"Музей невинності" Памука (уривок із нової книжки Нобелівського лауреата)

Оцінка статті на цей момент: +5/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 101793 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 16/06/2009Дата публікації

„Музей невинності”, останній роман турецького письменника, Нобелівського лауреата Орхана Памука, побачив світ українською - в харківському видавництві „Фоліо” - ще до появи й англомовного, і російського перекладів.

Ще до друку оригінального твору турецькою наприкінці серпня 2009 р. авторські права на його переклад були розкуплені тридцятьма видавництвами світу. За тим – гучна презентація німецького перекладу „Музею невинності” на Франкфуртському книжковому ярмарку.

Через кілька місяців й український читач отримав змогу ознайомитися з романом обсягом у 670 сторінок.

Поки в Києві 70-их років слухали "Бітлз" і пізнавали ази радянської сексології, у Стамбулі теж часу не гаяли

Секрет швидкого успіху „Фоліо” – клопітка, майже, безупинна праця перекладачів з редакторами, а також – купівля авторських прав та електронної версії за кілька місяців до офіційної публікації.

Попри економічну кризу, ми нарешті отримали доступ до світових шедеврів навіть попереду англомовного світу. От якби ще й обкладинку українського видання зробили по-людськи - хоча б на кшталт оригінальної турецької. Бо виникає підозра, що видавництву плювати на власну продукцію.

Але годі скиглити - треба читати. Тому коротко про сам роман.

Орхан Памук укотре проявляє себе в новій іпостасі. Цього разу нас чекає не історичний детектив, як у „Мене називають Червоний”, не політична проза, як у „Снігові”, й не містичні перипетії „Чорної книги”, а – справжня, складна любовна драма на тлі хвацьких 70—80-их років минулого століття.

Обкладинка турецького видання

Події, звісно ж, відбуваються у Стамбулі. Багатій Кемаль напередодні власного весілля із аристократичною Сібель закохується у свою далеку, молодшу від нього на цілих дванадцять років, та ще й зубожілу, родичку Фюсун. Ображена лицемірством коханого красуня Фюсун кидає його й виходить заміж за іншого.

Ця історія триватиме вісім нескінченних років: не побравшись із Сібель, Кемаль щовечора приходитиме в дім Фюсун і колекціонуватиме кожну річ, яка нагадує про неї й заспокоює його душевний біль.

Згодом та колекція, безліч речей, від чотирьох тисяч двісті тринадцяти „її” недокурків до гребінців, шпильок на волосся й пляшок з-під першої турецької газованки „Мельтем”, стане основою його музею, який тим самим і відображає життя тодішнього Стамбула.

От тільки музей буде відкрито після загибелі Фюсун: трагічна автокатастрофа обірвала щастя Кемаля прямо напередодні весілля.

Задумавши заснувати на честь їхнього кохання справжній музей, герой мандрує світом, переглядаючи десятки тисяч музейних експозицій.

Роман – ще й інтригуючий довідник з колекціонування та музеєзнавства, де можна знайти описи як знедолених ісламських колекціонерів, які тісняться у крихітних квартирах, так і – ошатних приватних музеїв Америки та Європи, котрі стали „підґрунтям Західної цивілізації”.

Одна з ключових думок автора - без музеїв, без класифікації експонатів та поваги до власної історії не було б того Заходу, який ми нині бачимо.

Турецький класик працює без комп'ютера

Пошук перехресть між Східним і Західним світами властиві усій прозі Памука, проте можна сказати, що останній роман феноменальний насамперед для світу мусульманського.

Лише подумати: у колишній столиці Османської імперії згідно з обіцянкою самого автора у 2010 році буде відкрито Музей невинності, спроектований за задумом головного героя роману. Турецькі журналісти вже пообіцяли лауреату Нобелівської премії відстежити у ньому кожну дрібничку, описану у творі.

Як стає зрозуміло читачеві майже з перших сторінок, у назві роману під словом невинність (турецькою „masumiyet”) обігрується дівоча цнота.

Сам автор звертається у творі до „щасливого читача” ХХІ-го століття, якому невідомі клопоти чи страждання через сексуальні табу консервативного світу, себто зразка Туреччини ХХ-го століття. Невтомний Памук не перестає дивувати й після скандальних заяв про геноцид вірмен.

Мова роману – розлога й задумлива, але не без властивих авторові дзвінких іронічних моментів, текстуальної гри та мінливого східного колориту. Читаючи „Музей невинності”, почуваєшся, ніби в гарному класичному фільмі: на екрані вже все в кольорі, та думки – як завжди, про вічне.

ZaUA.org висловлює подяку перекладачеві Олесю Кульчинському і видавництву "Фоліо" за можливість першими познайомити українських читачів з уривком свіжого Памука. Перед вами розділ 9, який називається характерно для Орхана - "F".

Орхан Памук. "Музей Невинності" (уривок)

Наступного дня, 3 травня 1975-го року, о пів на третю, Фюсун прийшла в будинок „Милосердя” – і вперше в житті кохалася зі мною, „йдучи до кінця”. Того дня я навідався у квартиру, не мріючи про зустріч із нею. Розповідаючи через багато років про все, що випало на мою долю, я теж сумніваюся в правдивості останніх слів, однак того дня справді-таки анітрохи не сподівався, що Фюсун прийде... У голові з учора крутилися слова Фюсун, спливали речі дитинства, мамин антикваріат, старі годинники і триколісний велосипед, ввижалося дивне світло та вчувався запах давнини в похмурій запиленій квартирі; сиділо бажання побути на самоті й подивитися на сад за будинком... Усе це мусило знову мене туди заманити.

Я також тримав у голові намір ще раз обдумати й заново пережити нашу вчорашню зустріч, помити та прибрати склянки, з яких Фюсун пила чай, поскладати мамині речі й забути про свою ганьбу... Складаючи речі, я знайшов батькову світлину, на якій він із середини кімнати відзняв ліжко, вікно та сад позаду. Я згадав, що за стільки років тут нічого не змінилося... Пам’ятаю: коли хтось подзвонив у двері, то думав, що це „мама”.

– Я прийшла забрати парасольку, – повідомила Фюсун, не заходячи.

– Зайди-но, – сказав я.

Вона мить постояла, але, відчуваючи, що стовбичити на порозі – невиховано, пройшла всередину. Я зачинив за нею двері. На ній був цей білий пояс з масивною пряжкою, котрий робив її стан ще тоншим і напрочуд пасував до сукні з темно-вишневими й білими ґудзиками. Мною оволоділа така ж немічність, як у ранній юності, щойно опинявся біля гарної та загадкової дівчини: я міг опанувати собою, лише будучи щирим. Я гадав, що у тридцять років уже позбувся цих відвертості та простоти, але помилявся.

– Твоя парасолька – тут, – мерщій відповів я й, заглянувши за дзеркальну шафу, дістав її. Навіть не запитав себе: чому не зробив цього раніше.

– Як вона туди впала?

– Вона, власне, і не падала. Я заховав її вчора, щоб ти зразу не пішла.

Фюсун на мить завагалася: всміхнутися чи насупити брови? Я взяв її за руку й повів на кухню: буцімто заварювати чай. Тут було похмуро, пахло пилюкою й сирістю. Далі все відбувалося швидко – і ми почали нестримано цілуватися. А незабаром уже цілувалися дуже довго й палко. Вона настільки віддавалася поцілункові й так міцно заплющила очі, так обійнявши руками мою шию, що я відчув: ми зможемо кохатися „до кінця”.

Але це було неможливим, бо ж вона – незаймана. Цілуючись, я раптом відчув, що Фюсун наважилася на це значиме життєве рішення та прийшла до мене, щоб „іти до кінця”. Хоча таке бувало лише в зарубіжних фільмах. Мені здавалося неймовірним, щоб якесь дівчисько ні сіло, ні впало зробило це тут. Напевне, вона вже втратила цноту...

Не перестаючи цілуватися, ми вибралися з кухні та сіли на ліжко; довго не комизячись, але й уникаючи прямих поглядів, стягли з себе мало не весь одяг та залізли під ковдру. Утім, ковдра була надто груба, окрім того кусала мене, наче в дитинстві, – за кілька хвилин я вже скинув її, і ми опинилися напівголими.

Піт градом котився з тіл, однак це чомусь нас підбадьорило. Між шторами пробивалися жовтаві, жовтогарячі сонячні промені й надавали спітнілій Фюсун ще виразнішого бронзового відтінку. Вона ж тепер дивилася на моє тіло достоту, як я – на її. Фюсун сумирно розглядала його сороміцьку частину, що, набухнувши, виперлася вперед: зблизька припавши до неї очима, вона не бентежилася й не надто чудувалася, а навіть відчувала стільки ж прихованої ласки, скільки й – бажання, і тим самим пробудила в мені ревнощі, переконуючи, що вже бачила й інших голих чоловіків на інших ліжках, диванах та кріслах машин.

Як на мене, ця гра жадання й насолоди повинна мати місце в кожній дохідливій оповіді про кохання, отож, і ми обоє віддалися її мимовільній музиці. Та незабаром ті стривожені погляди, котрими пронизували одне одного, прояснили нам наші думки: попереду чекає тяжке діло, і з ним треба впоратися.

Фюсун обережно поклала на триніжок біля ліжка свої сережки, одна з яких буде найперший експонат у нашому музеї. З таким відчуттям необхідності, як це зробила Фюсун, аж надто короткозора дівчина знімає окуляри перед тим, як зайти в море, – її рухи наштовхували мене на думку, що ми, справді, дійдемо до кінця з першого разу. У ті роки молоді люди носили медальйони, кольє та браслети, на яких були викарбувані їхні ініціали; я не звернув на сережки жодної уваги. Та ж думка майнула в моїй голові й після того, як Фюсун услід за верхнім одягом рішуче зняла коротеньке трико. Пам’ятаю, як у ті роки дівчата, що не хотіли йти до кінця, залишали на собі трико, як і трусики від купальника.

Я поцілував її плечі, які пахли мигдалем, торкнувся язиком ніжної, спітнілої, мов оксамит, шиї та затремтів, побачивши, що її груди світліші за решту міцного середземноморського тіла, попри те, що пора для засмаги ще не настала.

Якщо ця частина нашого роману бентежить вчителів ліцеїв, які задаватимуть учням читати його, то вони можуть запропонувати їм пропустити сторінку. Що ж до цікавого відвідувача музею, то – прошу дуже – хай розгляне експонати та тільки збагне, що я зробив те, що мусив зробити: насамперед – для Фюсун, котра дивилася на мене сумними й зляканими очима, лиш потім – для нас обох, і щонайменше – заради власного задоволення.

Так виглядає харківська обкладинка

Ми обоє, на позір оптимістично, прагнули подолати перепону, яку поставило перед нами саме життя. Тож, навалившись і тиснучи на неї, я раз по раз вставляв поміж солодких слів запитання: „Тобі дуже боляче, люба?”, та вона жодного разу не відповіла, лиш вперлася поглядом мені у вічі – я не сахався й замовк. Адже з найглибшої глибини, звідти, де найдужче зблизився з нею, мов власний біль, відчував, як тихо-тихо, тендітно тремтить усе її тіло (уявіть, як соняшники легенько тріпочуться на слабкому вітрі).

Вона відвела погляд і спрямувала його вниз свого тіла, іноді дивлячись так уважно, немов лікар; з виразу її очей я збагнув, що вона прислухається до себе й хоче сама пережити те, що переживає в житті вперше та востаннє. Мені також потрібно було егоїстично думати про власну насолоду, щоб завершити розпочате й полегшено повернутися з цієї виснажливої мандрівки. Отак ми обоє інстинктивно відкрили, що маємо самі по собі втішатися насолодами, які нас поєднають, бо тоді відчуваємо їх ще глибше.

Міцно, безжально та навіть люто стискаючи одне одного в обіймах, ми водночас стали й використовувати одне одного лише заради власної насолоди. Фюсун вчепірилася пальцями в мою спину, і в цьому було щось схоже на смертельних жах, який відчуває та короткозора невинна дівчинка, коли, вже зайшовши в море, аби навчитися плавати, раптом відчуває, що тоне, та з усієї сили обіймає батька, який поспів на допомогу. Через десять днів, коли Фюсун обіймала мене із заплющеними очима, я запитав, яку картину їй намалювала уява.

– Я бачу цілий лан соняшників, – відповіла вона.

Того дня, в ту пору, коли ми вперше кохалися, дітлахи, лаючись на всю горлянку, ганяли м’яча в старому саду зруйнованого маєтку Хайреттіна-паші. Наступними днями вони й далі, граючи у футбол, супроводжуватимуть наші любощі своїм веселим щебетом, вигуками та лайкою. Коли дитячі крики раптом стихли, кімнату заполонила неймовірна тиша, лише Фюсун кілька разів сором’язливо скрикнула та я, прагнучи відпустити себе, двічі щасливо застогнав. Здалека, з майдану Нішанташи, долинали свистки дорожнього поліцейського та гудки автомобілів; стукав молоток по цвяхах; якийсь хлопчисько копнув бляшанку, заквилила чайка, розбилася чашка, легіт зашарудів листям чинари.

Отак ми, обійнявшись, лежали в цій тиші, та обоє намагалися як звикнути до закривавленого простирадла, розкиданого одягу й голих тіл, так і викинути з голови всі первісні ритуали та дрібниці, за які соромно, хоч антропологи й прагнуть їх зрозуміти та класифікувати. Якийсь час Фюсун мовчки плакала, не дуже прислухаючись до моїх утішних слів. Вона сказала, що не забуде цього до кінця життя, ще трохи поплакала – і втихла.

Позаяк через багато років доля зробила мене антропологом власного життя, я аж ніяк не хочу принизити цих пристрасних людей, що, експонуючи посуд, знаряддя та речі, привезені з далеких країв, прагнуть надати сенсу своєму й нашому життю. Утім, надмірна увага до слідів і німих свідків „перших любощів” може стати на заваді до розуміння безмежного відчуття вдячності та ніжності, яке розвинулося між мною й Фюсун. Тому, щоб передати дбайливість моєї вісімнадцятилітньої коханої, коли, обійнявшись зі мною, любовно гладила моє тридцятирічне тіло, я експоную тут цю квітчасту бавовняну хустинку, хоч вона й не виймалася того дня з її сумки, однак так само дбайливо складена.

А ці мамині кришталевий каламар та інше письмове приладдя, які Фюсун пізніше знайшла на столі, хай засвідчать, якою делікатною та крихкою була наша ніжність – кохана гралася ними, курячи цигарку. І модний за тих часів широкий чоловічий пасок, що пробудив у мені відчуття провини, бо, одягаючись, торкнувся його масивної пряжки та по-чоловічому загордився, хай розповість, як тяжко було нам одягатися, покидаючи свій голий рай, та навіть очима повертатися в колишній брудний світ!

Перед тим, як прощатися, я сказав Фюсун, що ті останні півтора місяця вона має багато працювати, раз хоче вступити до університету.

– Ти боїшся, що на все життя залишуся продавцем?

– Ні, звичайно... Але я хочу, щоб ти попрацювала перед іспитами. Ми працюватимемо тут. Які в тебе підручники? Класична математика чи сучасна?

– У ліцеї ми вивчали класичну. Але на курсах викладають і ту, і ту. Бо в підказках до відповідей – приклади з обох. Тільки все разом плутається в голові.

Ми домовилися з Фюсун, що завтра в цьому ж місці працюємо над математикою. Лишень вона пішла, я знайшов і придбав у одного з книгарів Нішанташи підручники з математики для ліцеїв і підготовчих курсів та, погортавши їх у кабінеті за цигаркою, зрозумів, що, справді, можу допомогти. Мрії про те, як навчатиму Фюсун математики, миттю зняли з моєї душі тягар того дня, принісши натомість надмірне відчуття щастя й незбагнених гордощів.

Це щастя, як біль, нило в моєму тілі, ломило шию й крутило в носі, а неприховані гордощі перетворювалися на радощі. У душі я розмірковував про те, як ми з Фюсун ще безліч раз кохатимемося в будинку „Милосердя”. Проте, давно усвідомив, що досягну цього, тільки коли поводитимуся так, наче в житті не відбулося нічого надзвичайного.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +5/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!