Гармонія "суч.укр.літу": елітарна література і не повинна бути масовою

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 117551 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 13/08/2009Дата публікації

Сучасна українська література друкується невеликими накладами й не має доброї системи розповсюдження – мабуть, саме через це в суспільній свідомості її супроводжують стільки стереотипів. Один із них - „сучукрліт” нібито є своєрідною субкультурою, яка цікава лише самим учасникам, не відповідає потребам читача та соціуму.

Стереотип цей так приївся, що його залюбки повторюють навіть багато хто з самих українських письменників, так ніби легке ритуальне самобичування.

Автор: Олег КОЦАРЄВ

І передусім він стосується так званого „сучукрліту” – під цією доволі умовною назвою традиційно розуміється не менш умовний напрямок, котрий найбільш успадкував творчі й навкололітературні практики модернізму та авангарду і не надто послідовно, не завжди відкрито, але протиставляє себе, з одного боку, основній частині Спілки письменників, а з другого – суто комерційній літературі.

Це та література, якої найбільше на різних тематичних фестивалях і презентаціях, яка викликає найбільш гучні нарікання й захоплення.

Батько укрсучліту Сергій Жадан. На його місце претендують і інші літератори

Справді, цікаво, чи можна всерйоз назвати нашу сучасну літературу субкультурою?

Якщо не вдаватись у надтонкі подробиці, будь-яка субкультура має деякі загальні характерні риси. Скажімо, наявність певних доволі суворих правил внутрішньої поведінки.

Що взагалі розуміти під внутрішньою поведінкою в літературі?

Якщо етику взаємин між письменниками, то вона більш ніж ліберальна й у цілому відповідає поведінці „творчих людей”, усталеній уже багато років тому.

У середовищі прихильників літератури взагалі ні про які правила поведінки не йдеться – хіба що про стандарти перебування на творчому вечорі або слем-турнірі.

Або відокремленість. Автори, читачі й тексти – і то далеко не завжди – можуть протиставити собі хіба що малоосвічених громадян, інколи любителів якогось іншого літературного напрямку, але ніколи це не перетворюється на чітку межу типу „панк/не панк”. Немає такої „автентичності” в, наприклад, одязі, зовнішньому вигляді.

Важко говорити також про щось на зразок специфічних ініціацій чи оригінальних трансформацій суспільних норм.

Отже, не будемо продовжувати буквоїдство: сучасна українська література справжньою субкультурою не є і бути не може. І все-таки елементи відгородженості є. Звісно, передусім це усвідомлення себе „елітою”. Воно легко читається в текстах, помітне в авторах і прихильниках того напрямку, який, власне, й прийнято часто називати „сучукрлітом”.

У сучукрліті – як у прозі, так і в поезії – доволі багато герметизму, закритості.

Чимало текстів просто не зможе зрозуміти або відчути людина неначитана, людина, котру не можна назвати палким любителем літератури. Десь на заваді стануть надто заплутані алюзії, складні й несподівані метафори, а десь навпаки: надмірна простота, доведена до абсурду.

Антон Санченко (ліворуч) заслужив на пляшку - на відміну від більш молодих соратників, він справді має про що написати, адже кілька років ходив моряком у далекі морські плавання Фото звідси

Словом, сучукрліт справді твориться для доволі вузького кола читачів. Але в тому ж самому можна звинуватити й купу інших напрямків в історії літератури, на які сьогоднішні критики посилаються як на класику.

Класичний приклад – Володимир Маяковський. Його червоний двотомник стоїть у шафі чи не кожної російської або російськомовної родини, але ніхто й ніколи його не читає. Мені доводилось бачити це видання в родині робітників харківського радіозаводу „Протон”. Єдиний, хто пару разів розгорнув його, це їхній син Сашко, майбутній свідок Єгови, та й те лише для того, щоб посміятися з назви „Облако в штанах”.

Або історія про те, як американського поета Едварда Каммінґса, коли він був на форнті, ледь не розстріляли за його вірші: командир вирішив, що ці авангардні верлібри не що інше, як шпигунські шифровки.

Ще один випадок, котрий мені вже доводилося якось згадувати, стосується „прапору” нашого Розстріляного відродження - Миколи Хвильового.

У травні трагічного 1933 року в одному з харківських технікумів, де тоді навчалася моя бабуся, мало початися заняття з української літератури. Викладач зайшов до аудиторії та повідомив: „Сьогодні застрелився Микола Хвильовий!”. Жоден студент ніяк на це не відреагував, бо ніхто просто не мав зеленого поняття, хто такий той Хвильовий.

Виходить, що ця група авторів, яку прийнято йменувати сучукрлітом, просто обрала для себе певний спосіб письма, який не може і не повинен подобатися всім чи навіть більшості суспільства (хай навіть на словах багато хто з авторів із цим не погодиться). Хоча в тих письменників, які працюють на перетині з маскультом, або в особливо культових авторів часом таки трапляється масштабний резонанс.

Білоруська поетична збірна на київському турнірі з літературного слему у травні 2009-го. Наша збірна виглядала такими ж цивілами - у маршрутці поруч їхатимеш, то й не подумаєш, що це еліта нації, звичайні собі студенти. Фото з арт журналу "АЖ"

І звинувачувати їх у надто вузькому колі читачів смішно. Якщо вже оперувати ринковою логікою, як полюбляють робити обвинувачі, це все одно, як дорікати продавцям пізньої полуниці низькими врожаями помідорів.

Питання „широти аудиторії” є сенс адресувати авторам детективів, історичних романів, а не „сучукрліту”. І якщо в Україні існує прошарок „естетично стурбованих людей”, то чого б їм не мати своєї літератури?

Ну й іще один традиційний докір – „сучукрліт нічого не несе суспільству або несе тільки деструкцію”.

Комусь не подобається позірне лівацтво Сергія Жадана, когось дратує начебто байдужість до соціальних проблем Антона Санченка. Але досить подивитися „Депеш Мод” першого й „Баркароли” другого, а на додачу, наприклад, вірші Остапа Сливинського, щоб зрозуміти: кожен яскравий український письменник має і часом приховано пропагує свій стиль життя, своє бачення соціуму та його проблем.

Але література не є інструментом, що працює з масами. Літературний текст – хоч у книжковому варіанті, хоч у звуковому, хоч в електронному – завжди має справу персонально з кожною людиною. Надихає, розчаровує, веселить, вчить одну окрему людину.

Тож сподіватися на якийсь масований „правильний” (напевно ж, у кожного такого критика „правильність” своя) напівпропагандистський ефект від літератури дещо наївно. Особливо зважаючи на те, що цього ефекту не дало навіть таке ідеальне в естетичному розумінні масове дійство, як Майдан.

Таким чином, усі „недоліки” сучукрліту на кшталт „далекості від народу” чи асоціальності насправді – зовсім не недоліки, а об’єктивні речі, зумовлені стилем і філософією письма.

Виступ юного українського таланту Артема Полежаки. Еротика, політика, легка нецензурщина, стьоб - одне слово, все те, за що непросунуті критики зневажають укрсучліт

Якщо в нашій країні є коло читачів, прозаїків і поетів, котрих можна назвати естетами, котрі часто шукають у творі передусім форми, а потім уже змісту, то важко сподіватися, що ці люди підуть на фабрики й офіси ширити культуру між масами та пропагувати в своїх творах євроінтеграцію. Краще просто порадіти з приводу гармонії, яка існує поміж цими людьми.

Адже гармонія – коштовна річ у наш час.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!