Кібермайбутнє: свобода - це здатність очистити свої прилади від програм-шпигунів

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 70988 Перегляди
  • 2 Коментарі
  • 09/01/2012Дата публікації

Світ, у якому ми зараз живемо, СКЛАДАЄТЬСЯ З КОМП’ЮТЕРІВ. У нас більше нема автівок, у нас є комп’ютери, на яких ми їздимо, замість літаків у нас летючі коробки із серверами Solaris та купою контролерів SCADA. Радіо – це більше не кристал, це універсальний комп’ютер зі швидким цифро-аналогово-цифровим перетворювачем та програмним забезпеченням. Корі Доктороу - відомий канадський письменник-фантаст, блогер та прихильник вільного розповсюдження інформації. "Тексти" наводять виступ Доктороу на нещодавньому 28-му Chaos Communication Congress - конференції хакерів, присвяченій питанням технологій, культури та футурології.

Автор: Корі Доктороу

Переклад: Сергій Лук'янчук (з транскрипту від Джошуа Вайза)

У цьому виступі автор стверджує: у недалекому майбутньому ми станемо свідком такого тиску на право вільного користування комп'ютерами, порівняно з яким нинішні війни за авторські права будуть здаватися дитячою забавкою.

Отже пряма мова: (ви також можете подивитися відео виступу із субтитрами, що зроблені на основі цього тексту - треба вибрати в списку "українські")

Сьогодні ми вестимемо мову не про копірайт.

Я весь час щось говорю про копірайт; запитання про культуру та креативність досить-таки цікаві, але чесно кажучи, мене від них вже нудить. Якщо ви хочете, щоб письменники-фрілансери, такі як я, розповіли вам про те, як вони заробляють на життя – ідіть і знайдіть один з багатьох моїх виступів на YouTube, де я піднімав цю тему. Але сьогодні я хочу порозмовляти про дещо значно важливіше – я хочу поговорити про комп’ютери універсального призначення.

Чому? Тому що комп’ютери універсального призначення, фактично, є приголомшливим явищем, - таким приголомшливим, що наше суспільство все ще намагається до нього пристосуватися: визначити, навіщо їх можна використовувати, як їх можна пристосувати і як можна дати з ними раду. І що, на жаль, знову приводить мене до теми копірайту.

Бо загальна форма «копірайтних воєн» та уроків, які вони можуть нам дати щодо майбутніх битв за долю комп’ютерів універсального призначення – це дуже важливо. На початку в нас було програмне забезпечення, яке продавалося в коробках, супровідна цьому промисловість, служба доставки. У нас були дискети в сумочках на «блискавці», чи в картонних коробках, вони висіли на кілочках у магазинах, і продавалися, як шоколадні батончики чи журнали. І вони були ідеально придатні для копіювання, і копіювалися швидко і масово, і це викликало велике невдоволення тих, хто виробляв і продавав програмне забезпечення (ПЗ).

Вони почали створювати на дисках дефекти, або інші фізичні ознаки, які могло б перевіряти програмне забезпечення – електронні ключі, приховані сектори на дисках, протоколи запиту/відповіді, які вимагали від вас тримати при собі великі, незграбні посібники (у друкованих інструкціях до ПЗ треба було знайти певне слово на певній сторінці і увести, після цього програма починала працювати – прим.), які важко скопіювати.

Авжеж, усе це не спрацювало, із двох причин.

По-перше, ці заходи були непопулярними у покупців, адже вони знижували корисність ПЗ, придбаного легальними споживачами, і ніяк не зачіпали тих, хто користувався ПЗ, не оплативши його. Легальні покупці не схвалювали те, що їх резервні копії не хотіли працювати, їм не подобалася необхідність тягати із собою важкі посібники, якщо їм треба було запустити програму. Вони ненавиділи те, що електронні ключі займали дефіцитні порти в комп’ютері. А по-друге, це не зупинило піратів, які тривіально «патчили» програми та обходили аутентифікацію.

У типовій ситуації це відбувалося так: певний експерт, який мав у розпорядженні технологію та кваліфікацію, не меншу ніж у виробника програми, шляхом зворотньої інженерії змінював програму і випускав «зламану» версію, яка дуже швидко розповсюджувалася. І хоч здавалося, що ця кваліфікація мала бути чимось особливим, насправді це було не так: розуміння того, що роблять програми, і як можна обійти захисні дефекти, належало до базових знань типового програміста. І це було ще більш типово для «дискетної» ери – коли ПЗ розроблялося за принципом «грубо, але ефективно».

Анти-копірайтні стратегії стали ще більш поширеними із розповсюдженням комп’ютерних мереж –електронні дошки оголошення, онлайнові служби, групи новин у USENET, списки розсилання дали змогу людям, які розуміли, як усувати системи аутентифікації, «запаковувати» ці рішення у вигляді маленьких файлів – «кряків», а коли пропускна здатність мережі зросла, то і образів дисків чи виконавчих файлів. І ці файли широко розходилися самі собою.

Що призвело до появи закону DRM 1.0. До 1996 року усім, належним до «владних коридорів», стало очевидно: відбувається щось важливе. У нас буде інформаційна економіка, що б це в біса не означало. Вони прийшли до висновку, що це означало економіку, де інформація купується та продається. Інформаційні технології підвищують ефективність, тож уявіть собі ті нові ринки, які створить інформаційна економіка. Можна купити на один день право почитати книжку, продати за одне євро право переглянути фільм, а потім віддати в оренду кнопку «пауза» при перегляді цього фільму по ціні одного пенні за секунду. Можна продавати кінофільми в одній країні по одній ціні, а в іншій – по іншій, і так далі, і так далі.

Фантазії тих днів трохи нагадували нуднувату науково-фантастичну адаптацію книги Чисел зі Старого Заповіту – занудне перерахування усіх тих речей, які люди робитимуть з інформацією, та способів, як за це з них можна збити гроші.

Але нічого цього не сталося б, якщо нема способу контролювати, як люди використовують комп’ютери та передані їм файли. Зрештою, це дуже добре – говорити про продаж комусь права на перегляд відео протягом доби, або права записати музику на iPod, але не з iPod на інший пристрій, але як у біса це можна проконтролювати після того, як ти дав користувачу файл?

Щоб це працювало, треба було знайти спосіб блокування роботи певних програм на комп’ютері, чи перегляду певних файлів та процесів. Наприклад, ви могли зашифрувати файл і потім вимагати від користувача, щоб він запускав програму, яка «відкриває» цей файл при відповідності певним умовам.

Але, як кажуть в Інтернеті, «тепер у вас є дві проблеми».

Тепер треба заборонити користувачу записувати файл «у чистому вигляді», і заборонити йому визначати, де програми шифрування зберігають свої ключі. Бо якщо користувач знайде ключі, він просто розшифрує файл і викине геть дурнувату програму-плеєр.

І тепер у вас уже три проблеми. Бо тепер треба заборонити користувачам, які знайшли спосіб «чистки» файлу, ділитися цим файлом з іншими користувачами. І тепер у вас чотири проблеми, бо треба зупинити користувачів, які визначили спосіб вилучення секретів із програм шифрування, ділитися з іншими, як це можна зробити. І тепер у вас вже п’ять проблем – бо треба не дати користувачам, які визначили спосіб вилучення секретів із програм шифрування, повідомити іншим, де ці секрети знаходяться!

Це чимало проблем. Але до 1996 року у нас було рішення. Були міжнародні угоди про копірайт, прийняті Світовою організацією з інтелектуальної власності ООН, на основі якого приймали закони, що забороняли вилучати коди з програм шифрування, переписувати «чисті» дані із програм, які відтворювали медійний контент, забороняли повідомляти, як можна знаходити ці секрети, викладати в мережі захищені копірайтом дані та коди для них.

Закони дали змогу вилучати дані з мережі, щоб юристам і всім іншим не довелося утруднювати себе, і все таке лайно. І завдяки цьому незаконне копіювання назавжди перестало існувати, інформаційна економіка розквітла прекрасною квіткою і принесла достаток у весь широкий світ, і як кажуть на авіаносцях, «Місію виконано».

Зрозуміло, що так не сталося. Адже будь-хто, хто знається на комп’ютерах та мережах, розуміє, що ці закони створять більше проблем, ніж спроможні вирішити. Кінець кінцем, це були закони, які забороняли вам зазирати у середину свого комп’ютера, коли він виконував певні програми, вони забороняли вам розповідати іншим людям, що ви виявили, коли зазирнули до свого комп’ютера, вони полегшили цензурування матеріалів у Iнтернеті – бо не було потреби доводити, що хтось щось справді порушив. Коротше кажучи, вони висунули до реальності нереальні вимоги, і реальність відмовилася їх виконувати.

Зрештою, після прийняття цих законів, копіювання стало тільки простішим – копіювання завжди стає простішим. Зараз, у 2011 році, копіювання все ще заскладне – далі буде простіше. Ваші онуки спитають вас за різдвяним столом: «Діду, баба, розкажи нам знову про те, як було важко копіювати інформацію в 2011 році, коли в тебе не було пристрою запису розміром з ніготь, де можна розмістити будь-яку пісню, яка коли-небудь звучала, будь-який колись знятий фільм, будь-яке вимовлене слово, будь-який сфотографований знімок, все що завгодно, і передати ці дані за такий короткий проміжок часу, що ви навіть цього не помітите. Розкажи нам про те, як по-дурному складно було копіювати інформацію в 2011 році».

Так що реальність себе проявила, і тепер всі сміються над тим, якими кумедними були ці неправильні концепції початку 21 століття, коли був забезпечений міцний тривалий мир, свобода та процвітання для усіх-усіх.

Ну, тобто не були забезпечені. Бо це як у дитячому віршику, де пані ковтає павука, щоб той зловив муху, потім мусить ковтнути пташку, щоб та зловила павука, кота – щоб той зловив пташку, і так далі. Зазвичай регулювання виглядає привабливо, але його практичне запровадження – це просто катастрофа, і потрібні все нові й нові заходи регулювання, щоб усунути недоліки регулювання попереднього.

Виникає спокуса на цьому зупинити розповідь і прийти до висновку, що проблема в тому, що законотворці або невігласи, або злочинці, або злочинні невігласи, і на цьому зупинитися. Але це не дуже задовільний результат, бо фундаментально це є прояв відчаю; він виходить із того, що наші проблеми не можуть бути вирішені доти, доки тупість та зловмисність перебувають у наших владних коридорах, а це, треба сказати, ніколи не буде вирішено. Але в мене є інша теорія про те, що надалі відбуватиметься.

Проблема не в тому, що законотворці не розуміють інформаційних технологій, бо можна не бути експертом, але все одно приймати якісні закони!

Депутати та конгресмени обрані для представлення територій та людей, а не галузей чи проблем. У нас нема депутата від біохімії, чи сенатор від штату Міського Планування, чи євро-парламентаря із догляду за дітьми. (Хоча, можливо, і варто було б мати). Але попри це ті люди, які є експертами в політиці та урядуванні, а не в технічних галузях, часто приймають гарні закони, що мають сенс, і це тому, що влада застосовує евристику – прості правила того, як збалансувати експертні позиції, представлені протилежними сторонами.

Але інформаційні технології не залишають від цих евристичних правил каменя на камені – і ось чому. Перша принципова умова, чи варто приймати закон, - це чи виконує він свої завдання. Але є ще й друга – чи в процесі виконання завдань він не чинитиме вплив на інші ситуації.

Якби я захотів, щоб конгрес, парламент, Євросоюз чи хтось іще видав закон, який би регламентував використання колеса, - навряд чи в мене щось би вийшло. Якби я прийшов і сказав: «Розумієте, всі знають, що колеса – це дуже гарно і корисно, але хіба ви не помітили, що кожен грабіжник банків, тікаючи з місця пограбування, робить це на машині з чотирма колесами? Чи можемо ми щось зробити в цій ситуації?» - відповідь буде однозначною. «Ні».

Бо ми не знаємо, як зробити так, щоб колеса, які зазвичай використовуються для законних потреб, не могли використовуватися поганими хлопцями. І ми бачимо, що загальне благо від використання коліс є настільки великим, що буде дурницею ставити його під ризик, марно намагатися змінити колеса так, щоб їх не можна було використати під час грабунку банків. Навіть якби сталася епідемія банківських пограбувань, навіть якби суспільство опинилося на межі колапсу через банківські пограбування, ніхто не став би вважати, що починати вирішувати цю проблему потрібно із коліс.

Але якби я прийшов у ту ж законодавчу установу і заявив, що маю абсолютні докази того, що пристрої «хендс-фрі» підвищують ризик автоаварій, і сказав би: «Я хочу, щоб ви прийняли закон, який забороняє ставити пристрої «хендс-фрі» в машинах», законодавець може відповісти: «Так, я розумію вашу ідею, ми це зробимо».

І ми можемо сперечатися, чи це гарна ідея, і чи мають сенс мої докази, але мало хто з нас скаже: «Бачте, коли ви заберете «хендз-фрі» з автомобілів, автомобілі перестануть бути автомобілями». Ми розуміємо, що автомобілі від втрати такої функції нікуди не пропадуть. У автомобілів є спеціалізоване застосування, принаймні якщо порівнювати це та приклад з колесами, і додавання пристрою «хендз-фрі» додає ще одну якість до цієї вже спеціалізованої технології. І можна вилучити цю якість без фундаментального спотворення цього спеціалізованого застосування.

Це правило добре слугує законодавцям, але воно множиться на нуль, коли йдеться про універсальні комп’ютери та універсальну мережу – тобто, - про персональні комп’ютери та інтернет. Бо коли розглядати ПЗ як певну якість, то комп’ютер, де працює програма роботи з електронними таблицями, має «електронно-табличну» якість, а комп’ютер, де запущена гра World of Warcraft – якість онлайн-ігор.

І ця евристика може привести вас до думки, коли ви можете сказати: «Зробіть мені комп’ютер, де не можна було б працювати з електронними таблицями». І це виглядатиме не меншою атакою на комп’ютерні принципи, ніж вимога «зробіть мені машину без хендз-фрі». Якщо розглядати протоколи та сайти як якості мережі, то вимога «поміняйте Інтернет так, щоб там більше не працював BitTorrent або більше не було доступу до thepiratebay.org» звучать на кшталт «Поміняйте звук сигналу «зайнято» в телефонії», або «відключіть від телефонної мережі он ту піцерію навпроти». Ці вимоги не виглядають як напад на фундаментальні принципи існування мережі.

Нерозуміння того, що вищезгадане емпіричне правило, яке працює у випадку з автівками та будинками і іншими матеріальними галузями, не працює у випадку з Інтернетом, не робить вас зловмисником чи невігласом. Воно просто відносить вас до тої більшості людей, для яких ідеї «повноти за Тьюрінгом» чи принцип "end-to-end" нічого не означають.

Тож наші законодавці беруться до справи, радісно приймають ці закони, вони стають частиною технологічного світу. Раптово виявляється, що є цифри, які не можна розміщати в Інтернеті, програми, які не можна публікувати, і все це призводить до того, що легальний матеріал зникає з Інтернету, бо про нього можна сказати: «Що? Та він же порушує копірайт».

Ці заходи не виконують завдання законодавчої регуляції; вони не перешкоджають людям порушувати авторські права. Це лише зовні подібно на якесь регулювання авторських прав – воно відповідає силогізму: «Щось треба зробити, я роблю щось, щось було зроблено». І таким чином, будь-які невдачі, що виникають в цій ситуації, розглядаються як недостатнє регулювання, а не як те, що сама ідея регулювання була хибною від початку.

Така ситуація, коли поверхнева подібність має внутрішні розбіжності, трапляється при виконанні інженерних завдань.

У мене є друг, який колись був у керівництві компанії, що надсилала споживчі товари. І він розповів про ідею, з якою відділ маркетингу звернувся до інженерів. Вони придумали чудовий пральний порошок – віднині з кожним пранням він робитиме ваші речі новішими! Коли інженери безуспішно спробували донести до маркетологів ідею ентропії, ті запропонували інше рішення – «РІШЕННЯ» - треба розробити порошок із ензимами, які б розчиняли «розтріпані» волокна тканини, ті, через які речі виглядають старими. Тож кожного разу, коли ви будете прати одяг у цьому порошку, він виглядатиме новішим.

Але це тому, що порошок у буквальному сенсі слова розчиняв би ваш одяг у пральній машині! Це – прямо протилежне тому, щоб робити речі новішими, натомість ви штучно зістарювали б ваші речі щоразу під час прання, і чим частіше клієнт використовував би це «рішення», тим радикальніші заходи знадобилися б для підтримки одягу в належному стані. Насправді вам довелося б купувати нові речі, бо старі розвалювалися б.

Сьогодні ми маємо маркетингові департаменти, які кажуть: «Нам не потрібні комп’ютери, нам потрібні... побутові пристрої. Зробіть комп’ютер, який не може виконувати будь-яку програму, а лише програму, що має спеціалізоване завдання – наприклад, потокове аудіо, чи маршрутизацію пакетів, чи запуск ігр на Xbox, і подбайте, щоб він не міг виконувати ті програми, які я йому не дозволив, бо вони можуть підірвати наші прибутки».

На поверхні це виглядає раціонально: просто буде програма, яка виконує лише одну спеціалізовану задачу – зрештою, ми можемо поставити електромотор у блендер чи посудомийну машину, але при цьому нас не хвилює, що програму посудомийної машини не можна запустити на блендері.

Але коли ми перетворюємо комп’ютер на побутовий пристрій, відбувається зовсім не це. Ми не створюємо комп’ютер, який може запустити тільки одну «побутову» програму. Ми створюємо комп’ютер, який може виконувати будь-яку програму, але на якому встановлений набір шпигунського програмного забезпечення та засобів контролю, який не дає користувачу знати, які програми виконуються, не дає йому встановити власні програми і припиняти виконання тих програм, які для нього небажані. Іншими словами, «побутовий комп’ютер» - це не «обмежений» комп’ютер, це повнофункціональний комп’ютер із повним набором програм, що стежать за вами.

Ми не знаємо, як створити універсальний комп’ютер, здатний виконувати будь-яку програму, яку ми можемо на ньому скомпілювати, - і водночас не дозволити виконання тих програм, які нам не подобаються, чи які заборонені законом, чи які приносять нам збитки. Найбільше наближення до цієї ідеї – це комп’ютер зі шпигунським програмним забезпеченням, комп’ютер, для якого хтось зі сторони встановлює правила використання, про які не знає власник, і всупереч протестам цього власника. І саме через це контроль за авторськими правами неминуче призводить до появи шкідливого шпигунського ПЗ.

Був, звісно ж, той відомий інцидент, просто подарунок для цієї гіпотези, коли компанія Sony встановила вірус на 6 мільйонах аудіо-компакт дисків, який таємно запускав програми і стежив за спробами прочитати аудіофайли на диску, і перешкоджав їм, і приховував свою присутність, змушуючи ядро операційної системи брехати про те, які процеси в ньому запущені, і які файли наявні на жорсткому диску. Але це не єдиний приклад: нещодавно компанія Nintendo випустила ігрову приставку 3DS, яка періодично оновлює програмне забезпечення і при цьому перевіряє, чи не було внесено зміни в стару прошивку. І якщо такі зміни виявлено, робота пристроя блокується.

Активісти із захисту прав людини здійняли тривогу з приводу U-EFI, нового завантажувача комп’ютера, який блокує його у випадку користування неліцензійними операційними системами. Вони зауважили, що репресивні уряди зможуть відкликати «підписи» операційних систем, якщо в них нема змоги вести прихований контроль за роботою цих комп’ютерів.

Якщо говорити про мережу, то спроби створити мережу, де не можна було б порушувати авторські права, завжди призводять до заходів із стеження за користувачами, що запроваджуються репресивними урядами. Американський законопроект Stop Online Piracy Act забороняє інструменти на кшталт DNSSec, бо ті дозволяють обходити заходи із блокування DNS. І він також забороняє інструменти на кшталт Tor, бо ті дозволяють обходити заходи із блокування ІР-адреси. Ініціатори SOPA, асоціація кіновиробників Америки, навіть випустили службову записку, де йдеться про те, що SOPA, імовірно, спрацює, бо вона використовує ті ж прийоми, що застосовувалися в Сирії, Китаї та Узбекистані. І вони доводять, що раз ці заходи спрацювали у цих країнах, то вони спрацюють і в Америці також!

Зараз може здаватися, що SOPA – це останній бій у довгій битві за авторські права та інтернет.

І якщо ми здолаємо SOPA, ми гарантовано матимемо свободу комп’ютерів та мереж. Але як я вже сказав на початку цієї розмови, справа не в копірайті, тому що війни навколо копірайту – це бета-версія 0.9 майбутніх комп’ютерних воєн. Індустрія розваг просто вступила першою в конфлікт, який триватиме все наступне століття. Нам здається, що їх дії дуже успішні – зрештою, SOPA наразі перебуває на межі ухвалення, і ми тепер знаходимося на межі руйнування інтернету (на фундаментальному рівні) в ім’я захисту хіт-парадів «Топ-40», телевізійних ріеліті-шоу та фільмів Ештона Катчера.

Але реальність у тому, що законодавство із захисту копірайту має такий прогрес виключно через те, що його не сприймають серйозно. Саме тому в Канаді парламент за парламентом вносить один дурнуватий закон про копірайт за іншим, але з іншого боку, парламент за парламентом не може за ці закони проголосувати.

І ось чому у нас є SOPA, законопроект, що містить чисту дурню, упаковану щільно молекула до молекули, як матерія в нейтронних зірках. І ось чому слухання з приводу цього закону підлаштували під різдвяні канікули, і щоб законодавці відволікалися на іншу гостру національну проблему, страхування по безробіттю. Ось чому Світова організація із захисту авторських прав постійно пропонує дурнуваті, тупі пропозиції із захисту копірайту. І ось чому коли нації світу відправляють до ООН своїх посланців, вони посилають експертів з водних питань, з питань охорони здоров’я, сільського господарства. А не з питань копірайту – бо насправді це питання не є важливим для більшості!

Парламент Канади не проголосував за законопроекти про копірайт тому, що з усіх тих речей, які потрібні Канаді, регулювання авторських прав має набагато нижчий пріоритет, ніж медична допомога у резерваціях індіанців, видобуток нафти в Альберті, вирішення проблем між англо- та франкомовними громадянами, розв’язання ресурсної кризи рибних запасів, і тисячі інших питань. І коли інші сектори економіки почнуть висловлювати претензії до інтернету та комп’ютерів, ця копірайтна проблема виглядатиме не війною, а дрібною сутичкою.

Чому інші сектори економіки будуть мати претензії до комп’ютерів?

Тому, що світ, у якому ми зараз живемо, СКЛАДАЄТЬСЯ З КОМП’ЮТЕРІВ. У нас більше нема автівок, у нас є комп’ютери, на яких ми їздимо, замість літаків у нас літаючі коробки із серверами Solaris та купою контролерів SCADA. 3D-принтер – це не окремий пристрій, це комп’ютерна периферія, він працює лише коли під’єднаний до комп’ютера. Радіо – це більше не кристал, це універсальний комп’ютер зі швидким цифро-аналогово-цифровим перетворювачем та програмним забезпеченням.

Невдоволення від нелегального копіювання – тривіальна річ у порівнянні із тими викликами, які створить наша пронизана комп’ютерами реальність. Подумайте лише про радіо. Регулювання радіочастот базується на тій ідеї, що властивості радіо є незмінними, встановленими на виробництві, і їх не можна легко змінити. Не можна просто перемкнути щось на дитячому радіо-моніторі і перетворити його на щось, що буде втручатися у роботу авіадиспетчерських служб.

Але потужні програмовані радіопристрої якраз можуть перетворюватися з дитячого радіо-монітора на пристрій контролю за літаками чи диспетчерський зв’язок рятувальних служб – варто лише завантажити і виконати інше програмне забезпечення.

І саме через це уперше американський регулятор телекомунікацій, Федеральна комісія зі зв’язку, почала міркувати, що станеться, коли у «польових умовах» почнуть працювати програмовані радіопристрої, і чи не варто в цьому випадку ставити їх на комп’ютерні пристрої, що перебувають під повним контролем. Зрештою, питання буде в тому, чи варто «закрити» всі персональні комп'ютери, щоб те програмне забезпечення, яке на них виконується, перебувало під суворим контролем центральних органів влади.

І це лише тінь того, що відбуватиметься надалі. Зрештою, саме в цьому році ми побачили дебют файлів у відкритому доступі, які пояснювали, як «навчити» напівавтоматичну «цивільну» гвинтівку AR-15 стріляти чергами. Це був рік появи пристроїв для секвенсування генів, розроблених за принципом open-source та профінансованих громадою зацікавлених людей. І коли 3D-друк почне породжувати невдоволення, судді на американському Півдні та мулли в Ірані оскаженіють від думки, що люди під їх юрисдикцією матимуть змогу друкувати собі секс-іграшки.

Напрямок розвитку 3D-друку викличе потужне несхвалення, бо його можна буде використовувати хоч для виробництва «твердого» мета-амфетаміну, хоч для виготовлення керамічних ножів.

І не треба бути письменником-фантастом, щоб зрозуміти, чому законодавці будуть нервувати з приводу можливості змінити програмне забезпечення автомобіля, що їздить без втручання водія.

Чи захочуть обмежити рівень взаємодії пристроїв у авіадиспетчерських службах. Чи те, до чого може призвести поява біологічних конструкторів та генних секвенсорів.

Уявіть, що станеться того дня, коли виробник генетично модифікованого насіння Monsanto вирішить, що для неї дуже... ДУЖЕ важливо подбати по те, щоб не з’явилися комп’ютери, до яких можна було б підключити певні периферійні пристрої й отримати на виході організми, які з’їдять те, що приносить цій компанії прибуток. З’їдять – у прямому й переносному сенсі слова.

І байдуже, чи ви вважаєте це реальними проблемами, чи просто істеричними фобіями, вони в будь-якому випадку стануть полем діяльності для лобістів та зацікавлених груп, які значно більш більш впливові, ніж Голлівуд. І всі вони прибудуть в одне місце в один час, і всі скажуть: «Чи можна створити такий універсальний комп’ютер, який виконував би усі існуючі програми – за винятком тих, що нас лякають і обурюють? Чи можете ви створити такий інтернет, який передає будь-яку інформацію за будь-яким протоколом – але не в тому випадку, коли це нам не до вподоби?».

І особисто я бачу, що будуть такі програми, які можна буде виконувати на універсальних комп’ютерах, від яких оскаженію навіть я сам. Тому я можу повірити, що люди, які закликатимуть до обмеження універсальних комп’ютерів, будуть сприйняті схвально.

Але як ми це побачили на прикладі війн за копірайт, заборона певних інструкцій, протоколів чи повідомлень виявиться повністю неефективним засобом перешкоджання та запобігання. І як ми побачили на прикладі копірайтних воєн, усі спроби контролювати персональні комп’ютери обернуться появою вірусів; усі спроби контролювати Інтернет виллються в нагляд та цензуру.

І ось чому ці речі важливі. Ми провели останні десять з лишком років, відправляючи наших бійців на битву з тим, що, як нам здавалося, є фінальним ворогом на останньому рівні гри. Але виявляється, що це був лише міні-бос наприкінці чергового рівня, а далі напруга лише тільки зростатиме.

Як представник покоління плеєрів Walkman, я примирився з тим фактом, що потребуватиму слухового апарату задовго до того, як помру, і звісно, це не буде слуховий апарат, це буде комп’ютер, вживлений в моє тіло. Тож коли я сідаю в авто – у комп’ютер, якому довіряю своє тіло – із слуховим апаратом – комп’ютером усередині мого тіла, я хочу знати, що ці технології не створені, щоб приховувати від мене якісь секрети, і щоб перешкоджати мені припиняти ті їхні програми, які працюють проти моїх інтересів.

Так, минулого року шкільний департамент у передмісті Філадельфії, де мешкають заможні представники середнього класу, наразився на чималий клопіт. Бо їх зловили за розповсюдженням серед учнів персональних комп’ютерів, на яких були встановлені віруси, що дозволяли вести прихований дистанційний нагляд через комп’ютерну камеру та мережу.

Виявилося, що вони фотографували учнів тисячі разів, удома та в школі, під час сну та після сну, одягнених та оголених. А тим часом найостанніше покоління цілком легальних технологій інформаційного контролю дозволяє приховано керувати камерами, мікрофонами та пристроями GPS на персональних комп’ютерах, планшетах та мобільних телефонах.

Свобода у майбутньому означатиме здатність стежити за нашими пристроями і встановлювати над ними свідомий контроль, бачити та зупиняти процеси, що на них виконуються, використовувати їх в якості чесних слуг, а не зрадників та шпигунів, що працюють на злочинців, бандитів та маніяків, поведених на тотальному нагляді.

І ми у цій війні не програли, але нам треба перемогти у війні копірайтів, щоб гарантувати відкритість та свободу для персональних комп’ютерів та інтернету. Бо без цих засобів у майбутній війні ми не зможемо битися.

І я знаю, що це звучить як виправдання відчаю, але як я сказав, все ще тільки починається. Ми воювали з міні-босом, і це означає, що найбільші виклики ще попереду. Але доля, як гарний дизайнер ігрових рівнів, послала нам слабку жертву для тренування. У нас є організації, що воюють на нашому боці - EFF, Bits of Freedom, EDRi, CCC, Netzpolitik, La Quadrature du Net, та багато інших, яких, на щастя, занадто багато, щоб усіх їх перелічити. І з ними ми можемо перемогти в цій битві, і забезпечити собі ту зброю, яка нам для неї знадобиться.

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 2

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Автор тексту ретвітнув сьогодні повідомлення про те що його стаття перекладена українською. в результаті, сайт на пару хвилин впав. А до статті додалося 1000 переглядів (у Докторова - 220 тисяч фоловерів у Твітері)

Класно. Треба оголошення про пожертви англійською зробити