркет»)

Івано-Франківськ

- книгарня «Навчальна книга», вул. Новгородська, 55-А

- книгарня «Навчальна книга», вул. Галицька, 39

- книгарня «Читай», вул. Вовчинецька, 225-А (ТЦ «Велес»)

Львів

- книжкова гуртівня ПП Ільницький Руслан Романович, Кульпарківська 93а,

- книгарня «Дослідно-видавничий центр наукового товариства ім. Шевченка», проспект Шевченка, 8

Миколаїв

- книгарня «Читай», вул. Артема, 41 (ТЦ «Європорт»)

Рівне

- книгарня «Читай», вул. Гагаріна 16 (ТРЦ «Чайка»)

Тернопіль

- книгарня «Ярослав Мудрий» — вул. Руська, 19

Хмельницький

- книжкова гуртівня «Сто тисяч книжок», вул. Кам’янецька, 122.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!