Юля і її улюблені заборони. Іміджева кампанія чи шлях до диктатури?

Оцінка статті на цей момент: +7/-2
Читати Не читати Коментувати
  • 67632 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 22/12/2009Дата публікації

Ви, певно, звернули увагу на те, що останнім часом в логіці дій уряду все частіше окреслюєься бажання що-небудь заборонити, обмежити чи принаймні взяти під контроль – на противагу проголошуваним колись тенденціям роздержавлення, плюралізму та іншої свободи підприємницької діяльності. Як на мікро-, так і на макрорівні держава починає втручатися у справи бізнесу і в приватне життя українців. Вона забороняє - і ми маємо розібратися, що за механізми примушують урядовців і депутатів до дій, які протирічать їхнім партійним програмам і передвиборчим обіцянкам.

Юлін прогібішн досліджував: Микола ПОЛІЩУК

Почати варто з загального втручання держави в економічне життя країни, яке нагадує повернення до соціалізму.

Макроекономіка: боротьба зі "шкідниками" й керування цінами

Ручне управління економікою – альфа і омега всієї політики Тимошенко, причому з перших днів її першого прем’єрства.

Згадаймо, що одразу ж після приходу нової влади країна зіштовхнулася із різким стрибком цін на цукор та на м'ясо, які Тимошенко взялася регулювати адміністративно, встановивши в травні 2005-го року граничні ціни на цукор в розмірі 3,30 грн за кіло і відпускаючи м'ясо за пільговими цінами з Держрезерву.

Абсолютно антиринкові способи регулювання цін нанесли відомі збитки державі (хоча б тому, що запаси держрезерву треба було потім чимось поповнювати), однак вочевидь сподобалися уряду.

Зауважимо, що паралельно із волюнтаристським втручанням у цінову політику, уряд Тимошенко тоді ж випробував традиційне перекладання вини на «шкідників», якими були оголошені перекупники.

Як повідомляли (на повному серйозі!) урядовці, зріст цін був викликаний не абсолютно бездарною аграрною політикою протягом останніх двох десятків років, не закритими фермами чи порізаними на метал цукрозаводами. Виявляється, це перекупники підняли ціни на догоду собі - і достатньо дати селянам самим торгувати на базарах, як ціни одразу ж впадуть…

Певно, багато хто пам’ятає ті лави «для безпосередніх виробників» на київських ринках, за якими ніхто не стояв.

Юліні соратниці з 1920-их років

Виявилось, що перекупники – це таки не тільки куркулі, які наживаються на нещасному електораті, але ще й необхідна ланка між виробником та покупцем, оскільки для більшості селян продавати худобу на ринку не вигідно.

Експеримент з регулювання цін провалився, однак Юлія Володимирівна, очевидно, добре його запам’ятала. Недаремно ж під час так званої епідемії «каліфорнійського грипу» (Скільки б людей могло "піднятися" на тих вірусах, якби не президентське вето на закон про виділення МОЗу мільярду гривень!) одразу ж виникла ідея позакривати всі приватні аптеки і націоналізувати весь аптечний бізнес, який начебто «спекулює» ліками.

В цьому ж ряду можна згадати і мораторій на підняття цін на ліки - тим більш абсурдний, враховуючи, що більшість із них виробляються за кордоном і купуються за валюту. Чомусь встановлювати курс долара рішеннями уряду в Кабінеті міністрів ще не ризикують.

Хоча заяви Юлії Тимошенко, що національна валюта зміцніє до 6 грн за долар «як тільки ми знімемо Стельмаха» наводить на думку, що подібні ідеї вже не раз приходили в її голову.

Гуманітарні заборони: від кажанів до фільмів жахів

Коли заборони Кабінету міністрів та парламентської фракції БЮТ стосувалися таких дріб’язкових речей, як, наприклад, голосування проти закону про захист кажанів (вимога ЄС), це виглядало якимось фарсом і гримасою демократії, яку ми могли б з усмішкою на вустах пробачити.

Однак з часом виявилося, що перед нами ціла система заборон. Від економічних БЮТ, очевидно, розраховує примножувати свій фінансовий капітал, від гуманітарних - політичний.

Заборони гуманітарного характеру найкраще видні в широко розрекламованій боротьбі з гральним бізнесом, під який якимось дивним чином потрапили й букмекерські контори – структури, які не закривалися навіть за радянських часів.

Тим більше дивує азарт, з яким депутатський корпус тимошенківців (за сприяння регіоналів та комуністів) кинувся закривати казино та зали гральних автоматів.

Голова Націноальної експертної комісії з питань моралі Василь Костицький став об'єктом зневаги більшості українських користувачів інтернету. Схоже, всі вони дивляться порнуху.

Ця атака не мала навіть однозначної мотивації.

Первісно гральні зали були закриті тільки тимчасово у зв’язку з пожежею (як пізніше виявилося – свідомим підпалом) одного із гральних закладів у Дніпропетровську. Вето президента на це рішення парламентарі долали вже під зовсім іншим гаслом – захисту суспільної моралі і боротьби з лудоманією.

Виглядає так, що заборона «блек-джеку» для БЮТівців, очевидно, була самоцінною сама по собі. Адже вже пройшло два місяці, як міністри мали внести на розгляд парламенту нову редакцію закону про гральний бізнес – і хоч би одна згадка про цю обіцянку (при тому, що гральні зали функціонують під вивіскою "інтерактивних клубів" досі)...

Правда, нардеп Яценко виявив неабияку ініціативу і на додачу до гральних автоматів хоче відкликати ліцензії у операторів лотерей – так що буйній заборонній фантазії однозначно ще є, куди розширюватися.

Ми зараз не будемо детально зупинятися на іміджевих та матеріальних збитках, які зазнала держава від закриття гральних автоматів, розглянемо ж лише її ідеологічну складову - гасла захисту моральності, під якими останнім часом було здійснено цілу низку заборон.

Про безумства національної експертної комісії з «захисту суспільної моралі» не писав тільки лінивий. Не писав, не кричав, не обурювався, не волав і не судився – при повній байдужості з цього приводу депутатського корпусу та міністрів, що свідчить про те, що відомство пана Костецького з його заборонною діяльністю чимось вигідне виконавчій владі, до якої воно в принципі й відноситься.

Практично ж НЕК на сьогодні являє собою унікальну структуру, надзавдання якої зводиться до того, щоб за гроші платників податків створювати якомога більші повсякденні проблеми для цих самих платників податків, забороняючи їм чи то дивитися «Сімпсонів», чи то читати Ульяненка. А фактично ж НЕК на сьогодні виконує функції цензурного комітету, попри те, що цензура в Україні заборонена статтею 15 Конституції.

Номінально комісія, без сумніву, не здійснює цензурування художніх творів та медіа, а лише дає «рекомендації». Втім, я не знаю прикладів, коли б ці рекомендації не були виконані і перевиконані: знімалися з показу серіали, на вилучення «Жінки його мрії» із всіх книжкових магазинів України взагалі знадобився один день.

Мало того, невизначений характер її «рекомендацій», не дає можливості відміняти їх через суд – не можна ж дійсно оскаржити право двадцяти приблудних «експертів» вважати щось порнографією? І, очевидно, хтось не проти використання її з часом як інструмент впливу на медіа під гаслом святої «боротьби за моральність».

Після кажанів і рулетки нанести черговий удар по порнографії виявилося більш ніж легко. Ба більше, фактично за новою редакцією «порнографічного законодавства» проблеми з законом можуть тепер виникнути у кожного українця: відповідальність уже несуть не тільки виробники порнографічних предметів, але й їх господаря, який ці предмети тримає вдома.

Оскільки ж порнографією у нас на сьогодні вважається не тільки власне непристойні світлини, а і все, що включить до цього поняття національна експертна комісія, то ми не застраховані ні від чого. Навіть від того, що «аморальною» раптом може виявитися просто опозиційна або занадто смілива газета…

А попереду нас чекає ще законопроект про кримінальну відповідальність за користування послугами повій і тому подібні дивні законопроекти, об’єднані тільки одним – вони послідовно вводять нові заборони і обмежують права громадян, попри те, що це прямо заборонено статтею 64 Конституції – «права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».

Де в Конституції написано про повій та їхні послуги?

Економічні заборони – від нафтогазового шельфу до Одеського припортового

В царині економіки прогібіціоністські методи Кабінету міністрів зводяться до того, що держава тим чи іншим чином намагається або контролювати бізнес, або по ходу змінює закони чи домовленості з цим бізнесом.

Першою резонансною забороною уряду Тимошенко став розрив угод з компанією «Венко» про розподіл продукції, яка мала б видобуватись в межах Прикерченської ділянки шельфу Чорного моря.

Заборона на пошук газу була тим більш дивною, що зовсім не була нічим мотивованою. Сама прем’єр-міністр традиційно послуговувалась словами про «корупціонерів» та зраду національних інтересів, завдяки яким компанія Vanco нібито отримала контракт на розробку чорноморського шельфу. Єдине, чого бракувало цим заявам – це конкретики.

“Я думаю, що не більше місяця триватиме розслідування, тому що там все настільки очевидно, що багато часу для цього не потрібно”, - таємниче обіцяла Юлія Володимирівна своєму електорату ще у травні минулого року. До цього часу не названо нічого, навіть обіцяні прізвища справжніх господарів «Венко При керченська».

Тим часом «Венко» продовжує судитися з Україною в Стокгольмському суді, інвестиційній привабливості країни завдано ще одного удару, а газ, який потрібен країні, шукати просто нікому.

Може скластися враження, що перед нами теж чергова заборона заради заборони, заради бажання зміцнити імідж і трохи насолити своїм головним політичним конкурентам. Тим більше, що платити за збитки буде ж не прем’єр, а держава.

Лише виключною неприязню Тимошенко до Фірташа можна пояснити чергову битву прем’єра з колишнім співвласником «Росукренерго» навколо банку «Надра». Розкрадений своїми господарями і кризою банк свідомо добивався Тимошенко, яка спочатку заборонила через суд проводити рефінансування установи і навіть оголосила про намір забрати з банку депозит Державної іпотечної установи в 760 мільйонів гривень. І спробуйте знайти в цих операціях логіку.

"За банком «Надра» стоїть Фірташ! - вигукує на черговому ток-шоу Юлія Володимирівна і нікому спитати у неї "Ну й що?" Яке до цього діло Кабінету міністрів?

Якщо Тимошенко відомо, що перед нами якась корупційна схема, вона має повідомити про це прокуратуру і йти спати із спокійною совістю і почуттям виконаного обов’язку. В іншому випадку перед нами звичайна комерційна операція, до якої виконавчій гілці української влади потенційно не мало б бути ніякого діла.

Однак активна діяльність Тимошенко на непрофільному для неї банківському фронті таки, здається, закінчились успішно: банк уже не продається, проблеми з його вкладниками під істеричні зойки про корупціонерів, кумів і Балогу (тоді Балога ще ходив у ворогах) покладені повністю на плечі держави.

Максимально ж тимошенківський потяг до заборон проявився при відміні рішень аукціону з продажу Одеського припортового заводу. Що б ми не казали про доцільність такої приватизації – рішення подібних аукціонів не відміняються, і вже тим більше не відміняються за бажанням чи небажанням прем’єра.

Нас же у випадку з ОПЗ цікавить тільки одна управлінська риса Тимошенко - їй завжди легше щось відмінити чи заборонити, ніж шукати якихось правових шляхів вирішення проблеми.

Причому урядові заборони, що так попсували нерви «Венко» та вкладникам «Надр», все ж таки були резонансними і супроводжувалися хоч і непереконливими, але спробами пояснень.

Зате, наприклад, представники несподівано забороненого грального бізнесу чи, припустімо, лабораторії «Євролаб», якій волюнтаристським чином заборонили тестувати вірус грипу, не спромоглися отримати навіть пояснень. Так само, як і журналісти, внесені до «чорних списків» осіб, яким заборонено бути присутнім на публічних виступах голови кабміну.

У випадку ж приходу до влади, очевидно, Тимошенко зможе розвернути свою заборонну кампанію вповні, і тоді в її повсякденному жаргоні з приводу «корупціонерів» з’явиться те слово, що вимовляється пошепки – реприватизація.

Причини і наслідки заборонної гарячки

Припустімо, що головна на сьогодні причина прогібіціоністської політики уряду це створення видимості роботи - коли нічого не вдається створити, то можна принаймні заборонити.

Заборони – теж діяльність. Наприклад, на закриття грального бізнесу уряд з вірними йому парламентарями потратив не менше місяця напруженої боротьби. З порнографією (відзначимо, в розпал економічної кризи!) депутати впоралися ще швидше.

Bізуально, для виборця, дуже ефективно простежується практично миттєва реалізація між прийняттям рішення про заборону чого-небудь, і його реалізацією. Таким чином складається ілюзія ефективності роботи, навіть при тому, що ніякої, власне кажучи, корисної роботи не ведеться.

Загалом, піонером в такому імітуванні діяльності при повній її відсутності можна вважати парламентського віце-спікера Миколу Томенка, який уже давно підмінив свою роботу безкінечним творенням інформаційних приводів, більшість яких не варта виїденого яйця.

Це він фактично, вніс в роботу уряду елементи світської хроніки - з походом всім виконавчим органом то на ковзанку, то на футбол, то в театр. Він не працює – він генерує заяви з приводу і без, залишаючись таким чином в інформаційному полі.

Ще у вересні Печерський райсуд заборонив "погану" рекламу Тимошенко

Причому томенківські заяви мають дуже широкий спектр: від вимоги перевірити Чернoвецького на знання української мови до вказівки "розслідувати причетність Віктора Балоги до провайдера програмної послуги цифрової загальнонаціональної багатоканальної телемережі МХ-4 ТОВ "Українська цифрова телемережа".

За деякі з заяв віце-спікеру навіть довелося вибачатися – наприклад, з приводу обставин будівництва центру Яна Табачника. Але неважко помітити: «засвітившись» з якого-небудь чергового приводу, Микола Володимирович не дуже-то слідкує за виконанням своїх «вказівок». Принаймні, я не можу згадати жодної, яка була б доведена хоч до якогось логічного кінця.

Хоча, можливо, його черговий «вопль» щодо журналу «Афіша», в якому Томенко теж знайшов ознаки порнографічності, таки дійде до логічного кінця, і журнал закриють. Не через те, що Томенко в якійсь мірі правий. Просто тенденція в країні зараз таке – все прикривати.

Втім, демонстративна тупість в тоталітарній структурі, якою є сьогоднішній БЮТ – це не тільки супутній будь-якому солдафонству фактор, але й перевірка на лояльність самих членів структури.

Відданість вождю має завжди стояти вище за міркування логіки. В «Архіпелазі ГУЛАГ» Солженіцин описує сцену зборів, в якій ніхто не ризикує першим перестати аплодувати після прийняття поздоровного листа на адресу Сталіна.

Наслідком же реалізації ініціатив Тимошенко, як і у випадку із Сталіним, швидше за все стане створення командно-адміністративної моделі державного управління в країні - можливо з конфіскаційною політикою повернення у власність держави майна, що зараз перебуває під контролем основних політичних супротивників Тимошенко.

Український електорат вочевидь схвалить націоналізацію чого-небудь (як в Росії схвалили арешт Ходорковського), тож голоси підгодованого подачками плебсу будуть завжди на стороні БЮТ.

По-друге, чим більше грошей будуть крутитися в державній скарбниці, тим більше з неї можна буде вкрасти особам, що знаходяться при владі. А те, що рівень життя людей катастрофічно падає, не біда. За провали в економіці завжди можна буде назначити винних – Вінського, Огризко чи навіть самого Єханурова.

Ті, хто сліпо вірять в успішність «уряду заборон», проковтнуть і не таке.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +7/-2
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!