Як нам українізувати Донбас і Одесу. Рецепт від російськомовного українця

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 81140 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 10/03/2010Дата публікації

Якщо українська мова - наша релігія, треба бути місіонерами, а не інквізиторами.

Автор: Євген ОСТАПЕНКО

Був теплий одеський вечір.

Ми вийшли з Оперного театру. Зустрілися там випадково, на антракті. Вона - моя знайома. Удвох йдемо містом. Говоримо - звісно, російською.

Ми поверталися з "Наталки Полтавки". Не те, щоб ми такі патріоти. Просто у той вечір хотілося до театру, а там давали "Наталку".

- Ну, как тебе опера? - спитав я.

- Первые два действия - не очень. А в третьем повеяло чем-то нашим, родным... украинским.

В мене були такі ж почуття. Третя дія справді брала за душу. Чи то справді акторська гра, чи народні пісні у комбінації з вдалими декораціями...

- А ты украинка? - спитав я. У Одесі запитання про національність не носять негативного підтексту. Нації і гени перемішані, як карти. Люди з гордістю перераховують народи, від яких походять.

За статистикою, українців - 60%. Але це не обов'язково "Чисті Етнічні Українці" у тягнибоківському сенсі. Можна вважати себе українцем, маючи й чверть (чи менше) "української крові". Можна вважати себе росіянином, маючи українське походження і прізвище. І така свідомість не передається генетично: діти не завжди згодні з батьками.

- Да, я украинка, - каже вона.

- Я тоже.

Не чекайте на романтику: ми не почали цілуватися.

Не чекайте на патріотизм: ми не побігли записуватися до УНСО.

Ми навіть не перейшли на українську.

Просто ті кілька слів - це як пароль. Нам не треба було обговорювати національні ідеї - ми й так вже все сказали.

У уяві декого з україномовних всі, хто говорить російською - росіяни.

Були б українцями - говорили б українською. Логічно?

А як не росіяни, то "зросійщені люмпени". Що робити з тими "убогими"? Або не помічати, або "примусити вчити українську".

Ще цікавіше, коли щось подібне кажуть "неофіти" - вчорашні російськомовні, які перейшли на українську після Майдану.

А тепер уявіть собі: ви живете у місті, де майже всі говорять мовою "А" - ваші батьки, сусіди, шкільні товариші, колеги на роботі. А також - у магазинах, у транспорті, на вулицях.

Ви знаєте, що ваші предки розмовляли мовою "Б". Як історичний факт. Ви проти мови "Б" нічого не маєте. Вона вам навіть подобається. Але перейти на неї - стати білою ґавою.

Ви бували на нудистському пляжі? Якщо так, пам'ятаєте свій перший досвід: соромно і здається, ніби "всі на тебе дивляться". Потім поступово звикаєш. Ось так і з українською у російськомовному місті. Єдина різниця: на нудистському пляжі голі всі, а у центрі Одеси, Харкова чи Дніпропетровська українською говорять лише одиниці (у найкращому випадку!).

Для такого треба бути великим романтиком. Чи ідеалістом. Скільки ідеалістів Ви знаєте (поза укрнетом)? Який це відсоток від загального населення?

Є й інший аспект: перехід на іншу мову вимагає зусиль.

Людина, що говорить незвичною мовою, виглядає значно дурнішою, ніж вона є (люди, що пожили в еміграції, не дадуть збрехати). Висловлюєшся примітивно, періодично помиляєшся, бракує слів... Щоб передати найпростішу думку, треба чи не до словника лізти. Як буде "лестница", "вешалка", "кисточка", "хлопчатобумажная ткань", "древесно-стружечная плита"?

І це - для людей, яким мови даються легко. І які люблять переходити з мови на мову.

Але для дуже багатьох перейти на нерідну мову (будь-яку) - непосильно задача. І великий стрес. Легше на Еверест залізти.

- Ты умеешь говорить по-украински? - дивувалася етнічна українка з Кілії. Сама вона українською не вміла.

- Ух ты, а где ты научился? - питала інша етнічна українка. Вона теж не вміла.

Наприкінці 1980х, українські діаспоряни (і інші наївні люди) твердо знали: варто лише проголосити Незалежність, як люди вибіжать на вулиці і почнуть розмовляти українською.

На бігу скидатимуть московські кайдани. Махатимуть портретами Бандери і Петлюри. Поступити якось інакше (вважала діаспора) може лише "чужонаціональний зайда". Чи зрадник.

Українізація за методом "проколювання язика" навряд чи буде ефективною

Коли ж Васюки не стали центром Всесвіту, а розбите корито само собою не склеїлося, діаспора зрозуміла: українців висилали на Сибір, а натомість ввозили росіян. А росіяни "не хочуть говорити українською". Тому Схід і говорить російською.

- А ще ж є змосковщені хохли-малороси! - додавали вже українські націонал-патріоти.

Вони охоче записували половину співвітчизників у "зрадники" і "люмпени". А себе - у "Надію Нації". Приємно ж бо почуватися героєм: ти - Наполеон, а інші - жалюгідні манкурти.

У Москві ж активізувалися інші "народознавці". Помітивши, що у Дніпропетровську/Одесі не махають портретами Бандери, а говорять і далі по-російськи, вони здогадалися: "Там - русские люди". Ці "русские люди" страждають від вивісок "Перукарня" і "Продовольчі товари". Тільки й чекають на визвольні танки.

Реальність значно складніша. Але кому вона потрібна?

У всякому разі, не патріЙотам. І не імперцям.

Все ж просто: людей роками привчали, що українська - "вторинна", що "все краще - російською", що говорити українською у місті - "ознака неадекватності". Для мільйонів людей російська - перша і головна мова. Українську вчать майже як іноземну.

Є й "кругова порука". Селянин, що вдома говорить українською, у місті переходить на російську. Навіть якщо до нього звертаються мовою Шевченка. А ті міщани, хто й не проти б попрактикувати "єдину державну", не знаходять співрозмовників.

Одна дівчина переїхала до міста зовсім маленькою. Звісно, швидко перейшла на російську. Коли їздить до сільських родичів, місцева молодь вважає її "крутою". Бо говорить російською. Хоча в неї й далі українських акцент...

Такі тенденції важко змінити швидко. Особливо, якщо виправляти її за допомогою вигуків: "Люмпени! Хохли-малороси!", і додавати іменник "Ганьба!!!"

Проте "латентних українофілів" більше, ніж може здатися.

Вони так само говорять російською, бо так роблять всі навколо. Але якось дізнаєшся, що твій знайомий пише українські вірші. А інший веде передачу на радіо - проукраїнську, але цікаво.

Все більше людей кажуть: наша країна - це Україна. Не Росія, не "СНД", не СРСР... Це все менше залежить від етнічного походження.

Один мій приятель виріс у Росії, за походженням - "не-українець". Українською він не говорить, але добре розуміє. Він гарячий прихильник незалежності. Зібрав цілу колекцію україномовних фільмів, починаючи з "Тіней забутих предків". Вірші пише російською...

Інший мій знайомий, одесит російського походження, говорив: "Я мог бы быть патриотом Украины, если бы не национализм". Що він розумів під націоналізмом? Діяльність шароварних патріЙотів.

Львів'янину легше. Україномовні - майже всі навколо, а націонал-фанатики - лише купка маргіналів. Львів'янин це розуміє. На Сході складніше: дехто щиро сприймає "шароварників" як "еталон україномовної людини". Бо інших зразків дуже мало (принаймні, вони менш помітні, ніж патріЙоти).

Ці нюанси варто розуміти.

Або ж жити у вигаданому світі, де "Українці-з-портретами-Бандери" дружно чекають на "звільнення з московських кайданів", але заважають "чужинці" та "зрадники". Деякі російські патріЙОти вже 18 років так роблять: вигадують натовпи "русских киевлян" з триколорами, що вони чекають на "освобождение". Тим і радіють.

Чиє бажання переважить?

Пам'ятаєте старий анекдот: "Офіцер каже товаришам: Здається, серед цивільних зовсім немає розумних людей. Інакше чому вони не ходять строєм?"

Це нагадує мені декого з ідейних мовоносців: "У Дніпропетровську зовсім мало розумних людей. Інакше чому б вони не говорили українською?"

Але люди не зобов'язані червоніти за те, що виросли у "неправильному" мовному оточенні, ані за те, що не відповідають певним стандартам "Ідеального Українця".

Якщо українська мова - наша релігія, треба бути місіонерами, а не інквізиторами.

Що мало б робити "свідоме українство" на Сході і Півдні?

1) Перестати докоряти за "неправильну" мову і "брак патріотизму".

2) Популяризувати свої ідеї розумно і дипломатично (а головне - ефективно).

3) Сприяти поширенню україномовних книжок, газет, часописів. Якісних. Різноманітних (а не тільки біографію Степана Бандери у десяти томах). Допомогти книжкам знайти читачів.

(Пані Галина, що тримає україномовну книгарню у Одесі, на вул. Буніна, зробила для української мови більше, ніж ціла редколегія газети "Національний шлях".)

Чому в одеських кіосках немає журналу "Сучасність"? Бо немає попиту. А чому немає попиту? Бо всі й так знають, що його там шукати не варто.

4) Сприяти УСІМ, а не тільки "ідеологічно-правильним", україномовним виданням. На приклад, якщо ліві створили сайт українською, це значно краща новина, ніж новий сайт про славетних козаченьків: фанати козаченьків і так лояльні до української, а от фанати Маркса, Троцького і Че Гевари - не завжди.

5) Сприяти тим, хто хоче говорити українською на роботі, на вулиці, у сфері обслуговування. Тим, в кого українська таки рідна, допомагати позбутися "комплексу меншовартості".

На державному рівні - заохочувати відкриття україномовних шкіл та садочків. Запроваджувати україномовну документацію. Обов'язкові іспити з української для чиновників. Обов'язкове знання української для іноземців, що хочуть отримати громадянство. Той самий дубляж фільмів. Тощо тощо...

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!