Уривки з нового роману Забужко: інтимні секрети криївки УПА

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 123752 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 11/09/2009Дата публікації

Як той англійський професор, який після виходу першої збірки Кіплінґа танцював за кафедрою "Нарешті справжня література!", я стою посеред вагону метро з журналом "Сучасність" №5 за 2009 рік і дивлюся на пасажирів зі змішаним почуттям. З одного боку, мені хочеться кричати їм "Читайте Забужко, вона не гірше Донцової!", з іншого, спершу варто почитати все, а не тільки шматки. Однак опубліковані у "Сучасності" уривки вперше за кілька останніх років торкають - і вперше за кілька останніх років від прочитання рідної літератури відчуваєш щось близьке до оргазму катарсису.

Автор: Омелян Тарнавський, "Сімейна бібліотека"

Як тугий бібліофаг, я з великою підозрою ставлюся до літератури, не перевіреної часом.

Ні, я пробував, і неодноразово - свого часу скуповував усю нововидану прозу і майже всю поезію - від "Смолоскипа" до "Фоліо". Більшість цих книжок вирушає на макулатуру (деякі я залишив по книгарням), тому що книжкові шафи все таки не є безрозмірними. Внаслідок цього у шафах залишається література старих років, про яку я так люблю писати.

Причина - сучасна українська література дуже нечасто викликає співпереживання і читацьку цікавість, що, власне, я найбільше ціную у книжках.

І ось мені в руки випадково (товариш порекомендував) потрапляє номер "Сучасності" із уривками з нашумілого роману "Музей покинутих секретів", про який говорять уже п'ять років і який сама Оксана Стефанівна обіцяла видати до кінця 2007 року.

Оксана Забужко - реаніматор сюжету в сучукрліті

Фото: арт-журнал "АЖ"

Товстий часопис із скромним дизайном я брав у руки з неохотою.

"Сучасність" давно не друкувала чогось смачного - і після Шкляревого "Ключа" до рук мені якось не втрапляла. Схоже, вона взагалі тривалий час не виходила.

До цього Оксана Стефанівна радувала мало.

Нібито якісне письмо, і конфлікт є - але завжди щось заважало насолоджуватися текстом.

То претензії героїні видавалися надуманими, то замість романів пішла публіцистика (місцями смачна, без сумніву, публіцистика) та інша "методологія фемінізму і пост-колоніалізму".

А на якомусь етапі з Забужко поперла відверта ненависть до власної країни і її бідолашного народу - і це вже взагалі читати не хотілося, про те, які в нас усі свині на фоні високодуховної Європи.

“Музей покинутих секретів” обіцяв бути подібним чтивом. Шматки були оприлюдені на сайті Забужко – і я вкотре розчаровувався, бо сприйняв викладене там не більше ніж “Польові дослідження з українського сексу” в історичному антуражі 60-річної давнини.

“Єврейка робить мінет українцю у криївці за кілька метрів від священника, який щойно поховав умерлого від гангрени (у правописі пані Забужко це пишеться як “ґанґрена”) повстанця” - купа провокацій, за якими губився сюжет.

Визнаю – в даному випадку прислів'я “Не показуйте дурням незавершену роботу" спрацювало на всі 100%.

Романіст - це професія, а не натхнення або творчий порив. Романіст - це планова робота, по кілька годин щодня, з чорновиками, плануванням, редагуванням, розмовами з експертами, читанням довідників, просиджуванням у архівах тощо.

Кайф від читання ховається у деталях. І деталі наповнюють "Музей" духом епохи - хай навіть цей дух іноді лунає з загидженого нечистотами відра у тій же криївці. Відчувається, що пані Забужко хоча б "УПА. Історія нескорених" читала.

Навіть деталі сучасного українського телебачення (головна героїня "сучасного" часового пласту твору - мікс Оксани Марченко і Ольги Герасм'юк :)) виписані так, що їх цікаво читати.

Спекулянти вже продають часопис за 45 гривень

Я, грішний, у власній гордині думав, що роман в Україні вмер разом із Павлом Архиповичем Загребельним, поступившись публіцистиці і провокаційним шоу.

І я вдячний Оксані Забужко за те, що вона за півтори години читання (я тричі кип'ятив чайник, але чаю не заварив - так цікаво було дочитати до кінця) цю мою гординю розбила, до того ж обірвавши на найцікавішому, коли ти тільки почав зводити докупи обірвані кінці.

Катарсис - це все таки не оргазм. Для його досягнення численні сексуальні сцени (між іншим, "Музей..." теж починається з такої) не критичні. Але і їх наявність не обов'язково свідчить про розбещеність чи епатаж.

"Мінет у криївці" - не провокація юного літературного покоління, яке в першу чергу прагне епатажу. Подібну ситуацію вони б зобразили якомога більш зневажливо - мовляв, ось вам чергова бомба під традицію, але самим нам плювати на цю бомбу і її внутрішній зміст, ми й не таке бачили.

Забужчин "мінет у криївці" - не епатаж заради епатажу. Це - життя. Герої займаються цим у криївці, бо більше ніде - що автор нам аргументовано доводить. І читач відчуває, що герої авторки - не провокаційні її копії, а живі люди. І мінет чи там кунілінґус - не заради провокації, а тому, що живі люди, які кохають один одного, роблять один одному такі інтимні речі.

Звичайно, не обійшлося без лаж - на кшталт написаного разом "не досить" або те, що німці їздять окупованим Львовом (листопад 1943 року) на "студебекерах". Але це все деталі, які прибере рука уважного редактора.

Іноді дратує те, що думка ліричного героя раптом відволікається в бік геть сторонніх речей - от героїня розповідає про свого батька, який відкривав разом із іншими архітекторами "Палац Україна", а потім раз! - і вона вже згадує про якусь мегеру, яка після 1991-го хотіла примазатися до дисидентів і так рознервувала героїню, що та мусіла "пребездарно набратися у "Барабані".

Або коханець героїні, аналізуючи свій містичний сон, у якому в невідомому йому лісі убивають невідому людину, раптом починає детально фантазувати - як добре було відкрити фаст-фуд у стилі радянської забігайлівки.

Роздратований, я раптом згадую, звідки ж мені знайома така манера письма - це ж той самий Павло Загребельний! Зараз його виробничі романи (скажімо, про професора Карналя) майже неможливо читати через цю звичку постійно збиватися на яскраво деталізовані манівці.

Правда, у дитинстві і юності це все було дуже цікаво і здавалося наповнене важливим сенсом. Може, і нинішні юні читачі так само ковтатимуть Забужко?

Як казав сам Загребельний, коли його звинуватили у тому, що він пише "цеглини", наповнені зайвими деталями - "Я романіст, і я пишу романи. Товсті романи - це моя робота".

Сподіваюся, що "Музей покинутих секретів" відкриє для сучукрлітівської аудиторії жанр роману. Живого, товстого і цікавого роману.

В "Музеї..." є момент, де героїня у 2003 році роздивляється пожовтілу фотку боївки. Чи не таку?

Фото: ЖЖ diogenis

Звичайно, мій прогноз може видатися занадто пафосним.

Бо повного твору ніхто ще не бачив - за агентурними даними із видавничих джерел, "Факт" має видати його у грудні цього року.

Фінансовий стан "Факту" важко назвати найкращим, до того ж сама Оксана Забужко зізнається, що робота над текстом іще незавершена - і як би мені знову не стати дурнем із прислів'я...

Але мимохідь огортає солодке передчуття – бо процес пішов.

Справа не тільки в Забужко. Скоро ж і юна поросль сучукрліту підросте. Їм уже нецікаво буде писати про те, як вони вперше хапанули чи в парадняку трахались. Вони захочуть розповісти читачам ІСТОРІЮ.

І замість постмодернізму в нашу літературу - як це й має бути за Дмитром Чижевським! - прийде новий напрям. Назвемо його умовно пост-романтизм. Прийдуть цілісні сюжети, характери і історії.

Прийде роман.

Чорний ліс. Травень 1947 р.

Уривок з роману "Музей покинутих секретів"

…І вже байдуже було, що дощ перестав падати, і що “Орко” лишився в криївці, бо не було йому як вертати в село самому місячної ночі, і байдуже, чи справді той “Орко” заснув – чи справді всі вже спали, - коли дві безшелесні тіні, одна по одній, вимкнулися в коридор, - в темряві її тіло випромінювало жар, що здавався видимим, а стегна над перетятими ґумкою панчохами були гладенькі, як щойно очищена з луски рибина, лиш гаряча, - крізь прочинену ляду ринуло на всі груди пересякле вільгістю повітря, і нещадне місячне сяйво затопило приступці нагору, - щойно тут вона задихано повернулась до нього обличчям, і він поспішно, майже грубо вдавив її в необтесаний дерев’яний зруб, не встигши навіть зрадіти з її зустрічної готовности, - то було так, наче вона чекала на нього віддавна, ввесь свій вік, і наперед прибрала вигідних для нього кшталтів, щоб умить облягти його як рукавичка, жадібно й ненатло вхлипнути його в себе, мов усіма отворами й порами нараз, у пульсуючу вогненну ущелину, так що він і нестямивсь, як опинився всередині, іно захарчав, тлумлячи стогін, - і вже було по всьому…

Бачив у місячному світлі її лице з примкнутими повіками й закушеною спідньою губою й не відчував більше нічого, крім прикрої мокроти й бажання втертись. І сорому, так, сорому теж – як коли гімназистом уперше пішов із хлопцями до бурдею і теж тоді проллявся сливе відразу, по кількох незграбних, майже болісних спазмах, а курва, повернувши голову, насмішкувато дивилась на нього через плече одним оком, як курка, крізь фарбовані хною ріденькі пасма, звислі вздовж щік: но цо, мали, юж залатвьони?.. Тоді теж було те саме відчуття порожнечі: і це все?..

В грудях нагадав про себе знайомий біль, і він сполошився й пустив її ноги: на псю маму, теж знайшовся герой аманті!.. Каліка недокладений, тьху. Ще мить – і почув би до неї неприязнь, як до тамтої рудої дівки. Мав я любку, мав я другу, та ще й чотирнайцять – штири дівці, дві жидівці, молодиць п’ятнайцять… Все, кобіто. Язда назад.

А проте то не було все, і він зрозумів це, тільки-но вона підняла оті свої важкі, припухлі повіки - повільно, ніби поверталася дуже здалека, і втопила в нього нерухомий чорний зір – погляд змії, майнуло йому, Цариці Змій, що живе в підземеллі й стереже там неміряні скарби.

Дві вузькі, прохолодні долоньки стиснули йому обличчя:

– Якісь єстесь… ладни… Гарний, - виправилась, наче крізь сон.

Польська мова його заскочила – куди дужче, аніж якби вона озвалась по-жидівськи:

– Ти що, з тих… асимільованих?

Замість відповіді вона зарилася обличчям йому в груди (мав враження, що всьорбує в себе його запах, так само жаждиво, як перед миттю була всьорбнула його) і забурмотіла - так, що він якимось дивом чув кожне її слово всередині себе, воно відлунювало лоскотом у кістках, у міжребер’ї, в тому місці, звідки вона виймала йому кулю, - і взяв Господь одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І стануть вони одним тілом.

Швидка, співно-плинна гебрейська інтонація вібрувала в ньому й розхитувала його, як міст, - це була інтонація зовсім не ярмарку, як то йому завжди здавалось, - не ярмарку, а плачу, як же він не тямив цього раніше?.. Плачу, лементу, з яким рветься волосся з голови, як мичка, щоб летіти в пустині за вітром: Шма, Ізраель, - слухай!.. Але слухати не було кому, вона не мала кому плакати.

Він гладив її по голові: з Перемишля, вона була з Перемишля, там, у ґетто, згинула ціла її родина – згоріла в огні, в сорок другому. Тоді німці жидів іще не вивозили, газових камер іще не було, - просто підпалили ґетто, і більше місяця ціле місто й околиці смерділи паленим м’ясом. І горілим волоссям, подумав він здригнувшись, перед очима знову постала палаюча сосна, як велетенський смолоскип, що бурхає в чорне небо розсипами іскор, - він торкав пальцями кучерики на її скронях – на дотик вони виявились м’якші, ніж на вид, і пахли, як і належить немитим косам, масно і пряно, - такий звіриний, жизній запах. До сосни косами. Мама, тато, дзядзьо, бабця, вуйко Борух, сестра Іда з мужем, маленький Юзік-Йоселе – всі згоріли, ніхто не вийшов. А вона одбилась од свого народу - її переховала родина колежанки з гімназії, українки. А потім – потім вона попала під облаву, Бог Ізраїля хотів вернути її до мертвих, але у вагоні вона молилася до Розп’ятого, як її навчили в тій українській родині, і чудо сталося: на ешелон напала УПА.

Нарешті до нього дійшло: вона оповідала йому не про себе, а про свого бога, який її покинув. Про жорстокого й твердого юдейського бога, який не знає прощення, ані жалю, і помщається за непослух на жінках і малих дітях, - звільнене місце цього бога вона й офірувала йому, чоловікові, котрого сама ж і вернула до життя: її тіло благало його, як розгрішення від богопокинутости, від жаху смертної пустки.

Йому знову вдарило в голову запаморочення, - жодна жінка ніколи не дарувала йому почуття такої абсолютної над собою влади, в тому було щось недозволене, сливе жаске, але тим магнетичніше…

Tимчасом, мов на потвердження його здогаду, вона опустилась перед ним навколішки, й він затремтів, – вона вбирала в себе м’якими, ягнячими губами його єство впоєно, ледь не побожно, наче справляла містичний ритуал поклоніння нею-таки й викликуваній із його чресел силі, і цим разом та сила виявилась дужчою, тривкішою, ніж він міг собі уявити: більшою за нього самого, бо на якийсь час – легко збивши кволий шемріт її застережень - він теж перестав існувати, впав у темну непам’ять, ведений єдино нездоланною жадобою просування вглиб, у пружно-піддатливу горяч розвогненої лави, що відлунювала схлюпом під червоними склепіннями черепа, і це було неможливо, неймовірно, нестерпно, розтягнено в нескінченність, як безбожно солодке умирання в зупиненому часі, де не було світла, сама лиш вогненна тьма, в яку він бив і бив молотом, підземний коваль, аж зненацька тьма стислась круг нього в блаженну квінтесенцію вдячности, в ніжне кільце, як у виймаючий душу цілунок, стислась - і розтислась, і ще раз, і ще, і того вже таки несила було витримати, і в ту саму мить, коли він вистрелив із пістолета з переможним криком і прострілене тіло повалилося долі, тьма задрижала й збіглась круг них двох у блискавичний вогненний контур - мов навіч явлене замкнене коло струму, - і він простерся на голій земляній долівці відсапуючись, підставивши обличчя місяцеві, як циган, і вже притомно подивувався, що йому нічого не болить – нічого, справді, зовсім даремно вона турбувалась, - тіло дзвеніло відпружним, щасливим спокоєм, як добре випалений глечик.

Він ласкаво – аж трохи чудуючись, скільки в ньому, виявляється, скритих запасів ніжности, - провів рукою їй по плечах – тепер її присутність поруч була приємна, хотілося до неї говорити, пестити, затримати пережите:

- Та ти таки направду помічна медсестра, дівчино! Хоч представляй тебе до вирізнення наказом штабу - за самовіддане зцілення раненого…

По паузі вона відгукнулась, але зовсім не жартом – зміненим, сомнамбулічним голосом (сам звук якого знов наповнив його радісною свідомістю своєї моці):

– Я б хотіла зараз умерти… за тебе.

- Цур-пек, на пса уроки – що таке кажеш! – проте був мимоволі підлещений.

- Нє, милий, правду кажу… То було би найліпше… Бо так не буває…

Він усе ще тішився своїм новим станом:

- Знаєш, а я зовсім не чую втоми, - і тут раптом збагнув, щО вона сказала: не тільки він, вона теж уперше спізнала таке; вогняна рамка замкненого струму й далі стояла йому перед очима. - Ти теж бачила?.. – радше відчув, ніж розгледів у темряві її мовчазний кивок, і зараз же по-чоловічому стривожився за свою новонабуту власність: – А звідки ти то вмієш? Хто тебе навчив?

Вона зрозуміла його тривогу й шепнула просто в вухо, лизнувши його піт, як кицька, аж йому знов перебіг сласний дрож уздовж хребта:

– Я два роки нікого не знала.

Він зрадів – значить, “Орко” йому не суперник, - але того все-таки було недосить:

– А раніше?

- Не треба про те, - попросила поважно, як чемна дівчинка. Слухай, - шумно зітхнувши, сіла, здавалося, знов розгладжує потемки спідницю на стегнах. - Я знаю, що ми всі помремо…

– Всі люди коли-небудь помруть. Не чула про таке?

- Я не про те. Війна скінчилася. Чи ти справді віриш, що альянти схочуть воювати з Москвою? Ніхто вже не має сили на дальшу війну.

- Ми маємо, - сказав він - і затерп, вслухаючись у відлуння власних слів, наче в гук військового параду. За інших обставин така балачка збудила б у нього підозру, чи не ґебівська провокація часом, але в цю мить він направду любив її – за те, що помогла йому так просто сформулювати істину, сама свідомість якої п’янила нестримною гордістю, як в улюбленому від літ Юнацтва вірші: «І так тебе хміль наливає ущерть, I так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка, бентежно-несміло»: правда твоя, дівчино, всі заламалися - всі потужні, до зубів узброєні держави наклали в штани на півдорозі, боягузливо вдовольнилися півперемогою, над слабшим і дурнішим із двох, над Гітлером, бо забракло їм духу йти до кінця, одним тільки нам не забракло – без своєї держави, без міжнародної підтримки чи бодай опіки Червоного Хреста, ми одні не признали тирана переможцем, і на тім стоїмо - і стоятимем до останку. Колись, у майбутньому, нові покоління потраплять це оцінити. Той фацет, “Західний”, француз чи бельгієць, що працював диктором на радіовисильні в Карпатах, теж так казав - «Ви рятуєте честь Європи».

Він погладив її по голові, мов залякану дитину, - смішно, як тільки жінка заводить про політику, то завжди - що короткозорий при дальновиді, і навіть у шахах вони не бачать далі як на два ходи вперед. Але, божевілля якесь, - знову бажав її, ще голодніше, ніж перед тим:

– Ходи до мене.

- Почекай, мій любий, мій найдорожчий, моє… моє… ох, дай мені сказати, прошу тебе, то є важне… Я цього нікому не казала, ніколи. Від першої хвилини, як тебе побачила, я вже знала… Тільки не знала, що так, що може бути так… Слухай. Якщо я завтра згину, я ні про що не шкодуватиму, розумієш? Я тепер знаю, навіщо я лишилася жити.

– Цить, цить… Не говори більше…

- Нє, почекай… Але якщо лишуся жити ще, то… не гнівайся, добре? я хочу, щоб ти лишив мені свого сина. Щоб ти лишився в мені, і я носила часточку тебе… в собі… От.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!