"Втрачений символ". Уривок з нового роману Дена Брауна

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 89900 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 23/09/2009Дата публікації

Днями вийшов новий твір американського письменника Дена Брауна "Втрачений символ". Браун, який пише в жанрі "конспірологічного триллера", прославився завдяки романам про професора Роберта Ленгдона, дослідника релігійних символів. Перша книга серії, "Код да Вінчі", спричинила неабиякий скандал: адже в ній автор серед іншого стверджував, що Ісус Христос був одружений і мав дитину. Фільм по другій книзі, "Ангели та демони", цього року вийшов у прокат. "Втрачений символ" - третій роман серії. У день його прем'єри було розкуплено один мільйон примірників книги: це абсолютний рекорд із швидкості розповсюдження серед книг для дорослих.

Редакція zaua.org підготувала переклад уривка із роману "Втрачений символ", який ми пропонуємо нашим читачам. Автор перекладу хоче зазначити: він аж ніяк не вважає себе палким шанувальником "містичних трилерів для широких народних мас" - а саме такими є твори Дена Брауна. Він також усвідомлює їх попсовість та знає про численні історичні та фактологічні недоречності, якими Браун відверто зловживає.

Однак при цьому ми переконані: для нормального існування українській літературі вкрай потрібні такі тексти - комерційно привабливі, цікаві широкому загалу, ефектні та читабельні. На жаль, т.зв. "сучукрліт" в переважній більшості випадків продукує зовсім інші твори, призначені для "вузького кола обмежених людей". В цій ситуації оперативний і якісний переклад іноземних популярних бестселерів міг би заповнити цю нішу та створити комерційне середовище, сприятливе для появи вітчизняних авторів, що працюють в цьому жанрі. Даруємо цю ідею українським видавцям.

ПЕРЕКЛАД: Newsmaker

Ден Браун, «Втрачений символ»

Жити в світі, не усвідомлюючи значення світу, - це наче блукати у величезній бібліотеці, не торкаючись книжок.

«Таємні вчення всіх часів»

ФАКТ:

В 1991 році в сейфі директора ЦРУ був замкнений документ. Він перебуває там і зараз. Його зашифрований текст містить згадки про древній портал та невідоме підземелля. Документ також містить фразу «Воно поховане десь там».

Всі організації, згадані в цьому романі, існують насправді, в тому числі франкмасони, Невидимий коледж, Управління з питань безпеки, Центр підтримки Смітсоніенівського музею (SMSC) та Інститут духовних наук.

Всі ритуали, наукові дослідження, твори мистецтва та пам’ятники архітектури в цьому романі дійсно існують.

Приміщення Храму

20:33.

Секрет у тому, як померти.

З початку часів секрет завжди був у тому, як померти.

Тридцятичотирирічний неофіт дивився вниз на людський череп у своїх долонях. Череп був порожнистий, неначе чаша, й заповнений криваво-червоним вином.

Пий, сказав він собі. Нема чого боятися.

Як веліла традиція, свого часу він починав цей шлях, вдягнутий в ритуальний одяг середньовічного єретика, якого вели на ешафот. Простора сорочка розхристана, відкриваючи бліді груди, ліва холоша штанів закасана до коліна, а правий рукав підкочений до ліктя. Навколо шиї висіла важка мотузяна петля: вервіє, як її називала братія. Однак сьогодні, як і братія, що була свідком церемонії, він був одягнений як майстер.

Зібрання братів, що його оточило, прикрашав повний набрір регалій – фартухи з шкіри ягняти, шарфи через плече та білі рукавички. Навколо ший висіли церемоніальні коштовності, які зблискували в тьмяному світлі, неначе примарні очі. Багато хто з цих людей займав у житті впливове становище, але неофіт знав, що їхні мирські посади нічого не значили серед цих стін. Тут всі люди були рівнею, побратимами, що поділяли між собою містичний зв’язок.

Масонська символіка - одне з основних джерел натхнення для Дена Брауна

Оглядаючи це грізне зібрання, неофіт думав про те, чи хтось на світі повірив би, що такі люди можуть зійтися в одному місці... та ще в такому місці. Кімната виглядала як святилище з древнього світу.

Істина, однак, була ще дивовижнішою.

Я лише за кілька кварталів від Білого Дому.

Ця колосальна споруда, розташована за адресою 1733, Шістнадцята стріт, Північний захід, Вашингтон, округ Коламбія, була копією храму дохристиянських часів – храму короля Мавзола, першого мавзолею... місця, яке заселяють після смерті. Перед головним входом два сімнадцятитонні сфінкси охороняли бронзові двері. Інтер’єр являв собою пишно прикрашений лабіринт ритуальних кімнат, залів, склепінчатих підземель із запечатаними входами, бібліотек і навіть стіну з порожниною, що містила останки двох людських тіл. Неофітові казали, що кожна кімната мала свою таємницю, але він знав, що в жодній не було таємниці більшої, ніж у цій гігантській палаті, в якій він зараз стояв навколішки із черепом в долонях.

Храмова кімната.

Ця кімната являла собою ідеальний квадрат. Розлога. Стеля здіймалася над головою на приголомшливі сто футів, спираючись на монолітні колони з зеленого граніту. Кімнату оточувала ярусна галерея стільців з темного російського горіха із обивкою із свинячої шкіри, ручної роботи. Перед західною стіною височів трон висотою в тридцять три фути, з прихованим органом навпроти. На стінах - калейдоскоп древніх символів. Єгипетських, іудейських, астрономічних, алхімічних, та інших невідомого походження.

Цього вечора Храмова кімната була освітлена рядами ідеально розставлених свічок. Їхнє похмуре світло доповнювала тільки бліда колона місячного світла, що проникало донизу через широкий круглий отвір у стелі і освітлювало найбільш вражаючу деталь кімнати – висічений із монолітного блоку полірованого бельгійського мармуру величезний вівтар, який зраходився точно в центрі квадратної зали.

Секрет у тому, як померти, нагадав собі неофіт.

«Час настав», - прошепотів голос.

Неофіт дозволив своєму погляду піднятися по вдягненій в білу мантію постаті видатної людини, що стояла перед ним. Верховний Преподобний Майстер. Цей чоловік, вік якого добігав шостого десятка, був американською іконою – улюблений багатьома, з міцним здоров’ям і незліченним багатством. Його колись темне волосся почало сріблитися, а у рисах знайомого усім обличчя відображувалося життя, сповнене влади та енергійного інтелекту.

«Прийми обітницю», - сказав Преподобний Майстер голосом м’яким, неначе сніг, що падає. «Заверши свій шлях».

Шлях неофіта, як всі такі шляхи, починався з першого градуса. Тієї ночі, під час ритуалу, подібного до нинішнього, Преподобний Майстер зав’язав йому очі оксамитовою пов’язкою та приставив церемоніальни кинжал до його оголених грудей, вимагаючи: «Чи дійсно ти клянешся своєю честю, що не заради корисних чи інших негідних мотивів, а вільно й добровільно пропонуєш себе кандидатом на посвячення в таємниці та привілеї цього братства?»

«Клянуся», - збрехав неофіт.

«Тоді хай цей кинджал буде жалом для твого сумління, - попередив його майстер, - і твоєю негайною смертю, якщо ти хоч колись зрадиш таємниці, якими з тобою поділяться».

На той час неофіт не боявся. Вони ніколи не довідаються, чому я насправді тут.

Цього вечора, проте, він відчув зловісну серйозність Храмової Кімнати, і в його уяві почали відтворюватися всі моторошні попередження, дані йому на його шляху, погрози страхітливих наслідків, якщо він хоч раз поділиться з кимось про древні таїни, які він ось-ось мав осягнути: горло, перерізане від вуха до вуха... язик, вирваний з коренем... тельбухи, випатрані і спалені... розвіяні на чотирьох небесних вітрах.. серце, вирване та кинуте польовій звірині –

Обкладинка третього роману Брауна із циклу про Роберта Ленгдона

«Брате», - промовив сіроокий Майстер, кладучи ліву руку на плече неофіта. «Прийми остаточну обітницю».

Зміцнивши себе для останнього кроку на шляху, неофіт ворухнув своєю м’язистою поставою і знову зосередив увагу на черепі, охопленому долонями. Пурпурове вино виглядало майже чорним у тьмяному світлі свічок. На залу спала мертва тиша, і він відчував, що всі свідки стежать за ним, чекають, коли він прийме остаточну обітницю і приєднається до їхніх елітних лав.

Цієї ночі, думав він, у цих стінах відбувається щось таке, чого ніколи не траплялося в історії братства. Жодного разу протягом століть.

Він знав, що це буде іскра... яка дасть йому вибухову силу. Сповнений енергії, він глибоко вдихнув і промовив уголос ті самі слова, які незліченна кількість людей промовляла перед ним у різних країнах по всьому світові.

«Нехай це вино, яке я зараз п’ю, стане мені смертельною отрутою... якщо я колись свідомо і зумисно порушу мою обітницю».

Його слова луною відбилися в порожньому просторі.

Тоді спала тиша.

«Час настав», - прошепотів голос.

Стримуючи тремтіння в руках, неофіт підняв череп до вуст і відчув, як губи торкаються сухої кістки. Він заплющив очі й перехилив череп, п’ючи вино довгими, глибокими ковтками. Осушивши останню краплину, він опустив череп.

На одну мить йому здалося, що легені починають стискатися, а серце – дико стукотіти. Мій Боже, вони знали! Тоді, так само швидко, як з’явилося, це відчуття минуло.

Приємне тепло почало струменіти по тілу. Неофіт видихнув, внутрішньо посміхаючись в той час, коли він дивився на сіроокого чоловіка, який, нічого не підозрюючи, безрозсудно допустив його до найбільш утаємничених лав цього братства.

Скоро ви втратите все, що для вас найдорожче.

Розділ 1

Ліфт фірми «Отіс», що піднімався по південній опорі Ейфелевої вежі, був переповнений туристами. У набитому ліфті строгий бізнесмен у добре випрасованому костюмі кинув погляд донизу, на хлопчика поруч з ним. «Щось ти блідий, синку. Тобі треба було залишитися внизу».

«В мене все гаразд...», - відповів хлопчик, намагаючись втримати під контролем своє збудження. Я вийду на наступному ярусі. Мені нема чим дихати.

Чоловік нахилився ближче. «Я думав, що ти вже це переріс».

Хлопчик почувався засоромленим від того, що розчарував батька, але він майже нічого не чув крізь дзвін у вухах. Я не можу дихати. Я маю вибратися з цього ящика!

Ліфтер розповідав щось підбадьорливе про шарнірні поршні та конструкцію з пудлингового заліза. Далеко під ними в усіх напрямках простягалися паризькі вулиці.

Майже прибули,

сказав собі хлопчик, витягнувши шию і вдивляючись вгору на майданчик для висадки пасажирів.

Просто протримайся.

Коли ліфт круто нахилився в напрямку верхнього оглядового майданчика, його шахта почала звужуватися, масивні опори стиснулися в вузький вертикальний тунель.

«Татку, я не думаю...»

Зненацька вгорі пролунав розкотистий тріск. Кабіна смикнулась, незграбно гойднувшись в одну сторону. Розтріпані троси шмагнули по кабіні, звиваючись як змії. Хлопчик простяг руки до батька.

«Тату!»

На одну стахітливу секунду їхні погляди зустрілися.

І тоді дно кабіни провалилося.

Роберт Ленгдон смикнувся вгору із м’якого шкіряного крісла, збудившись від напівсвідомої дрімоти. Він сидів сам-один у велетенському салоні приватного реактивного літака Falcon 2000EX, який, гойдаючись, прокладав собі шлях через турбулентність. Рівномірне гудіння двох двигунів Pratt & Whitney створювало фоновий шум.

«Містер Ленгдон?» - Над головою затріщав динамік внутрішнього зв’язку. Ми заходимо на посадку».

Ленгдон випростався і засунув свої лекційні нотатки назад до шкіряної сумки. Він переглянув записи про масонську символіку до середини, перед тим як його зморив сон. Сон про покійного батька, підозрював Ленгдон, йому навіяло неочікуване запрошення, що надійшло цього ранку від його давнього покровителя, Пітера Соломона.

У фільмі "Ангели та демони" Ленгдон рятує Ватикан від вибуху бомби з антиречовини

Ще один чоловік, якого я ніколи не хотів би розчарувати.

П’ятдесятивосьмирічний філантроп, історик і науковець взяв Ленгдона під своє крило майже тридцять років назад, багато в чому заповнивши порожнечу, яку залишила по собі смерть батька. Незважаючи на належність до впливової сімейної династії та потужні статки цього чоловіка, Ленгдон знайшов у спокійних сірих очах Соломона скромність і тепло.

За ілюмінатором зайшло сонце, але Ленгдон зміг розрізнити тонкий силует найбільшого в світі обеліску, що здіймався на горизонті неначе шпиль древнього сонячного годинника. Обкладений мармуром 555-футовий обеліск позначав собою серце нації. На всі боки від шпиля розходилась бездоганна геометрія вулиць та пам’ятників.

Навіть з повітря Вашингтон, округ Коламбія, випромінював майже містичну силу.

Ленгдон любив це місто, і в ту мить, коли літак торкнувся колесами смуги, він відчув, як в ньому зростає збудження від того, що чекає попереду. Літак відрулив до приватного терміналу десь на обширних просторах міжнародного аеропорту Даллас і зупинився.

Ленгдон зібрав свої речі, подякував пілотам і зробив крок з розкішного салону літака на розсувний трап. В холодному січневому повітрі дихалося вільно.

Дихай, Роберте, подумав він, насолоджуючись відкритим простором.

Ковдра білого туману повзла по злітній смузі, і Ленгдону здалося, що він ступає в болото, коли він зійшов на вологий бетон.

"Привіт! Привіт!" - над бетоном пролунав протяжний голос із британським акцентом. «Професоре Ленгдон?»

Ленгдон підвів погляд і побачив жінку середнього віку із табличкою на грудях та планшетом, що поспішала йому назустріч, радісно махаючи рукою. Кучеряве біляве волосся вибивалося з-під елегантного в’язаного капелюшка.

«Ласкаво просимо до Вашингтону, сер!»

Ленгдон посміхнувся. «Дякую».

«Мене звати Пем, я із обслуговування пасажирів.» Жінка говорила з надмірною емоційністю, що майже виводило з рівноваги. «Прошу пройти зі мною, сер, ваше авто чекає.»

Ленгдон пройшов за нею через злітну смугу в напрямку терміналу для прибулих, оточеного блискучими приватними літаками. Стоянка таксі для багатих і знаменитих.

«Я дуже-дуже не хотіла б турбувати вас, професоре», - промовила жінка сором’язливо, - «але це ви – Роберт Ленгдон, що пише книжки про символи та релігію? Правда ж?»

Ленгдон на мить завагався, тоді кивнув.

«Я так і думала, - сказала вона, сліпуче всміхаючись. – Наш книжковий клуб читав вашу книгу про священне жіноче начало і церкву. Який неймовірний скандал вона здійняла! Вам таки до вподоби запустити лисицю до курника!».

Ленгдон всміхнувся. «Скандал – це насправді не те, чого я хотів досягти».

Жінка, здавалося, відчула, що Ленгдон не в тому настрої, щоб обговорювати свою працю «Пробачте, що вислуховували мою тріскотню. Я знаю, що ви напевне втомилися від того, коли вас впізнають... але ви самі в тому винні». Вона грайливо вказала на його одяг. «Ваша уніформа вас виказує».

Моя уніформа? Ленгдон оглянув свій одяг. Він був убраний у свій звичний светр з високим коміром, твідовий піджак, сірі штани та мокасини з кордовської шкіри, які полюбляють носити в університетах. Його стандартне вбрання для аудиторій, лекцій, фотографувань та громадських заходів.

Жінка розсміялася. «Ці светри, які ви носите, такі архаїчні. Ви б виглядали значно стильніше в краватці!»

Ніколи й нізащо, подумав Ленгдон. Маленькі удавки.

Носити краватку шість днів на тиждень було обов’язковою вимогою, коли Ленгдон навчався в академії Філіпса в Ексетері, і попри романтичні запевнення директора школи, що краватки походять від шовкових шийних хусток-фасцалій, якими оратори в Римі зігрівали свої голосові зв’язки, Ленгдон знав, що з етимологічної точки зору слово «краватка» походить від безжалісної зграї хорватських ландскнехтів, які пов’язували на шиї хустки перед тим, як йти в до бою. Наразі це бойове вбрання вдягали сучасні офісні воїни, які сподівалися нагнати страху на своїх ворогів у щоденних поєдинках під час засідань рад директорів.

«Дякую за пораду», - сказав Ленгдон із смішком. «На майбутнє я подумаю про краватку».

На щастя, із лискучого «Лінкольна Таункар», припаркованого біля терміналу, з'явився вдягнений у темний костюм чоловік із зовнішністю людини «при виконанні» й підняв догори палець. «Містер Ленгдон? Мене звати Чарльз, компанія «Белтвей Лімузин». Він відкрив пасажирські дверцята. «Доброго вам вечора, сер. Ласкаво просимо до Вашингтону».

Ленгдон дав Пем чайові за її гостинність і заліз у шикарний салон «Таункара». Водій показав йому, як регулювати температуру, де знаходиться пляшечка з водою та корзинка з гарячими кексами. За кілька секунд Ленгдон вже набирав швидкість по приватній під’їздній дорозі. То оце так живе інша частина людства.

Звернувши на повній швидкості на Віндсок Драйв, водій звірився із своїми записами і зробив короткий дзвінок. «Це Белтвей Лімузин», - промовив він із професійною діловитістю. - Мені сказали підтвердити, коли пасажир буде в машині». Він зробив паузу. «Так, сер. Ваш гість, містер Ленгдон, прибув, і я відвезу його до будинку Капітолію на сьому годину. Нема за що, сер.». Він натис кнопку «відбій».

Ленгдон не стримав усмішки. Все під контролем. Увага Пітера Соломона до деталей була однією з його найбільш ефективних чеснот, і дозволяла йому керувати своєю могутньою владою з очевидною легкістю. Ну і кілька мільярдів доларів у банку теж не були зайві.

Ленгдон усівся в розкішному шкіряному кріслі й заплющив очі. Позаду стихав шум аеропорту. До Капітолію було півгодини їзди, і він був вдячний за цей час наодинці, який давав змогу зібратися з думками. Все сьогодні відбувалося настільки швидко, що Ленгдон тільки зараз почав всерйоз міркувати про неймовірний вечір, що чекав на нього попереду.

Прибув під завісою таємниці, подумав Ленгдон, задоволений цією перспективою.

За десять миль від будівлі Капітолію одинока постать заповзято готувалася до прибуття Роберта Ленгдона.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!