Крим, якого ми не знаємо: повернувшись на батьківщину, татари почали асимілюватися

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 87239 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 21/05/2010Дата публікації

Як запевняв мене отець Іван, настоятель храму Івана Воїна з села Перевальне, стосунки української громади з кримськими татарами – напрочуд приязні та дружні. Підтвердження цих священикових слів я незабаром знаходжу в Сімферополі.

Татарський Крим вивчав: Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ, сходознавець

Точніше, неподалік від центру Сімферополя в невибагливому приміщенні,

обладнаному під зручний конференц-зал, де ми з паном Рефатом Чубаровим, заступником Голови меджлісу кримськотатарського народу та почесним професором Києво-Могилянки, обговорюємо перспективу видання творів кримськотатарського класика Шаміля Алядіна українською мовою.

Самса - кулінарний символ Криму

Шаміль Алядін, голова Спілки кримськотатарських письменників за часів заслання свого народу в Середню Азію, був й одним з ініціаторів повернення кримських татар на Батьківщину.

Цікаво, що незадовго до повернення на півострів, він пише два твори: перший – публіцистичний нарис „Україна, Польща („Лєхістан”), Російське царство та їхні стосунки з Кримським ханством у 17-му сторіччі”, другий – його продовження художній роман „Тугай-бей”, котрий залишився незавершеним. Обидва, по-суті, детально змальовують козацько-татарські та гетьмансько-ханські стосунки.

Незважаючи на певне збереження радянської тенденційності у першому історико-публіцистичному нарисі, класик кримськотатарської літератури відкриває в ньому геть незнані для пересічного читача сторінки історії двох народів та переосмислює наші спільні перемоги й поразки з кута сьогодення.

Попри всю складність тодішніх козацько-татарських стосунків, Шаміль Алядін наводить приклади: як Хмельницький щиро шкодує за смертю хана Ісляма-Гірея в 1654 році, оскільки його єднали з ним дружні лицарські стосунки та чимало спільних походів, як багато приятелів і друзів мав гетьман у середовищі кримських мурз, яке шанобливо-дружнє листування велося між гетьманом і кримськими ханами.

У розмові про Шаміля Алядіна Чубаров вкотре дивує не лише своїм знанням сторії та літератури, що направду рідкісне явище для нашого політикуму, але й мов: української, принагідно – російської з турецькою та кримськотатарською.

– Ми – не турки, а татари! – гордо наголошує Чубаров, пояснюючи відмінності між турецькою та кримськотатарською мовами.

Утім із розмови одразу стає зрозуміло, що культурна ситуація для кримськотатарського народу доволі складна.

– Як не прикро, та в нас ще не було жодного кримськотатарського видання, яке окупилося б, – повідомляє пан Рефат.

Культурні виклики

Слова пана Рефата мені вже доповнюють тележурналістки кримськотатарського каналу АТР Наджіє Фемі (водночас і редактор єдиного кримськотатарського радіо „Мейдан”) та Севіль Алєдінова. Обидві вони пам’ятають, як іще зовсім малими повернулися на Батьківщину з Узбекистану, як із бараків поступово переселялися у власні помешкання.

Власне, й сама студія та приміщення телеканалу здаються заледве не підпільними.

Переступивши поріг будинку телеканалу в глухому завулку, одразу спускаєшся східцями в наполовину підвальне приміщення, де й відбуваються всі телеефіри для кримських татар. Хай там як, а це ніби й не перешкоджає журналістам АТР знімати якісні передачі на теми культури та політики й вітати в себе найрізноманітніших гостей – все те, чого наразі так потребує кримськотатарський глядач.

На поличках у кабінетах журналістів складені стоси кримськотатарських газет. Та серед них – і останні номери „Кримської світлиці”: глянцевий папір, публікація статей усіма трьома мовами мешканців півострова, чимало матеріалів на кримськотатарську й культурну тематику.

Газету ще за колишнього Президента почали видавати коштом Міністерства культури й туризму. Наразі її майбутнє знову під загрозою, та, попри незначний наклад у кілька тисяч примірників, вона-таки знаходить у Криму свого читача, тонко балансуючи між усіма групами населення.

Як вважають тележурналістки, (частково можна погодитися) комерція – одна з запорук стабільності в Криму, оскільки на півострові чимало російського капіталу, і будь-який конфлікт тільки перешкоджатиме його нагромадженню. З іншого ж боку, такі явища як російські козачки з нагайками, що вільно пересуваються Сімферополем, або останні угоди про подовження терміну перебування російського флоту в Україні, неабияк ускладнюють й без того не легке становище кримських татар.

Тележурналістка Севіль Алєдінова

Окрім того, їхні політичні сили вже далеко не такі згуртовані, як це було за перших років повернення на Батьківщину. На цьому тлі кількість кримськотатарських шкіл на півострові вкрай мала, й один із основних викликів, які наразі стоять перед народом – утрата мови, яка може потягнути за собою й асиміляцію.

– Ми в Узбекистані так не розчинялися серед місцевих мешканців, як розчиняємося тут – зблискує чорними очима Севіль.

Аби перевірити, або спростувати слова тележурналістки, я наступного ж дня вирушаю до Бахчисараю.

Тоненький підручник „Вивчаємо кримськотатарську” та кримськотатарсько-російсько-український розмовник дають мені можливість почуватися тут, ніби вдома. Зрештою, хтозна чому, утім у Бахчисараї й справді почуваєшся комфортніше, ніж будь-де в Криму.

Фото часів початку екзалежності. Рефат Чубаров - по центру, Мустафа Джемільов - праворуч

З іншого ж боку – моментами, далебі, неначе за кордоном, найпаче в старій частині міста. Частково збережена структура східних вуличок, заклики муедзина до намазу, що лунають з мечеті, та смуглі, вряди-годи розкосі, корінні мешканці навівають саме такі відчуття.

Щоправда, затеши сюди якогось чорнявого мешканця наших центральних областей – і навряд чи його відрізниш від довколишньої публіки. „Українці й татари дуже схожі”, – говорить мені одна з перекупок на автовокзалі, ніби в такт модерним теоріям про колишню асиміляцію українців із кочовими народами в степовій зоні.

Уже на автовокзалі зауважую двох колоритних дідусів: Решата й Асана. Безбороді, проте обоє у фесках; Асан постійно гукає на вухо Решатові – той, напевне, не дочуває. Отож, мову в основному веде Асан. Він розповідає, що наразі кримських татар у Бахчисараї 25 відсотків, відтак по-старечому нарікає на молодь за те, що та, справді, не вивчає мови.

Власне, Решату з Асаном заледве не по дев’яносто років, і вони обоє повернулися не просто на Батьківщину, а на відміну від молодшого покоління в той Крим, у ті самі місця, які поспіхом покидали 1944-го року. Мабуть, уже саме повернення, яке більшу половину життя здавалося цим літнім людям просто неймовірним, сповнює їх неабияким оптимізмом. Решат з Асаном упевнені: „Хоча молодь і не вчить мову, але буде все: і школи, й університети, й мечеті. Все відродиться”.

Вулички Бахчисарая й досі нагадують східне місто

Узагалі, в Бахчисараї, мабуть, найцікавіше розмовляти зі старшим поколінням кримських татар.

Усе воно набожне, пам’ятає виселення й заслання. Дорогою до ханського палацу, аби якомога більше поспілкуватися з автохтонними мешканцями, я запитую їх рідною мовою: Хан сарайы не йерде? („Де ханський палац?”) Відтак намагаюся зав’язати розмову.

Іноді мені зустрічаються чоловіки у фесках із довжелезними бородами, іноді – замотані в хустини дівчата. Найбільш охочі до розмови – жінки літнього віку: вони часто закликають не забувати про Бога й одружитися на татарці, зазвичай вітають: „Ласкаво просимо!” Якось навіть звіддалік спостерігаю за тихою розмовою набожного парубка в тюбетейці з дівчиною у фіолетовій хустині. У тих консервативних стосунках відчувається щось щемливе.

Нерідко, й, справді, зустрічаються молоді татари, які спілкуються між собою російською. Як згодом з’ясовується, чимало з них – діти від змішаних шлюбів й навіть мають не мусульманські імена. Щоправда, їхні розмови часто можуть вирізнятися та закінчуватися поширеними татарськими висловами. Найпопулярніший, звісно: „Сагъ ол!» („Будь здоровий!” або „Дякую!”)

Чимало татар, чи точніше татарок, можна знайти й серед екскурсоводів та наглядачок у ханському палаці. Вони вдало розвінчують перед туристами популярні міфи про безліч ханських дружин і наложниць або про те, як хани буцімто впивалися вином.

„Хан не міг пити хересу! Це неможливо!” – наголошує одна з наукових співробітниць музею в Бахчисараї, критикуючи новий твір кримськотатарської письменниці Гульнари Абдулаєвої про останнього хана з династії Гіреїв – Шагіна.

Ці слова – ніби свідчення світоглядних розбіжностей між старшим та молодшим поколіннями кримських татар, як і такого знайомого нам конфлікту історичних інтерпретацій. Кримські татари не визначилися у своєму ставленні до Шагіна Гірея: одні називають його зрадником, який, зрікшись ханського трону, „здав” ханство Катерині 11-ій, інші – самого жертвою зрад та обставин.

Ще трохи поспілкувавшись з екскурсоводом, іду до кримськотатарських бабусь скуштувати самси. Символічно, до речі, що „фастфудним” символом півострова стала саме ця національна випічка, а не якісь хот-доги чи поширена нині шаурма.

Аж раптом за якісь півгодини чую, як з мінарету ханської мечеті лунає азан – мусульманський заклик до намазу, щоденної п’ятиразової молитви. Поволі вечоріє, і муедзин закликає кримських татар до намазу, наче тобі кілька сотень років тому.

Так, буцімто й не існує довкола цих останніх автобусів із галасливими туристами, шинків із „дешевими кримськими винами” та попсових сувенірів на довколишніх торгових прилавках. Так буцімто до спорожнілої „музейної” мечеті в палаці ось-ось знову ввійде хан, і „Къырым”, як „він” звучить татарською, знову заживе колишнім життям. „На все милість Божа!” – говорить приказка і в них, і в нас.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!