Японський бог донецького розливу: роман звільненого з металургійного комбінату

Оцінка статті на цей момент: +1/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 72868 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 30/10/2009Дата публікації

Провінційність рідного регіону у випадку з творчістю цього донецького автора неабияк важить для створення ним окремого макросвіту у своєму черговому романі. Чесно кажучи, територіальна віддаленість від столичної еклектики завжди сприяла народженню оригінальних жанрів, а переможцем частенько виявлявся той, хто залишав центр заради периферії. Що ж до специфіки саме шахтарського краю, то одеський письменник Юрій Олеша, відбувши у 1930-х роках творчу поїздку на Донбас, значив, що поняття столиці віднедавна знищене. «Где главный город нового мира? – мучився він. – Может быть, лучшие умы сосредоточились там, где будет главное место по добычи угля?»

Сучасну літературу Донбасу читав: Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

У романі «Невозвратные глаголы» Володимира Рафеєнка вугілля не добувають, тому це сентиментальне чтиво навряд чи потішить того, хто звик до пекельної «шахтарської» естетики, якою прославився нещодавній «Марк Шейдер» дніпропетровця Дмитра Савочкина.

Натомість Рафеєнко пропонує інакші ракурси «донецького» тексту, з ненав’язливою геніальністю виводячи розмову про літературу за межі провінційних інтересів.

Погодьмося, література не кожного регіону витримає таку перехресну увагу. Зазвичай майже всі донецькі письмаки почуваються маргіналами, і то не обов’язково у зв’язку з великодержавним фінішем.

Справжня Японія в Донецьку: місцева молодь святкує Танабата

Фото "Сегодня"

«Моя отчизна – табурет на задворках географии», – заявляє місцевий автор Олег Зав’язкін.

У його прозі «русская зима, русский Бог, наконец русский черт, резво перенимающий метафизическую русскость из популярных статей».

«То, что я здесь, среди этих гоев – это ошибка», – додає героїня тутешньої Наталі Хаткіної.

Що ж до автора «Невозвратных глаголов», то з будь-якої географічної «помилки» він творить власний сюжетний всесвіт.

Так само, як попередні тексти, його новий роман – це не звична «метафизическая русскость» в «п’ятиколонних» діаспорних умовах, а екзотична суміш абсурдно-сюрреалістичних етюдів у стилі Бруно Шульца і Даниїла Хармса, Йозефа Рота і Федора Сологуба, Андрія Платонова і Миколи Хвильового.

За сюжетом, у цій оазі метафізичного реалізму, що тихо тліє в українському містечку Токородзава, живуть дівчата Мей і Сацукі, а також головний герой на ім’я Володимир Зябко, який поперемінно закохується в обох «японських» красунь.

Філолог і сибарит, він змушений рефлектувати на аморфну донецьку дійсність, вигадуючи навзамін окраїнний «японський» край, оскільки нічого іншого робити не вміє.

Образ, до речі, доволі автобіографічний, адже сам Володимир Рафеєнко, який живе у своїй власній «внутрішній Україні» (наче Іздрик у «внутрішньому Дагестані», а прабатько цієї «нутряної» метафізики Пєлєвін – у «внутрішній Монголії»), відомий у рідних краях лише вузькому колу шанувальників російської словесності.

«Краткая книга прощаний» – так називалась одна з його останніх книжок. Тепер ось новий роман у новелах з черговою «прощальною» назвою.

Загалом «Невозвратные глаголы» – це апокрифічного кшталту проза, схожа на мозаїку з біблійних сюжетів. Інтелектуальна, наче пісні Бориса Гребенщикова, а читається легко, немов Євангелія.

Крім вищезгаданих старозавітних «японських» героїв, у ній живуть не менш «українські» персонажі на кшталт таточка Сватесона, дядька Такамури Богдановича, бабусі Рійо Морі й безліч інших екзотичних фігур на кшталт собаки на ім’я Гай, чиїми батьками були лайка Афродіта і ведмідь Умка.

Хоч в історіях Рафеєнка майже завжди літо вічного дитинства, а полярна зима старості тут якось не прижилася.

Тут «жарко от нагревшейся за день кровли, запаха смолы, стука топора, доносившегося из соседского сада, какого-то пыльного, слежавшегося запаха сена, раскрасневшихся щечек, шеи и крупных коленок Мэй», і гірко лише від того, що надворі травень, все довкола квітне, вулички заливає блаженними пахощами землі, неба і вічнозеленої біблійської історії, а головному героєві якщо не в армію, то женитися треба.

Причому всі довкола вважають, що саме у цьому сенс життя. «Ну, все, сынок, – говорит отец, – удачно тебе защищать Родину. – Е-мое, – думаю я. – Какую, папа, Родину? Какую Родину?».

Якась безвихідна туга і водночас палка віра в обов’язкове воскресіння сенсів прочитується у цих вічних авторських повторах, недомовках і перепитуваннях.

І все в романі складається просто, наче у «живому» житті, коли спочатку в головного героя попереду ціла вічність, і так хочеться любити, що «в каждой девушке видишь Мэй, а в каждой женщине – Сацуки», але потім обов’язково спрацьовує місцевий «донецький» контекст.

Пиво стає водянистим, піца – клейкою, а наш герой раптом усвідомлює, що йому вже сорок, надворі зима, а сам він пензлює вулицею у плащику й легких черевиках, з квітами в руках і плюшевим ведмедиком за пазухою. Батьки у нього померли, дружини пішли, а з друзів – лише оцей ведмедик.

«Иногда самое тяжелое, мой любезный читатель, – підсумовує автор роману, – это соединение теоретических сведений о том, кто ты есть, с живой социальной практикой».

Владимир Рафеенко. Невозвратные глаголы. – Донецьк: Норд-Пресс, 2009. – 159 стор.

Ну а хто такий, насправді, автор роману, і яка його соціальна практика?

Про це, до речі, ніколи не пише жоден з рецензентів будь-якого роману, боячись сплутати автора твору з його героєм.

Утім, боятися не варто, адже письменники завжди пишуть лише про себе, а вже потім, як наш донецький автор, камуфлюють «українську» дійсність під «японську» реальність.

Про певну автобіографічність роману Володимира Рафеєнка вже зазначалося вище, тож наразі про згадану «соціальну практику».

Яка, до речі, не менш метафізична, аніж місцевий контекст.

Уявіть, писала людина в Донецьку дисертацію про Буніна, щоби, значить, шахтарі прочитали й возрадувались, а життя виявилось проти.

Іди собі, каже, японський бог, хоч і не в забій, але все одно куди подалі зі своєю філологією.

«Увольняют меня с металлургического предприятия, где я проработал более четырех лет главным редактором заводской газеты, – міг би написати герой «Невозвратных глаголов». – Не надо им стало все это в связи с кризисом. А может просто устали вчитываться в буквы. Кто ж его знает. Потомственные металлурги – это страшная сила, доложу я вам».

Утім, він міг би й не писати про це, адже «страшен сон, да милостив Бог». Навіть японський.

"Сацуки". Новела з роману Володимира Рафеєнка "Невозвратные глаголы"

В нашем городке со странным, вообще говоря, для Украины названием – Токородзава – жили две девочки. Одну звали Мэй, а вторую Сацуки.

Поскольку обе девочки были знакомы мне по моей школе, я их хорошо знал и с большой охотой с ними общался. Что, в общем-то, не всегда можно было сказать о них.

Сацуки была маленькой, с черными глазками, черными косичками. Жила она в большом доме, окруженном большим садом с кошками во всех углах, под деревьями и смородиновыми кустами, и была как-то значительно старше меня.

Мы издавна были как-то дружески знакомы, поэтому я приходил свободно и говорил:

– Сацуки!

– Отвали.

– Сацуки, мне нужна твоя помощь.

– Иди отсюда.

– Сацуки, мне надо.

– Слушай, у меня месячные и я не хочу тебя видеть.

Я топтался на веранде. Она куталась в плед, хотя было жарко, вертела в руках ножик и вилку.

Да, сколько я ее помню, у нее всегда были ножик или вилка. Может быть, потому, что она была худая японка, а ее родители – полные славяне – просто мечтали, чтобы она была похожа на них.

Я доставал из кармана пачку дефицитных болгарских сигарет и клал перед ней.

– Что такое? – говорила она.

– Не дается мне алгебра.

– Ах, это, – Сацуки брала в руки сигарету, закидывала ногу за ногу и говорила: – Алгебра – один из разделов математики, старейший, пожалуй. И главное в алгебре – уравнение. Вот скажи мне, каково самое характерное отличие алгебры от, скажем, арифметики?

Естественно, я молчал. Я и сейчас не знаю ответа на этот вопрос.

Она же удовлетворенно кивала и говорила:

– Характерное отличие алгебры от арифметики заключается в том, что в алгебре существует неизвестная величина. Именно действия над ней, диктуемые условиями задачи, приводят к уравнению, из которого уже находится сама Неизвестная.

– Неизвестная? – спрашивал я.

– Неизвестная, – соглашалась Сацуки.

Я сидел и думал о том, что единственный человек в мире, график месячных выделений которого я знаю, – это она. Не удивительно ли это? В моем-то юном возрасте? Притом, что я все еще практически девственник?

Еще она почему-то при мне могла ходить по-маленькому, прямо в кустах смородины. А я вот не мог. Стеснялся. Хотя, с другой стороны, что плохого в том, что я предпочитаю не ходить по-маленькому в присутствии девушек и женщин, в принципе, даже и по сей день?

Сацуки же видела в этом слабость моего характера. Чуть позже, когда мы с ней все-таки сделали все полагающееся настоящим любовникам, я помочился при ней из окна ее спаленки в глухую ноябрьскую ночь.

Она посмотрела на меня с каким-то видимым облегчением, закурила и, откинувшись па подушки, сказала:

– Слава Аллаху! Я боялась, что ты не сделаешь этого никогда.

В Сацуки я был влюблен явно. Первые мои настоящие сексуальные фантазии были связаны именно с ней. Все знали, что я влюблен в Сацуки, и Сацуки это знала. Я дарил ей цветы, я отдавал ей свои школьные обеды, потому что на уроки она вечно приходила голодная, покупал сигареты на свои карманные деньги.

Она выкуривала сигареты, закусывала мятными конфетами и запивала все это ситро, поскольку других наркотиков одинокой школьной учительнице тогда было не достать.

Есть женщины, сырой земле родные, – это о ней. Всегда было такое ощущение, что она немного не в себе. Ее не любили в коллективе, друзей у нее не было, но никому и в голову не пришло бы помыкать Сацукико.

Как-то на улице один из подвыпивших местных горнорабочих схватил ее за грудь и попытался ощупать ягодицы. Она не спеша отстранилась и воткнула свою длинную деревянную заколку ему в щеку.

Оцінка статті на цей момент: +1/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!