Дозволити продавати землю і убити агрохолдинги. Основним аграрним виробником мають стати малі господарства

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 5762 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 10/07/2017Дата публікації

Передача землі має відбуватися швидко. Основною причиною провалу у В’єтнамі аграрної реформи і, як наслідок, перемоги комуністів, були зволікання з передачею землі – великі французькі землевласники домоглися перехідного періоду в 4 роки. Земельне питання і бідність села породжує політичну напругу. Згадайте за кого голосували українські злиденні селяни: спочатку за КПУ, потім за Соцпартію Мороза, далі за Тимошенко, тобто деструктивні сили, які загрожують самому існуванню України. Правильна земельна реформа повинна дозволити заробляти селянину, не менше ніж міському жителю.

Автор: Орест Зог

Що отримаємо?

Текст оновлено 10.07 23:29

Заяв і суджень, висловлених як на підтримку, так і проти земельної реформи, дуже багато. Втім, якщо спробувати оцінити не кількість, а якість аргументів , які наводять прихильники земельної реформи та запровадження вільного продажу землі (про аргументи противників говорити нема сенсу – це або клініка, цікава хіба що психіатрам, або банальна політична маніпуляція – інструмент боротьби за владу), то виявляється, що аргументів майже і нема. Говорять що:

Землю треба продавати, бо ринок землі вже де факто існує (гм, так навіщо щось міняти?). Бо це вимога МВФ і Заходу (справді? І що?).

Бо тоді до України прийде іноземний інвестор (у аграрній галузі дефіциту іноземних інвесторів якось не спостерігається).

Бо потрібно якомога менше державних обмежень (скандинавські країни роблять навпаки, і це чомусь працює). І так далі і тому подібне.

Автор не перебільшує – приклади подібних суджень, висловлених політикамиможна подивитися, наприклад , тут.

Тобто, виглядає так, що ініціатори земельної реформи в Україні (і в першу чергу, політики, від яких залежить, чи буде вона ухвалена, і в якому вигляді) інтуїтивно відчувають, що пора завершувати із соціалізм ломі запровадити нормальний ринко землі, але самі не мають чіткого бачення, чого ми усі досягнемо після введення ринку землі, тобто до чого має призвести реформа і який результат забезпечити.

«Думали як краще, а вийшло як завжди», - знову наступаємо на ці граблі?

Існує логічний та ефективний спосіб перевірки, до яких наслідків призведе і якими ризиками загрожує та чи інша фундаментальна ініціатива. Для цього слід подивитися, хто вже робив щось подібне раніше, і чим ці дії завершилися.

Український досвід для азійського успіху

Чи відбувалися у актуальному для нас історичному періоді масштабні аграрні реформи, пов’язані зі зміною власності сільськогосподарських земель? Так, відбувалися. Їх було проведено після Другої світової війни в країнах Азії (найпоказовіші приклади – це Японія, Південна Корея і Тайвань).

Зміст цих реформ, відомих як «зелена революція», полягав у ліквідації традиційної для цього регіону орендної моделі сільського господарства. За якої земля належала поміщикам, які самі її не обробляли, а здавали в оренду безземельним селянам – як правило, по грабіжницьких цінах.

Наслідком було неефективне виробництво (навіщо старатися, якщо половину врожаю доведеться віддати), перманентна загроза голоду, і гостра соціальна несправедливість - підґрунтя для суспільних збурень, аж до лівих партизанських рухів і революцій.

Головним ідеологом азійської аграрної революції був наш земляк, економіст і фахівець із сільського господарства Вольф Ладежинський. У 1921 році він з родиною емігрував до США, рятуючись від комуністів. І цей драматичний досвід дав Ладежинському розуміння того, наскільки важливим є земельне питання , і до яких наслідків може призвести земельна несправедливість . Про це він відверто писав у своїх статтях та листах:

«Я народився в Україні, південно-східному регіоні Росії. Україна була найбагатшою областю Росії на той час, і моя родина володіла значними земельними площами, і також мала кілька млинів. Та попри багатство цього регіону, більшість українських селян була дуже бідною, бо земля головним чином була в руках великих землевласників, таких як мій батько та дід.

У листопаді 1917 вибухнула нова революція, під проводом Леніна. Він заявив, що селяни можуть забрати собі землю великих землевласників. Солдати негайно відгукнулися на цей заклик Леніна і залишили фронт. Земля була порівну поділена, і її віддали цим солдатам, а власність моєї родини була повністю ліквідована.

Ви знаєте, що Україна була частиною Росії. Але український народ радикально відрізнявся від росіян – у звичаях, мові та культурі. Втім, попри ці відмінності, українці підтримали більшовиків, бо ті дали їм землю. В такий спосіб Ленін отримав величезну армію прихильників».

Як бачимо, крім економічного, Ладежинський звернув увагу на ще один важливий аспект земельної реформи – політичний. Розподіл землі усуває соціальну несправедливість, яка служить живильним середовищем для повстань та революцій. І досвід азійської аграрної реформи це теж продемонстрував:

країни, які успішно її провели, майже не мали проблем з різноманітними лівацькими партизанськими рухами, основу яких складали зубожілі селяни. Натомість країни, де реформа була зірвана або проведена повільно, платили за це десятиліттями партизанських воєн і тисячами жертв.

У другій половині 1940-х, після поразки Японії, Ладежинський у складі окупаційної влади США отримав завдання реформувати сільське господарство Японії. Головним інструментом стала конфіскація земельних ділянок у великих власників, поділ її на маленькі ділянки (до 5 гектарів) і передача у власність селянам, які на ній працювали.

Таким чином замість аграрної системи «поміщик-безземельний наймит» виникла нова – дрібних землевласників. Був створений цілий клас малих фермерів.

Головна ідея «зеленої революції» у Азії полягала в тому, щоб передати право володіти землею МАЛИМ ЗЕМЛЕВЛАСНИКАМ. Це створило ідеальну конкуренцію.

І там, де її було проведено, країни отримували потужне економічне зростання, водночас усуваючи тисячолітні проблеми, пов’язані з визискуванням безземельних селян. Перехід до дрібного сільського господарства у Японії та на Тайвані в перші 10-15 років забезпечив приріст урожайності від 50 до 75%. Уперше за сотні років перестала існувати загроза голоду для мешканців цього регіону. Селяни почали багатіти. Зрештою доходи селян зрівнялися з доходами містян.

Завдання реформи

Наведемо перелік основних завдань, яких досягла азійська аграрна реформа, - звертаючи увагу на те, чи релевантні вони для нинішніх українських реалій.

Підвищення рівня життя сільського населення, ліквідація неефективних по формі і експлуататорських по суті економічних взаємин. Це була найважливіше завдання у Японії, де безземельні селяни протягом століть визискувалися поміщиками-землевласниками.

Завдяки реформі колишні наймити отримали перший в своєму житті реальний актив – землю. В Україні ця проблема була такою ж актуальною сто років тому – в умовах, які описував Вольф Ладиженський. Зараз це питання не стоїть настільки гостро – поки що. Але воно неминуче загостриться. Із збільшенням ролі сільськогосподарського виробництва в економіці й експорту аграрної продукції в зовнішньоекономічній діяльності активізуються конфлікти навколо контролю над земельними ресурсами.

Вже по всій країні у навколо земельних конфліктах б'ються приватні мікро-армії, найняті «новими поміщиками», - просто як у Філіппінах. Далі буде гірше, і цьому треба класти край. 4

В Китаї земля селянам також не належить, вона у них у довгостроковій оренді. З розвитком промисловості японські селяни продали свої ділянки під заводи і забезпечили пристойне життя багатьом поколінням своїх нащадків. А що у Китаї, де селянин не має права продати свою землю? Те, що буде і в нас. Із розвитком промисловості і ростом цін на деякі земельні ділянки місцеве партійне керівництво почало розривати договори оренди, забирати землі і за хабарі передавати її промисловцям.

Селянам виплачували компенсацію, якої вистачало на річну порцію рису фермера. Не сумнівайтеся, в разі економічного буму головний ґешефт від продажу землі під якийсь завод отримає агохолдинг, який де-факто володіє чужою землею (орендує у селян) , останнім дадуть пару додаткових мішків зерна. Юристи знайдуть схеми, як це оформити. Бо не маючи права продажу селянин не контролює свій актив.

Підвищення продуктивності сільського виробництва. Тут ідеться про дві речі: 1) показники врожайності сільськогосподарських культур; 2) зниження затрат на їхнє виробництво.

Важливий момент: продуктивність виробництва та прибутковість агрохолдингів – не тотожні поняття. Так, за логікою, великі сільськогосподарські підприємства мають бути найбільш зацікавлені в зростанні врожаїв – адже це означає збільшення продажів. Насправді ж вони першочергово зацікавлені в ЗРОСТАННІ ПРИБУТКІВ.

І неодноразово траплялися ситуації, коли агрохолдингам було вигідніше працювати на дефіцитному ринку, де менші врожаї означали вищу ціну, і можна було більше заробляти, менше вкладаючись у вирощування продукції.

В українських умовах питання збільшення продуктивності аграрної галузі – одне з найбільш актуальних. І не треба сподіватися, що великі агрохолдинги його вирішать, так би мовити, автоматично. Рано чи пізно пріоритетність прибутків над збільшенням врожаїв дасться взнаки.

Створення робочих місць, припинення прихованого безробіття.

У Азії після Другої світової війни існував надлишок робочої сили на селі. Землі на всіх не вистачало, а ті, хто брав її в оренду, не мали жодного сенсу максимально вкладатися в працю: адже її плоди все одно присвоїв би орендар.

При цьому сільське господарство - чи не єдине виробництво в світі, де ручна праця дозволяє збільшити продуктивність (не секрет, що зі звичайної присадибної ділянки її власники можуть отримати в рази більший врожай, ніж мають агрофірми на великих полях - завдяки по суті індивідуальному догляду за кожною окремою рослиною).

Аграрна реформа дала роботу всім цим рукам - на невеликих по промислових мірках ділянках у один-два гектари працювали десятки членів родин.

В Україні існує інша по формі, але аналогічна по суті проблема - приховане безробіття. Абсолютна більшість селян живе з присадибних ділянок. Правильна аграрна реформа дасть можливість тим, хто цього бажає, розширити межі приватного городу, і завдяки цьому отримати справжню, а не "присадибну" зайнятість. І навпаки - якщо вони втратять шанс отримати землю за межами власного обійстя (бо її вже зайняв великий агрохолдинг або придбав "новий поміщик"), то рівень безробіття (а отже, і зубожіння) селян зростатиме.

Також читайте нашу статтю: Сила землі. Три гектари забезпечують родині достойне життя і освіту дітей

Створення стійкого товарного попиту для «міських» галузей – від сільськогосподарського машинобудування та енергетики до продажу споживчих товарів. У Японії Хонда й Тойота починали з дешевих транспортних засобів для "нових фермерів" - які, своєю чергою, створили цей сегмент попиту. Для України поява такого попиту може стати саме тим прискорювачем економіки, який так довго намагаються знайти ініціатори реформ.

Читайте також нашу статтю: Сільськогосподарський хайтек для України

Збільшення експортного потенціалу країни. Завдяки збільшенню продуктивності сільського виробництва азійські країни спочатку звільнилися від необхідності імпортувати продовольство, а потім почали нарощувати експорт. Ключове значення для успіху цього компоненту реформ мала державна підтримка. Ті, хто працював на експорт, отримували дешеві кредити, пільги від держави, інформаційну та адміністративну підтримку тощо.

Зниження політичної напруги. Це питання неодноразово згадував Вольф Ладиженський у своїх статтях. Апелюючи до посадовців, відповідальних за здійснення пропонованої ним аграрної реформи, він наводив як приклад успіх радянської влади – яка змогла втриматися тільки тому, що дала селянам землю. І навпаки, Тимчасовий уряд Керенського і Білий монархістський рух або зволікали з вирішенням цього питання, або чинили спротив. Через що і ті, і інші зазнали поразки від більшовиків.

Згадайте за кого голосувало злиденне українське село протягом незалежності. Спочатку за КПУ, потім за Соцпартію Мороза, потім за Тимошенко, тобто за деструктивні сили, які несуть самій державності.

Соціальні ліфти. Завдяки аграрній реформі селяни почали багатіти - це дало їм змогу дати дітям кращу освіту,зробити кар’єру і т.д. Як наслідок, чимало представників вищих владних кіл у Японії чи Південній Кореї є вихідцями з селянських родин. Це той досвід, який слід запозичити й Україні.

Повернення куркуля

Тобто багатого селянина, який має дохід нарівні, умовно кажучи ай-тішника. Головною метою і головним критерієм успішності майбутньої аграрної реформи має стати ріст добробуту селян.

У них повинен з’явитися реальний актив - власна земля. Усі, хто хочуть на ній працювати, повинні мати змогу купити землю по адекватній ціні в умовах ринку, де існує значна пропозиція. Аналогія вже не одноразово наводилася: ринок житлової нерухомості. Квартири коштують по-різному, мають різну площу і якість, ціни на них можуть зростати чи падати – але в будь-який момент часу будь-який громадянин може вільно і безперешкодно оцінювати, скільки коштує квартира в тому чи іншому регіоні, і має змогу вільно її купити чи продати.

Г ромадянин України, який вирішив стати фермером, повинен мати змогу оцінити пропозицію, яка є на ринку землі, порівняти ціни і вибрати те, що йому підходить. Точно так само, як це робить українець, який вирішив придбати квартиру чи будинок.

Як цього досягнути? В першу чергу, потрібна реальна оцінка земельних паїв і формалізація їх у натуральній власності, з обов’язковим визначенням меж для всіх земельних ділянок, кадастрових номерів тощо.

Це дасть інформацію про те, скільки реальних власників землі є в Україні, і які саме ділянки їм належать (два паї площею під 6 гектарів, які моя бабуся, царство їй небесне, продала ще в 1990-х, перебувають у чиємусь користуванні – хоча формально право власності на цю землю не могло змінитися). Так само має бути визначений статус незатребуваних паїв – земельних ділянок, власники яких померли, а нащадки не оформили їх як спадщину. За різними оцінками, таких паїв близько третини.

Критично важливо встановити ліміт площі земельної ділянки, яка може перебувати у власності одної фізичної особи. Імовірно, що верхня межа у 2-5 гектарів, який запроваджували в Азії, в українських умовах є замалою – у нас нема дефіциту орних площ, особливо на фоні скорочення населення.

Середньостатистичний розмір сільськогосподарського паю в Україні – близько 4 гектарів. Неважко порахувати, що урядова пропозиція аграрної реформи – 200 гектарів максимум у приватній власності - де факто означає, що один приватний землевласник зможе нагромадити земельний ресурс, еквівалентний 50 земельним паям. Це забагато, і цифру в 200 га слід відкоригувати в сторону зменшення. Якою має бути максимальна площа – 5 гектарів, 10, 20 чи 50 – це предмет окремого вивчення і окремих дискусій.

Наступна важлива умова - відсутність штучних обмежень щодо права селян продавати свої ділянки. Якщо цього не зробити, замість вільного ринку землі отримаємо чергову модель «тіньової приватної власності» - коли колгоспна земля номінально розпайована і не продається через мораторій, а насправді більшість паїв уже перебуває в номінальній приватній власності агрохолдингів. Власність має бути власністю. Відповідно, компромісна пропозиція запровадити "квазівласність" у формі продажу прав оренди має бути відхилена.

Обмеження великих агрохолдингів. І взагалі варто замислитися чи вони нам потрібні чи в результаті реформи вони мають зникнути? Навіщо нам після металургійних олігархів аграрні?

Як мінімум їм слід заборонити користуватися землею селян. Залишається ще чимало державної землі та паї без власника.

У азійської аграрної реформи була принципова умова, від якої залежала її успішність. А саме – нові приватні власники земельних ділянок не могли змогу здавати їх в оренду колишнім власникам. Там, де на це закривали очі, більшість селян дуже швидко – і за безцінь - втрачали землю, а потім знову йшли працювати найманими робітниками.

Передача землі має відбуватися швидко.

Так, основною причиною того, що у В’єтнамі, де аграрну реформу також курував Ладиженський, вона була малоуспішною, називали зволікання з передачею землі – великі французькі землевласники домоглися перехідного періоду в 4 роки, що помножило на нуль ефект від швидких змін.

Земля – це капітал. Власник землі може отримувати під неї позики. У нього виникає потреба купувати транспорт і сільськогосподарську техніку – що створює попит для машинобудування. Він матиме змогу долучитися до експортної діяльності. І тут обов’язкова участь держави - саме вона повинна забезпечити підтримку як орієнтованого на село промислового виробництва, так і експортних ініціатив малих фермерів.

Дефіцит техніки не становить непереборної проблеми. По-перше, як вже зазначалося, на початкових етапах брак технічних засобів у малому господарстві компенсується наявністю додаткових трудових ресурсів на одиницю площі. По-друге, пропозиції на ринку малої механізації зараз значно вищі, ніж півстоліття тому, під час азійської "зеленої революції".

Тут теж має бути допомога держави – у кредитуванні закупівлі технічного обладнання, і сприянні появі сільськогосподарських кооперативів із «спільним» технічним парком, сервісним обслуговуванням тощо.

Є думка, що велике виробництво більш ефективне – малі й середні господарства не можуть із ним конкурувати за собівартістю продукції.

Насправді це не зовсім так. Сімейні фірми Тайваню, наприклад, забезпечували вищу врожайність цукрової тростини, ніж великі плантації – до переваги у 50%. Дійсно, великі агрогосподарства, які мають у користуванні тисячі гектарів землі, мають нижчу собівартість – але якщо мова йде про монокультури (і то не завжди це так – є численні приклади того, як малі ферми отримували значно більші врожаї цукрової тростини, ніж великі плантації.

Втім, малій фермі, власники якої мають 2-10 гектарів, аж ніяк не обов’язково змагатися з великим агрохолдингом у вирощуванні пшениці чи кукурудзи – бо прибутковість овочевих чи ягідних культур (особливо тепличних) може бути вищою в рази. І тут теж слід врахувати роль держави - вона повинна забезпечити умови, за яких власник невеликої ферми має змогу продати свій товар – і не наразитися на монопольного власника елеваторів, закупівельних чи переробних підприємств.

Читайте також нашу статтю Мільйон з гектара. Дрібні фермерські господарства можуть заробляти набагато більше, ніж великі агрохолдинги

Окреме питання, яким має опікуватися держава, - це навчання. В країні існують десятки тисяч курсів, де вас навчать іноземній мові або програмуванню. А чи чули ви курси, де можна отримати знання про сучасне високопродуктивне насіння? Про засоби агрохімії? Про те, як отримати кредит? Як почати експортну діяльність? Як, зрештою, правильно експлуатувати сучасний трактор чи комбайн?

У країні, яка займає друге місце в світі за експортом зернових, такі питання мають належати до пріоритетів як освітньої сфери, так і державної політики загалом.

Таким чином, аграрна реформа в Україні має забезпечити найголовніший результат - багате українське село. Де кожний, хто хоче, може стати землевласником і вирощувати продукт, який користується попитом і генерує прибутки. Де фермерство створює нові соціальні ліфти і гарантує заможність. Досвід азійської "зеленої революції" доводить, що це можливо. І не треба виходити велосипедів, возів чи тракторів - слід просто відтворити цей досвід в Україні.

Ненависть до заможних селян

Ще у шкільному віці читаючи "Педагогическую поэму" Антона Макаренка, мене здивувала цитата, яку наведу нижче. А саме - тією неприхованою і немотивованою ненавистю до заможних українських селян, якою пронизаний цей текст:

Одной из важных причин, послуживших порче наших отношений с крестьянством, была та, что колония наша находилась в окружении исключительно кулацких хуторов. Гончаровка, в которой жило большей частью трудовое крестьянство, была еще далека от нашей жизни. Ближайшие же наши соседи, все эти Мусии Карповичи и Ефремы Сидоровичи, гнездились в отдельно поставленных, окруженных не плетнями, а заборами, крытых акуратно и побеленных белоснежно хатах, … выезжали на прекрасных жеребцах, по праздникам заливались самогоном, от их жен пахло новыми ситцами, сметаной и варенниками, сыновья их представляли собой нечто вне конкурса на рынке женихов и очаровательных квалеров, потому что ни у кого не было таких пригнанных пиджаков, таких новых темно-зеленых фуражек, таких начищенных сапог, украшенных зимой и летом блестящими, великолепными калошами.

Зараз цей уривок - не тільки показовий приклад людожерської сутності комунізму. Це також і наочний доказ того, що українські селяни, які, за свідченнями того ж Вольфа Ладиженського, жили в бідноті внаслідок безземельності, буквально за кілька років змогли забезпечити собі заможне життя - завдяки короткочасному періоду володіння власною землею. І буде дуже добре, якщо в сучасній Україні знову з’являться багаті й успішні "куркульські хутори".

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!