1939-1945: НЕПИСАНА ІСТОРІЯ. Мій дід мав загинути на війні як мінімум п'ять разів

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 87039 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 04/05/2010Дата публікації

Кажуть, що людині на все життя відведена певна кількість особливо щасливих випадків. Якщо це дійсно так, то я розумію, чому мій дід Никитюк Петро Павлович не виграв авто в лоторею, не знайшов скарб і не став великим начальником, а прожив скромне життя українського колгоспника. Все неймовірне щастя, яке йому було відведене, було використане під час війни.

Переказував дідові спогади: Сергій Лук'янчук, ZaUA.org

За логікою і теорією імовірності дід Петро мав загинути – як мінімум п’ять разів.

Вперше дідові пощастило на самому початку війни. Із покоління, до якого він належав (1924-25 роки народження), смерть викосила майже всіх. Молодь призивали на фронт, і вона, не маючи жодних військових вмінь чи досвіду, потрапляла у м’ясорубку боїв 1941 року. Однак тоді хлопцям із Житомирщини пощастило – якщо можна вважати «щастям» швидкий наступ німецьких військ, які зайняли без бою Житомир і рідне дідове село Кам’янку вже 9 липня 1941 року.

Перед цим у місті панував хаос – німці інтенсивно бомбили Житомир (до речі, в повідомленні Совінформбюро про початок війни Житомир згадується першим в переліку міст, що опинилися під нападом). За кілька днів до приходу німців влади в місті фактично не було – користуючись цим, місцеві жителі розбивали магазини і несли додому товари та продукти.

Моя бабя Надя, майбутня дідова дружина, та її сестра Віра тоді принесли із складів, розташованих під собором в центрі міста, по мішку оселедців. Їхній батько, а мій прадід Іван, склав ці оселедці в бочечку і сховав – у голодну зиму 1941 року вони стали у великій пригоді для їхньої багатодітної родини.

Тоді, влітку 1941 року, діда Петра не встигли призвати до армії.

Їхня черга настала восени 1943 року – коли в розвитку операції із звільнення Києва радянські війська вели успішний наступ на західному напрямку. 6 листопада відбили Київ, а 12 був зайнятий Житомир – і знову фактично без бою.

Радянські війська, що зайшли до Кам’янки, відразу ж мобілізували усіх молодих хлопців, що залишалися в селі. І тут же відправили на передову.

Більшість із них загинула через 4 дні.

Як виявилося, німці недаремно з такою легкістю віддали Житомир. Фельдмаршал Манштейн запланував контрудар по наступаючих радянських військах. В своїх мемуарах Манштейн пише, що головний напрямок контрудару – на південний захід від Житомира - здійснював 48 танковий корпус, посилений трьома свіжими танковими дивізіями. Серед них була елітна 1-а танкова дивізія СС «Лейбштандарте СС Адольф Гітлер», щойно перекинута з Італії.

16 листопада під селом Туровець (на південний захід від Житомира) хлопці-призивники із Кам’янки потрапили під цей удар.

Ненавчені, недосвідчені, невідомо як озброєні, вони були розбиті - і більшість із них загинула в своєму першому бою. Їхня доля відома – ті, хто вижив, повернулися в рідне село розповіли, як все було, і батьки після закінчення боїв забрали тіла і поховали вдома.

Бабин молодший брат Коля в цьому бою потрапив у полон. Без теплого одягу і без їжі їх кинули у вагон і повезли до Німеччини. Живими доїхали не всі. Колю врятувало те, що він мав зимову шапку, - він сидів на ній і у такий спосіб зберігав хоч трохи тепла. Потім працював на німецькому пороховому заводі, а після перемоги повернувся додому.

Моєму дідові пощастило знову. Він із приятелем зміг сховатися в лісі під Туровцем, а потім манівцями дістатися до рідного села. Там уже були німці – внаслідок контрудару Манштейна 19 листопада Житомир знову було втрачено, а лінія фронту відкотилася на Схід.

Цього разу село Кам’янка отримало по повній: безпосередньо в ньому йшли сильні бої. Втікаючи від фронту, прадід по бабиній лінії Іван повантажив родину на підводу, прив’язав до неї телицю і корову, і ще з кількома родинами вирушив на Схід. Коли через кілька тижнів вони повернулися «з біженців», то виявили, що їхня хата згоріла.

Хлопці, які не загинули в своєму першому бою, вдома поховалися по дахах.

Причому так, що якийсь час про це не знала навіть родина. Імовірно, вони боялися, що якщо дізнаються свої, то знатимуть і сусіди, і хтось може донести німцям – а це вірна смерть.

З дідовим товаришем через це стався напівмістичний, напівкомічний випадок: батьки попросили родича, який вважався великим фахівцем в гаданні, кинути на карти про синову долю. Той погадав і сказав: дивно, але карти падають так, що ваш син удома. Батьки знизали плечима – де ж він удома, якщо його на фронт забрали. А невдовзі виявилося, що той в цей час сидів у обійсті на горищі.

Вдруге – і остаточно - Житомир було звільнено від німців якраз на Новий рік, 31 грудня 1943 року. А 22 лютого (дата вказана у виписці з особової справи діда Петра в житомирському військкоматі) він знову був призваний на військову службу. Але цього разу їх вже не кинули на фронт, а відправили до «учебки» в тил.

Там рядовий Петро Никитюк три місяці вчився на кулеметника станкового кулемета «Максим». З цим кулеметом дід потрапив на 3-й Білоруський фронт – орієнтовно, це сталося десь наприкінці літа 1944 року.

Якось, вже за незалежної України, на початку 1990-х років, ми з дідом дивилися якусь програму до дня Перемоги.

На адресу одного з її персонажів прозвучала типова репліка-штамп: мовляв, пройшов усю війну, весь час на передовій, але пощастило – жодного разу не був поранений. І тут діда, який перед цим вже випив чарку-дві, що називається, «порвало». «Що, всю війну на передовій і не поранений?», - кричав він. – Бреше, падло, мать його перемать, в тилу відсиджувався. На передову якщо потрапив - і через місяць або поранений, або вбитий».

Дід знав, про що говорив. Безпосередньо на фронті він пробув не більше трьох місяців. І пройшов типовий шлях рядового піхотинця – місяць в окопі, тиждень у наступі, важке поранення, госпіталь.

Показовий момент – із дідових розповідей родина знала що він воював під Кенігсбергом. Він про це згадував неодноразово. Але коли я вже після смерті діда вирішив поцікавитися обставинами осінніх боїв за Кенігсберг, із здивуванням виявив, що таких боїв начебто не було. Діда поранили в жовтні 1944 року, а Кенігсберг штурмували в січні 1945.

На цій карті вказано напрямок ударів 3-го Білоруського фронту

на Східну Прусію в жовтні 1944 року

Загадка вирішилася, коли я поцікавився подробицями Прибалтійської операції, в якій брав участь 3-й Білоруський – це якраз жовтень 1944-го.

У енциклопедичних довідках про Кенігсберг не згадується зовсім. А от у мемуарах ветеранів 3-го Білоруського достатньо згадок про те, що бойовою задачею осіннього наступу був саме вихід до Кенігсберга.

З таким кулеметом "Максим" воював мій дід. Найімовірніше, другим номером: він був рядовим, а найчастіше стрільцем був сержант

Штурм Східної Прусії тоді не вдався – радянські війська наразилися на потужну оборону, зазнали важких втрат і зупинилися. Згодом офіційна історія війни про Кенігсберг не згадувала. Правда, дід про це не знав – його поранили в розпалі наступальних боїв, і він до кінця життя знав, що наступали саме на Кенігсберг.

Про те, як воював, дід, як і багато інших «простих» ветеранів, розповідав мало. Мабуть, не вважав, що пережив щось особливе чи здійснив щось героїчне. Всі воювали так само і у всіх була схожа доля. Хіба що про зброю трохи розповідав. Кулемет «Максим» - важкий, зараза, 40 кілограмів разом із станком. Носили кулемет окремо, станок окремо. Автомат ППШ – теж важкий, але гарна зброя. 70 патронів у диску, а хто мав силу, то заряджав і 72.

Про єдиний бойовий епізод із дідових спогадів чув, мабуть, я один – ні дружині, ні дочкам він про це не розповідав із цілком зрозумілих причин.

Якось мова зайшла про те, що на війні радянські командири не берегли солдатів і завалювали німців трупами. І тут дід розповів таке, що я не сподівався почути.

«Ідемо в атаку, німець обороняється. Б’є так, що голови не можна підняти. Ми залягли – піхота попереду, ми з кулеметом трохи ззаду, прикриваємо. Лежимо. Аж тут дивлюся, а перед нами якийсь лейтенат, грузин, із пістолета стріляє в спину нашим же солдатам, - вставайте, в атаку, вперед. А, думаю, ти так? Довернули трохи кулемет – тільки шматки з нього полетіли».

Того разу дідові знову пощастило – тоді, під час важких наступальних боїв, ніхто не став розбиратися, від чого в атаці загинув той лейтенант. Інакше вирок трибуналу міг би бути тільки один – розстріл. А може, діда врятувало те, що коли наприкінці жовтня 3-й Білоруський фронт перейшов до оборони, його на передовій вже не було. 21 жовтня, в розпал наступу на Східну Прусію, він отримав важке осколкове поранення обох ніг.

Про те, як його поранили, дід розповідав неодноразово, і в родині цей переказ досі пам’ятають з багатьма деталями.

«Сиджу в окопі, і чи то наснилося, чи то примарилося – бо ж ніби і не спав – що я вдома орю карими кіньми город. Я йду за плугом, а молодший брат Володя водить коні. Як прокинувся, розповів це солдатові поруч – той був старший за мене. А він і каже – це значить, що тебе вб’ють, і твого брата вб’ють».

Фото 1980-х років для колгоспної дошки пошани.

Ще не настав обід, як діда поранили – осколки снаряда чи міни посікли обидві ноги.

А дідів брат Володя дійсно загинув – але не на фронті (йому було років десять), а вдома. Коли за Кам’янку йшли бої, родина викопала сховище і там сиділа. А вхід закрили подушкою – бо десь чули, що подушку куля не пробиває. Хтось із радянських солдатів незрозуміло навіщо – адже люди кричали «Не стріляйте, тут свої» - пустив у цю подушку чергу з автомата і поранив хлопця в груди. Володя помер не відразу, а через кілька місяців, коли дід був на фронті.

Діда з важким пораненням евакуювали на санітарному поїзді далеко в тил, у місто Пензу. Госпіталь був переповнений, поранені чекали на операцію. Ті, хто могли пересуватися, проштовхувалися поперед інших, а важко поранені просто лежали і чекали. Дід згадував, що в той час попросив у Бога смерті.

Аж раптом серед «лежачих» поранених з’явилася жінка-медик у військовій формі й плащ-палатці. Вона запитувала, хто звідки. Дід сказав: «Я з Житомира». – «Ты мой земляк». Жінка взяла його на плечі й понесла в операційну. В цей час всі інші лежачі поранені, повз яких вони проходили, почали бити їх милицями – адже хтось отримав шанс вижити, а їм залишалося помирати. Жінка скинула діда зі спини, скинула плащ-палатку, і стало видно, що в неї капітанські погони. Після цього вже ніхто їм не перешкоджав.

У операційній 19-річний хлопець почув страшний вирок – газова гангрена.

Треба відрізати ноги, інакше смерть. Дід категорично відмовився: «чи помру, чи житиму, але з ногами». І хірург його послухав – видаливши ті осколки, які зміг знайти, він зробив т.зв. «повітряні розрізи» вздовж ніг (гангренозні бактерії гинуть від кисню). Потім ноги загіпсували, і діда відправили в палату.

Там він пролежав кілька місяців, виколупуючи ножем з-під гіпсу личинки мух, які завелися в ранах (можливо, це теж допомогло – зараз за допомогою опаришів лікують інфіковані рани – личинки з’їдають мертві тканини і залишають живі). А коли трохи одужав і став ходити на милицях, його звільнили в запас і відправили додому.

Єдина фронтова нагорода рядового Никитюка - медаль «За відвагу» - загубилася ще до мого народження, і я про неї нічого не знав, аж поки не побачив запис про це у його військовому квитку. На фото для сільської дошки пошани він сфотографований з ювілейними медалями. Незадовго до своєї смерті дід віддав ці медалі лікарю-стоматологу - той випросив їх "для колекції". Лишився тільки орден Вітчизняної війни другого ступеня, який роздавали ветеранам до 40-річчя Перемоги.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!