Люди чи звірі? Відродження середньовічної традиції в прозі Тані Малярчук

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 89621 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 15/10/2009Дата публікації

Представники літературного регіону, до якого належить ця авторка, виплекавши у своїх надрах в 1990-х роках т.зв. «Станіславський феномен», завжди вирізнялись бажанням каталогізувати реальність, архівуючи її в нетлінні форми своєрідних енциклопедій.

ЧИТАВ: Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

З-поміж знакових явищ цього унікального формату варто згадати поетичну збірку «Екзотичні птахи й рослини» Юрія Андруховича, прозовий «Лексикон таємних знань» Тараса Прохаська, літературознавчу «Малу українську енциклопедію актуальної літератури» Володимира Єшкілєва. Нова книжка їхньої молодої івано-франківської колеги продовжує цю традицію, але вже на основі уніфікації «живого» людського матеріалу.

Донедавна писання Тані Малярчук числили по відомству магічного реалізму, який перетворює життя на казку в екзотичних широтах сюжету і незвіданих краях композиції.

Герої цієї авторки завжди були родом нізвідки, у кращому випадку – з дитинства у рідному прикарпатському селі, або з казок Джанні Родарі. Насправді це була стежка, надійно прокладена на початку 1990-х років адептами вищезгаданого Станіславського феномену. Малярчук лише поповнила його бестіарій черговою жанровою химерою під назвою «народний сюрреалізм». Адже її ранні писання нагадують якщо не тексти, то вже точно усну творчість прикарпатського письменника-біолога Тараса Прохаська.

«О цій порі, пізньої осені, мухи просто не можуть швидко реагувати, вони всі якісь приторможені, ніби чекають на власну смерть», – дивується Малярчук, а в уяві вперто постає образ згаданого івано-франківського анахорета, про чий стиль тамтешній гуру Юрій Андрухович значив, що «так повільно могла б писати рослина».

Утім, суть далеко не в стилі, а в засобах його використання. «Усе залежить від того, як розказати, – підказує Малярчук. – можна розказати так, що всі навколо будуть плакати, а можна так – що всі будуть сміятися. Ту саму історію».

До речі, з розповіддю можна взагалі не поспішати, адже життєвий ритм герої нашої авторки донедавна мали такий, що лінь було навіть пальці на руці перелічити. Загалом досвід прочитання такої прози вчить того, що задля визначення власного місця на цьому світі його варто розібрати на атомарні складові, аби по тому власноруч скласти докупи.

Тому Малярчук завжди намагалась самотужки, без культурних підказок зрозуміти основні закони світобудови. «Нащо читати, коли можеш бачити, – вважали її герої. – Нащо знати про світ, коли можеш ним бути».

Натомість у контексті її власної екзотичної творчості нова книжка Тані Малярчук стоїть окремішньо і виглядає трохи дивно. І не лише тому, що «Звірослов» – це збірка сучасних оповідань, яка продовжує більш давню традицію, адже за доби середньовіччя так називали енциклопедії про тварин, з яких наші предки могли дізнатися про екзотичних створінь на кшталт драконів, саламандр чи носорогів.

Людина, на думку авторки – не менш екзотична істота, варта якнайдетальнішого розгляду. Вона подібна на метелика, курку чи свиню, а це означає, що, визначивши її характерні ознаки, легше буде знайти свого обранця. Варто зазначити, що в своїх книжках останнього часу на кшталт «Згори вниз. Книга страхів», «Як я стала святою» і «Говорити» Таня Малярчук рухалась саме таким «саморобним» шляхом.

Цей шлях продовжується далі, от лишень краєвиди довкола змінилися. Починаючи з обкладинки, чиє оформлення житомирський псевдо-художник Ілля Стронґовський передрав з фірмового стилю львів’янки Гриці Ерде, і закінчуючи, власне, самими оповідками, які нагадують урбаністичну прозу Євгенії Кононенко, збірка «Звірослов» відрізняється від усіх попередніх книжок івано-франківської авторки.

«Вона зовсім інша, набагато простіша і на перший погляд примітивніша, – пояснює сама Малярчук. – Може, хтось так і буде говорити про неї, мовляв, раніше Таня таке гарне писала, а тепер таке дурне. Я завжди писала таку зовні автобіографічну прозу, де завжди була «я» (хоч це також вигадана я). А тут цього немає, тут історії про інших».

Таня Малярчук. Звірослов. – Х.: Фоліо, 2009. – 281 с.

Отже, про що ці «історії про інших» з голосу івано-франківської авторки, яка вже п’ять років мешкає в Києві, мріючи про хатинку в передмісті? Здебільшого це викладені (часом у брутально-розмовному стилі Жадана) оповідки про жінок та їхніх сусідів по комунальному пеклу – друзів, співробітників, коханців, які видаються тваринами різноманітних, не дуже благородних порід. Щур, заєць, слимак, медуза.

«Мені було так шкода цих людей, такий всесвітній жаль мене охоплював, – визнає авторка «Звірослова». – Дивишся на людину і думаєш: «Боже, хто її взагалі знає? Ані родичів, нікого, живе в цьому Києві, п’ять мільйонів людей навколо, а вона така самотня…».

У збірці Малярчук героїв не так багато, але самотності їм не позичати. Отже, це почуття у «Звірослові» добре звідали юна продавщиця з рибного відділу Капітоліна і зріла торговка овочами Гальшка, незворушна начальниця ЖЕК Ельвіра Володимирівна й міська божевільна Белла, самотня лікарка Григорівна і не менш осатаніла без мужика Тамара Павлівна, стара вчителька літератури Антоніна Василівна і викладачка ділового мовлення Марта Богданівна.

А ще недавно в прозі Тані Малярчук усе було інакше. Людей, наче в горах, майже не було, тим паче, злих. Були добрі вовки, дикі коти, жаби і вівці з кротами й метеликами, яких ніхто з людьми, як оце зараз, не порівнював. У писаннях цієї авторки не було страшно, адже «страх – єдине, чого бути не повинно», як значила вона сама у вищезгаданій «Книзі страхів». Та й чого боятися в горах, звідки родом ця запашна проза? «В горах головне не змерзнути, – дізнаємося з неї, – а решта мине само собою».

Натомість у «Звірослові» Малярчук, де люди схожі або на «сліпих курей, які не знають, кудою тікати, бо не знають звідки саме насувається загроза», або на «засвіченого автомобільними фарами кролика, який чекає на свій кінець» – страху не бракує. Воно й не дивно, адже авторка сублімує власні відчуття провінціалки, яка потрапила у вир столичного міста. «Капітоліні страшно, – значить вона про одну із своїх героїнь. – Місто, яке спершу здавалося таким великим і добродушним, тепер по-драконячому сичить з усіх сторін».

Тому, може, краще жити, як оце допіру в прозі Малярчук, у старій хаті край села, в туалет ходити до лісу, не світити світла, не слухати радіо, мати лише спогади на ніч і теплі речі на зиму? І якщо вже й говорити про буденні речі, то лише зі старими людьми, які живуть тут порами року і ще пам’ятають часи, коли «за пійманого колорадського жука давали мотоцикл».

Хіба ж не чудово? До неба і Бога звідси ближче, ніж до пекла і найближчої автостанції, тому помирати в горах веселіше. Тут, «так і не ставши кимсь» у місті, стаєш «справжнім ніким» у селі. Можливо, це краще, оскільки залишаєшся при цьому людиною, а не якимсь чудернацьким звіром із середньовічної енциклопедії?

Уривок з новели «AURELIA AURITA (МЕДУЗА)

На перехресті Хрещатика і Прорізної Григорівна помічає натовп людей. Їй відразу стає неспокійно. Звичайно, це може бути якийсь самодіяльний концерт, оточений усюдисущими роззявами. У неділю таке часто побачиш на Хрещатику. Але той натовп зовсім не виглядає щасливим. Навпаки, чим ближче Григорівна підходить, тим більше переконується, що там відбувається щось не дуже приємне. На лицях людей Григорівна читає розгубленість і страх.

Ноги Григорівни наливаються свинцем, у животі починає бурчати.

Ще не пізно, думає Григорівна, повертайся на майдан Незалежності і пірнай у підземку. Ще не пізно.

Однак невідома сила, можливо, інстинкт самознищення, тягне Григорівну все далі в епіцентр натовпу.

– Що сталося? – запитує в когось Григорівна.

Ніхто не відповідає. Люди тупцяють посеред вулиці, як сліпі кури. Вони не знають, кудою тікати, бо не знають звідки саме насувається загроза.

– Нам всім піздец! – вигукує довговолосий чоловік з гітарою. – Тікайте!

Люди з криком відчаю кидаються врозтіч.

О боже, думає Григорівна, знову нічого не вдасться купити.

Жіночка, яка продавала на Хрещатику механічних песиків, що вміють світитися і гавкати, кидає песиків разом з коробкою на асфальт і біжить кудись у бік Золотих воріт. Песики всі разом заходяться скавуліти в коробці, немов живі.

Бідні, думає Григорівна.

Їй теж треба тікати. Однак ноги приросли до роздільної смуги і відмовляються рухатися. Григорівна хоче закричати про допомогу і не може витиснути з себе жодного звуку.

Допоможіть, думає Григорівна, допоможіть мені! Не залишайте мене тут! Мені страшно! Візьміть мене на руки і віднесіть у безпечне місце! Заховайте мене під прилавком «Аптеки матері і дитини» – ця аптека зовсім поруч!

Хрещатик блискавично порожніє. Неприродна ворожа тиша заповнює Григорівну з голови до п’ят. Уся вона – тиша. Німота і немічність. Стоїть абсолютно сама посеред величезної і широчезної улиці, з тисячею гривень у гаманці і, як засвічений автомобільними фарами кролик, чекає на свій кінець.

На балконах навколишніх будинків беззвучно, по одному, з’являються військові. Григорівна відразу пізнає в цих людях військових. Вона бачила їх по телевізору. Раніше Григорівна збрехала. «Дом, в катором ти живьош» – не єдиний воєнний фільм, який вона бачила. Був ще фільм «Бітва за Маскву». І там була війна. Там були танки, і бомби, і мертві солдати в окопах. Там був Гітлер і Сталін. І Жуков. І Зоя Космодем’янська.

«Панфілов пагіб», – проноситься в голові Григорівни цитата з фільму. – «Панфілов пагіб». «Таваріщ Ракассовскій, Красная Паляна должна бить взята!»

Григорівна плаче. Військові на балконах дістають свої карабіни (чи як там називається їхня зброя) і прицілюються просто на Григорівну. Григорівна падає на землю, на розпечений полудневим сонцем асфальт Хрещатика, падає долілиць і накриває голову руками.

Вони мене не побачать, заспокоює себе Григорівна.

Ага, не побачать! Навіщо було вдягати цю салатову сукенку?! Вони зараз пристрелять мене.

З усіх сторін на Хрещатик з’їжджаються танки. Григорівна відчуває всім тілом. Як дрижить земля. Григорівна теж дрижить.

«Рак-к-ка-с-совскій! – чомусь хоче щосили загорланити Григорівна. – Рак-к-ка-с-совскій!»

Танки оточують Григорівну і глушать мотори. Навкруги знову стає тихо.

Григорівна підводить голову. Гігантські дула, ніби хоботи слонів, звернуті просто на неї.

– Слухайте, – каже танкам Григорівна. У мене є тисяча гривень. Хочете?

Танки хитають хоботами на знак незгоди.

– А чого ви хочете? Що вам від мене треба? Я звичайна лікарка з малою зарплатою. У мене нічого нема, навіть сім’ї. Я нікому не зробила нічого поганого.

– Нікому, кажеш???!!!

Верхній люк найближчого танка відчиняється, і звідти висувається маленька фарбована голівка Аліни.

– Я тебе зразу поняла! – кричить Аліна. – Ти бігаєш за Артьомом Миколайовичом! Я тебе зразу поняла! Розлучниця!

Григорівна стає на ноги, обтрушується. Довго дивиться на дружину хірурга Аліну Сергіївну, а потім спокійно каже:

– Пішла на х…й.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!