Соцпрацівник і дитина, яку треба спалити в духовці (фільм жахів «Справа № 39»)

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 97642 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 09/09/2009Дата публікації

«Годзілла» - фільм про страх ядерної війни, «Птахи» - про жорстоке материнське супер-его, «Дитина Розмарі» - про невроз та страх дітонародження, «Екзорцист» - про загрозливу жіночу сексуальність, вампіри – метафора СНІДУ, а зомбі – втілення дегуманізованого суспільства споживачів. Фільми жахів завжди надихали на подібні метафоричні прочитання та викриття прихованих сенсів. Не в останню чергу це пов’язано з модою на психоаналіз: будь-які страхи (а страх, як відомо, є основою цього жанру) закорінені в несвідомому, а все, що пов’язане з несвідомим, потрібно інтерпретувати.

Автор: Оксана ЩУСЬ, "Останній кінопоказ"

Не фрейдист - не дивися!

Не бійся, маленька, більше тебе ніхто не скривдить...

Ось і на «Справу № 39» на сайті кіно-театр з'явився відгук, автор якого стверджує, що якщо ви нічого не знаєте про фрейдизм, то і на фільм цей можете не ходити.

Це, звичайно, перебільшення. Для того, щоб дивитися фільми жахів, зовсім не обов’язково щось там знати про «фрейдизм». Так само, які про ядерну війну чи критику споживацького суспільства. Адже, які б смислові пласти не приховував в собі кожен окремий фільм жахів, хоррор як жанр завжди одночасно апелює до глядача мовою куди більш базових понять, розуміння яких не вимагає жодної попередньої підготовки.

Незалежно від того, які соціокультурні конотації має та чи інша монструозна фігура, на рівні сюжету це передусім - загроза, втілення зла. І автори гриму чи спецефектів не шкодують засобів для того, щоб надати цьому «злу» максимально конкретного візуального втілення.

Дитина-монстр

Оригінальність фільму «Справа № 39» полягає в тому, що там колізія цих двох смислових стратегій відбувається безпосередньо на очах у глядача.

Соціальний працівник Емілі Дженкінс (Рене Зельвегер) на роботі

Історія, розказана в фільмі, коротко, зводиться до наступного. Соціальний працівник Емілі Дженкінс (Рене Зельвегер), людина високого професіоналізму та широкої душі, береться за чергову справу захисту дитини від «неблагополучних» батьків. Дитина, Ліліт (глядачам вже з самого імені стає все ясно, але, звісно, до Емілі це не доходить), розповідає, що батьки хочуть її вбити і, зрештою, добивається того, що їх забирають до психлікарні.

Емілі ж, якій (як і належить хорошому соціальному працівнику) не вдається розмежувати особисту заангажованість від виконання професійних обов’язків, викликається взяти милу дівчинку пожити до себе, поки їй не підшукають нову «благополучну» родину. А далі, як нескладно здогадатися, їй залишається тільки переконатися в тому, що батьки Ліліт недаремно хотіли спалити її живцем в духовці.

Ліліт (Джодель Ферланд) – жертва своїх батьків...

Демонічні діти для фільму жахів - тема давно вже не нова. Потенціал «Справи № 39», проте, криється в тому, що цього разу це «втілення зла в дитячій подобі» стає об’єктом «соціальної роботи».

«Соціальний працівник» - це професія, що має справу з так званими соціальними негараздами. У випадку Емілі Дженкінсон, її місія особливо важлива – викорінювати такі «негаразди» в самому зародку. Адже вона працює з дітьми. Переважно з «проблемними» дітьми з «неблагополучних» сімей.

Наше знайомство з головною героїнею відбувається в якраз в один з її «робочих моментів»: десятирічний хлопчик побив свою однокласницю, - Емілі веде виховну роботу з його батьком. Батько, іспаномовний наркоман (чи алкоголік) в татуюваннях - причина агресивної поведінки хлопчика.

Тато і мама хочуть її вбити

Як бачимо, концептуальна основа, на якій тримається діяльність Емілі – це віра в «добру людську натуру». Будь-яке зло, відповідно, має соціальне походження. Якщо ж сім'я є базовою структурною одиницею суспільства, то й коріння зла потрібно шукати саме тут.

Дитина ж у цьому випадку, з усіма її деструктивними схильностями, трактується як жертва, - батьків, негативних впливів, соціальних умов. Таке розуміння проблеми, а також благородна місія по оздоровленню суспільства дає Емілі моральне право втручатися в приватну сферу сімейного життя і вносити туди свої нормативні поправки. Вона веде боротьбу з суспільними вадами, знає їх причини, вміє вчасно «нейтралізувати джерело».

Коли психотерапія безсила

Подолати наслідки «негативного впливу» Емілі допомагає друг-психотерапевт. Він вже працює не з батьками (причинами), а безпосередньо з самими «зіпсованими» дітьми. Його завданням є повернути їм їх «добру натуру». Його аналітичний інструмент вже більш витончений – він володіє знанням механізмів, за допомогою яких «сімейні обставини» відображуються в «особливостях характеру». Він знає, який влив на формування особистості мають травми, звідки походять страхи та почуття вини. «Головне, запам’ятай - ти ні в чому не винна», переконує він на одному з терапевтичних сеансів Ліліт.

Рятувати скривджених діточок - небезпечна справа

Іронія полягає в тому, що вона, звісно ж, винна. Неадекватність подібної риторики стосовно Ліліт є очевидною для глядача, оскільки ми знаємо, ця дівчинка – втілення зла, саме таку функцію виконує в структурі фільму цей персонаж.

Для соціальної ж працівниці Емілі та її друга психотерапевта, Ліліт – це точка, на якій терапевтичний дискурс, з яким вони ідентифікуються, дає збій. Адже соціальний працівник, на відміну від глядача хоррору, не оперує такими категоріями, як «зло». - Він працює з соціально-психологічними «проблемами», і він знає, як їх вирішувати. Він також працює з «жертвами» «непростих» чи навіть «згубних» обставин, але він вміє проводити з ними терапевтичну роботу, нейтралізовувати їх «травми» та успішно їх соціалізовувати.

Коли налякана Емілі просить, щоб її звільнили від опікунства над Ліліт, їй відповідають «ви погано стараєтесь, докладіть зусиль, будуйте стосунки, ви ж вчили цьому інших батьків». Але що як стосунки не вдається побудувати? Що як «жертва» не піддається терапії, не хоче «розкриватися», розказувати про свої травми і страхи, не дозволяє себе інтерпретувати? Більше того, нахабно займає не належну їй позицію, змушуючи зізнаватися у фобіях власного аналітика.

Поговори зі мною, жертво...

У випадку, коли терапевтичні процедури виявляються неефективними, схоже, вкрай ефективним якраз і виявляється поняття зла (в його найбільш абстрактному модусі). А зміна понятійного апарату, тягне за собою, відповідно, і зміну стратегії дії: якщо «проблему» потрібно вирішувати, а «жертву» реабілітовувати, то «зло» не заслуговує нічого іншого, окрім негайного знищення. Саме до такого рішення, зрештою, і приходить Емілі.

Але тут відбувається цікава інверсія.

В один з кульмінаційний моментів фільму, коли вкрай налякана Емілі сидить під ліжком, озброївшись якоюсь викруткою для захисту від об’єкта своєї опіки, Ліліт починає говорити до неї її, можна сказати, професійним жаргоном: «Емілі, здається в нас з тобою виник конфлікт, нам треба поговорити, поговори зі мною і ми все вирішимо».

Раптом соціальний працівник та досвідчений психолог Емілі сама опиняється в позиції об’єкта терапевтичного дискурсу (а не його активного речника, як звичайно).

І, виявляється, з цієї перспективи «миротворча» риторика набуває зовсім іншого сенсу: про які «розмови» може йтися, коли до «вирішення конфлікту» закликає джерело загрози.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!