Естетика української промисловості: підприємства "на 5%", які працюють тільки на папері

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 70553 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 26/04/2010Дата публікації

Сьогоднішнє становище в царині українського товарного виробництва значно катастрофічніше, ніж це випливає із звітів органів статистики. Зараз я спробую пояснити, чому. Чесно кажучи, мені дуже дивно чути, наприклад, тези про те, що «підприємство працює на 5% потужностей». Таку звітність я чув, зокрема, щодо безнадійно зупиненого горілчаного заводу в Маріуполі. «5 відсотків» його роботи відносились до магазину і бару, розміщених на колишніх виробничих площах.

Статистику вітчизняної недопромисловості вивчала: Соня ПОЛЧОК, в рамках проекту "Естетика сучасної України"

Перед нами не звіт про працюючі підприємства і про економічний потенціал країни. Перед нами статистична еквілібристика, де слово «працює» означає що завгодно, але не роботу підприємства.

Давайте признаємось одне одному – виробництва, що працюють «на 5%» - це непрацюючі виробництва, часто без шансів на відродження промисловості.

Наприклад, якщо ми чуємо про «задіяність потенціалу шахти на 10%», то це треба читати як: шахта зачинена назавжди, гроші йдуть на ліквідаційну комісію, ну ще й на насоси по викачуванню води.

Якщо «Аеропорт в Узині працює на 5%, розглядається питання профорієнтації колишніх військових льотчиків», то це означає: ще залишилося кілька плит з літовища, які ще можна продати, зате хтось відмив гроші, створивши в Узині абсолютно непотрібні тут курси англійської мови для пілотів у відставці.

В Україні є дуже багато підприємств, які таким чином «працюють на декілька відсотків».

Такими є, наприклад, безліч науково-дослідних інститутів, які ужалися до кількох кімнат на горішньому поверху своїх колишніх офісів, нині зданих комерційним фірмам.

В Києві (та й не тільки) є ряд таких заводів, у яких чим більше віддається земля та майна, чим більше скорочується виробництво – тим дорожчий й шикарніший євроремонт в кабінеті їх директора.

Таке «виробництво» - це шагренева шкіра, яка стискається до самої елементарної частинки – директорського кабінету та бухгалтера з печаткою, які й є отим самим останнім відсотком «виробництва», який дозволяє «підприємству» залишатися в статистичних звітах, не існуючи реально.

Бюрократу подобається «цифірь» про існування промисловості в регіоні, а директор теж зацікавлений представляти якесь «виробництво»: під нього можна вибивати кредити на «модернізацію» чи на «відновлення» випуску чого-небудь.

Є ще директори радянського гарту, які просто не вміють і усіляко противляться порятунку своїх гинучих підприємств. Ці люди ось уже двадцять років з року в рік за інерцією чекають на повернення держзамовлення на їх неліквідну продукцію, а їхні підприємства ще й зараховуються в актив «вітчизняного товаровиробника».

В деяких випадках можна спостерігати, як при зупинених заводах випускаються їхні багатотиражки, які розповідають про виробничі успіхи і зростання обсягів – таким витвором сюрреалізму є, наприклад, часопис «Арсеналець» однойменного київського заводу, або багатотиражка вмираючого підприємства «Херсонські комбайни».

Місцева преса дуже часто перебуває у якомусь віртуальному світі, описуючи зупинені підприємства, як реально існуючі, причому це не викликає ні у влади, ні у оточуючих когнітивного дисонансу. Можливо, таким чином заплутують ворогів, хто зна.

Я не знаю методи, яка могла б вирахувати відставання статистики від реальності. Однак ми можемо побачити її позірно, оціночно.

Давайте спробуємо просто взяти одне безнадійно загублене підприємство у фотографіях – і порівняти його з тим, яке враження можна винести про нього із статистичних звітів та газетних публікацій.

Для прикладу візьмемо флагман сільськогосподарського машинобудування завод «Рівнесільмаш». Bсе ж таки 70 га території, свого часу - містоутворююче підприємство для селища Квасилів неподалік від Рівного.

Навіть Квасилівська селищна рада не має свого приміщення, а збирається в одному з корпусів цього колишнього «Квасилівферммашу»:

При цьому на всьому заводі, де колись було задіяно кілька тисяч чоловік, нам не вдається нам не вдається знайти ні людини, окрім вахтера-пенсіонерки. Всі ці корпуси стоять закинуті:

При цьому з довідників можна почерпнути інформацію прямо протилежну.

Наприклад, таку:

"На підприємстві наслідки світової економічної кризи відчули наприкінці минулого року, коли дещо зменшилася кількість замовлень на тракторні та автомобільні причепи. Утім, інвестор запевнила – виробництво не зупиниться. Основні вимоги, які ставилися державою перед покупцем «Рівнесільмашу», виконуються повною мірою. Зокрема, відсутня заборгованість із виплати заробітної плати, не звільнено жодного працівника".

Здається, говориться наче про інший якийсь завод. Які працівники? Яке виробництво? Реально ж воно виглядає ось так:

В одному із цехів на фото знизу все ж таки ще тліє якесь життя: тут пару ветеранів виробництва відкрили ковальський цех, забезпечуючи оті самі статистичні «5 відсотків потужності», на які діє «Рівнесільмаш».

До речі, навіть недобудований КГЗКОР теж діє на скількись там відсотків: в ньому функціонує аж цілий… транспортний цех.

Таке окозамилювання в принципі зрозуміле. Але чому інвестор ТзОВ «Морган Феніче», який купив у держави цей завод, робить вигляд, що тут все в порядку – це вже виглядає підозріло.

"Інвестор ВАТ «Рівнесільмаш» задоволений результатами роботи підприємства у 2008 році. Про це під час робочої зустрічі з керівництвом регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області заявила засновниця ТзОВ «Морган Феніче» МакМахон Лоррейн Ізабелль Марі Стевенін", – повідомляє ЗІК.

Їй-бо, складається підозра, що найбільша зацікавленість нових господарів – це довести підприємство ось до такого стану:

Власне, тут уже серійно давно не виробляється нічого, але підприємство продовжує якось примарно кочувати із довідника в довідник як начебто реально існуюче.

Ба більше, статті про нього в статистичних звітах та каталогах абсолютно не схожі на цю реальність, зафіксовану мною на фото:

Ви не повірите, але ж ось що написано в одному з каталогів:

"ВАТ “Рівнесільмаш” - одне з провідних підприємств України в галузі машинобудування. З моменту заснування 1883 р., спеціалізується на виробництві сільськогосподарської техніки: причепів тракторних різних модифікацій (НТ-2, ПТС-4, ПТС-6А, ПТС-6У, ПСЕ-20), унікальних напівпричепів АСП-25 з пневморозвантаженням для транспортування зернопродуктів, борошна, комбікормів, преміксів, культиваторів КНК-3, плугів тракторних (2-х, 3-х, 5-ти корпусних), та кінних, борони.

Крім того на підприємстві виготовляють: причепи до легкових автомобілів, опалювальні апарати на твердому паливі, візки господарчі одно - та двоколісні, кормозапарники, млинки побутові, коренерізки, січкарні. Потужності заводу дозволяють виготовляти різноманітні спец. замовлення за даними покупця".

Покупці ж, очевидно, давненько не заходили на заводську територію - та й магазин не дуже щоб міг похвалитися технікою:

Можливий і такий варіант, коли при зникненні серійного виробництва, на підприємстві зібрано кілька прототипів машин, фактично демонстраційних зразків.

На згаданому вище комбайновому заводі теж є два чи три таких демонстраційних комбайни, які показують делегаціям із Києва. Зрозуміло, що ці делегації готові робити вигляд, нібито вірять в існування херсонського комбайнобудування.

Взагалі перед нами реінкарнація казки про голого короля - тільки у великих адміністративних масштабах.

Коли про те, що виробництво вмерло знають всі – від двірника, до номінального директора цього заводу, а вже тим більше місцева адміністрація і преса.

Знають всі його колишні працівники, що ось вже десяток років освоюють замість складання комбайнів садіння картоплі. Але при цьому всі, ніби змовившись, роблять вигляд, що все під контролем, що все ОК.

"Робітники ВАТ «Рівнесільмаш» на чолі з директором Романом Івановичем Басарабом з кожним роком нарощують обсяги виробництва та забезпечують конкурентоспроможність своєї продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках, – написано на квасилівському міському сайті. - Для розвитку і розширення виробництва ведеться робота по залученню іноземних інвестицій з країн Європи та Америки".

І це при тому, що творцям сайту достатньо виглянути у вікно, щоб побачити просто-таки тріумф «нарощування обсягів»:

Спроба видати чорне білим - як у випадку з «Рівнесільмашем», так і ще з десятками і сотнями зупинених підприємств України – річ не настільки несерйозна, щоб над нею просто посміятись і забути.

Більшість з цих віртуальних «п’ятивідсоткових» заводів насправді є величезними паразитами на державному бюджеті (справедливості ради помітимо, що від квасилівського заводу держава таки вже позбавилась), постійно вимагаючи якихось преференцій, дотацій і підтримки того, що не працює і не має шансів запрацювати будь-коли.

Це разом із майже соціалістичною соціальною сферою, тупим марнотрацтвом та грабунками державної скарбниці тягнуть Україну в той самий третій світ, близькість якого ми вже відчуваємо фізично.

Навіть у Росії з її газо- та нафтодоларами проводяться програми закриття тих же шахт і фінансування створення нових виробничих потужностей в колишніх шахтарських селищах, або як зараз – у мономістах, де зупиняються містоутворюючі заводи.

І російські шахтарські селища нині виглядають значно краще наших, де замість створення нових робочих місць консервують старі НЕРОБОЧІ підприємства.

Зараз говорять про кризу в Америці, ілюструючи її руїнами Детройту. Ось, приміром, на фото нижче - готель Lee Plaza, колись один із найшикарніших у місті, а в 1990-их банально полишений непризволяще:

Насправді ж прагматичні американці подають нам приклад, як вчиняти з виробництвом, яке не є ефективним. Вони просто кинули його, пішовши, як то кажуть «на багатші села».

Їм і в голову не могло прийти виділяти з бюджету якісь копійки на підтримку цього коматозного міста, що не давало жодних надій на видужання.

А в нас тим часом Україна дозволяє розпорошувати мільярдні суми на утримання видимості існування того, чого не існує – замість вкладання вкладання в інновації, капітальне будівництво, науковоємні виробництва.

Як наслідок – скоро ми всі станемо ось таким ось Детройтом.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!