Шедеври чи мазня? Картини вартістю десятки мільйонів доларів виявилися підробками

Майже 17 років тому маловідомий арт-дилер з Лонг-Айленду (Нью-Йорк) на ім’я Глафіра Розалес зайшла до розкішного приміщенння галереї Knoedler & Company’s, маючи при собі картину, яку, за її словами, написав художник Марк Ротко (провідний представник напрямку т.зв. абстрактного експресіонізму – прим.).

Вона показала невелику дошку із зображеними на ній двома хмарками темного кольору на блідо-персиковому фоні Енн Фрідман, новому президентові Knoedler, найстарішої в Нью-Йорку художньої галереї.

«Відразу ж, з першого погляду ця робота мене зацікавила», - потім згадувала пані Фрідман. Вона була настільки захоплена, що зрештою придбала роботу для себе.

Протягом наступних десяти років пані Розалес часто відвідувала особняк галереї Knoedler з його розкішно декорованою стелею, маючи при собі роботи відомих художників-модерністів: Джексона Поллока, Віллема де Кунінга та Роберта Мазервелла.

Всі вони вперше з’явилися на ринку. Всі, за її словами, належали колекціонеру, котрого пані Розалес відмовилася називати.

Картини були з ентузіазмом сприйняті і галереєю Knoedler, і Енн Фрідмен: були перепродані як мінімум двадцять робіт, одна з яких пішла за 17 мільйонів доларів.

Сьогодні кілька експертів називають ці роботи фальсифікацією. Одна офіційно отримала штамп «підробка» за рішенням суду, щодо інших веде розслідування ФБР. Галерея Knoedler, після 165 років діяльності в цьому бізнесі, зчинила свої двері і судиться з клієнтом, який придбав одну з картин Розалес (галерея заявляє, що закриття було бізнесовим рішенням, не пов’язаним із цим позовом). Пані Фрідман, яка досі заявляє, що картини справжні, також фігурує в цьому позові.

Протягом останніх років було небагато подій, які так би сколихнули арт-ринок, як ця загадкова історія про те, як нікому не відома арт-дилер змогла відкрити приголомшливу кількість нікому не відомих скарбів живопису, створених титанами абстрактного експресіонізму. Кожне з можливих пояснень несе на собі тягар неправдоподібності.

Якщо картини справжні, то чому фарба на деяких із них містить пігменти, яких ще не винайшли на час їх створення?

Якщо вони підроблені, то хто ці надприродно талановиті фальсифікатори, які змогли ввести в оману експертів?

І якщо картини справжні, але вкрадені, чому їхні власники не заявили про це після того, як ця історія стала публічною?

На жаль, єдина людина, яка могла б розкрити цю загадку, пані Розалес, відмовляється говорити, принаймні, публічно. Втім, кілька деталей «просочилися» із судових документів та інтерв’ю з іншими учасниками цієї справи. І їх достатньо, щоб змалювати те, що відбулося.

55-річна пані Розалес, харизматична та освічена жінка мексиканського походження, та її чоловік, Хозе Карлос Бергантінос Діас, родом з Іспанії, свого часу керували невеликою галереєю King Fine Arts, розташованою на Манхеттені на 19 Вест Стрит. Пара, у якої були рахунки на провідних аукціонах Сотбіс та Крістіс, заявила в судових свідченнях, що мала у власності або продавала картини, написані відомими художниками, включно з Енді Ворхолом, якого містер Бергантінос описав як свого друга.

Виходячи з цих даних, виглядає дивним, що пані Розалес зв’язалася із посередниками на кшталт галереї Knoedler, чиї комісійні «відкусували шматок» у її власних комісійних. Частково відповідь на це може полягати у тій дистанції між статусами, які займали у світі мистецтва Розалес та Фрідман.

Висока, дуже худа і дуже впевнена в собі, пані Фрідман керувала однією з найбільш шанованих у США галерей. Вона зустрічалася на сніданках з колекціонерами вищого ешелону, покупцями, які не моргнувши оком викладали кілька мільйонів за полотно. Вона та її чоловік, бізнесмен в галузі нерухомості Роберт Фрідман, самі також були колекціонерами.

Двох жінок познайомила співробітниця галереї Джейм Ендрейд, яка перетнулася з пані Розалес на коктейль-парті. Як каже Енн Фрідман, спочатку Розалес сказала їй тільки те, що вона представляє інтереси свого друга, який має нерухомість у Мексико-сіті та Цюріху, і чиє ім’я вона зобов’язалася тримати в таємниці. Це нікого не здивувало, пояснила Фрідман, приватні колекціонери часто воліють залишатися анонімними. Втім, із часом з’явилося більше деталей про власника. Розалес повідомила їй, що вона успадкувала живопис від свого батька, який зібрав картини із допомогою Девіда Херберта, дилера з Нью-Йорка, який помер у 1995 році.

Херберт нібито планував створити на основі цих робіт нову галерею, яку фінансував би власник колекції. Але двоє засновників розбіглися, і зрештою витвори живопису опинилися в підвалі колекціонера, де зберігалися аж до його смерті.

Пані Розалес справді має портрет Херберта роботи Еллсворта Келлі, який нещодавно був частиною виставки в Бруклінському музеї. А ось чого в неї, схоже, нема, так це будь-яких записів, що засвідчують належність двох із гаком десятків картин в стилі модернізму, які вона представила на ринку.

Продаж робіт відомого художника без документів, що підтверджують походження, - це рідкісна ситуація. Маючи справу з картинами, на які не було документів і які, теоретично, як сказав один адвокат, могли бути намальновані «в гаражі пані Розалес», Енн Фрідман, за її словами, зосередилася на тому, що справді мало значення, - на якості робіт як таких.

А вони були надзвичайними, - повідомила пані Фрідман. Вона запросила кількох експертів перевірити її власні враження від полотен Ротко, Поллока, Барнетта Ньюмана, Кліффорда Стіллса та інших, - полотен, наданих дилеркою Розалес. Клод Чернуші, який є автором книги про Поллока, підтвердив справжність маленької картини «Без назви, 1950», підписаної «Дж. Поллок». Національна галерея мистецтв, де зібрано потужну колекцію робіт Ротко, виконаних на папері, повідомила, що дві картини Ротко були справжніми.

До 2000 року пані Фрідман сама придбала три запропоновані Розалес картини: Ротко з їх першої зустрічі, «Без назви 1959» за 200 тисяч доларів, Поллока за 300 тисяч та Мазервелла за 20 тисяч. «Якби Енн Фрідман мала якісь сумніви щодо цих робіт, вона та її чоловік не інвестували б у них сотні тисяч доларів», - заявив з цього пприводу її адвокат.

Тіні почали густішати в 2003 році, коли топ-менеджер інвестиційного банку Goldman Sachs захотів підтвердити справжність полотна (нібито) Поллока «Без назви, 1949», яке він придбав у галереї Knoedler. Він віддав кортину у Міжнародний фонд мистецьких досліджень, незалежну неприбуткову організацію, і після проведеного аналізу анонімна комісія відмовилася підтвердити справжність картини, поставивши під питання її стилістику та походження.

Покупець поставив вимогу повернути гроші. Пані Фрідман без жодної затримки віддала йому два мільйони доларів і придбала полотно, вкрите білими, чорними та червоними плямами, сама - у партнерстві з галереєю та приятелем, канадійським театральним імпресаріо Девідом Мірвешем. Пан Мірвіш, сам колишній арт-дилер, повідомив, що його не хвилюють анонімні оцінки (він та Knoedler також вклали кошти в дві інші роботи Поллока, які надала Розалес).

Натомість оцінки були отримані з інших джерел. Мірвіш у 2006 році привів до галереї художника Франка Стеллу, який був сучасником абстрактних експресіоністів. Оглянувши кілька полотен, що походили від Розалес, Стелла заявив: «Кожна з них занадто гарна, щоб бути справжньою, однак коли бачиш їх у спільному контексті, як групу, то розумієш, що вони справжні», - принаймні, так про цю розмову свідчила в суді Енн Фрідман.

Найбільш вражає те, що картини «від Розалес» отримали підтвердження на ринку. Пані Фрідман посвідчила, що вона загалом продала 15 чи 16 робіт через галерею Knoedler на загальну суму від 27 до 37 мільйонів доларів. Найдорожчою була картина «Без назви 1950», нібито авторства Поллока, яку через посередника придбав у 2007 році директор лондонського хедж-фонду на ім’я П’єр Лагранж. Галерея разом з паном Мірвішем за кілька років до того придбала полотно із зображеною на ньому плутаниною чорних, червоних та білих ліній на яскраво-срібному фоні за 2 мільйони доларів. Лагранж заплатив 17 мільйонцв.

Через кілька днів після оборудки з Лагранжем пані Фрідман запросила до галереї Knoedler кількох співробітників неприбуткової Фундації Дедала, яку створив Роберт Мазервелл з метою захисту художнього спадщини модерну. Вона хотіла, щоб вони побачили її найостаннішого Мазервелла.

Це була сьома картина, яку протягом восьми років арт-дилер Розалес продала або Фрідман, або іншому дилеру з Нью-Йорка, Джуліан Вейсман. Картина з великими чорними штрихами та плямами, розкиданими по полотну, схоже, належала до видатної серії Мазервелла, відомої як «Іспанські елегії». Співробітники фундації вже бачили кілька цих нових «елегій» і визнали їх справжніми.

Але через кілька тижнів після візиту до галереї Knoedler, під час зборів комітету фундації деякі з її членів почали ставити питання питання щодо автентичності підписів та стилю нещодавно виявлених «елегій». Президент фундації Джек Флем заявив, що невдовзі довідався про те, що інші роботи «від Розалес», які приписували Поллоку та Річарду Дібенкорну були сприйняті із скептицизмом.

Не всі у фундації вирішили, що слід здіймати тривогу. Джоан Банах, особистий асистент Мазервелла та ветеран-співробітник фундації, заявила, що Флем зробив некваліфіковані твердження щодо автентичності картин і тим самим порушив процедури з оцінки картин, які застосовує фундація. Вона згодом подала в суд на фундацію, заявивши, що її звільнили через критику на адресу пана Флема (фундація це заперечує).

«Радше так, аніж ні, - так у документах суду пані Банах оцінила справжність картин Мазервелла, які галерея Knoedler придбала через Розалес.

Натомість голова фундації Джек Флем твердо вирішив довести, що ці картини були підроблені. Він найняв приватного детектива, щоб той розслідував діяльність Розалес та її чоловіка, та наполіг на серії криміналістичних аналізів.

Прохолодним січневим вечором 2009 року Флем та Фрідман зустрілися, щоб обговорити результати. Вони сіли не в тому залі, де висіли дві «елегії», одна з яких належала пані Фрідман. Фахівець-криміналіст прийшов до висновку, що обидві містили пігменти, які були винайдені через десять років після 1953 та 1955 років – дат, вказаних на полотнах.

Енн Фрідман не погодилася з цими висновками. Художникам часто давали нові пігменти для експериментів, ще до того, як вони були запатентовані та виведені на ринок. Але фундація Дедал стояла на своєму: арт-дилер Розалес, як згодом було засвідчено в документах суду, була «ключовою особою, що вивела на ринок серію із семи підроблених «іспанських елегій».

Суперечка навколо картин Мазервелла скоро дійшла до ФБР, яке розпочало слідство. Адвокат Розалес визнав, що його клієнтка перебуває під слідством, і додав, що вона «ніколи свідомо не продавала живописні роботи, знаючи, що вони є підробленими».

Енн Фрідман отримала ордер від ФБР у вересні 2009 року, хоч її адвокат і заявляє, що у ФБР не вважають її особу об’єктом розслідування. Наступного місяця вона пішла з галереї. І Фрідман, і галерея стверджують, що розслідування не мало ніяких зв’язків із звільненням, і що воно було пов’язане із небажанням Фрідман злити галерею Knoedler з іншою галереєю.

Втім, відсторонитися від проблем із картинами Розалес було значно складніше. Минулого року одна з «елегій» стала підставою для судового позову з боку ірландської галереї, яка купила цю картину і після скандалу висунула вимогу повернути їй 650 тисяч доларів.

Фундація Дедала була втягнута в цей позов, бо після криміналістичних перевірок саме вона оголосила всі «елегії», отримані через Розалес, підробкою. Включно з тими, які вона ж сама раніше неформально визнала справжніми – а серед них була і та картина, яку продали ірландцям.

Позов закрили в жовтні. Розалес погодилася виплатити більшу частину вартості картини та судові витрати, а сама картина, за вимогою фундації Дедала, була проштампована на звороті штампом з написом «Підробка», нанесеним чорнилом, яке не можна видалити. Дедал одного дня оголосив картину справжньою, а іншого – що вона підроблена. Попри це інша сторона через своїх адвокатів досі стверджує, що картина справжня.

Через кілька тижнів вже інша картина стала причиною суперечки. П’єр Лагранж розлучався з дружиною, і вони хотіли продати «Без назви, 1950». Але аукціони Сотбіс та Крістіс відмовилися мати з цею картиною справу через сумнівність її походження та відсутність її у повному каталозі робіт Поллока. Лагранж поставив перед галереєю Knoedler вимогу забрати картину назад, і замовив власне криміналістичне дослідження полотна.

29 листопада надійшли результати аналізу: два жовті пігменти, використані в картині, не були винайдені до смерті Поллока в 1956 році. Висновок надіслали галереї Knoedler. Наступного дня вона оголосила про своє закриття.

У грудні Розалес та Фрідман знову зустрілися – однак цього разу зустріч проходила у федеральному районному суді Манхеттена, куди їх викликали у справі за позовом пана Лагранжа. Він хотів назад свої 17 мільйонів.

Дві жінки коротко привіталися, після чого Розалес звернулася до п’ятої поправки до конституції США, яка надає їй право не свідчити проти себе. З тих пір вони не спілкувалися, за твердженням їх адвокатів.

Наразі не можна стверджувати, чи зможе суд або кримінальне розслідування дати переконливу відповідь щодо цих загадкових робіт.

Автентичність важко підтвердити. Датування пігментів зазвичай вважають надійним методом, але це не обов’язково буде вирішальний аргумент. Наприклад, гендиректор компанії Golden Artist Colors Марк Голден, чий батько Сем створив експериментальні фарби для митців на кшалт Поллока, заявив про свою певність у тому, що його батько ніколи не виготовляв жовтих пігментів, як на сумнівній картині. Однак він зазначив, що окремі складові цих пігментів справді існували наприкінці 1940-х років.

У кримінальних справах планка стоїть ще вище. Сторона звинувачення має довести, що роботи Розалес є підробними, - і це тоді, коли з цього приводу не мають згоди навіть експерти. І якщо вони таки підробні, влада має довести, що пані Розалес брала участь у шахрайстві, а не була так само введена в оману.

А тим часом картина в епіцентрі цивільного позову - "Без назви 1950", більше не займає почесне місце на стіні у вітальні містера Лагранжа. Дошка розміром 15 на 28 дюймів перетворилася на сироту в світі мистецтва, і перебуває у такому собі арт-пеклі. І чекає, коли її або піднесуть до небес як шедевр, або ж паплюжитимуть як підробку.

мистецтво кримінал