На службі у імперії. Навіть опозиційна російська культура просуває «руський мір». Про Цоя і Висоцького

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 34825 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 29/01/2018Дата публікації

25 січня 2018 року директор Інституту національної пам‘яті Володимир В’ятрович написав, що «Не всі щупальця «руского міра» такі огидні і очевидні, як совок і московська церква. Деякі більш симпатичні, вишукані та респектабельні, але не менш небезпечні. «Іроніясудьби», «восьмоємарта», булгакови, пугачови і навіть висоцькі і цої в руках Кремля - ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення».

Автор: Євген Лакінський

Не встиг він це запостити, як кілька видань одразу повідомили своїх читачів, що «В’ятрович назвав Висоцького і Цоя «щупальцями»».

Але найцікавіше навіть не це, а реакція громадськості: усі почали обговорювати, добрі Висоцький з Цоєм, чи погані. Одні стали на захист колишніх кумирів, а інші почали доводити, що обидва співаки нічого не варті.

Дехто в Росії вважає, що пісні Цоя писало ЦРУ

Найсмішніше, що сам В’ятрович писав про інше. І це чітко видно, якщо витратити бодай півхвилини на уважне прочитання його допису.

Адже там чорним по білому написано, що йдеться про речі «симпатичні, вишукані та респектабельні», які, одначе, «в руках Кремля — ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення». Висоцький і Цой взагалі опинилисяся наприкінці списку небезпек, і перед їхніми іменами стоїть слово «навіть».

Якщо коротко: навіть коли російськомовні твори — симпатичні та талановиті, вони становлять потенційну небезпеку, бо використовуються Кремлем проти нас.

Російську мову Кремль завжди використовував, як зброю насамперед для підтримки своїх кандидатів у президенти і депутати, тут у нас. Чим більше російськомовної культурної продукції ми споживаємо, тим важче сприймати РФ як чужу країну. А отже — важче опиратися. Якби Донецьк захопила,

припустимо, Туреччина, було б значно складніше видавати це за громадянську війну.

Але факт у тому, що більшість сучасних українців виросли якщо не на російськомовній культурі, то досить близько до неї. За радянських часів навіть по галицьких селах люди охоче слухали Аллу Пугачову і дивилися «Голубой огонёк» на Новий рік. Та й у пост-радянські часи було не краще. Навіть за часів незалежності західноукраїнська провінція довгий час вражала засиллям російської попси.

Чому так — зрозуміло: російськомовну культуру рекламували інтенсивніше від Кока-коли, а конкурентні національні культури або утискали, або обмежували. В Радянській Україні (принаймні, з 1930-х років) практично усі художні фільми у прокаті були або російськомовні, або в російському перекладі. Навіть на радянському україномовному телеканалі більшість фільмів йшли російською. І нікому там не спадало на думку перекласти, припустимо, щоденну програму «Время» (яку транслювали російською), а якби й спало, такою пропозицією зацікавився б КДБ. Загалом, цензура в україномовному просторі була тотальнішою і кондовішою, ніж у російськомовному.

От і виходило, що найцікавіші передачі, журнали, спектаклі — російською.

Крім цього, російськомовна культура справді була багатою і привабливою. Імперія змогла зібрати яскравих митців різного національного походження — і дати їм змогу творити разом (звісно ж, російською). Окуджава, Магомаєв, Візбор, Земфіра, Достоєвський, Гурченко, той-таки Борис Акунін, Чингіз Айтматов, Фазіль Іскандер і той-таки Віктор Цой.

Вам дивно, що я поставив Достоєвського поміж Земфірою і Гурченко? Але у цьому й полягає сила імперської культури: вона має щось для кожного. Поціновувачам високої літератури — Достоєвський і Толстой; «пересічному громадянину» — Пугачова і Маладзе; «неформалові» — Цой і Земфіра; туристові — Візбор і Городницький; любителю детективів — Акунін.

Український письменник Антон Санченко (колишній моряк) напівжартома зауважив: «Головні мацаки рузького миру, що тримають мене, це не Висоцький з Цоєм, а повість "Солона крига" Віктора Конецького». Конецький писав чудові повісті про моряків російською мовою. Чудовий гумор, тонка іронія і добре знання морського життя. Моряки його історії обожнювали.

І так з усім: народжуєшся, ростеш, обираєш свій шлях — і на кожному етапі знаходиться російськомовний твір, який стає у пригоді.

Дитина? Ось тобі «Мішкіна каша» Носова та «Пригоди Електроніка». А ось ще «Борсучий ніс» Паустовського.

Підліток? Конфлікти з батьками і середовищем? Ось тобі Віктор Цой, прямо як про твоє життя:

«Мягкое кресло, клетчатый плед,

Не нажатый вовремя курок,

Солнечный день

в ослепительных снах»...

Закохуєшся? Ось тобі Купрін.

Студент? Перші туристичні походи? Ось тобі авторські пісні — і знов якраз про те, що ти відчуваєш («Знаешь ли ты, как память в эти часы остра...»)

Замислюєшся над суспільним життям? Ось «Град обречённый» Стругацьких.

Хочеш інтелектуально приколотися? Ось «Чапаев и пустота» Пелєвіна.

Хочеш чогось романтичного і про море? Ось Костянтин Кудієвський (до речі, етнічний українець з Херсонщини).

І так на кожен вік, на кожну потребу, на кожен рівень.

Можна доводити, що Висоцький був пияком, Цой намовляв дітей втікати з дому, а Пушкін вчив стріляти у друзів з пістолета. Але проблема не в тому, щоб ці зірки були «бездарні» чи «аморальні». Проблема у тому, що чим вони талановитіші — тим важче з ними розпрощатися.

Звідси — дві цілком очевидні проблеми:

По-перше, у світі багато ситуацій, коли одна мова витісняє іншу з її історичної території. В Ірландії англійська мова (з багатою літературою, театром, кінематографом) практично знищила ірландську. У Фландрії не менш багата французька є загрозою для фламандської. У Каталонії та у горах Перу іспанська (мова Сервантеса, Кортасара і Варгаса Льоса) становить небезпеку для каталонської і кечуа.

В Україні російська потіснила національну мову, а в Білорусі взагалі майже витіснила її з повсякденного життя.

По-друге, будь-які світові симпатії до російськомовної культури РФ використовує на свою користь — і проти України.

Але навіть розуміючи це на інтелектуальному рівні, все одно важко відмовитися від звичних культурних парадигм. Тим більше, що нас з дитинства частували російською романтикою. При слові «Росія» важко не згадати про «чёрный пёс» Петербург, про Волгу, яка «мать родная» і тече «издалека долго», про романтизований Сибір, де усі прощаються «с Матёрой» і збираються на «утиную охоту». І вибити це з голови не так просто.

До речі, про «вибити з голови». Саме зараз і відбувається процес, так би мовити, десакралізації. Це можна бачити на прикладі Цоя (якого обожнювало ціле покоління українців) і Висоцького (якого полюбляли їхні батьки і старші брати).

Це логічно: коли тобі з дитячого садочка торочать про красу підмосковних березок, а потім це використовують, щоб перетворити твоє місто на чергову «ДНР», то перша реакція — сказати, що ці березки, насправді, криві і негарні.

Але річ не в тому, гарні берези чи ні. Річ у тому, що коли ціла Україна перетворюється на одну велику «берёзовою рощу», треба захищати автентичні місцеві рослини, які, окрім як тут, більше ніде не ростуть; і знову розсадити їх там, де вони росли ще років 50-100 тому. Це не «березофобія», а захист біологічного різноманіття.

У житті завжди усе складно. Так, Висоцький і Цой писали добрі пісні, які для багатьох з нас були частиною життя. Так, жоден з них не був Генієм Світового Рівня. Так, ці пісні були важливі у тодішньому культурному контексті. І так, В’ятрович має рацію: уся ця спадщина використовується проти України (як і взагалі будь-який культурний продукт з території РФ). Що з тим робити — кожен вирішує для себе.

Але слід пам’ятати, що імперське мистецтво — це не тільки «блатняк і попса» (c). Десь у 1990-ті у Москві була написана дуже гарна і романтична пісня — «Белая гвардия, белый снег, белая музыка революций...» — про гарну і романтичну жінку, яка чекає на повернення Коханого, гарного і романтичного офіцера Білої гвардії. Дуже лірично і глибоко. Авторка — Зоя Ященко з Полтави, яка «в Москву приехала поступать на журфак МГУ. Поступила. Закончила».

Сотні романтичних дівчат, зокрема й в Україні, співали цю пісню під гітару. А романтичні хлопці захоплено слухали. І десь у підсвідомості зміцнювалася ідея, що Біла гвардія — це так романтично і героїчно, білі офіцери — такі шляхетні, і їх кохають витончені красуні. І яка ж вона гарна — російська культура, російська армія, місто Москва і ціла Росія...

Ця міфічна шляхетність білих офіцерів перенеслася і на нинішніх російських. І навіть на початку українсько-російської війни «слово російського офіцера» мало вплив: "Це були офіцери російської армії, які давали слово, що не віддадуть наших полонених. Але передали днрівцям ― порушуючи слово. Вірити не можна нікому, навіть кадровим офіцерам російської армії", - говорить один з бійців, який потрапив до Іловайського оточення.

І у спогадах про Іловайськ наші добровольці розповідають, що повірили «слову російського офіцера» і погодилися на вихід колоною, навіть бронежилети не вдягнули

А офіцери УНР? Ні, не чули. Це, напевно, якісь погромники-шовіністи. Або «селюки неосвічені». Або некомпетентні кар’єристи. Або усе це разом. Не те, що «шляхетні» білогвардійці!

Ось так талановита українка з Полтави талановито збагатила «русскій мір» на ще одне «щупальце».

І не те щоб вона була «свідомою зрадницею». А просто «русскій мір» був настільки тотальним, що їй і на думку не спало написати пісню про наших бійців, які були щонайменш не гірші від «білих».

То хіба В’ятрович помилявся?

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Уся "велика" кацапська (московитська) культура - це десь 2 чи 3 % від світової за "об'ємом" і мабуть ще менше за "змістом". А якщо ще взяти до уваги, що протягом вже багатьох століть її надзвичайно велику частину творили вихідці із загарбаних території-етносів, то і взагалі власне кацапського там дуже мало, і ніякої "величі" власне кацапів як "культурного феномену" не існує (досить згадати хоча б "дуже сумнівне походження" тих самих чайковського, чєхова, достоєвського і, надто, гоголя). Відтак навіть якщо не існує для теперішнього індивіда ("громадянина України") найменших "сентиментів" щодо "національної гідності" чи елементарного інстинкту самозбереження, якихось ("значних") раціональних пояснень потреби заміщувати тією культурою доступ до всіх інших, "кращих і з більшим вибром", немає; може бути тільки хіба необхідним не полінуватися ("підняти п'яту точку", як один там "с мьортвимі на мьортвам язикє" написав) вивчити ще хоча б одну відмінну від кацапської мову:

http://studway.com.ua/tamara-berdigola/

http://www.fenixslovo.com/uk/society/12107

http://mors.in.ua/people/1499-dlya-ukrayinciv-znannya-mov-poryatunok-vid-bezvyhodi-chomu-ukrayincyu-varto-buty-poliglotom.html