Перша газова війна. Нотатки очевидця. Частина 1 (ПОВНА ВЕРСІЯ)

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 83844 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 03/01/2010Дата публікації

Вранці першого дня нового 2006 року мене розбудив дзвінок мобільного телефона. Дзвонили з приймальні голови «Нафтогазу» Олексія Івченка. «Терміново їдьте в «Укртрансгаз». Росія тільки що почала перекривати постачання газу в Україну».

АВТОР: Сергій Лук’янчук, редактор ZaUA.org (в 2005-06 роках – начальник прес-центру НАК «Нафтогаз України»)

Похапцем збираючись на вихід, я ще не знав, що в цей самий час до трансгазівського офісу на Кловському узвозі в Києві прямують фактично всі керівники держави - включно з президентом, прем’єр-міністром, керівниками ключових міністерств тощо. Адже цього дня в новітню історію України та Європи увійшло нове поняття – газова війна. І вперше була пущена в хід її найпотужніша зброя – перекриття Росією транзитної газової труби.

Чи варто зараз, через чотири роки, згадувати про перебіг тих подій – адже українсько-російський газовий конфлікт з тих пір тривав безперервно, а його останнє загострення - перекриття газу взимку 2009 року - було значно масштабнішим і серйознішим за наслідками?

Варто, і відразу з декількох причин. По-перше, кризова ситуація в газовій галузі, яка розпочалася в 2005 році, за цей період не вщухла, а навпаки – тільки загострилася. І для того, щоб зрозуміти причини такого становища, потрібно оцінити, з чого все починалося. По-друге, тепер можна чітко відрізнити дійсні факти, що стосувалися «газової війни», від політичних версій та пропагандистьких тверджень. Їх тоді було висловлено вдосталь, однак мало хто оцінював згодом, чи дійсно справдилися ці оцінки та пророцтва. Ну і, зрештою, через чотири роки можна розповідати про обставини внутрішної нафтогазівської «кухні» без побоювань порушити корпоративну етику.

Опорою для написання цього матеріалу послужили не тільки спогади, але й нотатки в діловому щоденнику, матеріали прес-релізів та інших інформаційних повідомлень, які оприлюднював у ті дні «Нафтогаз», а також деякі цікаві документи, які збереглися в особистому архіві.

Провокації на кордоні

Для кращого розуміння ситуації є потреба зробити відступ від хронології подій перших днів січня і нагадати, як розвивалися події протягом всього 2005 року.

Росія почала чинити тиск на Україну в сфері постачання природного газу з березня 2005 року – фактично відразу після того, як Віктор Ющенко прийняв президентські повноваження, призначив новий уряд і нове керівництво «Нафтогазу».

Показово, що перший залп по Україні зробили інформаційні гармати. 28 березня міністр палива та енергетики Іван Плачков та голова правління «Нафтогазу» Олексій Івченко вирушили до Москви на зустріч з головою «Газпрому» Олексієм Міллером. На зустрічі російська сторона запропонувала відмовитися від чинної схеми розрахунків за транзит – коли транзитні послуги оплачувалися не грішми, а газом - і перейти до ринкових ставок за газ і за транзит. При цьому ціна на газ для України неминуче зростала – з «бартерних» 50 до як мінімум 80 доларів, а транзитна ставка – з $1,09 до $1,75за 1000 кубометрів на 100 км маршруту.

У відповідь на це українська сторона, якій аж ніяк не посміхалося платити за газ більше, заявила приблизно таке: перехід на ринкові ціни та грошові розрахунки в принципі можливий, але за двох умов: якщо це нам буде вигідно і якщо ми зможемо за цією схемою купувати такі обсяги газу, які потрібні для забезпечення балансу.

Коли ж Івченко і Плачков прибули до України, вони із здивуванням виявили, що російська газета «Комерсант» (яка під час першої газової війни виступала одним з головних рупорів «Газпрому) повідомила сенсаційну новину: це, виявляється, вони самі запропонували Росії платити за газ більше.

«Нафтогаз» терміново спростував цю дезінформацію – це було одне з перших повідомлень, яке мені довелося готувати в якості начальника прес-центру. Однак справу вже було зроблено: в інформаційний простір було запущено версію про те, що Україна сама хоче скасувати газові угоди – і саме її надалі всіляко педалювала російська сторона в ході розвитку газового конфлікту.

Заради справедливості варто сказати, що версію із тим, що українська сторона дійсно могла виступити з ініціативою переходу до ринкових цін, не варто остаточно відкидати. Я особисто неодноразово чув від Івченка, що подібних пропозицій не робив, і немає доказів, що він говорить неправду. Однак не виключено й те, що нова нафтогазівська команда, палаючи революційним бажанням «все налагодити як слід», не завжди розуміла, що при цьому ламає зручні й давно налагоджені схеми – і наражається на значний ризик.

Поясню це на прикладі подібної ситуації. Наприкінці березня 2005 року до Києва прибула досить числельна делегація «Туркменнафтогазу». Зустріч мала велике значення: Україна була найбільшим покупцем газу в Туркменистану (близько 40 млрд куб м), і завдяки туркменському газові хоча б в теорії альтернативні джерела постачання.

У повідомленні для ЗМІ, яке мені особисто доручили підготувати, заступник голови «Нафтогазу» просив особливо відмітити таке: вдалося домовитися про збільшення обсягів т. зв. інвестиційного газу, який наша країна отримує як оплату за роботи, що виконуються українськими компаніями на території Туркменистану. Все це дозволило б зробити туркменський газ для України дешевшим.

Повідомлення було розіслане, а через півдоби мене терміново викликали до кімнати переговорів. Назвати обстановку, що там панувала, напруженою, - означає висловитися дуже м’яко. Члени туркменської делегації були на межі паніки – вони обурено говорили, що негайно припиняють переговори і залишають Київ. Причина – фраза з нашого прес-релізу про інвестиційний газ. Новину з нею розмістив один український інформаційний сайт «другого ешелону», її прочитали (!) в Туркменистані й зателефонували в Київ.

Зрозуміло, що в цій ситуації оптимальним способом владнання ситуації було «переведення стрілок» на прес-центр, і я постарався зіграти роль співробітника, що випадково допустив грубу помилку, максимально переконливо. Прес-реліз було відредаговано (зараз на сайті «Нафтогазу» від нього залишився тільки заголовок), а замітку на сайті не без певних зусиль прибрано.

І лише потім мені пояснили, в чому була причина настільки нервової реакції туркменських газових функціонерів. Справа в тім, що інвестиційний газ, яким Туркменистан платив за товари та роботи, традиційно був джерелом монументальної корупції. Адже вартість поставлених товарів «у газі» обраховувалася з застосуванням знижувальних коефіцієнтів – і ціна інвестиційного газу порівняно з придбаним за звичайним контрактом могла бути меншою навіть не на відсотки, а в рази.

Сенс оборудки полягав у тому, щоб зробити цей коефіцієнт якомога вищим – і за це причетні до цього туркменські функціонери отримували значну «винагороду». Показово, що покійний президент Сапармурат Ніязов до пори до часу закривав на це очі – а через деякий час на абсолютно об’єктивних підставах звільняв та карав газових чиновників і садив на їхнє місце інших. Подібний кадровий менеджмент у виконанні Туркменбаші не може не викликати захоплення.

Так ось – повідомлення про збільшення обсягів інвестиційного газу «на туркменській стороні» зрозуміли однозначно: хлопці хочуть «заробляти» на газі більше. А ми, гордо заявляючи, що тепер матимемо більше дешевого газу, навіть не усвідомлювали цих обставин – інакше про них, звісно ж, ніхто ніколи не став би говорити публічно.

Як виявилося, члени туркменської делегації недаремно хвилювалися: протягом кількох місяців як мінімум половина учасників переговорів в ході чергового показового процесу від Туркменбаші потрапила під суд сіла до тюрми, а голова делегації Чариєв отримав аж 25 років і начебто покінчив життя самогубством у в’язниці.

Так що не виключено, що якісь ідеї щодо «ринкових цін» були озвучені й у Москві. Однак є момент, який слід усідомити чітко: Мінпаливенерго і «Нафтогаз» ніколи офіційно не заявляли про наміри розірвати чинні угоди, не існує жодних документів чи письмових протоколів з цього приводу, а отже, всі подальші дії, спрямовані на перегляд стосунків у газовій сфері, є ініціативою та відповідальністю російської сторони. .

Мобілізація

Є принципове питання – а чому Росія пішла на таке радикальне загострення стосунків з Україною? Адже т.зв. Доповнення №4 до контракту між «Нафтогазом» і «Газпромом», де була визначена ціна газу в $50 та транзитна ставка $1,09, було підписане зовсім недавно, 5 серпня 2004 року? Здавалося б, причина очевидна: треба було покарати нову помаранчеву владу, яка постала в Україні проти волі Москви. Однак насправді все значно цікавіше.

Будь-хто, хто візьме на себе труд проаналізувати договори щодо оплати газу та транзиту, з якими Україна підійшла до президентських виборів 2004 року, неодмірно зверне увагу на дуже «поблажливий» характер цих угод. Так, перед цим Україна проводила розрахунки за співвідношенням: газ коштує $80, а транзит – $1,75. І тут раптом сторони синхронно знижують ціни: газ до $50, транзит до 1,09. Більше того, Росія з 2005 по 2009 роки зобов’язується постачати газ по ціні $50, яка НЕ ПІДЛЯГАЄ ЗМІНІ СТОРОНАМИ. . Ось так – навіть не розповсюджене в контрактах «не може змінюватися інакше, ніж за згодою двох сторін», а не підлягає зміні взагалі.

Тож що виходить – Путін і «Газпром» так раптом полюбили президента Кучму та його гіпотетичного наступника Януковича, що погодилися жорстко зафіксувати ціни на газ на цілих п’ять років?

Причина була інша. З початку 2000-х років Путін руками «Газпрому» відбирав у пострадянських країн контроль над магістральними газопроводами, що проходять через їхню територію. Внаслідок цього газотранспортні системи Білорусі, Молдови, Вірменії перейшла під контроль «Газпрому». Відбувалося все дуже жорстко: мало хто зараз пам’ятає, що братній Білорусі Росія в 2003 році скорочувала постачання газу вдвічі, в 2004 – кілька разів перекривала трубу, постійно шантажувала «братній білоруський народ» непідйомними цінами – аж поки в 2007 році Лукашенко остаточно не погодився продати «Газпромові» половину «Белтрансгазу».

Однак білоруська «труба» - незначний актив в порівнянні з українською ГТС, яка щороку прокачує на експорт 110 мільярдів кубометрів російського газу. За цими показниками українська газотранспортна система – найпотужніша в світі серед усіх ГТС, орієнтованих саме на транзит, а не на внутрішнє споживання.

Та чомусь в той самий час, коли Росія «торбила» Білорусь по повній програмі, в газових стосунках з Україною панувала повна гармонія. Чому? А тому, що рішення про перехід нашої «труби» під російський контроль ВЖЕ БУЛО ПОГОДЖЕНЕ НА РІВНІ ПРЕЗИДЕНТІВ КУЧМИ ТА ПУТІНА. І формалізоване у вигляді «Міжнародного консорціуму з управління (!) та розвитку газотранспортної системи України». Він був створений в 2003 році і мав, судячи з усього, повноцінно запрацювати в 2005-му, після президентських виборів.

Однак, віддаючи Росії трубу, тодішня українська влада хотіла отримати від гарантії по цінах та обсягах природного газу – що було життєво необхідно металургійно-хімічним олігархам з оточення Кучми. Ці гарантії були надані у вищезгаданому Доповненні №4. Яке по суті означало: Україна погоджується віддати трубу в консорціум, а натомість отримує на п’ять років газ по $50.

Зараз можна тільки гадати, чи виконала б Росія цю умову. Є низка прикладів поведінки Росії (і не лише щодо України, але й Білорусі чи Туркменистану), які доводять правоту вислову Бісмарка: «Договори з Росією не варті того паперу, на якому вони написані».

Втім, після приголомшливої поразки Януковича на президентських виборах (нагадаємо, що Путін не тільки двічі вітав Януковича з перемогою, але й під час виборчої кампанії тричі приїздив до України – безпрецедентний факт) всі ці плани полетіли шкереберть. На контроль за газотранспортною системою Ющенко не погоджувався принципово, натомість пропонуючи передавати в його управління не існуючі, а новозбудовані газопроводи. А пільгова ціна на газ вже була зафіксована на п’ять років.

В таких умовах Росії не залишалося нічого іншого, ніж ламати угоди, укладені менш ніж рік тому. І почалося. Березень – заява, що Україна хоче переглянути контракти. Червень – скандал із нібито зниклими з підземних сховищ 7,8 мільярдами кубометрів російського газу. «На розшуки» до Києва прибув зам голови «Газпрому» Олександр Рязанов. (Прикметно, що саме його підпис стоїть під основними українсько-російськими газовими документами, а з боку «Нафтогазу» підписував заступник голови Ігор Воронін. В 2006 році Рязанова, другу людину в «Газпромі», викинули з компанії, не продовживши з ним контракт. Причини цього достеменно не відомі.)

Газ знайшовся – «Газпром» продав його своїй дочірній компанії «РосУкрЕнерго» по $150 (а та потім перепродала його в Європу по $250 – і є підстави вважати, що міф із «зниклим» газом був лише ширмою для цієї оборудки), але скандальний осад залишився.

Показовий момент – у складі делегації «шукачів газу», які прибули на переговори до «Нафтогазу», були не лише газпромівці, але й політики – зокрема, депутат держдуми РФ і давній «друг» України Костянтин Затулін. І коли Рязанов на прес-конференції в «Нафтогазі» змушений був визнати, що газ таки є, Затулін, хоча йому ніхто не давав слова, спробував влаштувати власну міні-прес-конференцію. І заявив: «тут фахівці про щось домовилися, але ми, політики, все одно вважаємо, що Україна кудись поділа наш газ». Від генеральної лінії дискредитації України Затулін не ухилявся навіть ситуативно.

Наприкінці літа Росія озвучила свої цінові вимоги - $160 на наступний рік. Зрозуміло, що для української сторони ріст ціни більш ніж у три рази (а з урахуванням переходу від бартерних до грошових розрахунків – навіть більше) така пропозиція була неприйнятною. У відповідь переговорники «Нафтогазу» запропонували «відкат» до попередніх цінових орієнтирів – $1,75 на транзит, $80 на газ. На що Росія відповіла новим словом у практиці комерційних переговорів: ах, ви не погодилися на $160? Ну то буде $230 і ні центом менше, нижчих цін для України у нас нема.

Перед атакою

В грудні 2005 року у газових взаєминах України та Росії відбувалося стільки подій, що не вистачило б місця навіть на дуже стислий їх перелік. Але зсуть була одна: Росія, наполягаючи не незмінності астрономічного зростання ціни з $50 по бартеру до $230 грошима, на публіку розігрувала «благодєтєля». І пропонувала варіанти, які мали б демонструвати схильність до компромісів, однак насправді цей компроміс являв собою ніщо інше, як викручування рук.

Спочатку надійшла пропозиція товарного кредиту – газ берете зараз, а заплатите потім. Нескладно спрогнозувати, до чого б це призвело: настає «потім», грошей на оплату кредиту немає, і Росія отримує чудовий аргумент для «відпилювання» в України частини власності на ГТС в оплату боргу.

Друга (і остаточна) пропозиція була зрежисована ледь не як апофеоз путінського гуманізму: ми розуміємо, що Україна – це братній народ, тому на перший квартал залишаємо нинішні ціни – але за умови, що вже сьогодні (сьогодні – це 31 грудня) братній народ погоджується надалі купувати газ по $230.

На фоні дій російської влади розгорнулася істерична пропагандистська кампанія в ЗМІ (цікаво, що переважна більшість заяв Путіна, керівництва «Газпрому» та російських високопосадовців, допущених до «озвучки» газових тез Кремля, були заздалегідь «заточені» під ефектний пропагандистський медіасюжет. Чого варті хоча б показові навчання (!!!) із перекриття Україні газу, які показало російське телебачення в останні дні грудня.

Існує незаперечний доказ того, що газовий конфлікт з Україною був заздалегідь спланований в Кремлі, і всі головні учаснии діяли згідно з наперед призначеними ролями. 27 грудня Андрій Ілларіонов, який п’ять років був радником Путіна з економіки, а також представляв президента Росії у «великій вісімці», в ефірі радіо «Ехо Москви» повідомив, що іде у відставку. І назвав причину: «"Мені було запропоновано взяти участь у війні, причому не в якості спостерігача, описувача, а як учасник, пропагандист, що пояснює, чому рішення про підвищення ціни на газ і все, що робиться в наших двосторонніх відносинах, є ліберальною економічною політикою".

Рік тому, беручи інтерв’ю в пана Ілларіонова, я запитав його: хто саме зробив йому пропозицію взяти участь у газовій війні з Україною. Він відповів: «Я не хотів би називати. Думаю, ви й самі здогадалися, від кого». Справді, здогадатися неважко. У відставку йдуть, коли не погоджуються з політикою керівника. А керівником Ілларіонова був президент Росії Володимир Володимирович Путін.

Була ще одна історія, про яку розповів у ті дні знайомий журналіст з «Інтерфаксу». Коментуючи газову кризу, голова комітету Держдуми РФ з енергетики Валерій Язєв проговорився, що вартість транзиту по «обхідному» підводному газопроводу «Північний потік» буде вищою, ніж «сухопутний» транзит через Україну, але для Росії його будівництво важливе не з економічних, а з політичних міркувань. Подібна заява відповідала дійсності, але йшла врозріз з тією версією газових стосунків, яка була вигідна Кремлю. Дуже швидко це новина з лінійки російського «Інтерфаксу» зникла.

А що ж Україна? Розуміючи, що від ідеї «поламати» чинну модель розрахунків за газ і транзит Росія не відмовиться, наша сторона запропонувала залишити все без змін на перший квартал 2006 року, і за цей час вийти на нові домовленості. Тут теж був підтекст – домовитися вдасться чи ні, а зима пройде.

Увечері 31 грудня ця пропозиція була надіслана в «Газпром», і буквально за кілька годин до Нового Року «Нафтогаз» начебто отримав згоду. Принаймні саме про це мені повідомили в керівництва, коли я поцікавився, чого чекати наступного дня.

Схоже, що ця поблажливість була лише спробою приспати пильність. Рішення про перекриття газу Україні було прийняте заздалегідь, і ніхто не збирався його скасовувати. Втім, «Нафтогаз» теж був наготові: 30 грудня по компанії був виданий наказ про створення робочої групи по врегулюванню можливих проблем з перебоями в постачанні газу. Всі вказані в ній керівники структурних підрозділів у святкові дні повинні були постійно перебувати на зв’язку, у всіх зібрали номери мобільних телефонів та включили в доданий до наказу список. І коли почалася криза, паніки чи безладу не було.

Війна, день перший

Першими, кого я побачив у приміщенні «Укртрансгазу», були невиспані, злі й не зовсім тверезі журналісти. Російські ЗМІ повідомили про перекриття газу фактично в режимі реального часу, і журналісти-новинарі були «підняті по тривозі» й десантувалися в офіс «Укртрансгазу». Всі хотіли свіжої інформації, однак, на відміну від Росії, «Нафтогаз» не мав «домашніх заготовок».

Більше того, повідомляти фактично не було чого: кризовий штаб у перші години конфлікту вирішував суто технічні завдання – як не допустити відімкнення газу споживачам України в зв’язку зі зменшенням тиску газу на вході в систему. Політичні оцінки з’явилися по обіді – коли до «Укртрансгазу» прибули прем’єр Єхануров та президент Ющенко. Тоді ж прес-центр «Нафтогазу» спільно з прес-службою Мінпаливенерго почав оприлюднювати перші релізи для ЗМІ. А кульмінацією інформаційного дня стала спільна прес-конференція Ющенка та Єханурова просто на сходах «Укртрансгазу» - але цей захід організовувала прес-служба президента, і «Нафтогаз» до нього не причетний.

Загалом ситуація з газом станом на ранок виглядала таким чином: о 08 год. 14 хв. Росія повністю перекрила подачу по одній газовимірювальній станції (Валуйки) на 49 млн куб м/добу, а по двох інших (Суджа та Сохранівка) скоротила – відповідно, на 36 та 38 млн. куб. м/добу. Важлива деталь – перекриття відбулося саме на тих вхідних напрямках, де це могло б створити найбільші проблеми для газових мереж в Україні. Вже потім нафтогазівські старожили, які свого часу створювали газотранспортну систему СРСР, обурювалися діями своїх колишніх колег з Росії – мовляв, як же так можна, адже вони знали, до чого це призведе, і зумисно робили як гірше.

Автоматично почало скорочуватися постачання газу до Європи. Повного перекриття, як в січні 2009 року, не сталося, але транзит протягом першого дня упав з 370 до 260 млн куб м/доб. Росія відразу ж заявила: Україна краде газ, призначений для Європи.

Однак Україні теж було що пред’явити на свою користь. По-перше, Росія скоротила не тільки обсяги газу для споживачів України, але й перестала подавати т.зв. технологічний газ – він необхідний для роботи компресорних станцій. Відповідно, транзит до Європи «Нафтогаз» здійснював за рахунок свого власного газу.

По-друге, «Газпром» повністю перекрив надходження до України туркменського газу, який був не тільки законтрактований, але й попередньо оплачений. Подібні дії однозначно вказували на факт енергетичного шантажу.

Ющенко, формула Яценюка та телефон Вороніна

Президент та прем’єр-міністр прибули до «Укртрансгазу» по обіді – заради цього Ющенко терміново залишив свою карпатську резиденцію в Гуті та прилетів до Києва. Згодом Юлія Володимирівна запустить версію про те, що Ющенко «різьбив тарілочки в Карпатах» замість того, щоб займатися газом. І - парадокс – повірять саме в ці слова, попри те, що кадри з Ющенком в «Укртрансгазі» в той вечір показали всі українські телеканали.

Нарада під головуванням президента тривала до пізнього вечора. Я особисто був не був присутній на ній безперервно: періодично доводилося бігти до «позиченого» в сусідньому кабінеті комп’ютера і готувати чергове повідомлення для ЗМІ. Однак довелося бути свідком кількох прикметних моментів.

Принципове рішення, про яке оголосив Ющенко, – ціна в $230 є для України неприйнятною ні в «негайному», ні в «відтермінованому» вигляді. На цьому всі без винятку мають стояти під час будь-яких переговорів з російською стороною.

Однак відразу ж постало питання – а якою має бути ціна, на яку ми можемо погодитися? Оскільки Росія наполягала на ринковому варіанті розрахунків, а найрозповсюдженішим механізмом такого ціноутворення є так звана формула ціни, то саме цей варіант і розглядався.

Доповідь по формулі ціни робив Арсеній Яценюк – на той час міністр економіки. Робив він це впевнено і цілком фахово – писав на дошці маркером коефіцієнти формули та пояснював, що вони означають. Вже згодом, коли Яценюк почав президентську кампанію, я із здивуванням прочитав у якомусь з його інтерв’ю, що він вважає прийняті Ющенком рішення по газу невірними і має з цього приводу якусь іншу думку. На нараді 1 січня ніякої «особливої думки» в Яценюка не було.

Загальний принцип формули ціни полягав у тому, що визначається базова ціна та поправочні коефіцієнти, які залежать від цін на альтернативні енергоносії – такі, як вугілля чи паливний мазут. Розглядалися також варіанти із використанням коефіцієнту на основі ціни на уран – для України з її великою часткою ядерної енергії в загальному енергобалансі це було б логічно і вигідно.

Зрештою Ющенко запитав – з формулою зрозуміло, але я хочу бачити, яка конкретна ціна випливає з неї в наших умовах? Тут декілька із присутніх фахівців хором загуділи: Вікторе Андрійовичу, це не грає ролі, яку треба ціну, таку й підженемо.

Відповідь Ющенка мене особисто вразила – він перервав «оптимізаторів» і досить різко сказав (передаю не дослівно, але близько за змістом): «Хлопці, мене не цікавлять ці ігри. Я хочу знати справжню об’єктивну ціну».

Я не можу сказати, яка саме об’єктивна ціна була зрештою названа Ющенку – це, вочевидь, відбувалося не на загальній нараді, а у вузькому колі. Однак з того, що стало відомо потім, можна припустити, що для переговорників був вказаний ціновий коридор 80-100 доларів: у цьому діапазоні можна було торгуватися з «Газпромом».

Насамкінець слід згадати про ще одного учасника наради в «Укртрансгазі» - заступника голови «Нафтогазу» Ігоря Вороніна. Воронін був «правою рукою» попереднього голови «Нафтогазу» (та майбутнього міністра палива та енергетики в уряді Януковича) Юрія Бойка, саме його підпис стоїть і на доповненні №4, і на інших, менш відомих, але значно цікавіших документах. Наприклад, на додатковій угоді, яку Воронін підписав 25 лютого 2005 року, напередодні зміни влади в «Нафтогазі», і за якою сумнозвісна компанія Eural Trans Gas передавала не менш сумнозвісній «РосУкрЕнерго» всі зобов’язання із постачання польській газовій компанії PGNiG природного газу. Але це – окрема історія.

Нове керівництво «Нафтогазу» Вороніна звільнило, однак потім він був дивним чином відновлений на роботі. Згодом зусиллями Юлії Тимошенко цей факт буде проінтепретований в тому ключі, що Воронін є ледь не поплічником Ющенка у здійсненні всіляких темних газових оборудок.

Не схоже. На загальній нараді Воронін був присутній, але нічого не говорив, і до нього ніхто не звертався. А от коли у вузькому колі вищих керівників відпрацьовувалися конкретні пропозиції до російської сторони, Вороніна до кабінету не кликали. Зате коли ту чи іншу пропозицію було узгоджено, Вороніна звали до кімнати, після чого він виходив, ішов кудись у віддалений куток, телефонував з мобільного до Росії і повідомляв своїх співрозмовників, що пропонує українська сторона. І знову йшов до кабінету – доповідати, що з цього приводу сказали в Москві.

На поведінку «довіреної людини» це аж ніяк не було схоже – радше на парламентера з ворожого боку, присутність якого терплять тільки тому, що саме на ньому замикається безпосереднє та оперативне спілкування з іншим табором.

Продовження - в наступній частині

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!