Д

Демократія як колективний розум. ЧАСТИНА ПЕРША

Серед усіх існуючих систем влади демократична система не виглядає найбільш привабливо. Так, за демократії дуже часто до вершин влади потрапляють нахабні демагоги - що майже неможливо у системах, що базуються на ринково-економічних чинниках (наприклад, корпорації). Право керувати іншими часто отримують не найздібніші та найрозумніші - натомість у системах з ієрархічною "вертикаллю влади" це трапляється значно рідше. Учасники демократичного процесу впевнені, що тільки вони мають рацію, і не схильні прислухатися до опонентів. Але саме через ці свої якості демократична система найкраще придатна для знаходження рішень складних проблем.

Автори: Генрі Фаррелл (університет Джорджа Вашингтона), Косма Рохілла Шалізі (інститут Карнегі Меллон\Санта Фе)

Стаття двох досить відомих в США дослідників (математика і соціолога) в травні цього року розпочала одну із самих цікавих дискусій за останній час на тему складних систем, групової поведінки людей, демократії, та Інтернету. Не виключено, що незабаром із цієї роботи виникнуть конкретні пропозиції з приводу реформування демократичних інститутів у тому вигляді, якими ми їх знаємо - редакція.

У цій статті ми опишемо когнітивний підхід до демократії. Зокрема, ми стверджуємо, що демократія має унікальні переваги як спосіб колективного розв’язання проблем, і що вона дозволяє людям із вкрай відмінними поглядами приходити до спільної думки, щоб вирішувати проблеми. Демократія робить це краще, ніж ринки чи владні ієрархії, тому що вона зводить ці відмінні погляди у прямий контакт один з одним, дозволяючи появу таких форм їх вивчення, які навряд чи можна отримати як через механізм ціни, властивий ринкам, чи через ієрархічні стосунки, властиві бюрократії. Більше того, демократія може, шляхом експериментів, здобувати вигоди від нових форм колективного отримання знань, наданих новими ЗМІ.

Навіщо потрібні суспільні інституції?

Для чого потрібні широкі макроінституції, такі як політика, ринкова економіка чи ієрархії? Різноманітні теоретики давали вкрай різноманітні відповіді на це запитання. Панівна традиція в політичній теорії схильна оцінювати їх у термінах справедливості. Інші, можливо, більш цинічні, зосередилися на їх потенціальному внескові в забезпечення стабільності – коли інституції створюють прийнятний рівень суспільного порядку, що зменшує рівень насильства та гарантує певну передбаченість.

У цій статті ми аналізуємо ці інституції за іншим критерієм. І почнемо з прагматичного запитання - чи є ці інституції корисними у вирішенні складних суспільних проблем.

Дєякі з проблем, що постаєть перед політикою, є простими (не в сенсі того, що рішення є легкими, а в сенсі того, що їх просто аналізувати). Втім, найбільш болючі проблеми зазвичай не мають очевидного вирішення. Як нам змінити закони та соціальні норми, щоб пом’якшити наслідки глобального потепління? Як нам регулювати фінансові ринки, щоб знизити ризик появи нових криз і зменшити шкоду від тих криз, що вже сталися. Як найкраще заохочувати розвиток прав людини у міжнародному масштабі?

Ці проблеми є нагальними – але при цьому їх важко систематично аналізувати, не кажучи вже про їх вирішення. Вони всі мають дві спільні риси. По-перше, всі ці проблеми є суспільними. Тобто, йдеться про взаємодію великих груп людей, з різними інтересами, бажаннями, потребами та поглядами на майбутнє. По-друге, як результат, ці проблеми є складними, де складність є науковим терміном. Тобто, вони являють собою «різноманітні сутності, що взаємодіють у мережевій чи контактній структурі». Вони є результатом поведінки, яку важко передбачити, тож наслідки зміни цієї поведінки вкрай складно окреслити заздалегідь. Пошук рішення є складним, і навіть якщо воно знайдене, важко встановити, чи є це рішення гарним у порівнянні з іншими можливими рішеннями, не кажучи вже про те, чи є воно найкращим.

Ми стверджуємо, що макроінституції, які спроможні вирішувати подібні проблеми найкращим чином, мають дві риси. Перша – вони повинні забезпечувати високий рівень прямих комунікацій між індивідуумами, що мають різні точки зору. Такий вид інтелектуальної різноманітності критично важливий для пошуку правильних рішень складних проблем. Друга – вони повинні забезпечувати відносну рівність між особами, залученими до процесу прийняття рішень, зокрема, не дозволяти соціально чи політично впливовим групам блокувати суспільно корисні зміни, що завдають шкоди їхнім приватним інтересам.

Ця наша точка зору заснована на двох наборах доказів: один походить із праць про колективне вирішення проблем, другий - із теорій політичної влади. Обидва можна пояснити такою аналогією: імовірне рішення складної проблеми – це як місцевість, де ми шукаємо найвищу точку ландшафту. У складних проблем є багато «височин». Вони являють собою «складний ландшафт» - певний рівень організації в них є, але не настільки структурований, щоб найкраще рішення можна було знайти за допомогою простих алгоритмів. Нема гарантій, що якась окрема «височина» є оптимальною в глобальному сенсі – тобто, є найкращим рішенням на всьому «ландшафті», а не просто локально оптимальною (найкращою у меншій субзоні «ландшафту»).

Вирішення складної проблеми потребує пошуку по всьому ландшафту найкращих видимих рішень. Індивідуальні учасники процесу мають обмежені когнітивні здібності, а також (зазвичай) обмежене знання ландшафту. Обидва ці фактори зазвичай приводять до того, що учасники зупиняються на локально оптимальному рішенні, а це може бути гіршим навіть за інші локальні «височини», не кажучи вже про глобальний оптимум. Говорячи менш абстрактно, люди можуть зупинятися на поганих рішеннях, бо вони не знають про існування кращих, або не можуть досягти цих рішень (або через проблеми в координації, або через здатність впливових учасників процесу заблокувати зміни).

Лю Хонг та Скотт Пейдж за допомогою математичних моделей довели, що різноманітність точок зору дає групам змогу знаходити кращі рішення (вищі «піки» на ландшафті). За інтуїцією, різноманітні індивіди, поставши перед проблемою, «бачать» різні ландшафти – вони організують послідовність можливих рішень різними способами. Деякі з них придатні для визначення гарних піків, деякі – ні. Дуже розумні індивіди (ті, що мають більше ментальних засобів) отримають краще організовані «ландшафти», ніж менш розумні індивіди, і тому менше ризикують втрапити в пастку не найкращого «локального оптимуму».

Однак на груповому рівні багато важить різноманітність точок зору. Пейдж та Хонг встановили, що «різноманітність перемагає здібності». Групи з високим рівнем різноманітності внутрішніх позицій спроможні краще знаходити оптимальні рішення, ніж групи більш розумних індивідуумів, що мають більш однорідні погляди. Складаючи докупи ці різноманітні погляди, другі мають змогу окреслити більший ландшафт та ідентифікувати такі можливі рішення, які будуть непомітними для груп індивідів з більш схожими поглядами.

Пейдж та Хонг не моделювали суспільні процеси, за допомогою яких індивіди можуть «скласти» свої різноманітні точки зору в спільну структуру. Однак, їхні докази підказують, що ці відмінні точки зору учасників процесу повинні бути прямо продемонстровані один одному, щоб визначити переваги та недоліки різних позицій, способи, у яких ці позиції можна поєднати для досягнення більших переваг тощо. Як ми пояснимо згодом, на користь іде й певний «супротив», який не дає індивідам з різними точками зору занадто швидко «приходити до спільного знаменника».

Другий момент, пов’язаний із колективним вирішенням проблем, є більш очевидним. Навіть коли групи спроможні визначити якісні рішення (відносно вищі піки на «ландшафті рішень»), вони можуть не мати змоги реалізувати ці рішення. Зокрема, дійові особи, які отримують вигоду від існуючого стану справ (або ті, яким не вигідні рішення, що йдуть на користь усім) можуть застосовувати політичну та громадську владу, щоб заблокувати рух у напрямку цих «піків», а замість цього змусити рухатися до рішень із меншими суспільними та індивідуальними перевагами.

Зазвичай дослідники теми вирішення проблем не беруть до уваги відмінності в інтересах дійових осіб, чи їх здатності захищати ці інтереси. Хоч різні індивіди від початку усвідомлюють різні аспекти «ландшафту», дослідники вважають, що як тільки вони мають змогу комунікувати між собою, то дійдуть згоди, як оцінювати можливі рішення за шкалою від найгіршого до найкращого.

Однак учасники процесу можуть мати різні інтереси, так само як і різне розуміння світу (і ці два аспекти зазвичай пов’язані між собою). Вони можуть навіть існувати в настільки відмінних «ландшафтах», у термінах особистих переваг, що «вершина» одного з них може бути «низиною» для іншого, і навпаки.

Більше того, дійові особи можуть відрізнятися за здібністю забезпечувати захист своїх інтересів: ті, хто мають владу, мають змогу примусити слаблих прийняти рішення, які служать на користь перших, але менш соціально вигідні для решти.

Звідси випливає, що рівність у владних повноваженнях має важливі наслідки. Індивіди, що мають відносно однакові права на владу, при інших рівних умовах більш вірогідно дійдуть згоди на тих варіантах, що забезпечують широкі суспільні вигоди , і менш вірогідно зупиняться на рішеннях, що використовують більшість на користь менших груп індивідів.

Більше того, рівні права на владу не тільки полегшують досягнення згоди щодо «гарних» рішень, коли ці рішення визначені, але й стимулюють процес пошуку цих рішень. Участь у пошуку та прийнятті рішень потребує ресурсів (як мінімум, часу), і якщо ці ресурси зосереджені в малої групи дійових осіб, що має спільні інтереси та погляди, знайдені цією групою рішення будуть менш чисельними та гіршими, ніж якби в пошуку брала участь більша кількість людей.

Маючи це на увазі, ми поставили питання, які макроінституції спроможні краще (чи гірше) вирішувати складні проблеми, що стосуються сучасних суспільних та економічних ситуацій. Інституції, у яких це виходить краще, мають: 1) зводити докупи людей з різними поглядами; 2) рівноправно розподіляти владні повноваження щодо прийняття рішень.

Ми не будемо вести мову про особливості діяльності цих макроінституцій, натмість зосередимося на ширшій логіці. Більше того, ми не братимемо до уваги те, яким чином наш концепт взаємодіє з іншими концептами – такими, як соціальна стабільність, справедливість тощо. Але при цьому ми вважаємо за потрібне роз’яснити, яким чином різні інституції можуть або не можуть вирішувати складні проблеми.

В останні десятиліття , наприклад, багато вчених присвятили час та енергію пропагуванню ринкової економіки в якості способу вирішення суспільних проблем, які занадто складні для розв’язання за допомогою вертикалі влади. Як ми покажемо нижче, ринки, через властиву їм нерівноправність та схильність до сильнішої гомогенізації стосунків між людьми, навряд чи володіють тими позитивними якостями, які їм приписують, хоч і можуть надавати певні переваги у специфічних обставинах.

Так само й ієрархія страждає від драматичних недоліків у інформаційній взаємодії. Це схиляє нас до переосмислення ролі демократії, не в якості забезпечення справедливості чи стабільності, а як інструмента вирішення складних проблем, що постають перед сучасними соціумами.

Ринок та ієрархія як засіб вирішення складних проблем

Багато учених та інтелектуалів вважають, що ринки чи ієрархії надають кращі способи вирішення складних проблем, ніж демократія. Прихильники ринково-економічних засобів зазвичай базуються на фундаментальній праці Ф. фон Хайєка, доводячи, що засновані на ринкових механізмах форми організації дозволяють краще виокремлювати інформацію та знаходити їй найкраще використання, ніж колективні організації.

Прихильники ієрархічних систем не мають такої єдиної теоретичної бази. Втім, Річард Талер та Кас Санстейн нещодавно створили грунтовну працю про переваги ієрархії. Вони розглядають комбінацію «вертикальних» механізмів та інституцій, спрямованих на керівництво процесом виборів, а не на обмеження цих процесів – вони називають це «лібертаріанським патерналізомом» - як спосіб вирішення складних суспільних проблем.

Аргументи Хайєка – не єдині на користь ринків, а Талера та Санстейна – на користь ієрархії. Втім, вони належать до найкращих із подібних аргументів і таким чином надають гарну відправну точку для перевірки переваг ринкової, ієрархічної та демократичної систем у вирішенні складних проблем.

На думку Хайєка, інформаційні переваги, створені ринковою системою, є фундаментальними. Його аргументи такі. Більшість людських знань має практичний характер і не може бути повною мірою описана («мовчазне знання»). При цьому ці знання критично важливі для економічного життя. І якщо ми хочемо правильно розмістити наші ресурси, ми маємо в якийсь спосіб зібрати це розпорошене, фрагментарне, неформальне знання і отримати з нього користь.

Хайєк вважає, що жодна окрема людина не може знати всього, що потрібно для правильного розміщення ресурсів, тому повинен існувати соціальний механізм для такої обробки інформації. Він визначає три можливі механізми: централізоване планування, планування монополізованих галузей та децентралізоване планування індивідуумів. Він стверджує, що перший і другий механізми виходять з ладу, коли мова заходить про величезну кількість «мовчазного знання», яке неможливо «звести» до будь-якої централізованої владної установи.

Централізоване чи напівцентралізоване планування є особливо неефективним, коли має справу із постійним потоком великих та незначних змін, завдяки яким економіка досягає стану рівноваги. Щоб дати раду цим змінам, потрібні люди, що приймають рішення негайно – але при цьому треба також мати спосіб передачі інформацію про зміни у більшій економічній системі до чи від цих людей.

Заслуга системи цін, за Хайєком, полягає в здатності «стискати» розсіяне, навіть неявно виражене знання про специфічні зміни, спричинені специфічними обставинами, в єдиному індексі, який дає індивідам орієнтир, як їм реагувати на зміни в інших ситуаціях.

Мені не потрібно знати подробиці приватного життя продавця, в якого я купую помідори, щоб вирішити, купувати продукцію в нього чи ні. Цьому фермеру потрібно знати лише ціну добрив, а не технологію їхнього виробництва, або чи придатні ці добрива не лише для помідорів (мені ж не треба знати і про ціну добрив).

Інформація, яка нам потрібна для прийняття рішень про купівлю помідорів чи добрив, передається нам через ціну. Ціна може рухатися вгору чи вниз, залежачи від об’єднаних дій багатьох покупців чи постачальників, кожен з яких керується своїми власними «мовчазними знаннями».

Ця ідея є водночас фундаментальною та красивою, однак їй властиві жорсткі межі. Вона виходить з того, що ринки найкраще надають певний тип інформації про певний тип відповідних їй фактів – а саме, про відносну нестачу тих чи інших товарів. Але як стверджує Стігліц, ринкові сигнали про відносну нестачу тих чи інших товарів завжди є спотвореними, тому що ціни включають в себе інформацію про багато інших ринково значущих факторів.

Ще важливіше, хоч інформація про порівняну нестачу дійсно допомагає ринкам вийти на певну збалансованість, вона не допомагає у вирішенні більш складних соціальних проблем, які можуть залежати не від розподілу існуючих товарних запасів правильним шляхом, базуючись на розпорошеному «місцевому знанні» людей, але й від винаходу нових товарів чи нових форм розподілу.

І взагалі, добре відома відраза Хайєка до проектів із колективною спрямованістю систематично приводить його до недооцінювання методів, у яких зібрані в єдину сукупність знання можуть допомогти у вирішенні не індивідуальних, а колективних проблем.

У цьому-то й прикрість. Наскільки ринкові механізми забезпечують потрібну взаємодію завдяки механізму цін, настільки вони виключають інші форми інформаційного обміну, які є більш плідними інтелектуально. Зокрема, покладання Хаєка на «невимовні мовчазні знання» означають, що він не залишає місця раціональному дискурсу чи продуктивному обміну думками.

У світі ринків за Хайєком люди спілкуються тільки за посередництвом цін. Перевага цін, за ним, полягає в тому, що вони повідомляють індивідів про те, чого хочуть (або не хочуть) інші, не вимагаючи інших знань про плани чи розуміння інших людей. Але є багато корисних форм знань, які не можуть передаватися в цей спосіб.

Індивіди можуть отримати певні розуміння цих знань як побічний продукт ринкових стосунків. У визначенні Джона Стюарта Мілла: «Економічні переваги комерції поступаються за значенням інтелектуальним та моральним впливам. Навряд чи можливо переоцінити цю роль у встановленні контактів між людьми, не подібними один до одного, та із способами мислення чи вчинків, які їм не знайомі. Комерція зараз виконує функцію, яку колись виконувала війна, - це першочергове джерело подібних контактів».

Втім, подібні контакти є переважно випадковими – люди, залучені до ринкових стосунків, мають на меті купівлю чи продаж, а не здобуття знань. Коли ринкові стосунки стають більш розвиненими, вони створюють навіть менше контактів між людьми з різними способами життя. Із постанням глобалізації, створенням Інтернету, де люди, знайомі між собою лише за своїми мережевими екаунтами, купують та продають один одному товари, заміною місцевих уявлень глобальними стандартами – ефективність неймовірно зростає, а інформація про попит та пропозицію циркулює більш швидко.

Однак все це підриває описані Міллом переваги комерції: адже менш імовірно, що індивіди з різними поглядами на життя матимуть можливість безпосередньо проявляти ці погляди один перед іншим. Схоже, що ринки самі по собі нівелюватимуть розбіжності між індивідами та суспільствами, тобто, також зменшуватимуть різноманітність.

На додачу, наразі незрозуміло, чи ринки загалом зменшують нерівність у владних повноваженнях чи навпаки, посилюють її у сучасних демократіях. Майже напевне є істиною те, що поширення ринкової економіки допомогло підірвати певні історичні форми владної ієрархії, такі як феодалізм (Маркс). Та не ясно, чи вони продовжують робити це в сучасних демократіях.

З одного боку, участь у вільних ринках дозволяє окремим особам, що мають здібності (враховуючи, що є рівноправний доступ до ринків тощо) вийти з пригнобленого стану. Однак з іншого боку, ринкова економіка надає більше прав голосу та варіантів дій тим, у кого більше грошей.

Ринкові стосунки сприяють появі асиметрії багатства, яка, в свою чергу, прямо чи опосередковано переходить в асиметрію політичного впливу. Нічим не обмежена ринкова економіка асоціюється з нерівністю доходу, що в свою чергу вражає політику цілою низкою патологій. З цього випливає, що ринкові стосунки не здатні виконати ширшу задачу – обмін різними точками зору різних людей. Більше того, ринки стають генератором нерівноправних владних повноважень.

Продовження статті читайте тут

влада філософія політика

Знак гривні
Знак гривні