Наш хлопець. Шотландський юнак перекладає українські твори англійською мовою

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 93723 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 19/02/2010Дата публікації

Уїллеам Блакер є одним із лічених британців, що являють собою справжній скарб для української культури. Він один із тих подвижників, які, вивчивши українську мову, перекладають літературні твори з неї, та роблять це настільки вправно, що їх друкують.

АВТОР: Олекса Семенченко

Потреба у таких людях, зокрема, після смерти наприкінці грудня Віри Річ – найбільшої перекладачки української поезії у Західному світі, гостро відчувається і ще довго відчуватиметься на Британських островах, де книжок українських авторів у книгарнях просто нема – тобто їх не видають, і частково тому, що нема кому їх перекладати. А Уїллеам, що досі працює над докторською дисертацією у лондонській Школі слов’янських і східноєвропейських студій, робить це.

Зокрема, він переклав і оприлюднив у Канаді експерементальний твір сучасного прозаїка Тараса Прохаська «Непрості». Нині в Канаді йому запропонували взяти участь у роботі над іншим літературним проектом – перекладами віршів українських поетів наймолодшої ґенерації.

Уїллеам зацікавився Україною, коли вивчав російську в університеті на своїй батьківщині – Шотландії.

В Університеті Ґлазґо познайомився з українцями, з якими потоваришував. Доти він небагато знав про Україну, але нові друзі просвітили. Розповідали про Україну, її літературу. Відтак Уїллеам принагідно почав вивчати українські слова. Добра приятелька дала йому короткі тексти Юрія Андруховича й Тараса Прохаська, що були в Інтернеті і мали допомогти у вивченні мови. Уїллеам дуже повільно пройшов ці тексти. І це поклало початок вивченню української мови.

Але водночас із мовою, шотландського юнака зацікавили і самі тексти, за якими навчався, суто з літературної точки зору. Він згадує: «Подруга, що мені їх дала, так захоплено про них говорила! І я вирішив – гаразд, спробую. Так я вчив мову, а разом із нею і ці тексти, які мені теж дуже подобалися».

Я не раз спілкувався з Уїллеамом, і можу засвідчити: він досяг високого рівня володіння мовою. Все завдяки практиці: він багато спілкується українською з тепер уже лондонськими друзями, часто їздить в Україну. Та головне – дуже багато читає українською.

«Головним чином, я працюю з українськими текстами у Британській бібліотеці, – розповідає Уїллеам. – Також щоразу, як повертаюся з України, привожу із собою торби, повні книжок. У Школі слов’янських і східно-європейських студій теж є непогана збірка книжок. Але вона доходить приблизно до кінця 1980-их – початку 1990-их років, а тоді це все припиняється. Річ у тім, що ця справа дещо занепала по смерті видатного британського україніста Віктора Свободи. Тож там бракує найновіших книжок української сучасної літератури, тоді як у Британській бібліотеці є практично все».

Перекладом знов-таки почав цікавитися в Університеті Ґлазґо.

Там відбувалися реґулярні лабораторні заняття з перекладу. Перекладали невеличкі тексти з російської, і це дуже припало до смаку. Тоді й подумав, що хотів би зробити щось серйозне. Коли зкінчив університет, робив переклади професійно. Це були переклади документів – досить нудна робота, що не мала нічого спільного з художньою літературою. І от одного дня Уїллеам вирішує перекласти «Непростих» Тараса Прохаська.

Чому вибір упав саме на цей твір?«В якийсь момент я просто вирішив, що дуже хочу перекласти цю книжку, – згадує Блакер. – «Непрості» була однією з найперших українських повістей, які я прочитав. Цей твір переконав мене, що сучасна українська література – дуже цікава. Також я подумав, що це не дуже довгий твір (сміється – ред.), навпаки, він досить короткий, тож я його зможу здужати.

Насправді ж впоратися із цим текстом було надзвичайно важко. Я перекладав його з різною інтенсивністю близько двох років – з 2004 по 2006. Тоді вислав результат до Університету Торонто у Канаді. Вони тримали рукопис багато місяців перш, ніж відповісти мені. Потім мені довелося робити дуже багато змін. Я координував у цьому зусилля із професором Максимом Тарнавським, який дуже ретельно попрацював із моїм текстом, після чого треба було зробити ще дуже багато. Я мав відчуття, що мені довелося проробити всю роботу двічі».

Процес був дуже довгим: від часу, коли Уїллеам вислав рукопис, до публікації минуло близько двох років. Нарешті повість з’явилася друком 2007 року. Переклад вийшов у світ у часописі Університету Торонто. І вже невдовзі Уїллеам почав одержувати відгуки на свою роботу.

«Здебільшого, відгуки були від людей, що говорять українською або читають переклади з української літератури в журналах, – пояснює перекладач.

– Переклад вийшов у дуже товстому виданні Ukrainian Literature. A Journal of Translations, де було представлено багато різних авторів, таких як Іван Франко, Ірина Вільде, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Юрій Андрухович, Василь Ґабор та інших. Кілька людей написали мені, розпитували про переклад. Наприклад, написала дівчина з Києва, що пише маґістерську дисертацію у Могилянській академії про мій переклад (сміється – ред.). Це такий собі case study».

Уїллеам висилав переклад і до кількох британських видавництв та літературних аґентів, але інтересу це не викликало. Але він не припиняє спроб.

«Для Британії є сумнозвісним, – каже Блакер, – що тут люди не люблять читати перекладну белетристику, якщо це не щось таке, що в даний момент є дуже-дуже модним. Щось на кшталт Ґабрієля Ґарсії Маркеса… Не так багато є видавців, які готові брати до уваги перекладені тексти.

Так, в англійських перекладах з’явилося кілька романів київського російськомовного письменника Андрія Куркова, але, на мою думку, Курков є досить доступним широкому британському загалові автором. Його манера письма досить проста. Він легко читається. Це не є якоюсь експерементальною прозою. Тож щось таке легше проштовхнути, ніж автора на кшталт Прохаська з його експерементальною філософською прозою».

Тому перекладач досить скептично оцінює шанси того, що колись у близькому майбутньому книжки когось, на кшталт широко друкованого у низці європейських країн Юрія Андруховича, з’являться і на британських книжкових полицях: «На жаль, важко це побачити… Мусить бути щось, що з’єднувало б твір із британською культурою. Скажімо, Андрухович непогано сприймається у Німеччині. Але він просто більш зрозумілий для німців і писав про Німеччину. Німцям цікаво читати, що думає про них хтось з-за меж Німеччини. Також із Німеччини до України ближче. Там більше зв’язків з Україною. Німці загалом, мені здається, є більш відкритими до літератури ззовні.

Не скажу, що Британія є набагато більш закритою у цьому, але ж є так багато літератури, написаної англійською мовою: в Австралії, США, Канаді, Південній Африці, в Індії. Цього є така маса, що це створює забагато конкуренції авторам, що пишуть іншими мовами. Тож, я думаю, певні шанси мали б твори, що мають якийсь зв’язок із британською культурою. Бо вони були б дещо більш доступними британським читачам».

Нині Уїллеам Блакер закінчує роботу над докторською дисертацією.

Йдеться про представлення простору у сучасній українській літературі. Простір розглядається у широкому спектрі – від простору як помешкання й будинків до міст, країн та імперій.

«Є низка авторів протягом 20 останніх років, – пояснює Уїллеам, – для яких простір має велике значення. Наприклад, Прохасько пише про Карпати, Жадан – про Харків, Донбас і Східну Україну, Андрухович пише про Івано-Франківськ, Львів, Венецію, Мюнхен і, загалом, його цікавить Центральна Європа. Мені ця ідея спала на думку через те, що колись зауважив кількох авторів, які відносили свою Україну до Центральної Європи, а не до простору, з яким Україна традиційно ототожнювалася і ототожнюється багатьма. Ці автори кажуть: дивіться, – ми є часткою того ж явища, що Мілан Кундера і Чеслав Мілош. Це така собі «ґеопоетика».

Тож початково я вирішив дослідити цю центральноєвропейську тотожність українських письменників. Та потім побачив, що все значно складніше. Так, вони дійсно пишуть про той центральноєвропейський простір, але також і про маленькі містечка, села. Я згадав Прохаська, Андруховича, Жадана: розглядаю передусім їх твори. Трохи заторкаю й Оксану Забужко, але більше в контексті публічного й приватного простору, помешкання і того, що за його межами».

Блакер каже, що чим далі він заглиблюється в українську літературу, тим більше відкриває в ній для себе: «Нині в українській літературі багато що відбувається. Друкується дуже багато, хоча й малими накладами. Дуже важко за всім встежити.

Я і далі найбільше цікавлюся Андруховичем, Прохаськом, Жаданом, а також Юрком Іздриком. Недавно зацікавився Олесем Уляненком, прочитав багато ним написаного. Це – цікавий письменник. Його читати, начебто, якось неприємно, але щось таке в ньому тримає увагу. Він нагадує мені Ірвіна Велша. Це трошки огидно, але й добре. Також подобається Таня Малярчук. Вона ще не досягла вершини, але буде там, без жодних сумнівів. Непогано пише й Софія Андрухович».

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!