В

Вже проходили. Істерія навколо продажних генералів розвалила царську армію та військо УНР

Слухаючи панічний лемент на кшталт «у владі зібралися самі крадії» або «влада зливає своїх військових», громадяни, обізнані на історії, відчувають неприємне дежа вю. В історії України вже були періоди, коли під час війни подібні гасла лунали зі шпальт газет та ставали топ-темами в розмовах громадян. Для країни це явище щоразу закінчувалося гірко – вона гинула.

Автор: Дмитро Калинчук

Зрадники та крадії в Імператорській армії

Про корупцію та зрадництво в середовищі російського генералітету опозиційна преса (в першу чергу - есерівська) писала задовго до Першої Світової війни - саме їх приводили як одну з причин програшу в Російсько-японські війні 1905 р. Проте на початку світової війни про якості російських генералів мало хто згадував, країну охопив імперський шал. Молебні за імператора, хресні ходи – все це було. Дійшло до того, що у 1914 році перейменували столицю імперії, яка носила непатріотично-німецьку назву. З Санкт-Петербурга на Петроград.

Протверезіння прийшло у 1915 р., коли в наслідок поразок на фронті, російська армія мусила залишити Польщу, Західну Україну та Литву. Громадська думка зразу ж кинулася в іншу крайність – стали подейкувати про зраду й про те що військове міністерство прокралося. Привід для поголосу подало само керівництво армії.

Розвал та відсутність дисципліни в російській армії. Німецька карикатура часів Першої світової

18 лютого 1915 р. за ініціативою генерал-квартирмейстера Північно-Західного фронту генерала Міхаіла Бонч-Бруєвича і начальника контррозвідки фронту полковника Ніколая Батюшина був заарештований перекладач штабу 10-ї армії, колишній жандарм, полковник Сєргєй Мясоєдов. Наразі дуже важко розібратися, що там сталося насправді. З одного боку безпосередні учасники справи в своїх мемуарах переконують в тому, що Мясоєдов був німецьким шпигуном, і для цього існувало чимало доказів. З іншого боку, сучасні дослідники доходять висновку, що справа була сфабрикована. На лихо Мясоєдова, в шпигунстві він уже раз був звинувачений – у 1912 р., при чому звинувачував його особисто член Державної думи Олександр Гучков. 18 березня 1915 р. полковник Мясоєдов був засуджений як німецький шпигун та мародер, і майже зразу – повішений.

Справа полковника Мясоєдова була просто дарунком для Верховного головнокомандувача Російської армії великого князя Ніколая Ніколаєвіча – тому було конче потрібно виправдатися за серію поразок 1915 р. Крім того, він давно мріяв розправитися з давнім противником, військовим міністром генералом Владіміром Сухомліновим, який на свою біду, з Мясоєдовим був знайомий і мав спільні справи ще до війни. Коли на великого князя Ніколая Ніколаєвича посипалися звинувачення у програшах, той звинуватив міністра Сухомлінова у поганому забезпеченні війська, що справді мало місце – ситуація далося навзнаки неправильне прогнозування перебігу майбутньої війни.

Полковник Сєргєй Мясоєдов

Не обійшлося і без корупції. «За перших же повідомлень про шалену нестачу бойового спорядження на фронті і можливості відповідно до цього гарно заробити на предметах такої гострої нестачі, російських промисловців охопив безпрецедентний ажіотаж» - ремствував пізніше генерал Євгеній Барсуков.

В серпні 1915 р. для розслідування ситуації з постачанням армії була створена верховна слідча комісія. Отут згадали про полковника Мясоєдова і звинувачення в зраді повисло вже над військовим міністром. Результат – 29 квітня 1916 р. генерал Сухомлінов був заарештований і ув"язнений у Петропавлівській фортеці.

Слідство ніяк не могло довести його провину. Виправдовувати міністра так само було ризиковано, на початку 1916 р. начальник канцелярії міністерства імператорського двору А. Л. Мосолов сумно зазначав: «Суд над Сухомліновим безперечно розростеться в суди над урядом. Відлуння того, що відбувалося в суді, пролунає перебільшено в кулуарах Думи, звідки в потворних розмірах розіллється на вулицю і проникне в спотвореному вигляді в народ та армію – плямуючи все, що ненависне народові».

Під вартою Сухомлінов пробув до самої Лютневої революції. Марно казати, що на справі не робив собі імені тільки ледачий. З трибуни державної думи представники опозиції звинувачували керівництво армії в крадіжках… посилаючись на цілковито конкретні приклади. Більшовикам, есерам, та анархістам навіть нічого не треба було придумувати – придворні інтригани самі створили для них приводи для нищівної критики керівництва армії, а відтак – верховної влади, ще починаючи з 1915 р. Адже головнокомандувачем був імператор Микола ІІ. І це – не враховуючи не прийнятої суспільством німкені-імператриці та незрозумілого масам впливу Григорія Распутіна – хворобу цесаревича, якого лікував "сибірський старець", у Миколаївській Росії зробили державним секретом.

До сьогодні дослідники не доходять згоди про причини початку Лютневої революції. Погоджуються лише на тому, що стався вибух народної стихії. За умови того, що кілька років доти опозиційні видання поливали громадськість вістями про зраду та крадіжки на вищих щаблях керівництва – пояснення виглядає цілковито логічним.

Владімір Сухомлінов

Лютнева революція зруйнувала Російську імперію і лише після війни з мемуарів керівників австрійської розвідки Ронге та німецької – Ніколаї, шокований російський читач дізнався, що ані полковник Мясоєдов, ані генерал Сухомлінов, ані ще кілька знакових «зрадників» ніколи не мали нічого спільного з німецькими та австрійськими спецслужбами. Шеф австрійської розвідки Максиміліан Ронге писав: «Нашу обізнаність росіяни пояснювали зрадою вищих офіцерів, що були наближені до царя і вищого армійського командування. Вони не здогадувалися, що ми читали їхні шифри. Загалом нам вдалося розкрити біля 16 російських шифрів».

З генералів-крадіїв у чесні комбриги

Не можна сказати, що більшовики в своїй критиці царських генералів чимось принципово відрізнялися від інших опозиційних партій соціалістичного напрямку – до есерів, скажімо, їм було явно далекувато. Проте після більшовицького Жовтневого перевороту доля багатьох царських генералів виявилася тісно пов’язана саме з партією Леніна-Троцького. Почати можна з того, що вже згаданий генерал Міхаіл Бонч-Бруєвич був рідним братом Дмитрія Бонч-Бруєвича, одного з найвірніших соратників Владіміра Леніна.

В жовтні 1917 р. генерал Бонч-Бруєвич – командувач Могильовського гарнізону, того самого, на теренах якого знаходилася ставка верховного головнокомандувача, тобто царя Миколи ІІ. Зразу ж після більшовицького перевороту генерал Бонч-Бруєвич – начальник штабу Ставки ВГК вже у більшовиків, а в майбутньому – генерал-лейтенант Червоної армії.

Генерал Бонч-Бруєвич – не виняток. Взяти Зимовий палац більшовикам вдалося не в останню чергу тому, що виконувач обов’язків військового міністра генерал Маніковський палець о палець не вдарив, аби захистити будівлю. У ніч перевороту генерал Маніковський був заарештований, але за кілька днів очолив вже червоне військове міністерство. Артилерія Червоної армії, служба тилу та логістика – саме його заслуга. Чи був генерал Маніковський в змові з червоними – сказати важко, а от заступник начальника Генштабу та генерал-квартирмейстер генерал Потапов співпрацювати з партією Леніна почав ще в липні 1917 р.

І це далеко не одиничні приклади. Колишні царські генерали очолювали більшовицькі Всеглавштаб і Польовий штаб РККА і майже всі фронти. Звісно серед більшовиків траплялися особи «від сохи» такі як колишній поручик-дезертир Володимир Антонов-Овсєєнко, та професійний революціонер Міхаіл Фрунзе. Але на посадах начальників штабів та помічників у них завжди перебували колишні «благородія», які власне і тягнули на собі всю рутину. Цифри говорять самі за себе – в лавах РСЧА опинилися 48,5 тисяч царських офіцерів та генералів, 10,3 тисяч царських військових чиновників та 14 тисяч військових лікарів. Усього – 72,8 тисяч осіб – 30 % офіцерів царської армії.

Очевидно, замучені наклепами соціалістів з опозиції професійні будівники імперії пішли будувати імперію під знамена більшовиків, у яких з опозицією було все гаразд. Есерам же та меншовикам на еміграції доводилося лише лікті гризти спересердя, за наслідки своєї бурхливої опозиційної діяльності.

Але не треба думати, що червоні не знали проблеми корупції. Її центром стали, щоправда не «колишні», які розуміючи непевність свого становища поводилися вельми скромно. Майже панськими розкошами себе оточив наприклад, командарм Міхаіл Тухачевський. У повній відповідності до приказки не дай Бог з Івана – пана», революційні вискочки красти заходилися так, як не снилося ніяким царським корупціонерам.

Але історія любить іронію. Розстрільний вирок Міхаілу Тухачевському підписав колишній царський полковник Борис Шапошніков – майбутній маршал Радянського Союзу. Як чимало інших «колишніх», він ніяк не постраждав від сталінських репресій і помер у власному ліжку в славі і пошані.

Фарс від Директорії УНР

На відміну від опозиції російської за царату, опозиція українська за гетьманату Павла Скоропадського реальних підстав для звинувачень керівництва країни не мала, сам Павло Скоропадський особливих підстав для компромату не подавав, його міністри – також. Але спаплюжити в очах громадськості соціалістам з Директорії їх вдалося так, що міфи тих часів живуть ще й до сьогодні.

По-перше, і самого Павла Скоропадського низку його міністрів було звинувачено в тому що вони – пани. Центральну Раду лише більшовики називали буржуазною, сама вона себе такою не вважала і свої гасла насправді практично калькувала з більшовицьких. По-друге, позаяк і сам Павло Скоропадський і абсолютна більшість його команди були колишніми старшими офіцерами та чиновниками царського уряду – їх звинуватили в симпатіях до царизму і в бажанні відновити російську імперію.

Ще весною 1917 р. Михайло Грушевський заявляв, що незалежність Україні не потрібна, позаяк невдовзі всі країни перетворяться на єдиний соціалістичний інтернаціонал. Проте в умовах будівництва справді незалежної України гетьманом Скоропадським стало очевидно, що ідею незалежності підтримує людство. Тоді прибічники Української соціал-демократичної робочої партії (Винниченко, Петлюра) та Української партії соціалістів-революціонерів (Грушевський, Шаповал) заходилися саме себе виставляти незалежниками, а гетьмана – прибічником імперії.

На біс – соціалісти з колишньої Центральної Ради цькували гетьмана німецьким посіпакою, позаяк той виконував економічну угоду, яку з Німеччиною уклала власне Центральна Рада.

Як не дивно, громадськість всі ці тези сприйняло на віру, і тому було кілька причин. Серед іншого гетьмана звинувачували у зволіканні з земельною реформою. За Центральної Ради земля на селі була розділена шляхом «чорного переділу», але за гетьмана Державна варта і Охоронні сотні за допомогою німецьких загонів зуміли повернути власність її попереднім господарям. Селян це збурило. По друге, гетьману довелося стикнутися з усіма наслідками закінчення Першої Світової війни і занепаду виробництва в наслідок більшовицької навали. Лише на липень 1918 р. Міністерство праці налічило в країні більше 200 тис безробітних. Рівень життя в Україні був доволі низьким, і це створювало благодатний ґрунт для агітації соціалістів.

Успіху агітації сприяло ще й те, що уряд просто не встигав за інформаційною навалою опозиції. На еміграції гетьман ремствував, що уряд не зміг налагодити регулярний вихід навіть урядового часопису «Державний вісник» - існували більш нагальні справи. В той самий час Симон Петлюра ще до свого арешту налагодив систему поширення протигетьманської компанії через кооперативні спілки. 22 тисячі кооперативних товариств, що діяли в Україні, згори донизу були опановані прибічниками УСДРП та УПСР, вони володіли більш ніж 70 видавництвами які протягом лише 1918 р. випустили 273 назви газет журналів, бюлетенів, листівок, тощо.

Результати такої інформаційної навали – відомі. 17 грудня 1918 р. газета «Нова рада» випустила статтю під промовистою назвою «Під суд!» яка серед іншого містила й такі рядки: «Військовий міністр Рогоза – за те, що 1) витративши більше мільярда карбованців на організацію українського війська, поблажливо дивився на розкрадання цього мільярда без організації війська 2) передавав військове майно явно спекулятивним Южній, Сіверній і Астраханській арміям, котрі ніби складались для боротьби з більшовиками, а на ділі розтрачували й розпродували військове майно в Києві…» То факт, що Дієва армія УНР більшою часткою складалася зі штатних частин гетьманської армії, соціалісти воліли не помічати.

Гетьманське військове міністерство, як власне й інші, були розігнані, а невдовзі Директорія УНР стикнулася з необхідністю воювати – наказ почати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана», Раднарком Червоної Росії видав 11 листопада 1918 р. – за дві доби до початку самого повстання.

Отут і відкрилася прикра деталь – в Українському війську виявився скажений брак офіцерів. На нестачу середньої ланки старшин нарікав командувач Лівобережної групи армії УНР отаман (генерал) Петро Болбочан. Проблема якісного командування гостро постала в корпусі Січових стрільців, керованому колишнім фендриком Євгеном Коновальцем та колишніми обер-лейтенантами Сушком і Мельником. Вони просто не вміли керувати такою великою масою війська. Ситуація стала виправлятися лише коли посаду начальника штабу Корпусу СС очолив полковник Безручко – колишній царський офіцер-наддніпрянець.

Полковник Петро Болбочан, один із найкращих полководців УНР. Соціалісти неодноразово звинувачували його у "мілітаризмі" та "недемократизмі". Болбочана розстріляли за наказом Петлюри

Складалося враження що соціалісти-більшовики від соціалістів українських відрізнялися тим, що якщо перші готові були іти по питаннях ідеології на широкі компроміси, віддаючи перевагу результату, а їхні українські ідейні товариші намагалися твердо дотримуватися настанов ідеологів соціалізму, навіть коли ті буди цілковито абсурдні. В Червону армію брали будь-яких офіцерів, аби тільки були згодні вірно служити більшовикам. В Армії УНР постійно створювали низку перепон для прийому офіцерів в армію – участь в минулому у проросійських організаціях, не володіння українською мовою, відсутність партійних рекомендацій, тощо. Практика показала більшу ефективність як раз більшовицького методу.

Забуті уроки

Від часів Юлія Цезаря посіяти зневіру у власних ватажках серед солдат та громадян ворожої держави вважається успіхом рівня вдалої військової операції. Зробити це стає тим простіше, чим легше ворожі громадяни готові загрузнути в чварах та внутрішній боротьбі, згадавши старі кривди, або піддавшись на панічні чутки.

Очевидно – складну ситуацію всередині України наразі намагаються використати чимало політичних сил. З метою посилення власного впливу вони захоплено паплюжать керівництво країни. Вони тиражують тезу про корупцію чиновників уряду. Вони вимагають розслідувань над офіцерами Генштабу і зміни керівництва Міноборони. Вони намагаються вивести громадян на акції протесту. Далеко не всі вони бажають зіграти на руку ворогові.

Але те, що ворог скористається створеним ними гармидером – безперечно.

війна історія досвід

Знак гривні
Знак гривні