М

Моцарт як зброя. Великобританія використовує класичну музику як форму суспільного контролю

Британія останнім часом стала Віллі Вонкою суспільного контролю, вигадуючи дедалі більш незвичні, дивні й фантастичні методи керування населенням. Але перетворення на зброю класичної музики – коли Моцарт, Бетховен та інші видатні композитори перетворено на інструменти державної репресії – позначає нові глибини, до яких можна впасти.

Автор: Брендан О’НІЛ, для reason.com

Переклав: Артем ЧАПАЙ

Британія вже є рекордсменом за кількістю камер стеження.

Приблизно 20% усіх камер стеження світу розташовано в Об’єднаному Королівстві – видатне досягнення для острова, який займає лише 0,2% заселеної поверхні Земної кулі.

Кілька років тому місцева влада в деяких районах запровадила «Комара» (Mosquito) – пристрій, що випромінює шум, який ледь чують люди віком понад 20 років; але цей звук настільки високий, всепроникний та нестерпний для делікатних барабанних перетинок підлітків і дітей, що ті не можуть залишатися поблизу. Мета цього пристрою – відганяти неконтрольовану бунтівну молодь від громадських місць. Але він не розбирається – тож відганяє також і чемних підлітків, наводить жах на маленьких дітей і будить немовлят.

Поліція на заході Англії нещодавно почала використовувати надзвичайно яскраві галогенні лампи, щоб тимчасово засліплювати молодих людей, які порушують громадський порядок. Копи з гелікоптерів наводять свої прожектори на молодих людей, які п’ють або просто гуляють у парках – сподіваючись, що молодики будуть настільки дезорієнтовані, що, після того, як до них повернеться зір, вони просто пошкандибають додому.

А нещодавно поліція Ліверпуля похвалилася, що вперше у Британії заарештувала людину за допомогою безпілотного літального пристрою. Ліверпульські копи – схоже, під натхненням успіху літаків-роботів в Афганістані – використали маленький гелікоптер на радіокеруванні, оснащений камерами стеження (ну звичайно), для затримання злодія, що грабував залишені на стоянці автомобілі.

Можливо, Британія більше не виготовляє сталь, машини, або поп-музику, яку варто слухати – зате, хлопче, ми «впереди планеты всей», коли йдеться про тиранію. А тепер-от і класичну музику, яку колись викладали молодим людям для піднесення їхнього розуму та щоб викликати трепет у їхніх душах – досліджують на потенціал стримування від поганої поведінки.

У січні вийшло повідомлення про те, що школа Вест Парк, у Дарбі, «карала» (їхнє визначення) неслухняних дітей Моцартом.

У «спеціальних камерах» дітей змушували по дві години терпіти класичну музику – як для розслаблення (директор стверджує, що вона їх заспокоєю), так і для стримання їх від поганої поведінки в майбутньому (кількість нечемних учнів зменшилася на 60% після запровадження музичних камер).

Згідно з одним із досліджень, діти, які відчули на собі цей «Моцарт-авторитаризм», тепер терпіти не можуть класичну музику. Як зауважив один коментатор, вони, ймовірно, «і в дорослому віці сприйматимуть видатну музику – одні з найчарівніших звуків на Землі – як удар паском по заду». Ось що с нинішній Британії вважається освітою: навчити дітей щулитися від страху, коли вони чують «Реквієм» Моцарта чи інший витвір музичного генію.

Камери з класичною музикою в школі Вест Парк – це лише останній експеримент у використанні та зловживанні найвидатнішими культурними досягненнями людства для покаранні молоді.

По цілій Британії місцева влада й інші громадські заклади грають записану класичну музику через гучномовці на автобусних зупинках, парковках, біля великих універмагів та в інших місцях. Ні, не тому, що вони вважають, наче публіка оцінить ці солодкі звуки (вони вважають, що ми безкультурні свині) – а тому, що вони сподіваються, що така музика змусить галасливу молодь уникати цих місць.

Тайн-енд-Вер, на півночі Англії, були одними з перших місць у Великобританії, де класичну музику стали використовувати як зброю. На початку 2000-х років місцева залізнична компанія вирішила зробити щось із «проблемою» – на її станціях «зависала молодь». Молоді люди «не вдавалися до злочинної діяльності», визнали в Тайн-енд-Вер, проте вони «матюкалися, курили й заважали пасажирам». Тому залізнична компанія вразила їх «вибухами Моцарта й Вівальді».

Схоже, успіх був приголомшливим.

Молодь утекла. «Здається, вони терпіти не можуть таку музику, – гордо сказав представник залізниці. – Зовсім не круто зависати там, де грають Моцарта». За його словами, найбільш успішно проганяла молодь Пасторальна симфонія Бетховена, симфонія номер 2 Рахманінова та фортепьянний концерт номер 2 Шостаковича (щодо останнього – я й сам можу зрозуміти).

У графстві Йоркшир на півночі Англії місцева влада почала грати класичну музику через захищені від вандалів гучномовці на «проблемних автобусних зупинках» від 19:30 до 23:30. Крамниці у Ворстері, Брістолі та Північному Уельсі також вдаються до «пострілів» класичною музикою, щоб відвадити беззахисну молодь.

У Гоулівуді (Північна Ірландія – не плутати з Голівудом у Каліфорнії) місцеві бізнесмени закликали місцеву владу грати класичну музику, щоб позбутися молодих людей, які плюють на тротуари та малюють графіті. Й очевидно, класична музика перемагає вуличне мистецтво: кількість графіті зменшилася.

Жахіття Ентоні Берджеса про еліту, що використовує високу культуру як «удар паском по заду» неосвіченої молоді, справдилося. В антиутопічному романі Берджеса 1962 року «Механічний апельсин», за яким у 1971 році Стенлі Кубрик зняв свій знаменитий фільм, божевільна влада карає молодого розбишаку Алекса «за технікою Людовіко». Його змушують упродовж двох тижнів вживати наркотики, що викликають нудоту, та дивитися фільми, що містять насильство – і водночас слухати Бетховена.

І поступово у Алекса виробляються відповідні умовні рефлекси.

Але він бунтує – й особливо проти використання класичної музики як покарання.

Вимагаючи від терапевтів вимкнути музику, він каже їм, що «Людвиг вон» не зробив нічого поганого – він «просто писав музику». Він каже лікарям, що це гріх – змушувати його ненавидіти Бетховена й забирати у нього його любов до музики. Проте вони його ігнорують.

Врешті-решт, Алекс уже не може слухати свою улюблену музику, не почуваючись при цьому дуже кепсько. Дуже схоже на школяра в Дарбі, який тепер затикає вуха пальцями, коли чує Моцарта.

Використання класичної музики як зброї багато що каже нам про авторитаризм і культуру відсталість британської еліти. Вона настільки відчайдушно прагне контролювати молодь – але на відстані, не мусячи справді стикатись із молодими людьми – що записує на камеру всі її рухи, стріляє в них високими звуками, засліплює прожекторами та бомбардує Моцартом.

І ця еліта настільки мало вірить у інтелектуальні здібності молоді, в її здатність і бажання долучатися до найвищих форм мистецтва, що уявляє, наче Бетховен, Моцарт і решта будуть відразливими для молодих вух. І звісно, це перетворюється на пророцтво, яке здійснює саме себе.

Небезпечний месидж, який посилають молоді, очевидний: 1) ви – бидло; 2) класична музика – це не диво людського світу, а відразливий засіб проти бунтівної та дещо антисоціальної поведінки.

музика соціум британія

Знак гривні
Знак гривні