Євреї vs азіати: битва за найкращі вузи США. Чому занепадає Гарвард?

Але чи слід нам так вже дивуватися поведінці студентів найбільш престижного в США академічного закладу? Протягом одного-двох останніх поколінь «ліфт можливостей» у американському суспільстві радикально скоротився: все більша і більша частина нашої фінансової, медійної, бізнесової та політичної еліти походить із порівняно незначної кількості наших провідних університетів та їхніх професійних шкіл. Генрі Форд піднявся від фермерського сина до бізнесового магната світового рівня – зараз це здається практично неможливим. Навіть найуспішніші «недоучки» американських коледжів, такі як Білл Гейтс чи Марк Цукерберг, насправді є екс-студентами Гарварду з дуже потужними зв’язками. І справді, ранній успіх «Фейсбука» був головним чином пов’язаний із потужною підтримкою, отриманою завдяки ексклюзивній доступності цього сервісу спочатку тільки в Гарварді, а потім лише в університетах «Ліги плюща» (найпрестижніші навчальні заклади США – прим.)

Під час цього періоду ми були свідками потужного скорочення високооплачуваних робочих місць для середнього класу в галузі виробництва та інших сферах працевлаштування – серед тих, хто не отримав диплом вищої освіти. При цьому середній розмір зарплатні в США не зростав або зменшувався протягом останніх сорока років. У той же час відбулася приголомшлива концентрація багатства «на вершині» - 1 відсоток найбагатших американців зараз володіє такою ж кількістю активів, як 95 відсотків «знизу». Ця ситуація, яку іноді називають «суспільством, де переможець забирає все», змушує родини відчайдушно прагнути того, щоб збільшити своїм дітям шанси на потрапляння в коло переможців, а не наражати їх на ризик невдачі чи бідності. Чи просто на місце в середньому класі, чий стан стрімко погіршується.

Діаграма структури доходів американських родин: 5% найбагатших володіють такими ж статками, як 95% "бідніших"

І найкращий спосіб здобути цю економічну перемогу – це потрапити до престижного університету, який надає квиток до багатства Уолл-стрит чи подібних установ, де провідні фірми беруть на роботу лише випускників «Ліги плюща» або крихітної жменьки інших топ-коледжів. З іншого боку, отримавши дипломи, випускники Гарварда, Єля чи Прінстона найчастіше обирають роботу в сфері фінансів.

Битва за вступ до елітного коледжу

Прямим наслідком цього стала люта боротьба за вступ до коледжу, коли багато родин, що представляють середній чи вищий середній клас, інвестують у це значні кошти й час – такі значні, що про це й уявити не можна було б покоління чи більше тому назад. Це призводить до «гонки на виживання» за принципом «усі проти всіх», яка робить студентів нещасними та виснажує батьків. Ці абсурдні зусилля батьків, описані в бестселері Емі Чуа «Бойовий гімн тигриці-матері», насправді були просто екстремальною версією широко вживаної поведінки цієї соціальної групи, і саме через це ця книга отримала такий потужний резонанс серед наших освічених еліт. Протягом останніх 30 років компанії, що готують учнів до тестів, виросли майже з нічого до сфери бізнесу, яка освоює 5 мільярдів доларів щороку, дозволяючи багатим забезпечити вступ до вишу своїм менш здібним дітям.

Аналогічно, неймовірна щорічна платня у 35 тисяч доларів, яку беруть елітні приватні школи, такі як Далтон чи Ексетер, стягується не так за якіснішу освіту в старших класах, як за надію отримати вищі шанси на вступ до вишів «Ліги плюща». Багато батьків, що мешкають у Нью-Йорку, вживають колосальних зусиль, щоб їхні діти потрапили до найкращих з усіх можливих закладів дошкільного навчання, і в такий спосіб як найраніше опинилися на стрічці освітнього конвеєра, що зрештою привезе їх до Гарварда. Інші «шукають стежку» в більш прямій манері. Так, нещодавно у багатих передмістях Нью-Йорка було виявлено потужну мережу «підпільного» складання іспитів SAT: батьки платили тисячі доларів учням, щоб ті складали іспити SAT за своїх багатших, але менш здібних однокласників.

З такою потужною соціальною та економічною цінністю, яка зараз зосередилася у дипломі Гарварда чи Єля, крихітна жменька «охоронців входу» до цих елітних вишів насолоджується неймовірною, майже безпрецедентною владою – вони мають змогу відбирати лідерів нашого суспільства шляхом розподілу конвертів із повідомленням про вступ. Навіть мільярдери, медіа-магнати чи сенатори США починають ретельніше пильнувати за своїми словами, коли їхні діти наближаються до студентського віку. І якщо така потужна влада застосовується для визначення наших майбутніх еліт корупційними методами, неминучим наслідком стане поява корумпованих еліт, що матиме жахливі наслідки для Америки. Ось звідки виник великий скандал із списуванням у Гарварді, а можливо, і нескінченна послідовність фінансових, бізнесових та політичних скандалів, які розхитували нашу країну протягом більш ніж десяти останніх років, і навіть тоді, коли національна економіка була в стагнації.

Лише кілька років тому лауреат Пулітцерівської премії, журналіст Wall Street Journal Деніел Голден опублікував книгу «Ціна вступу», нищівне свідчення практики корумпованого прийому до багатьох наших провідних університетів, де будь-які засоби позаосвітнього чи фінансового характеру застосовуються для того, щоб привілейовані отримали привілеї, а здібних, працьовитих студентів, які не мають зв’язків, було витиснуто геть. У одному особливо ганебному випадку багатий власник будівельного бізнесу з Нью-Джерсі, який згодом потрапив до в’язниці за звинуваченням у політичній корупції, заплатив Гарварду 2,5 мільйони доларів, щоб гарантувати вступ свого сина-«двієчника». Якщо взяти до уваги те, що на той час обсяг пожертв Гарварду складав 15 мільярдів доларів, тобто 7 мільйонів доларів щодня, ми бачимо, що культура фінансової корупції є абсурдно алогічною – вище керівництво Гарварда продає честь свого університету лише за еквівалент кількох годин їхнього щорічного доходу. Це все одно, як би викладач Гарварда завищував оцінку за кількасот доларів готівкою.

Система вступу, заснована на позаосвітніх факторах, які зрештою зростають до узаконеної корупції, видасться дивною чи навіть немислимою для провідних університетів розвинених націй Європи та Азії. При цьому такі практики широко розповсюджені в більшості корумпованих країн Третього Світу. Ситуація, коли багата родина купує своєму синові право навчання у Grandes Ecoles (престижні навчальні заклади Франції – прим.) чи найрейтинговіших університетах Японії, виглядатиме повним абсурдом. Академічні чесноти північноєвропейських чи німецьких націй є ще більш суворими – ці суспільства, які обстоюють рівноправ’я, схильні не робити особливого акценту на університетських рейтингах.

Є ще приклад Китаю. Легіони розлючених мікроблогерів без кінця викривають офіційну корупцію та зловживання, які пронизали всю економічну систему. Але ми майже ніколи не чули звинувачень у фаворитизмі під час вступу до вишів, і люди, знайомі з країною, підтвердили мої враження про сувору систему, за якої все визначають здібності, - відповідно до результатів національного іспиту Gaokao серед вступників до коледжів.

Оскільки всі на світі письмові іспити зрештою походять від давньокитайської системи екзаменування, яка залишалася навдивовижу ефективною протягом 1300 років, така практика навряд чи здивує. Вступ до престижного коледжу розглядається звичайними китайцями як найбільша надія їхніх дітей на просування вгору, і тому є точкою зосередження неймовірних зусиль родини; правляча еліта Китаю справедливо боїться того, що політика прийому їхніх власних нездібних та лінивих нащадків до провідних навчальних закладів «через голову» більш успішних в навчанні дітей з мас може призвести до потужного народного збурення. Це, імовірно, пояснює, чому так багато синів та дочок вищих китайських лідерів вступають до коледжів на Заході: їх вступ до третьорозрядного китайського університету означатиме неймовірну ганьбу, натомість наші власні корупційні практики безпроблемно забезпечують їм місця у Гарварді чи Стенфорді, де вони сидять поруч із дітьми Білла Клінтона, Ела Гора та Джорджа Буша.

Хоч свідчення корумпованої практики прийому до коледжів, наведені у книзі Голдена, є вельми промовистими, він зосередився майже виключно на сучасних практиках, і радше на найбільш кричущих випадках, ніж на статистичних закономірностях. Щоб побачити ширшу історичну перспективу, варто звернутися до праці Джерома Карабела, соціолога з Берклі, під назвою «Обрані». Це вичерпна та удостоєна нагород книга про політику прийому до Гарварда, Єля та Прінстона (я називатиму цю «першу трійку» найбільш елітних шкіл абревіатурою ЄГП) протягом останнього століття.

Фундаментальний текст Карабела – понад 700 сторінок та 3000 посилань – встановлює вражаючий факт: унікальна складна та суб’єктивна система вступу до академічних вишів, що діє в США, насправді постала як засіб прихованої «міжплемінної боротьби». Під час 1920-х років чинні на той час північно-східні англо-саксонські еліти, які на той час домінували в Лізі плюща, хотіли різко обмежити потужне зростання кількості студентів-євреїв, але їхні початкові наміри запровадити прості кількісні квоти на вступ спричинили гігантські суперечності та протидію факультетів.

Як наслідок, президент Гарварда А. Лоуренс Лоуелл та його соратники вирішили трансформувати процес вступу із простого об’єктивного тестування академічної успішності у складну та всеохопну процедуру розгляду всіх аспектів кожного окремого абітурієнта; результатом стала непрозорість, яка давала можливість приймати чи відхиляти будь-якого абітурієнта, дозволяючи в такий спосіб оформлювати етнічний склад студентів так, як цього хотілося. Як наслідок, керівники університету могли чесно заперечувати існування будь-яких расових чи релігійних квот, і при цьому привести кількість студентів-євреїв до значно нижчого рівня і триматися на цьому рівні майже незмінно протягом десятиліть. Наприклад, єврейська складова серед першокурсників Гарварда скоротилася з майже 30% в 1925 році до 15% у наступних роках і залишалася майже незмінною аж до періоду Другої світової війни.

Як неодноразово показує Карабел, суттєві зміни в політиці вступу до вишів, що відбулися згодом, були спричинені факторами неприхованої політичної сили чи балансом конкуруючих сил, а не якимись там ідеалістичними міркуваннями. Наприклад, по завершенню ІІ світової війни, єврейські організації та їхні союзники мобілізували свої політичні та медійні ресурси, щоб чинити тиск на університети, вимагаючи збільшення їхнього етнічного представництва – шляхом зміни «ваги» академічних та неакадемічних факторів, причому другі почали переважати над першими.

Через одне-два десятиліття точнісінько цей же процес повторився в зворотному напрямку, коли на початку 1960-х чорні активісти та їхні ліберальні політичні союзники почали тиснути на університети, щоб привести кількість вступників з цієї расової меншості до ближчої відповідності зі структурою населення Америки – і при цьому відійти від зосередження на критеріях суто академічної успішності, які вони ж перед цим плекали. Дійсно, Карабел зазначає, що найбільш раптовий та інтенсивний ріст прийому меншин до Єля відбувся в 1968-69 роках і був спричинений страхом перед расовими бунтами у Нью-Хевені, який оточував університетський кампус і де чорношкіре населення мало потужну перевагу.

У цих «битвах за вступ» відсутня філософська систематичність: і ліберали, й консерватори періодично надавали перевагу академічній успішності, а періодично – неакадемічним факторам, в залежності від того, що саме утворило б саме ту етнічну комбінацію серед студентів, якої вони хотіли досягнути з особистих чи ідеологічних міркувань. Різні політичні блоки вели тривалі війни за контроль над певними університетами, і коли ці групи здобували чи втрачали контроль над університетським апаратом, відбувалися несподівані й різкі коливання у співвідношеннях вступників. Так, Єль замінив штат із прийому абітурієнтів у 1965 році, а наступного року кількість студентів-євреїв майже подвоїлася.

…

Хоч майже все дослідження Карабела зосереджене на ранній історії політики прийому студентів до Єля, Гарварда та Прінстона, а розвиток ситуації в останні три десятиліття розглянуто лише на кількадесяти сторінках, він виявляє тяглість цього підходу аж до наших днів, із кошмарною непрозорістю процесу вступу, якої досі дотримується більшість приватних університетів, приймаючи тих, кого вони хочуть, і з тих причин, які їм до вподоби.

Азіати як «нові євреї»

Те, що книга Карабела головним чином зосереджена на змінах відсоткового складу серед абітурієнтів-євреїв у кожному університеті, зумовлене не його особистою етнічною належністю, а тим, що представлені дані про «припливи» та «відпливи» у політиці вступу свідчать: євреї являли собою групу з високим рівнем освітньої успішності, і їхню кількість можна було обмежити лише шляхом потужного відхилення від об’єктивних стандартів прийому за успішністю.

Очевидно, антиєврейська дискримінація наразі вже не існує в будь-якому із цих освітніх закладів, але аналогічна ситуація спостерігається щодо групи, яку Голден та інші часом називають «новими євреями», - а саме, американців азійського походження. Через те, що їхні сильні академічні показники поєднані з порівняно слабкою політичною впливовістю, вони є очевидними кандидатами на дискримінацію в умовах жорсткої «реальної політики», яку проводять університети. Цей факт задокументовано Карабелом, і він дійсно ставить питання про ймовірність антиазійських упереджень при вступі, але потім приходить до висновку, що елітні університети, вочевидь, праві, коли заперечують існування такої практики.

Однак існують вражаючі свідчення того, що багато азіатів усвідомлюють, що шанси на вступ до елітних вишів радикально зменшуються саме через їхню етнічну належність. Наприклад, наші газети виявили, що студенти, які мають частково азійське походження, регулярно намагалися приховати свою «не-білу» етнічну складову під час вступу до Гарварда чи інших елітних університетів – бо мали побоювання, що це зменшить їхні шанси на вступ. Справді, розповсюдженість уявлення про расову дискримінацію є майже напевне чільним фактором того, що у провідних університетах потужно зросла кількість студентів, яків відмовляються вказати свою расу – так, у Гарварді кількість студентів, які повідомили про себе «раса невідома» зросла з майже нуля до регулярних 5-15% серед усіх абітурієнтів протягом останніх 20 років. Подібний рівень спостерігається й у інших елітних навчальних закладах.

Такі побоювання, що позначка в клітині «Азіат» у заяві про вступ може призвести до відмови, навряд чи є нераціональними, якщо виходити з того, що дослідження засвідчили велику дистанцію між середніми оцінками тестів білих та азіатів, які успішно вступили до елітних університетів. Соціолог з Прінстона Томас Дж. Еспеншейд та його колеги показали, що серед абітурієнтів із високорівневих шкіл (таких, як Ліга плюща), білі студенти мають середню оцінку тесту SAT на 310 балів вище, ніж чорні однокласники, але азійські студенти мають в середньому на 140 балів вищу оцінку, ніж білі. Якщо перший «розрив» пов’язаний із дією т.зв. політики позитивної дискримінації (пільги для чорношкірих – прим.), то другий виглядає загадково.

Ця обширна статистична відмінність у вимогах до вступу, які висувають до азіатів, отримує людське обличчя в обговоренні Голденом цієї теми. У ньому він наводить численні приклади студентів-американців азійського походження, які здолали жахливу бідність у родині, несприятливу емігрантську атмосферу та інші неймовірні особисті проблеми, досягли найвищих показників академічної та факультативної успішності, щоб після цього наразитися на відмову з боку всіх обраних ними провідних університетів. Розділ його книги має назву «Нові євреї», і він зазначає з помітною іронією, що такий виш, як університет Вандербільта, оголошує публічну мету збільшення кількості абітурієнтів-євреїв і майже потроює їхню кількість за чотири роки, і при цьому демонструє дуже низьку зацікавленість у прийомі студентів азійського походження із високим рівнем академічних оцінок.

Всі ці елітні університети рішуче заперечують існування будь-яких видів расової дискримінації проти азіатів під час вступу, не кажучи вже про якусь «азійську квоту», і їхні очільники натомість заявляють, що потенціал кожного студента проходить комплексну індивідуальну оцінку під час процедури, яка значно переважає будь-яке механічне покладання на оцінки чи результати тестів. Але такі публічні заяви нічим не відрізняються від заяв, зроблених їхніми попередниками у 1920- ті та 1930-ті роки щодо євреїв.

Графік, що вказує на динаміку прийому абітурієнтів-азіатів до елітних вишів Ліги плюща

Етнічний склад абітурієнтів Гарварда змінюється за дуже цікавою схемою. У Гарварді завжди було значне представлення азійських американців, зазвичай на рівні 5% на той час, коли я там навчався на початку 1980-х. Але під час наступної декади суттєво зросла чисельність азійського середнього класу, що призвело до різкого зростання кількості заяв на вступ. Кількість азіатів серед абітурієнтів перевищила 10% наприкінці 1980-х і перетнула 20% поріг у 1993 році. Втім, починаючи з наступного року, кількість азіатів почала зменшуватися, загалом залишаючись незмінною чи скорочуючись протягом двох наступних десятиліть. Офіційні цифри за 2011 рік становлять 17,2%.

Ще більш дивує сталість цих відсотків, які майже щороку в період 1995-2011 рр вказують на відсоток азіатів серед вступників, що коливається не більш ніж на 1 відсоток навколо 16,5%. І це попри гігантські коливання кількості заяв про вступ та непевності щодо того, скільки студентів підуть вчитися до вишу, куди їх прийняли. Навпаки, перед 1993 роком кількість вступників-азіатів суттєво змінювалася щороку. Цікаво відзначити, що це точно відтворює ту схему, яку виявив Карабел – коли кількість вступників-євреїв дуже різко зросла, що призвело до запровадження неформальної системи квот, після чого кількість євреїв значно скоротилася і після цього десятиліттями залишалася сталою. Це свідчить, що рівні етнічного зарахування, які суттєво відрізняються від показників академічної успішності чи кількості поданих заяв про вступ, і які залишаються показово незмінними протягом тривалого часу, є доказом існування системи етнічних квот для абітурієнтів.

Далі буде...

сша освіта інозмі