Наш політв'язень. Україна тримає в тюрмі білоруського дисидента

Надання статусу "в'язень сумління" обертається певними неприємностями для тієї держави, в якій таке відбувається. Чиновники можуть робити вигляд, що це їх не хвилює, але до думки «Міжнародної Амністії» прислухаються всі. Адже свій авторитет організація добула об'єктивністю у підході щодо порушень прав людини, оскільки в'язнями совісті визнавалися люди різних переконань.

Одним із перших радянських в'язнів сумління, в 1962 році, став священик Йосип Сліпий, який провів у таборах 18 років і був висланий з СРСР в 1963 році. Цей статус отримали свого часу Сахаров, Солженицин, Стус, Лук'яненко. Для багатьох людей, що перебувають роками за гратами, статус в'язня сумління (prisoner of conscience) стає якщо і не кроком до свободи, то часто змінює ставлення представників влади до нього.

«Не мы для власти, а власть для народа»

Народжений у 1980 році, Ігор Коктіш починав у Білорусії як рок-музикант під псевдонімом Цент, очоливши групу «Млечный путь» у 1998 році. Зірки посміхалися колективу: в 2000 році в програмі білоруського телебачення був показаний перший відеокліп цієї групи під назвою "Все так надоело". Одночасно з цим Коктиш став оформлятися як громадський, політичний і в якійсь мірі релігійний діяч. У 2000 він організував Молодіжну гуманітарну асоціацію імені Іоана Боско в місті Барановичі. У міській організації, девізом якої була фраза "витягнемо молодь із підвалів!", було понад 200 чоловік. Асоціація виступала за здоровий спосіб життя, проти наркотиків, проповідувала християнські цінності.

На виступи Ігоря приходили люди, незадоволені режимом. Вони розмахували біло-червоно-білими прапорами, викрикували опозиційні гасла.

Коктиш сам писав вірші:

Тысячи рук поднимут свой флаг.

Только вперёд, ни шагу назад.

Скинем оковы силой единой.

С нами Господь, мы - непобедимы.

Наша земля у нас под ногами.

Мы не согласны, не будем рабами.

Только вперёд, и только свобода.

Не мы для власти, а власть для народа.

Знает история сотни примеров,

Как в тюрьмы сажали оппозиционеров.

Но только всегда итог был один.

Кто за свободу, тот непобедим.

То, что Бог дал, того не отнять.

Вот что система не может понять.

Всех не посадишь, всем рот не закроешь

И кровь невинных с рук ты не смоешь.

Ігорю стали відверто погрожувати, співробітники міліції повідомили, що за ним ведеться спостереження. Дія породила протидію. У 2000 році на неофіційному з'їзді своєї організації він висунув ідею створити "Неформальний Молодіжний Рух", опозиційну діючому режиму структуру. Ініціатива одразу була підтримана лідерами різних регіонів Білорусі.

Ігор Коктиш з дружиною Іриною

Репресивний апарат взявся за активіста. На початку 2001 був убитий родич близького друга Коктиша. Ігоря затримали та звинуватили у цьому вбивстві. В очікуванні суду він провів рік в слідчому ізоляторі, де хворого на астму Коктиша били, поміщали в крижану камеру, не давали ліків. Однак у грудні 2001 року Брестський районний суд визнав його невинним, а першого лютого 2002 року Верховний суд Білорусі залишив це рішення в силі.

Але вже одинадцятого квітня 2002 року Генеральний прокурор Білорусі опротестував цей вердикт, і справу було повернуто для перегляду. У жовтні 2003 року Ігор Коктиш виїхав із Білорусі в Україну.

Опозиція з України

Коктиш осів у Житомирі, де став працювати на телерадіокомпаніях, і познайомився тут з Іриною Тютюнник. Вони одружилися в жовтні 2003 року і повінчалися в житомирському костьолі. Разом створили групу «Ендорфіни», випустили альбом, відзняли два відеокліпи. Він співав, грав на гітарі, вона, білявка з довгими волоссям, грала на клавішах. Незабаром група записала свій альбом - "Препарат SEXІН". У «Ендорфінів» з'явився продюсер, вони стали затребувані.

Це був м'який, ліричний проект, проте, живучи в Україні, Ігор продовжував тримати зв'язок із батьківщиною. Він брав участь у президентській кампанії на боці опозиції. Коктиш зняв передвиборчий відеоролик опозиційного кандидата на пост президента Білорусі Олександра Мілінкевича. Записував антирежимні хіти, які транслювалися з території Польщі в ефірі опозиційного білоруського "Радіо Рація".

Перебуваючи в червні 2007 року в Севастополі, Ігор був затриманий якимись людьми в цивільному. Одягнені в шорти і тапочки, вони виявилися серйозними хлопцями. Це були співробітники білоруських правоохоронних органів, керував якими полковник Павліченко, відомий тим, що розганяв мітинги опозиції в Мінську. При затриманні міліціонери використовували вогнепальну зброю і застосовували фізичну силу, через що Коктиш отримав травму нирки.

Коли білоруси здавали Ігоря місцевим міліціонерам, ті навіть не зрозуміли, що відбувається. Проте у правоохоронців свої поняття про професійну солідарність. За рішенням Балаклавського районного суду міста Севастополя Коктиш був арештований строком на 40 діб із метою вирішення питання про його екстрадицію в Республіку Білорусь.

Акція на захист Ігоря Коктиша в Житомирі

Сорок днів затяглося вже майже на два з половиною роки: незабаром суд продовжив перебування Коктиша на невизначений термін. З тих пір Ігор сидить в місцевому СІЗО. Білоруси вимагають екстрадиції Коктиша на батьківщину, але в українському законодавстві ця процедура не прописана. У свою чергу Європейський суд з прав людини заборонив проводити екстрадицію Коктиша. Тим більш Україна підписала міжнародні документи, згідно з якими вона не може видавати людини тій країні, де існує смертна кара.

Що робити з Ігорем, українська влада не знає. На захист Коктиша висловилися практично всі авторитетні правозахисні організації України. Але найбільш сильна дія - визнання його в'язнем совісті з боку «Міжнародної Амністії». Це означає, що на адреси українського прем'єр-міністра та Генерального прокурора надійде понад півмільйона листів з різних куточків світу. Така практика «Амністії». У своїх посланнях амністери ввічливо попросять розібратися в цій справі. Якщо не допоможе, продовжать свої акції.

Характерно, що в'язень совісті з'явився в Україні вперше за п'ять років. Останній раз такими були визнані активісти «Пори» за виступи проти Кучми в Сумах. Що ви там говорили про згортання ідеалів Майдану?

закон білорусь протест