Перші демократичні вибори президента можуть стати останніми. За кого ж голосувати?

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 71788 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 13/01/2010Дата публікації

Коли мені кажуть, що виборча кампанія, що оце зараз добігає до кінця, нудна, я погоджуюсь: беспрєдєл демократизму в нинішніх перегонах вражає тим, що на виборця в сьогоднішніх умовах реально ніхто не чинить тиску, а відповідно зникає і інтрига, яка супроводжувала всі президентські кампанії в Україні, починаючи з 1991 року. Нема адмінресурсу, на газетних шпальтах проплачені публікації конкурентів мирно уживаються одне з одним, в суспільстві безслідно зникла відома одержимість зразку 2004-го року, коли програш «свого» кандидата здавався чимось подібним до кінця світу.

За демократію вболіває: Микола Поліщук

Кандидати не можуть пояснити виборцям, чим кожен із них відрізняється від своїх суперників. Це зумовлює сірість всього політичного креативу.

Спроби роздмухати кілька скандалів, наштовхнувшись на повну байдужість електорату, згасли самі собою.

Може навіть скластися враження, що Україна потроху приходить до ідеалу народовиявлення, сформульованого східними мудрецями у фразі «найкраща влада та, яку народ не помічає» і що така лафа буде тривати вічно. Враження, але не більше.

- Не путайте демократию со вседозволенностью! – казали наприкінці 1980-тих міліціонери, завантажуючи тодішніх неформалів на кілька діб в камеру за жовто-блакитний прапор.

«Демократія – не означає вседозволеності» - писали в тодішніх газетах усілякі заввідділами радянського чи партійного будівництва (деякі з яких сьогодні очолюють комісії з журналістської етики, до речі).

В цьому в принципі немає нічого дивного: проведенням межі між демократією та вседозволеністю людство займається ще з античних часів. Однак найстрашніше, коли демократія із вседозволеністю плутається в голові керівників держави.

Подібна плутанина часто буває у людей, що прийшли до влади з дотриманням усіх демократичних процедур - і одразу ж розвели навколо себе вседозволеність.

Є ще така версія, що народ начебто не помиляється. Ага. Вся новітня історія – це безкінечний перелік помилок одного чи іншого народу.

Хрестоматійний приклад того, що й Гітлер прийшов до абсолютної влади внаслідок вільного волевиявлення – лише поверхня цього айсбергу.

Неважко помітити, що всю другу половину ХХ століття латиноамериканський континент здригався від революцій і повстань, які відбувалися під гаслом демократичних змін і спрямовувалися проти ультраправих військових диктаторів.

Сталін теж проводив вибори. Він ще любив казати:

"Не важливо, як голосують. Важливо, як рахують голоси".

Десь на зламі століть держави Південної і Центральної Америки майже одночасно пережили спалахи демократії.

В деяких країнах, як от, наприклад в Еквадорі, вона набула загрозливих рис не те, що вседозволеності, а анархії - із втечею президента Гутьєрреса на ґвинтокрилі прямо із оточеного натовпом президентського палацу.

Після цих спалахів цілком демократичним чином до влади прийшли точно такі ж диктатори - тільки вже ліві.

Прихильники творчості Вуді Алена згадають, що подібна метаморфоза вчорашніх революціонерів-демократів була ним блискуче висміяна в фільмі «Банани», який виявився в чомусь дуже пророчим.

Саме через відсутність традицій більш молоді держави сильніше страждають від авторитаризму своїх правителів, ніж так звані «стійкі демократії».

Тим більше подібні тенденції характерні для колишніх країн Радянського Союзу. Подібно до кактусу агави, який сто років росте в пустелі для того, щоб один раз розкітнути і одразу ж вмерти, деякі з цих народів просто вистраждали всім своїм історичним розвитком одне-єдине демократичне голосування – для того, щоб обрати на ньому диктатора.

Найбільш характерним прикладом таких виборів може слугувати Білорусь, де в перших же вільних виборах якнайдемократичнішим шляхом переміг тодішній опозиціонер (і, до речі, великий симпатик Гітлера) Олександр Лукашенко.

Переміг – і одразу ж почав плутати демократію із вседозволеністю направо і наліво. Тіла деяких його політичних опонентів, до речі, не знайшли й до цього часу.

Причому дисидентське минуле чи правозахисна діяльність далеко не завжди запобігали перетворенню людей на диктаторів.

Аскар Акаєв у Киргизії також був єдиним в Цетральній Азії опозиційним кандидатом, якому вдалося перемогти ставленика посткомуністичної номенклатури під гаслом демократичних змін. Потім його довелося виковирювати з посади масовими акціями народної непокори з підпалом парламенту і бійками на вулицях. Чим він, до речі, дуже нагадує нашого незабутнього Леоніда Кучму.

Абульфаз Ельчибей та Звіад Гамсахурдія, прийшовши до влади під гаслами демократії та внаслідок відкритої виборчої процедури, згодом теж сплутали демократію із вседозволеністю: перетворили Азербайджан і Грузію на авторитарні держави, хоч і з зовнішніми атрибутами демократизму.

Певно, росіяни, що у драматичній боротьбі просували Бориса Єльцина в президенти тоді ще РРФСР, а потім відстоювали свій вибір у серпні 1991-го, нізащо б не повірили в те, у що переродиться їх вибір вже через двадцять років.

Я навів достатньо прикладів того, як перші демократичні вибори в тій чи іншій державі легко стають і останніми.

Тим більше, що так звана «втеча від свободи» стала чи не мейнстрімом сьогоднішнього суспільства.

Наприклад, у тій же Росії втеча від свободи виявилась привабливою для значної частини виборців, які звикли звинувачувати у своїх проблемах не себе, не архаїчний управлінський апарат, не якісь зовнішні чи внутрішні фактори життя країни, а саме абстрактну «демократію».

Настрої такого електорату, зрозуміла річ, сходяться з бажаннями панівної верхівки залишитись при владі назавжди. Цьому електорату і згодовуються ідеологічні побудови щодо «суверенної демократії» та «енергетичної імперії», в основу яких покладене уявлення про ворожість та шкідливість самого поняття народовладдя.

«Демократія не означає вседозволеності», чи не так? А «суверенна демократія» дає нове визначення вседозволеності – це вседозволеність лише для панівної верстви і лише в придушенні будь-яких демократичних устремлінь.

Що стосується України, то фактично наша демократія традиційно нагадує аксолотля – земноводного з неповним метаморфозом, який навчився навіть розмножуватись в личинковому стані, не перетворюючись на дорослий організм.

Ця зародковість демократичних процесів – відоме прокляття, що висить над нашою державою.

Як тільки ми дозріваємо до того, щоб державна машина почала нормально працювати, як тут же з’являється якийсь черговий окупант із Cходу чи Заходу (а іноді одночасно з двох боків) і зводить всі зусилля нанівець.

Фактично історія України не знає свої рідненьких узурпаторів влади саме з тієї причини, що наша влада традиційно і так була узурпована тими чи іншими іноземцями.

Тому-то, очевидно, і існує версія про демократизм українців, які начебто будь-якого потенційного диктатора скинуть з такою ж легкістю, як козаки скидали кошового отамана після невдалого походу.

Ця ж версія говорить нам, що сам факт існування незалежної держави вже є гарантією чесного волевиявлення, а якщо волевиявлення нечесне – то це лише через підступи Росії, Америки, Європи чи масонської змови.

Навіть той факт, що Леонід Кучма теж прийшов до влади волею українських виборців, рішуче заперечується прихильниками цієї версії. Когнітивний дисонанс примушує винуватити у тому, що країною правили Кучма і Кравчук кого завгодно, тільки не нашу таку чудову і стійку демократію.

І от сьогодні, коли тиск ззовні на Україну порівняно незначний, багато хто просто не вірить, що щастя вільного волевиявлення у нас можуть просто відняти. Правова (хоч і дещо викривлена) держава сприймається, як якась даність – незмінна і непорушна.

Приблизно так, певно, в 1939 році на Західній Україні продавали червоноармійцям увесь крам, навіть не підозрюючи, що за соціалізму товари можуть просто кудись зникнути. Тим часом і Тимошенко, і Янукович далеко не є носіями ідеї прозорості влади і цінностей відкритого суспільства.

Швидше навпаки.

Кожен із них уже робив кілька спроб встановити в державі своє абсолютне панування, а ідея «широкої коаліції» була спробою встановити в країні своєрідну «тандемократію» двох таборів, які на практиці виявилися дуже близькими ідеологічно одне до одного.

Бо, власне кажучи, вся ідеологія цих двох таборів зводиться виключно до бажання необмеженої влади в країні.

І у кожного з них є шанси за певних обставин стати президентом шляхом демократичного волевиявлення в країні, значна частина населення якої воліла б бачити обох цих персонажів на еміграції, або в тюрмі.

І хто буде винен, якщо, прийшовши до влади демократичним шляхом, хтось із них не почне цей самий демократичний шлях ліквідовувати? Невже знову – демократія?

Звичайно, ні. І винним, і потерпілим в цьому випадку буде тільки носій ідей демократизму – народ.

А народ сьогодні, без сумніву, дезорієнтований, оскільки нинішні вибори президента - явище небачене в вітчизняному суспільстві. Мова йде не тільки про небачену свободу слова і відсутність адмінресурсу. Попередні голосування у нас були навіть не стільки виборами, скільки референдумами про підтримку діючої влади.

Вони зводилися до протистояння єдиного кандидата від влади і його альтернативи – консолідованого кандидата від опозиції. Хто був задоволений ситуацією в державі, голосував за першого, хто ні – за другого кандидата.

Сьогодні ж, коли три провідні претенденти безпосередньо представляють три гілки однієї й тієї самої влади, виборець розгублений.

Для когось вибір між Тимошенко, Ющенко та Януковичем – це щось на кшталт виборів між однією з голів триглавого Змія-Горинича.

Багато хто ладен голосувати за епатажних політиків другого ешелону, що без сумніву зіграє на руку і Гриценку, і Симоненку і Тягнибоку з Тігіпком, які намагаються позиціонувати себе, як альтернативи до першої трійки.

Ще більше виборців будуть виходити з міркувань «краще наш поганий кандидат, ніж їхній – ще гірший», чим знову ж таки гратимуть на руку недавнім партнерам по «широкій коаліції». Які практично всю свою кампанію побудували на оприлюдненні захмарних рейтингів, які б мали свідчити про те, що тільки кандидат А зможе перемогти кандидата Б.

І саме мислення в категоріях рейтингів найбільш загрожує усвідомленому виборові громадян. Адже нас чекають у неділю вибори Президента, а не вибори його рейтингу! В іншому випадку і вибори проводити не було б сенсу, а голову держави могли б призначати кілька провідних соціологічних кампаній.

Не за кандидата з рейтингом треба голосувати, але за кандидата як носія ідей демократизму. Не «прохідність» має бути критерієм вибору, а бажання кандидата зберегти нинішню систему самоврядування, вільного волевиявлення і свободи слова.

І тоді, може, хоч через п’ять років в країні все ж таки з'явиться та сама «третя сила», про яку так багато і марно прийнято у нас говорити. Зараз же замість неї ми маємо тільки список із вісімнадцяти чоловік, деякі з яких готові в будь-який момент почати плутати демократію із вседозволеністю.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!