Д

Демократія - найкраща система. Вільний ринок та вертикаль влади не забезпечують правильних рішень. ЧАСТИНА ДРУГА

Хто, на вашу думку, краще впорається із вирішенням Надзвичайно Важливої Глобальної Проблеми: згуртована когорта однодумців-інтелектуалів, озброєна знаннями та владними повноваженнями, чи строкатий "циганський табір" ліберальних демократів,...

Автори: Генрі Фаррелл (університет Джорджа Вашингтона), Косма Рохілла Шалізі (інститут Карнегі Меллон\Санта Фе)

... де ніхто нікому не підпорядкований, де кожен має власну позицію і не збирається узгоджувати її зі своїми опонентами? Відповідь на це, здавалося б, очевидне питання, наведена у другій частині статті, може вас сильно здивувати.

А чи працює краще владна ієрархія?

Річард Талер та Касс Санстейн у своїй свіжій авторитетній праці стверджують, що так. Вони доводять, що «архітектори вибору», люди, «які несують відповідальність за організацію контексту, в якому люди приймають рішення», сприяють появі інституцій, в якій люди радше прийматимуть кращі рішення, а не гірші. У цьому сенсі вони виступають напівсвідомими патерналістами, коли стверджують, що негідна поведінка та образ мислення людей постійно перешкоджають їм приймати рішення, що найкраще відповідають їхнім інтересам. Водночас автори вважають, що прямий контроль над бажаннями людей є ганебним із моральної точку зору.

Лібертаріанський патерналізм має на меті не усунення вибору, а керування вибором у такий спосіб, коли «найлегший» варіант є водночас найкращим для індивідів, якщо тільки вони мають належну уважність та дисциплінованість. Він забезпечує патерналістське керування за допомогою лібертаріанських засобів, оформлюючи контекст вибору так, щоб індивіди були схильні робити правильні, а не хибні вибори.

Це, за словами Талера та Санстейна, є політика «підштовхування» до вибору, а не диктату. І хоч вони і уникають таких формулювань, це також є виправданням переваг ієрархії у організаціях, і, особливо, в урядах. «Архітектори вибору» Талера та Санстейна – це зверхники в ієрархії, які мають особливі повноваження на створення широких схем, що увиразнять вибір багатьох інших індивідів. Їх повноваження робити це випливають не з підзвітності перед тими, чий вибір буде увиразнено. Замість цього вони випливають з їхніх владних посад у компанії чи уряді, що дає цим особам змогу формувати схеми пенсійних внесків разом із компаніями, політику захисту довкілля разом із урядом тощо.

Рекомендації Талера та Санстейна розлютили лібертаріанців, які прийшли до висновку, що їхнє «підштовхування» - це просто майстерно націлений копняк, і що свобода індивіда буде обмежена цим «архітекторством вибору» майже так само, якби йшлося про прямий примус. Ми також без ентузіазму оцінюємо лібертаріанський патерналізм, хоч і з інших міркувань. Хоч ми не говоримо тут про примус, але в нас нема принципових застережень щодо цього, за умов, що він є пропорційним, легітимним та обмеженим дієвими засобами демократичного контролю. Натомість нас турбує те, що ієрархічна система, запропонована Талером та Санстейном, активно перешкоджає тому необмеженому обміну точками зору, який ми вважаємо необхідною умовою вирішення складних проблем.

Держави з чіткою, підконтрольною ієрархією можуть реалізовувати потужні та складні проекти, а бізнесова сфера використовує цю ієрархію дя координації дуже непростих ланцюжків попиту та пропозиції.

Попри це, є причини того, чому в бюрократичних систем зараз небагато захисників. Для того, щоб ієрархія працювала, вона має базуватися на асиметрії владних повноважень. Нижчі отримують накази від вищих, і цей ланцюжок підпорядкування приводить до гендиректора (в компанії) або до обраного чи необраного політичного діяча (в уряді). Це добре для просування наказів згори вниз по ланцюжку, але жахливо неефективно під час передавання корисної інформації «вгору», особливо тієї інформації, яку зверхники не очікують або не бажають. Як наголошували вчені, починаючи ще від Макса Вебера, бюрократична влада системно заохочує появу культури пристосуванства, щоб збільшити передбачливість та статичну ефективність.

Талер та Санстейн описують ієрархію, в якій накази виконуються, а стратегії запроваджуються, але ігнорують те, як у ній виглядатиме зворотний зв’язок. Вони уявляють архітекторів із ієрархічними повноваженнями, які оформлюють вибір маси населення - гірше поінформованого та не такого розумного. Вони розлого розмірковують над невдалими виборами звичайних людей. Однак вони напрочуд мало кажуть про те, як саме «архітектори», що опинилися на вершині ієрархічної системи, можуть визначати кращі рішення на користь цих звичайних людей, або як вони можуть створити систему, в якій ці рішення будуть схвалені.

Часом Талер і Санстейн пропонують «архітекторам вибору» покладатися на самоаналіз – запитувати себе, чого б вони хотіли на місці звичайних людей. Іншим разом вони пропонують експеримент. Книга відкривається аналогією, в якій директор компанії, що забезпечує харчування у сотнях шкіл, експериментує з різним набором страв, щоб виявити, які з них заохочують школярів вибирати найбільш корисні для здоров’я варіанти. Зрештою, вони часом пропонують «архітекторам вибору» використовувати засоби соціальних наук для пошуку оптимального варіанту.

Механізм збору інформації, який вони системно ігнорують, - це активний зворотний зв’язок від громадян. Хоч автори вважають, що інформація від «архітекторів вибору» дозволить скеровувати дії споживачів (наприклад, інформація про вміст їжі або онлайнова взаємодія, яка дасть змогу людям знайомитися з іншими точками зору), у них не знайшлося місця для зворотного зв’язку від індивідів, чиїм вибором було зманіпульовано, щоб скеровувати «архітекторів вибору», не кажучи вже про обмеження їхніх дій. Талер та Санстейн розглядають громадянь як пасивних споживачів, яких треба спрямовувати до бажаного для них результату, а не як активних учасників процесу демократичного прийняття рішень.

Це також означає, що пропозиція Талера та Санстейна не використовує переваг, які надає різноманітність підходів. «Архітектори вибору», що перебувають в ієрархічній системі, яка за природою своєю заохочує конформізм, мають значно обмеженіший набір варіантів розуміння проблем, ніж населення, чий вибір вони збираються структурувати. За термінологією Скотта Пйджа, ці діячі можуть бути дуже «здібними»: у їх розпорядженні є складні евристичні засоби, і кожен окремий «архітектор вибору» значно краще бачить велику частину «ландшафту» можливих виборів та їхніх наслідків, ніж пересічний член суспільства. Однак ці архітектори будуть схожі один на одного у своєму досвіді та освіті, і тому як група вони побачать значно обмеженіший набір можливостей, ніж група індивідів, вибраних із складу популяції випадковим способом. Останні будуть не такими мудрими, але їх евристичні підходи матимуть більше розмаїття.

Культурна однорідність серед ієрархічних еліт призводить до появи стратегічних провалів (відомих як проблема «найкращих і найрозумніших».) Пряме залучення ширшої підбірки дійових осіб із більш розмаїтими евристичними підходами дозволило б пом’якшити цю проблему.

Втім, саме через це, що «архітектори вибору» покладаються на ієрархічну владу під час створення своїх «архітектур», їм буде складно отримати зворотний відгук, навіть якщо вони цього захочуть. Нерівність у владних повноваженнях надзвичайноо погіршує справжній обмін думками. Ті, хто перебувають на нижчих щаблях ієрархічної організації, турбуються про те, щоб не суперечити своїм босам. Рядові члени суспільства відчувають дискомфорт, коли їх просять заперечити експертам чи урядовцям. Дослідження методів групового прийняття рішень наводять багато прикладів того, як усвідомлена нерівноправність повноважень змушує дієвих осіб, які мають менше влади, мовчати або просто погоджуватися із поглядами більш впливових дієвих осіб, - навіть якщо перші мають цінні знання.

Коротше кажучи, лібертаріанський патерналізм є дефектним не тому, що він обмежує вибір людей, а тому, що він робить пафосні припущення щодо здатності «архітекторів вибору» визначити, якими повинні бути найправильніші варіанти, і при цьому блокує канали визначення, як могло б бути краще. «Архітектори вибору», найімовірніше, оперували б у спільному вузькому діапазоні хитромудрих евристик і мали б проблеми з отриманням зворотного зв’язку від інших людей з більш широким набором евристик – внаслідок своєї ієрархічної зверхності та нерівноправності владних повноважень, що з цього випливає.

Лібертаріанський патерналізм може мати вартість в ситуаціях індивідуального вибору, коли люди чогось «хочуть» (наприклад, більше економити чи більше займатися фізкультурою), але мають труднощі з реалізацією цих бажань, або коли інші особи дезінформують цих людей чи структурують їх вибір у неправильний спосіб, де нема «гарного» варіанту вибору.

Демократія як метод вирішення складних проблем

Чи демократія краще знаходить розв’язки складних проблем? Багато хто – навіть серед людей з лівими поглядами – сумнівається, що це так. Вони вказують на проблеми з пошуком спільного підгрунтя та сліпу підтримку тієї чи іншої позиції, і безнадійність у пошуку відповідей на важкі питання. Панівній традиції американського лібералізму властива відраза до цих менш «благородних» аспектів демократії. Прогресивісти, що існували на початку 20 століття, та їхні сучасні спадкоємці не схвалюють політичну упередженість та суперництво, натомість надаючи перевагу технократії, стриманості та розважливості.

Ми вважаємо, що вони не мають рації, і демократія пропонує кращий спосіб вирішення складних проблем. Оскільки, як ми це пояснили, асиметрія влади пригнічує ефективне вирішення проблем, демократія має велику перевагу водночас над і над ринковою, і на д технократичною ієрархіями. Фундаментальний принцип демократії – це рівність владних повноважень у політичному прийнятті рішень. Реальні демократії керуються цим принципом не більше, ніж реальні ринкові системи забезпечують ідеальну конкуренцію чи реальні ієрархії забезпечують справедливу інтерпретацію правил.

Але схильність до демократичних покращень означає водночас схильність до того, щоб владні стосунки були більш рівноправними, так само як схильність до ринкових систем означає покращення конкуренції, а схильність до ієрархії (в її позитивних аспектах) означає схильність до більшої безкорисливості.

. З цього випливає, що справжня схильність до демократії означає схильність до політичного радікалізму. Ми приймаємо цей факт.

Демократія, таким чином, має на меті рівність прав на владу; вона також добре пристосована для демонстрування різних точок зору один одному в такий спосіб, що приводить до визначення кращих рішень. Це тому, що демократія включає в себе дебати. У конкурентних виборах та в більш глибоких дискусіях учасники демократичного процесу полемізують над тим, чиї пропозиції є кращими чи гіршими, і демонструють їх оцінки один одному.

На перший погляд, цей обмін оцінками виглядає потворно: він упереджений, злостивий та дріб’язковий; схоже, що люди взагалі не міняють свої погляди. Через це дехто з лівих заявляє, що нам потрібно замінити традиційні демократичні форми такими, що включають принципову розважливість, де люди намагатимуться бути відкритими до опонентів та стати вище за власні інтереси. Ці прагнення є безнадійно утопічними. Така неупередженість буде швидкоплинною, бо зіткнення інтересів та поглядів є невід’ємною частиною демократичної політики.

Ми вважаємо, що політика є відповіддю на проблему розбіжності поглядів. Діячі із неподібними – насправді суперечливими – інтересами та поглядами виявляють, що їхні долі є пов’язаними, і що вони мусять знайти найкращий вихід із цієї ситуації. Окрім цього, політика є також способом взяття під контроль розбіжностей – так, щоб отримати з цього корисні знання. Не те щоб демократія потребувала відстороненості. Навпаки, полеміка поміж «егоїстичними» позиціями може мати епістеміологічні вигоди. Процес демократичного прийняття рішення краще користується розпорошеними знаннями, що наявні в сусільства, ніж конкуруючі процеси – такі як ринкова координація чи юридичне прийняття рішень.

Ми погоджуємося, що на відміну від Хайєківського ринкового методу чи методу ієрархій Талера та Санстейна, демократія краще забезпечує комунікацію між індивідами з вкрай відмінними світоглядами. Це аргумент на користь когнітивної демократії, демократичних процедур, які використовують найбільші вигоди від когнітивної різноманітності населення.

Використання переваг різноманітності означає, що дійові особи із дуже широким діапазоном поглядів мають змогу виразити ці погляди та вплинути на колективний вибір. Суспільства з нерівноправністю робитимуть вибір із значно меншого діапазону точок зору – того, що належить людям при владі.

Однак для того, щоб показати корисність демократії, треба не лише мати можливість викласти на стіл різні точки зору, але й довести що ті специфічні способи, за допомогою яких вони співставляються одна з одним, мають позитивні наслідки для вирішення проблем.

Існує робота, яка розглядає цю проблему на мікрорівні. Х’юго Мерсьє та Ден Спербер просувають суто «аргументативний» аспект полемізування, в якому сенс полеміки не в тому щоб отримати правильні відповіді, але щоб оцінити слабкість аргументації інших і знайти правильні аргументи на користь власної позиції. Це пояснює водночас і те, чому так часто трапляється упередженість у полеміці, і чому якість аргументів є значно кращою, коли дійові особи беруть участь у справжніх дебатах. У типових випадках групи краще вирішують проблеми, ніж найздібніші індивіди у їх складі. Справді, коли існує розбіжність поглядів, то упередженість аргументів може мати позитивні наслідки, оскільки вона змушує людей оцінювати та покращувати їхні агрументи у конкурентній ситуації.

Окреме дослідження з експериментальної соціальної психології (Немес, 2004, Немес та Ормістон, 2007, Немес, 2012) вказує на те, що групи, які працюють над вирішенням проблеми, продукують більше рішень, які оцінюються сторонніми як кращі та більш інноваційні, коли в їх складі є постійна група опозиційної меншості, і коли ці групи заохочують до використання, а не до уникнення взаємної критики.

Маємо доказ на мікрорівні, що політична дискусія покращує вирішення проблем, навіть якщо ми скептично ставимося до здатності людей абстрагуватися від їхніх приватних обставин та інтересів. Для того, щоб полеміка допомагала вирішувати проблему, не потрібна ні схильність до неупередженості, ні навіть звичайний раціональний підхід.

Це має прямі наслідки для демократії, яка змушує дійових осіб із дуже різними поглядами обмінюватися своїми позиціями. Навіть найбільш однорідні суспільства містять у собі величезні розбіжності поглядів та інтересів (ці дві категорії зазвичай поєднані). За демократії жоден набір інтересів чи оцінок не може набрати перевагу сам по собі. Часом політичні діячі мусять будувати коаліції з іншими діячами, які мають інші погляди, а цей процес вимагає зікнення цих поглядів. Іноді, коли постають нові проблеми, виникає потреба у переконанні навіть старих союзників у тому, як будуть заново інтерпретовані їхні спільні перспективи.

Більше того, багато з тих рис демократії, які ліберали-скептики не схвалюють, насправді забезпечують чималі переваги. Дослідження Лазера та Фрідмана (2007) показало, що особи, залучені до вирішення проблем і поєднані в лінійну мережу (у якій є небагато зв’язків) знаходять кращі рішення в більш тривалій перспективі, ніж особи, об’єднані в повністю пов’язані мережі (у яких всі вузли зв’язані один з одним). У повністю пов’язаних мережах учасники швидко копіюють рішення, яке відразу виглядає як найкраще, тоді як у лінійних мережах різні групи досліджують простір різних рішень протягом довшого часу, що дозволяє їм із більшою імовірністю встановити кращий варіант, який не був очевидним відразу. Тобто, на макрорівні мережева структура виконує той самий тип роботи – вона зберігає різноманітність поглядів та заохочує учасників вивчати варіанти рішень, які можуть не давати негайної вигоди.

Ця стаття пропонує когнітивне підтвердження того, чому на макрорівні демократичне життя організується навколо політичних партій. Партійні політики схильні організовувати дебати у формі кластерів людей (які є принциповими прихильниками тієї чи іншої партії), які погоджуються в широкому контексті, як саме слід вирішувати проблеми, однак рішуче незгодні щодо специфіки. Зв’язки піж цими кластерами значно нечисленніші, ніж зв’язки у їх межах, і зазвичай між ними існує конкуренція. Згідно з когнітивним підходом можна вважати, що кожен із цих різноманітних кластерів задіяний у дослідженні простору імовірностей щодо того чи іншого рішення, і має обмежене знання про інші пошуки, які ведуться іншими кластерами. Часом він позичає у них ідеї, щоб покращити власну конкурентоспроможність, але загалом необхідний рівень різноманітності зберігається.

Це підкреслює, в який спосіб партійна організація та партійна конкуренція отримує вигоди, які важко чи неможливо досягти у менш розподіленому на кластери та більш однорідному громадянському устрої. Зокрема, це показує, чому тенденційні підходи краще сприяють вирішенню складних проблем, ніж неупереджені. Перші краще зберігають та використовують фактор розмаїтості.

З цього випливає висновок, що демократія краще спроможна вирішувати складні проблеми, ніж ринкова система та ієрархічна система влади. На це є дві причини. По-перше, демократія уособлює відданість політичному рівноправ’ю, а інші дві макросистеми – ні. Зрозуміло, що реально існуючі демократії неідеально забезпечують політичну рівність. Однак якщо ми маємо рацію, чим краще демократія забезпечує політичне рівноправ’я, тим краще вона вирішуватиме складні проблеми.

По-друге, демократична полеміка, яку люди використовують або для об’єднання із союзниками, або для нападу на носіїв протилежної точки зору, краще пристосована для представлення різних точок зору один одному, і в такий спосіб використовує переваги різноманітності краще, ніж ринкова чи ієрархічна системи. Наголосимо, ми не робимо пафосних заяв про здатність людей до зважених міркувань, вільних від впливу фракційних та індивідуальних інтересів. Натомість, навіть за реалістичних обставин полеміки між людьми, демократична полеміка матиме когнітивні переваги і справді зможе трансформувати приватні слабкості у суспільні чесноти. Демократичні структури – такі, як політичні партії, - часто стають об’єктом критики – а натомість виявляється, що їм властиві суттєві когнітивні переваги.

Демократичний експерименталізм та Інтернет

Ми кілька разів наголосили на тому, що в нас нема причин вважати, що реально існуючі демократичні структури настільки гарні, якими вони могли б бути, чи хоча б близькі до цього. Процес створення інституцій є сам по собі надзвичайно складною проблемою, де навіть найздібніші люди, що приймають рішення, мають невеликі шанси передбачити наслідки власних дій. Навіть коли ця інституція якийсь час працюватиме як належить, масив інших інституцій, соціальних та фізичних умов, у якому вона має функціонувати, постійно змінюється.

З низки причин поява Інтернету призвела до того, що саме цей час є найвигіднішим для експериментів із демократичними структурами. Засоби комунікації та обробки інформації неминуче змінюють способи, які застосовуються під час колективного прийняття рішень. (Бюрократія не могла виникнути в Кам’яній ері, а представницька демократія – в світі, де не існувало дешевого друку). Ми не знаємо всього потенціалу комунікацій, організованих через Інтернет, щодо збирання розрізнених знань, генерування нових знань, вирішення складних проблем чи колективного прийняття рішень, але ми напевне про це дізнаємося.

Фактично, ми вже починаємо дізнаватися. Люди будують системи, що мають на меті виконання всіх цих завдань, у ширших чи вужчих областях, керуючись власними причинами. Вікіпедія – славнозвісний приклад того, як велика кількість більш чи менш анонімних людей може зібрати розрізнену інформацію у величезному діапазоні тем, і зробити це водночас дешево та якісно. Сайти з обміну новинами, такі як Digg, Reddit тощо, дозволяють зосередити колективну увагу та відфільтровувати великі об’єми інформації. Сайти на кшталт StackExchange стали життєво важливою частиною програмістського досвіду, бо вони заохочують поширення знань про програмування, і та ж система розповсюджується на інші технічні напрямки.

Знання, зібрані за допомогою цих систем, не є «мовчазними», навпаки, вони «промовисті» - але ці знання були розпророшені, а зараз вони зібрані й придатні для спільного користування.

На більш скромному рівні існує розлогий феномен т.зв. списків розсилки, дискусійних форумів тощо, де люди зі схожими зацікавленнями обговорюють їх – вони існують фактично для всіх існуючих тем і для всіх людей, які мають достатньо ресурсів, щоб вийти в інтернет. Вони являють собою, переважно незумисно, експерименти у випрацюванні колективного погодження, чи принаймні спільної та структурованої незгоди щодо цих тем.

Всі ці системи мають давати раду хитрим проблемам координування комп’ютерної архітектури, соціальної організації та когнітивних функцій. Вони потребують засобів доступу до проголошених тверджень чи знахідок, засобів дотримання продуктивної дискусії і т.д. і т.п. Це явище відкриває гігантський простір, з приводу якого наразі є ще дуже мало розуміння – але він майже напевне являє собою «ландшафт пошуків», з величезною кількістю «локальних вершин» і не дуже очевидним шляхом до встановлення справжніх «глобальних піків». (Можливо навіть, що цей «ландшафт» та його піки можуть змінюватися в залежності від теми дискусії). Одна з видатних ознак сучасного моменту у когнітивній демократії полягає в тому, що експериментувати з нею за допомогою таких онлайн-механізмів дуже просто і дуже дешево.

Є онлайнові прояви, які зазнали невдачі, але й це також є інформативним. Вони лежать у діапазоні від сайтів із поганим дизайном, які ніколи не приваблюють (а насправді відштовхують) користувачів, або навпаки, створюють значні цінності для онлайн-груп, які самі по собі дуже успішні, але з когнітивної точки зору є провалом – наприклад, сільноти, присвячені теоріям змови. Це не просто випадкові, ізольовані ексцентрики – це високоструктуровані групи, задіяні в процесах обміну та розвитку ідей – просто так сталося, що це дуже погані ідеї.

Інший важливий аспект, вартий вивчнення, полягає в тому, що всі ці експерименти залишають за собою дуже детальні записи. Люди, які користуються сайтами чи системами, залишають детальні, придатні для машинної обробки сліди своєї взаємодії один із одним, навіть такі, які кажуть нам, про що вони думали. Це безпрецедентний потік деталізованої інформації про експерименти із колективним пізнанням. І ми не тільки можемо відстежувати успіхи та невдачі, але й перевіряти механізми, що стояли за цими результатами.

Це вказує, як ми гадаємо, на дуже чіткий конструктивний порядок дій.

Ми хочемо розглядати ці ресурси як такі собі спонтанні експерименти, і порівнювати їхні успіхи та невдачі (включно з частковими успіхами чи нвдачами) для того, щоб зрозуміти, як працюватимуть інституційні механізми, що використовуватимуть когнітивну різноманітність великої кількості людей, які добре не знають один одного (або й взагалі не знають), і зустрічаються за умов рівності, а не ієрахічних стосунків.

Якщо нам це вдасться, отримані знання дадуть нам основу для експериментів із редизайну демократичної системи як такої.

Демократія, як ми вважаємо, має неперевершену здатність з поміж інших макроструктур до реальних експериментів та до використання когнітивної різноманітності задля вирішення складних проблем. Для того, щоб використати цей потенціал якнайкращим чином, демократичні структури мають бути оформлені так, щоб соціальна взаємодія та пізнавальні функції посилювали одна одну. Та навіть найрозумніше організований лад не допоможе, якщо ресурси – матеріальні, соціальні, культурні – не є в загальному користуванні. Мова не про (або не тільки про) забезпечення добра чи рівноправності: когнітивна різноманітність само по собі є джерелом влади, і ми не можемо собі дозволити її змарнувати.

влада філософія політика

Знак гривні
Знак гривні