Д

Дерусифікація України: ні кроку назад

З наближенням будь-якої виборчої кампанії в Україні традиційно загострюється мовна проблема. Президентські вибори 2010-аж ніяк не виняток, і в цьому нічого незвичного нема. Цікаве інше: цього разу російською мовою в якості другої державної російськомовний електорат зваблюватимуть не лише традиційно москволюбні регіонали з комуністами або маргіналізовані радикали на кшталт кандидатів від «партій політики Путіна» чи «рускіх блоков».

АВТОР: Іван Мельник

Лишитись має тільки одна

А Недоторканий і тут не кається. Перелаявся зо всіма товаришами по тюрмі. «Геть,- кричить,- чортова кацапня з наших українських тюрмів! Чого поналазили сюди?!»

Володимир Винниченко, «Уміркований та щирий»

Ось побачите: дуже багато кандидатів, які позиціонуватимуть себе в якості «центристів» (в українських реаліях цей центризм, як правило, означає бажання вмоститися одним сідалом відразу на двох стільцях) підніматимуть тезу російсько-української офіційної двомовності . Мовляв, нічого страшного – запровадимо російську не другою державною, а регіональною або офіційною, і не всюди, а тільки в Донецьку (Луганську, Севастополі і т.д. і т.п.). І не буде в Україні розколу, а буде гармонія і порозуміння.

І далеко не всі усвідомлять, що подібний «компроміс» та «примирення» несуть українській мові (а в кінцевій перспективі – і українській державності) значно більшу загрозу, ніж відверті антиукраїнські випади дугінсько-затулінських послідовників.

Чому? А тому, що «викреслити» одним махом українську мову неможливо: кількадесят мільйонів етнічних українців просто не дозволять цього зробити. Єдиний реальний спосіб деукраїнізувати Україну – це запровадження двомовності з подальшим витісненням української мови на периферію. І навпаки – єдина ефективна модель дерусифікації полягає в тому, щоб сфера вживання російської мови в українському суспільстві невпинно скорочувалася.

Це твердження – не прояв якогось зоологічного націоналізму чи русофобії. А всього-навсього елементарний лінгвістичний факт.

На перших сторінках будь-якого підручника із загального мовознавства написано, що головна функція мови називається комунікативною і полягає вона в передачі інформації від одного мовця до іншого. Здавалося б, визначення просте, як двері міліції, і в ньому нема нічого особливого.

Насправді ж особливість полягає в тому, що комунікація включає в себе всі без винятку акти спілкування: від офіційного звернення Президента до прохання жебрака в підземному переході «дати хто скільки може».

І якщо хоч якась – хай навіть найслабша і найупослідженіша – область людського життя використовує для обміну інформацією не мову А, а мову Б – це безсумнівно означає, що головна, базова функція мови А послаблюється. Вона стає менш потрібною. А непотрібні мови вмирають.

М о к і й

Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю.

У л я тихо:

— Українізуйте, Моко.

М о к і й, узявши Улю за руку:

— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш

культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до

робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от.

Микола Куліш, «Мина Мазайло»

Міф двомовності

Ну то й що - скаже хтось. Хай російськомовний українець говорить по-російськи, а я з ним буду говорити по-українськи.

Не вийде. Річ у тім, що психіка людини організована так, що їй зручно обмінюватися інформацією за допомогою однієї мовної системи. Постійне «перемикання» з однієї мови на іншу породжує внутрішній дискомфорт. І зрештою станеться щось одне – або ваш російськомовний співрозмовник змусить вас заговорити російською, або ви змусите його перейти на українську.

До речі, саме з цим явищем пов’язане хронічне несприйняття російськомовними громадянами проникнення української мови в ті комунікативні сфери, де раніше домінувала російська. Це не тому, що українська мова їм огидна: просто виникнення двомовності викликає дискофорт.

Боротися з цим процесом «вимкнення» української мови, спираючись виключно на свідомий патріотизм, – дуже важко. Чому? Тому що в основі цього явища – не якась любов чи нелюбов до мови, а принцип зручності обміну інформацією. Якщо українською мовою незручно спілкуватися – вона поступово виходитиме з ужитку.

А зручність спілкування мовою безпосередньо залежить від того, скільки сфер комунікації вона охоплює. І байдуже, що українською мовою говорить диктор в телевізорі, якщо кондуктор в трамваї чи колега на роботі «нав’язує» російську мову.

І ще: прихильники «рівноправного статусу російської та української мов» дуже люблять ставити в приклад країни, де існує двомовність – наприклад, Фінляндії, Канади чи Бельгії. Мовляв, ось де гармонія і любов. Хоча насправді ці приклади свідчать або про невігластво, або про рідкісний цинізм тих, хто їх наводить.

Білінгвізм у цих країнах – не заслуга, а біда. Він є наслідком давніх кривавих проблем в стосунках між етносами, а в більшості випадків продовжує генерувати ці проблеми і зараз.Скажімо, шведська мова Фінляндії – це вимушений компроміс, засіб від громадянської війни та відторгнення Аландських островів, а франкомовний Квебек регулярно піднімає на прапор ідею сепаратизму.

До речі, якби в Україні викорінювали російську мову так, як свого часу фінни викорінювали шведську в державному масштабі, то стогін «рускаязичнай абщєствєнності» стояв би до небес. А взаємна неприязнь між фламандцями та франкомовними валлонами Бельгії така, що етнолінгвістичні суперечності між Сходом і Заходом України на цьому фоні просто перестають сприйматися як конфлікт.

Говорю себе: товарищ москаль,

На Украину шуток не скаль.

Владімір Маяковскій, «Долг Украине»

Думай по-українськи

Ще раз наголосимо – єдиним ефективним способом збереження української мови є поширення її на все нові й нові сфери спілкування. При цьому російська мова з цих сфер неминуче витіснятиметься – як вже зазначалося, ситуація двомовності є нестабільною, хиткою і довго не проіснує.

В цьому сенсі «формула дерусифікації» на рівні окремих громадян виглядає так: людина, яка не знає української і не користується нею, має стати білінгвом – тобто, повинні бути такі сфери спілкування, в якій їй не обійтися без української. Ті ж, хто вже є білінгвами, повинні «переключатися» на українську в усе нових і нових сферах спілкування.

Варто зазначити, що згаданий вище процес проходить в україні загалом успішно – його можна було б оцінити на чотири з мінусом за п’ятибальною шкалою.

Щоб оцінити пройдений шлях, варто подивитися назад. Так, п’ятнадцять років тому програма телебачення українською мовою викликала здивування, що межувало з несприйнятям. Сім-вісім років тому знайти дитячу літературу українською було проблемою. А сьогодні все це сприймається як належне.

Можна визначити три напрямки, за якими відбуватиметься українізація нових сфер спілкування, - тих, де раніше домінувала або мала істотний вплив російська мова.

Перший напрямок – адміністративний – включає сфери, де вживання мови регламентується державою. Українська мова в органах влади, закладах освіти, судочинстві тощо – здобуток саме адміністративних заходів. Це дуже потужний і порівняно швидкий у дії інструмент. Виглядає так, що прийнятий за президентства Кучми Закон про рекламу зробив більше для дерусифікації, ніж всі разом узяті лауреати Шевченківських премій в незалежній Україні.

Однак саме тут прихована найбільша небезпека. Скасування конституційних норм чи законів на підтримку української мови – те, з чого найімовірніше може початися «російський реванш». Тому дуже важливо не допустити навіть найменших поступок в цьому напрямку. «Миротворчий компроміс» в майбутньому обернеться значно серйознішими наслідками, ніж "негайний" ризик загострення міжетнічних стосунків.

Другий напрямок – комерційний – поступово набирає обертів. Тут результату неможливо досягти, просто проголосувавши за якийсь закон, але остаточні результати «відіграти назад» буде дуже важко. Споживачі-українці вже розкуповують багатотисячні тиражі дитячої літератури українською мовою, вони вже звикли до якісного дубляжу фільмів українською мовою. І навпаки: скажімо, рекламісти вже зрозуміли, що значно вигідніше мати свій ринок реклами, ніж просто тиражувати продукцію, розроблену для Росії російською мовою.

Те, що україномовний продукт стає прибутковим, - найпоказовіший доказ успішної дерусифікації. Однак остаточного перелому тут ще не сталося. Найбільш «провальні» напрямки – література та друковані ЗМІ. Тому якщо для адміністративного напрямку найважливіше – не здати позицій, то в напрямку комерційному найважливіше – забезпечити просування вперед. І якщо в найбільші кілька років жіночки в метро читатимуть дамські романи в м’яких палітурках, хай навіть не написані, але перекладені українською, - про майбутнє української мови можна буде не хвилюватися.

Третій напрямок – побутовий – є найбільш консервативним. Його можна трактувати як таке собі комунікативне гетто, куди русифікаторська політика намагалася загнати українську мову. Мовляв, хай співають пісень та балакають між собою «по-малоросски» - якщ в усіх інших сферах переважає російська, це не грає особливої ролі. А з іншого боку, побутове спілкування можа вважати своєрідною криївкою, прихистком, на який зовнішні чинники мали слабкий вплив.

Вплинути на побутову сферу спілкування досить важко: тут слабко діють як стимули, так і заборони. Натомість вона служить гарним індикатором того, наскільки ефективним є українізація суспільства. Ще років зо три тому на стовбі біля моєї зупинки практично не було написаних від руки оголошень українською мовою. Зараз їх майже половина. Процес іде.

політика мова

Знак гривні
Знак гривні