Привид у дзеркалі: російська «м’яка сила» в Україні. Частина перша

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 56307 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 03/06/2013Дата публікації

Росія покладається на її національні міфи, щоб розробляти проекти, покликані прив’язати Україну до «спільного майбутнього» з Росією та іншими пострадянськими країнами. Ці розробки трансформуються на засоби впливу в Україні за допомогою таких каналів, як Російська православна церква, ЗМІ, формальні та неформальні бізнесові мережі та неурядові організації.

Автори: Александр Богомолов та Олександр Литвиненко, Сhatham House

Вступ

Як і будь-яка держава, Росія не стала б витрачати значні зусилля на те, щоб впливати на іншу країну, якби не керувалася потужним переконанням, що тут на кону стоять великі інтереси. Російська політика щодо України не є винятком. Російські інтереси в Україні є багатоаспектними, і всі вони є важливими. А у загальному сенсі вони також є унікальними. Росія бачить Україну частиною своєї власної ідентичності.

Визначальна мета України з часу розпаду СРСР – прийняти справді незалежний від Росії курс та «повернутися до європейської цивілізації», таким чином, розглядається як загроза для концепції Росії як такої.

Якщо цей курс буде реалізовано, він матиме потужні наслідки для внутрішнього розвитку Росії та для її становища в світі. Відображенням цього стала заява президента Росії Дмітрія Медвєдєва у 2009 році, який оголосив, що «для Росії українці з початку часів були й залишаються не тільки сусідами, але й братнім народом». Відповідно, він вважає, що Україна повинна дотримуватися «тісної економічної співпраці» та «братніх, гуманітарних зв’язків» із Росією

Якщо ж подивитися з практичної точки зору, то Росія не спромоглася збудувати єдиної послідовної концепції того, як забезпечити свої інтереси, виходячи з тієї реальності, що Україна та Росія зараз є двома суверенними державами. Політична еліта Росії не має бажання відновлювати СРСР і чітко розуміє, що це неможливо, але все ще не має згоди про те, що має прийти йому на зміну.

Це відображає переплетіння інтересів та сил не лише в колишніх радянських республіках, але й у самій Росії. Говорячи про Україну, у російських підходах можна визначити три лінії мислення, кожна з яких звертається до жорстких та м’яких вимірів сили: дискусія щодо спільних цінностей, конкуренція за економічні ресурси та конкуренція між політичними силами.

У цих дебатах виражені не лише інтереси, але й почуття. Через це вони просуваються не лише у вигляді різних форм сили, але й через виразні види дискурсу. Взаємодія інтересів та сил, почуттів та дискурсу в стосунках між Росією та Україною є темою цієї статті.

Оригінальність українсько-російських стосунків

Як писав Джозеф Най, «деякі країни можуть мати потужне тяжіння одна до одної за завдяки міфові про непереможність або неминучість», але країна, яка «переживає економічний занепад», зазвичай втрачає свої ресурси як м’якої, так і жорсткої сили.

Ця стаття доводить, що спроможність нації застосовувати м’яку силу частково залежить від її сприйняття іншими як політичної чи економічної сили, що розширяється. Країна не може створювати м’яку силу протягом тривалого часу, якщо неї нема міцної концепції щодо самої себе та свого майбутнього.

Чим міцнішою та загальноприйнятнішою є ця концепція, тим більшою є породжувана нею м’яка сила. М’яка сила Євросоюзу полягає в привабливості їхнього способу життя. Але вона також полягає у спроможності розширятися і в такий спосіб пропонувати перспективи цього способу життя іншим націям. Через події останніх років потенціал м’якої сили ЄС зменшився в Україні та далі на схід.

Джерело м’якої сили США полягає не лише у силі її демократичних установ, але й у прагненні підтримувати демократію в усьому світі. Універсалістська концепція демократії залишається по суті американською. Але порівняне скорочення американської сили та війни в Іраку та Афганістані послабили універсалістський імпульс країни та зменшили легітимність американського впливу за кордоном.

Цей міжнародний контекст має потужний, хоч часом і непрямий вплив на спроможність України втілювати свої власні національні міфи. Як держава, яка нещодавно здобула незалежність, Україна покладалася на три ключові міфи про своє майбутнє: етнонаціональний – держава, яка втілює історичні прагнення українського народу; ліберально-демократичний – держава, яка захищає свободу всіх громадян незалежно від національності; та європейський – держава, яка є невідчуженою частиною Європейської цивілізації.

Для значної частини українського політичного спектру ці ідеї не конкурують між собою. Вони вказують на один із двох політичних напрямів – європейську чи євроатлантичну інтеграцію – а для багатьох вони вказують відразу на обидва.

Зі свого боку, Росія покладалася на власні національні міфи, щоб розробити сюжетно-тематичні картини та проекти, спрямовані на пов’язування майбутнього України зі «спільним» майбутнім інших пострадянських держав, особливо східнослов’янських. Найсвіжіший із них – технократичний, інспірований поновленим дискурсом «модернізації» - «фірмової» теми президента Дмітрія Медвєдєва. Він асоціюється із спонсорованими урядом високотехнологічними проектами, такі як російська «Кремнієва долина» в Сколково.

Подібні проекти відповідають технократичним самоуявленням сучасного українського уряду за президентства Віктора Януковича, який не звертає увагу на критичні зауваження про те, що ніяка модернізація не є можливою без трансформації соціально-політичного ладу в Україні та Росії. «Модернізація» підновила російську теорію про те, що сучасне України – це минуле Росії, і схоже, що правлячі еліти в Києві цю теорію прийняли.

Прикладом цього є урядові експерти, які зараз додають до політичних статей абзац про відповідний «російський досвід». Нещодавня адміністративна реформа, яку спробував провести уряд Януковича, моделювала російську адміністративну реформу 2003 року, попри той факт, що остання не досягла своєї мети. Ключовим елементом, запозиченим із цих російських реформ, є чотирикомпонентна структура виконавчої влади (міністерства, агенції, служби та інспекції).

Залишається фактом те, що соціально-економічна модель Росії обмежує спроможність країни слугувати полюсом тяжіння для своїх сусідів. М’яка сила зазвичай базується на проекціях спільного майбутнього процвітання та успіху. У випадку Росії, натомість, м’яка сила потужно асоціюється із дискурсами спільного МИНУЛОГО та зі спільними цінностями, культурою та історією, які постають з цього минулого.

З цієї політичної перспективи Росія вбачає в «українському націоналізмі» екзистенційну загрозу. Є більш ніж достатньо свідчень того, що російські політики розглядають націоналізм (неросійський) як екстремістську ідеологію. Національна стратегія Російської Федерації до 2020 року (2009 р.) містить чотири згадки про націоналізм, і в кожному випадку «націоналізм» та «національні диспропорції» еквівалентні загрозам безпеці Російської Федерації.

Наприкінці 2010 року департамент боротьби з екстремізмом міністерства внутрішніх справ Росії закрив українську бібліотеку під Москвою, з тим щоб книги, які містили слово «націоналізм», були розглянуті «експертами» на предмет пошуку шкідливого змісту.

Після приходу до влади Владіміра Путіна Росія створила форму державного націоналізму, який об’єднує неоімперські дискурси, такі як неоєвразійство та концепція «Російського світу», чиї межі мають відповідати, як мінімум, кордонам базових територій Російської імперії. Нещодавно постав більш агресивний, нативістський націоналізм, який кидає виклик старому імперському. Але контраст між ними двома – який має безпосередні наслідки для мусульман в Росії та близькому зарубіжжі – значно менш важить у випадку «братів-слов’ян».

Український та російський національні міфи мають протилежну мету навіть якщо вони втілюють неспростовну правду. Хоч стосунки між українцями та росіянами можуть бути тіснішими та більш дружніми, ніж між росіянами та грузинами чи росіянами та поляками, міфи російської та української НАЦІЇ протистоять значно глибше.

Це тому, що сама ідея української нації, відокремленої від великої російської нації, кидає виклик ключовим віруванням про походження та сутність Росії. В Україні знаходяться найцінніші символи, що складають ядро російської національної ідентичності – міфологічне місце народження російської нації та колиска російської православної церкви з її найбільшими святинями.

Саме контроль над Києвом підсилив російські претензії на імперський статус. З часом ці міфи про спільне національне походження були доповнені міфом про те, що російська мова та культура є спадщиною, яку поділяють усі східні слов’яни, та міфом про постійне прирощування російської держави, відоме як «збирання руських земель».

Ці схильності були модифіковані, коли монархія в 19 столітті зробила спробу представити Росію як національну державу. Після польського повстання 1863 року ідеологія трикомпонентного російського народу стала основою офіційної урядової політики. Ця ідеологія виявилася настільки ефективною, що пережила монархію та проіснувала з варіаціями протягом радянського періоду.

З цієї перспективи колективні цінності, які згуртовують більшість українців як націю (наприклад, спадок Тараса Шевченка, українська мова та українська «національна ідея» двох минулих століть) є безглуздими, другорядними чи блюзнірськими для значної кількості росіян.

Покоління російських інтелектуалів применшували українську мову та культуру, зводячи її до частини російської системи вірувань поруч із антитатарськими та антимусульманськими стереотипами. Але якщо останні збудовані навколо національних відмінностей, то Україна в цьому списку вирізняється тим, що щодо неї відкидаються будь-які твердження, що такі національні відмінності існують.

Це співіснування дружби до «братнього народу» та ворожого ставлення до української НАЦІЇ і створює виразну якість стосунків між Україною та Росією. Через більш ніж 18 років після того, як Росія офіційно визнала Україну незалежною державою, Путін наголосив про це, процитувавши слова генерала Антона Денікіна, який називав Україну «Малоросією» і говорив, що спроби відірвати Україну від Росії – це «злочин».

Росія, Україна та Європа

Європа та Захід, у якості нормативних конструктів та конкуруючих джерел впливу та притягання, відіграють важливу роль у динаміці стосунків України з Росією. З часу Міхаіла Горбачова Росія взяла курс на якісну реінтеграцію з заходом. Коли дискурс спільних із Заходом цінностей, що виник під час президентства Бориса Єльцина, перестав існувати, і Москва зайняла значно більш конфронтаційні позиції, чинні еліти продовжують ідентифікуватися з заходом.

Як сказав у 2010 році видатний політик-центрист, голова комітету Держдуми з міжнародних стосунків Костянтин Косачев, «Довівши, що Росія, будучи одним із геополітичних «центрів сили» сучасного світу, не є його ідеологічним полюсом, ми можемо досягти принципово відмінних форм взаємодії з Заходом, поставивши останню крапку в «холодній війні» й зрештою підвівши політичні підсумки 20 століття».

Можливість того, що Україна випередить Росію у приєднанні до Заходу сприймається російським керівництвом як анафема. Український вступ до НАТО чи Євросоюзу означатиме розвал встановленої історичної послідовності, де Україна завжди була другою після Росії.

Тон коментарів у Росії щодо нового договору START із США цілком виразно заявляв про важливість, пов’язану із питаннями статусу в міжнародних стосунках. В цьому ж сенсі гіпотетичний вступ України до НАТО становив меншу загрозу для безпеки Росії, аніж для її статусу.

Справді, стратегія Національної безпеки Російської Федерації до 2020 року не згадує про НАТО як про загрозу безпеці, але, парадоксально, представляє членство України та Грузії саме в такому ключі.

Аналогічно, російська військова доктрина згадує про розширення НАТО та пересування його військової інфраструктури ближче до російських кордонів як про першу з одинадцяти «головних військових небезпек», тоді як НАТО саме по собі представлене як партнер, з яким варто «розвивати стосунки».

Проблема не обмежується самим лише статусом. Вступ України до ВТО був суттєво утруднений та затриманий через різні форми втручання: російські ЗМІ, політичні агенти такі як Компартія України, та прямий тиск на українське керівництво (включно з погрозами запровадити нові торгівельні мита).

Ще більший тиск був застосований тоді, коли Україна увійшла в фінальну стадію переговорів про асоціацію з Євросоюзом. Під час декількох офіційних візитів до України Путін агресивно закликав до приєднання до Митного союзу з Росією, Казахстаном та Білоруссю, і це ж саме робили фінансовані Росією ЗМІ.

Російська політична культура настільки противиться ідеї, що Україна може діяти самостійно, що у Москві виникла концептуальна школа, яка стверджує, що справжньою метою України є відродження Києва у якості столиці східних слов’ян. Інакше кажучи, Україна змагається за зверхність так само, як Росія!

Ця теза постала у час, коли російське суспільство намагалося усвідомити виклики, породжені Помаранчевою революцією. Нещодавно її воскресив російський консул у Львові Євгеній Гузєєв: «Можливо, з часом – може, через сто років – центр знову повернеться сюди, і Київ знову стане центром нашої культури. Ніхто не може знати точно. Найголовніше – це зберегти наш спільний цивілізаційний простір, простір Православної церкви, єдиного російського світу».

Просування концепції «центру» в зв’язку із ціннісним концептом «цивілізації» вказує на систему, яка є дуже характерною для сучасного російського політичного дискурсу: «цивілізація» розглядається як все позитивне, що колись можна було сказати про «імперію».

Посол РФ в Україні Міхаіл Зурабов заявив, що «українці та росіяни є єдиною нацією». Такі коментарі представляють виразний контраст до пріоритетів, оголошених українським керівництвом, яке спрямовує свої погляди у бік економічних стосунків з Євросоюзом.

Втім, якими б не були ці пріоритети та прагнення, керівництво обмежене залежністю від Росії, як інтелектуальною, так і матеріальною. Політична уява про націю залишається радше вузькою, аніж глобальною, і її політичний клас не інтегрований до ширших політичних еліт Європи.

Чинна українська адміністрація шукала способів розв’язати суперечності між європейськими прагненнями та залежністю від Росії за допомогою метафор на кшталт «будування мосту» між ЄС та Росією. Якщо українські версії текстів пропонують, що Україна може приєднатися до ЄС і тим самим стати мостом до Росії, є Росіяни, які пропонують прямо протилежне: інтегрувавшись із Росією, Україна може стати російським мостом до Євросоюзу.

Її симпатики доводять, що традиційний нейтралітет Фінляндії та примиренська політика щодо Росії забезпечили економічні вигоди та допомогли зберегти суверенітет. Але цей конструкт, так само як і інші розглянуті тут, усувають можливість вибору та применшують незалежність України.

У кращому випадку, вони обмежують шкоду в стосунках із більшою силою. У гіршому, вони розглядають «корисність» європейської інтеграції України через призму Росії, а не з точки зору національних інтересів України. Вони також відчутно кидають виклик російському дискурсу.

Всеохопні теми російського дискурсу – спільна ідентичність, спільна доля та російське політичне та інтелектуальне зверхництво – ілюструють ту роль, яку виконує в політиці лінгвістична маніпуляція. Але вони також ілюструють плутанину та суперечності.

Терміни на кшталт «країни», «нації» чи «держави» приймають різні значення залежно від намірів та обмежень того, хто їх виголошує. Рідко хто ставить за мету дотримання логічності. Варто процитувати точку зору Джеймса Шерра: «Суперечність для російської свідомості – це частина життя як такого», а не ознака інтелектуальної невдачі. Це таке явище, яке треба взяти до уваги, а не намагатися подолати.

Протягом років виникали й більш непередбачливі, але такі ж двозначні концепції, які мали на меті просування цілей російської зовнішньої політики, а також допомагали російській громадськості та очільникам надати сенс російсько-українським політичним реаліям.

Ці концепції представляли базові припущення щодо того, чим «є» Україна, пропонуючи різні типи дій, які не завжди спрямовувалися в одному напрямку. Поза цим фондом корисних, але так само суперечливих ідей нема єдиної стійкої стратегії – вона ще має виникнути.

Одна з найбільш поширених концепцій – це те, що Захід вбачає в Україні санітарний кордон між Європою та Росією. Наприклад, Концепція іноземної політики РФ (2009) стверджує, що у випадку вступу України та Грузії до НАТО це призведе до «появи нових ліній розмежування в Європі». Це відповідає з широко розповсюдженим уявленням про те, що Захід має приховані цілі та «антиросійські схильності».

Це також узгоджується з тенденцією розглядати Україну як залежну змінну в майбутньому Росії, аніж як незалежну змінну в міжнародних стосунках. З іншого боку, дехто пропонує саме Росії використовувати Україну (а також Молдову та Білорусь) як санітарний кордон чи буфер проти заходу.

Якби інші країни Європи прийняли таку геополітичну призму як єдину виконавчу модель міжнародних стосунків, така позиція могла б мати сенс. Наразі ж інші мотивації, що стоять за західною політикою – ідейні, цивілізаційні, економічні – недооцінюються чи не враховуються в цих оцінках.

Ці ідеї, що походять із страхів культурного чи економічного применшення зі сторони західних конкурентів, мають резонанс і серед значної частини українських бізнесових та політичних еліт, які бояться західної впливовості. Цей потік думки поширюється значно далі за партію Регіонів Януковича та допомагає пояснити російську економічну експансію (наприклад, у фінансах чи портовій інфраструктурі) під час президентства Ющенка. Ці побоювання вкорінені в робочій культурі та неконкурентних практиках, що переважають в українському бізнесі.

Вони також показують тісно переплетені інтереси в секторах, що досі не повністю розмежовані, в першу чергу енергетичному та газовому, які надають найбільш плідні можливості для корупції. Але такі мережі також є впливовими у фінансовому секторі, телекомунікаціях, морських портах, ЗМІ, рекламі та піарі. Вони формують важливу царину «мережевої дипломатії» та забезпечують Росії значні обсяги м’якої сили в Україні.

Третя та особливо стійка тема стосується західного впливу на пострадянські країни. Бачення Помаранчевої революції як хитромудрої інтриги Заходу, оркестрованої західними розвідками, фінансованими Заходом неурядовими організаціями та провідними «незалежними» постатями, не лише є аксіоматичним у Росії, але й широко розповсюджене в Україні. Провідний депутат партії Регіонів Олександр Єфремов заявив у квітні 2011 року, що Джордж Сорос активно готував для України північноафриканський сценарій.

Своїми цінностями концепція слугує відразу двом цілям: відволікати увагу від внутрішніх вимог змін та від втручання Росії в суверенітет її сусідів. На цьому фоні російська економічна експансія в Україну виглядає як така, що має благородну мету.

Всі три концепції ілюструють роль, яку відіграють теорії змов під час розгляду невдач та зменшення російської впливовості. Більш свідома, офіційна та помітна частина російської м’якої сили в Україні у різні способи представляє відповідь на ці гіпотетичні змови та намагається наслідувати їхній стиль.

Вивчення діяльності неурядових організацій, що передували «кольоровим революціям», призвело до формування після 2004 року того, що можна назвати контр-заколотними неурядовими організаціями, які організував уряд. Їх фінансує уряд Росії, але часто вони базуються в Україні – багато з них використовують правозахисний лексикон їхніх західних еквівалентів.

Ефективність таких організацій сумнівна, але вони роблять ще складнішим розуміння «хто є хто» в непрозорому політичному середовищі колишнього Радянського Союзу. Розповсюдження такої плутанини є частиною їхньої мети.

Дві інші теми російського дискурсу менш укорінені в ідеологію і, вочевидь, більш прагматичні. Перша наголошує на щедрості Росії на противагу егоїзмові та невдячності інших. Багато росіян відчувають, що вони багато вклали в Україну, не отримавши належного відшкодування.

З цього переважно походить залишкова образа, пов’язана зі способом розпаду Радянського Союзу: ставши незалежними, інші колишні республіки уникли належної оплати. Широко розповсюджене переконання, яке регулярно «заряджають» свіжі конфлікти (такі як газові війни 2006 та 2009 років) не зводиться лише до «ідеологів Росії як великої потуги» - його також поділяє дехто з найбільш ліберальних російських політиків та експертів.

Подібно до багатьох сильних та популістських аргументів, це переконання містить ядро істини – росіяни, так само як і українці, постраждали від корупції українських політичних та фінансових еліт – але воно не підтримане раціональними та прагматичними аргументами. Воно обтяжене емоційним та історичним багажем.

Моральні та матеріальні інвестиції в залежні території, в їх цивілізування, годування чи захист є широко відомою темою колоніального дискурсу. З іншого боку, почуття особливої місії щодо інших націй є глибокою традицією в інтелектуальній історії Росії. Неприйняття такої місії залежними та раніше залежними територіями у Росії зазвичай розглядається як образа.

Друга тема – це те, що Росія потребує Україну в якості життєво необхідного розширення свого домашнього ринку. У цьому ланцюжку міркувань відновлення домінування над Україною є важливим ЗАХИСНИМ заходом, бо якщо Україна відокремлена від Росії, вона просто стане розширенням іншої (потенційно антиросійської) геоекономічної та геополітичної сутності.

Так, Сергій Глазьєв провів економічні підрахунки, щоб довести те, що Росія без України не є повноцінною. Такий аналіз представляє Україну об’єктом, а не суб’єктом міжнародних стосунків. Він також звернений в минуле та фаталістичний щодо Росії. Він не лише ігнорує економічно успішні країни зі значно меншою чисельністю населення, але й повністю не враховую досвід посткомуністичних країн, які подолали успадковану залежність та здійснили реформування своїх економік.

Така спотворена перспектива є привабливою для тих, хто шукає вигоди та впливовості. Вона пропонує ліки від історичного синдрому «щедрості» та «невдячності». Вона також слугує додатком до ідеології «модернізації», що панує в Росії та Україні (у якій ділова практика часом є ще більш совітизованою, ніж у Росії).

Отже, вона приваблива не лише для російських консерваторів, але й для декого з тих, кого на Заході вважають лібералами та передовими постатями. Ці взаємно доповнені та суперечливі теми формують контекст російського впливу та м’якої сили, і вони надають імпульсу їм обом.

Вони показують зусилля Росії досягти внутрішньої згоди з собою та з її постімперським оточенням. Вони також впливають на дискусії в Україні та мають відгук серед різних елементів українського суспільства – не тільки про радянських консерваторів, але й декого з модернізаторів. Багато з ідеологічних побудов, які наразі перебувають у вжитку, еволюціонували протягом тривалого часу. Ця еволюція – яка є органічною, а не просто «натягнутою», дозволила їм пристосовуватися до змін і знаходити пояснення як для невдач, так і для успіхів.

Але як конкретно вони транслюються у вплив? Наскільки впливовими вони насправді стали? Як довго зберігатиметься цей вплив? Чи Україна та Росія об’єднаються, чи навпаки, ще сильніше розмежуються? В України є її власна історія, так само як і «загальноприйнята» історія. У неї є її власні атрибути, слабкощі, дебати та диспути – і багато з них, можливо, більша частина них, не пов’язані з Росією.

Продовження читайте тут

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Прекрасна стаття! :-)
Як лінія 1/x "ніколи" не перетне вісь координат, так ніколи Московія не стане Руссю (Україною).

p.s.
От цікаво, московити самі то хоч "вірять" у "русскую сіліконаваю даліну"? (а то колись бідкалися - хто ж буде "тєхнікай управлять в арміі", як не буде рекрутів з України.)