Плюси і мінуси навчання у приватній школі. З власного батьківського досвіду

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 101616 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 14/12/2012Дата публікації

Дорослі українці можуть скільки завгодно нарікати на країну чи місто, в якому живуть. Але завжди захищатимуть школу, в якій вчиться їхня дитина. Визнати, що дитина навчається не там, де мала б, означає визнати свою батьківську поразку.

Ділиться досвідом Костянтин Воздвиженський

Школа – це завжди лотерея і складний вибір. Тут буває у супермаркеті заплутаєшся, який товар краще обрати: цей нахвалює реклама, цей ніби екологічно чистий, в цього упаковка більша, а на цей поширюється знижка… Що вже казати, коли йдеться про освіту дитини, якій прагнеш дати усе найкраще в житті. Є освітні рейтинги, але чи всі вони об’єктивні? Є поради знайомих, але ти не поділяєш їхніх педагогічних методів. Є інтернет-форуми батьків, де поливають брудом всіх і вся, або відверто «заказушнічають» на користь того чи іншого закладу. Але так чи інакше стоїть принциповий вибір: обрати державну чи приватну школу. На власному досвіді спробував обидва варіанти на етапі початкової освіти і зробив вибір на користь останньої. Бо приватний навчальний заклад має щонайменше п’ять вагомих переваг перед звичайною державною школою:

1. Індивідуальний підхід. Як правило, у приватних школах, невеликі за чисельністю класи, а це автоматично означає, що вчитель приділяє більше уваги кожному учневі. На практиці це виглядає так: у державному закладі за тиждень моя дочка могла мати лише 2-3 оцінки, тоді як у приватному вона має їх щодня. Більше відповідей на уроці, більше оцінок, більша відповідальність учня, унеможливлення сценарію «совкової» школи: сьогодні спитали – завтра пронесе. Вчитель у приватній школі проводить більше часу з дітьми (нагадаю, йдеться про початкову), бо саме він на так званій «продльонці» займається з ними. У державному закладі виглядало так: група продовженого дня існувала, але її вів окремий педагог, невідомий дітям, до того ж батькам на зборах втовкмачували: робіть уроки з ними самі, «продольонка» бажаного ефекту не дає. У приватних школах діє система заохочень типу звання «учень місяця» - просто відзнака для кращих учнів, що мотивує і породжує здорову конкуренцію серед учнів. У державних школах здебільшого практикується радянська традиція видавати грамоти наприкінці навчального року. З вчителем у приватній школу батьки можуть спілкуватися щодня, у державній це виглядало так: система електронних пропусків, «батьківський день» - четвер, решта часу на вчителя треба «полювати», сам він до зайвих зустрічей із батьками не прагне.

2. All inclusive. Більшість батьків прагне розвивати дітей на позашкільних заняттях. Виникає проблема із часом: дитину треба відвести і забрати із занять – чимало часу, зважаючи на те, що батьки здебільшого люди працюючи і не можуть півдня присвятити походам у гурток, навіть якщо він територіально не надто далеко знаходиться. Приватна школа побудована за принципом, щоб діти вчилися, розважалися і додатково займалися в одному місці. Гуртки входять у вартість навчання(про це де що згодом) і дитина має нагоду відвідувати гурток, не полишаючи стін своєї школи.

3. Менше брехні. Свого часу я вже писав про те, що сучасна державна українська школа привчає дітей до подвійних стандартів і брехні. Освіта, мовляв, безкоштовна, але здайте гроші на ремонт, на нові підручники, подарунки до дня вчителя, ювілею фізкультурника, нові електронні пропуски. Про всі ці статті витрат діти обережно олівцем записують у щоденнику, батьки читають і витирають цей «меседж», бо ж поборів у школах де-юре не існує, то й згадок про них бути не повинно. Адміністрація школи не дозволяє збільшувати кількість уроків більше 6 на день,але програма з англійської передбачає більше годин, тож додаткове заняття оформлюють як факультатив, але відвідуваність має бути 100%, тобто добровільно-примусово. У приватній школі не існує додаткових поборів – із ціни ніхто не робить таємниці і єдине, за що доводиться доплачувати – екскурсії, що в принципі логічно. Дитина розуміє, що за її навчання платять і батьки мотивують це прагненням дати кращу освіту. У державній школі дитина просто стає частиною корупційної схеми і з першого класу вчиться сприймати це як належне.

4. Налагоджений побут. Простенька, здавалося б, задачка: чому у середньостатистичній київській державній школі, де навчається близько 500 учнів, щороку батьки здають по 300-400 грн, себто 150-200 тис грн. на рік, але сама по собі будівля виглядає як напівзанедбана казарма, а на встановлення нових вікон збирають гроші додатково? Підказка: директор напередодні першого вересня купує собі новеньке авто. Раціон харчування такий, що діти вдома розповідають якісь гастрономічні жахіття про чорну пересмажену печінку у котлету, «з якої вода тече». У коридорах напівморок, а спортивний інвентар оновлюється хіба під вибори, коли до школи завітає щедрий кандидат. У приватній школі дитина почувається комфортно, смачно нагодована, займається в добре оснащеному спортзалі і в сучасному, належно облаштованому, комп’ютерному класі. Класи добре опалюються, діти ходять у змінному взутті, територія біля приватної школи добре прибрана і надійно охороняється.

5. Орієнтир на якість, а не на бюрократію. Адміністрація школи і кожен окремий вчитель у державному закладі живе у постійному стресі: що скажуть у міському (районному) відділі освіти, яку показуху краще показати під час чергової ревізії, як би так підрихтувати загальну картину успішності учнів, щоб згори зайвий раз не насварили. Жертви усього цього «чінопочітанія» наші з вами діти – це ж їх використовують для показухи, «підтягують», щоб подбати про «честь школи», вчать казати правильні слова перевіряючим. Педагоги українських державних шкіл – це така сама замкнена каста, як скажімо, військові чи міліція. В усіх цих колах вміють дуже ретельно замовчувати будь-які інциденти і вигороджують «своїх» до останнього. Якщо послухати наших офіційні звіти, то в армії ніколи не було дідівщини, в міліції ніколи не катували людей, а вчителі ніколи не били дітей. Хоча поговоривши з людиною «зсередини», завжди пересвідчуєшся у зворотному. Приватні школи меншою мірою орієнтовані на показуху, вони так чи інакше існують за законами ринку: тутешнім викладачам вигідніше дбати про імідж закладу, процент вступу випускників, ніж про задоволення перевіряючи чиновників. Якщо школа матиме гарне ім’я, вона матиме популярність,а отже й гроші. Далеко не кожен педагог з державної школи може перекваліфікуватися на викладача приватної – питання не власне у знаннях чи досвіді, питання у викривлених установках: вчитель, орієнтований на показуху, «прогини» перед начальством і «розвод» батьків на гроші, навряд чи матиме гарний імідж і кар’єру у приватному закладі.

Поруч із цілою низкою переваг приватна освіта має і свої недоліки, замовчати яких не маю морального права.

1. Дорого і дуже відповідально. Вартість освіти у київських приватних школах коливається у проміжку між кількома тисячами гривень і кількома тисячами доларів на місяць. Та ще й у деяких закладах передбачена оплата на квартал наперед, що змушує батьків акумулювати доволі кругленькі суми. Треба розуміти, що навчання у приватній школі – це як іпотека, яку доведеться будь що виплатити. У країні, де втратити роботу легко, а соціальних гарантій – нуль, доволі складно планувати фінансування сімейного «освітнього проекту». І завжди залишається розуміння того, що власна неплатоспроможність і повернення дитини у державний заклад – це серйозна поразка плюс неабияка демотивація до навчання. Та й ціни на навчання мають властивість зростати.

2. Мажорство. У державній школі мене трохи бентежив той факт, що моя дитина з родини доволі скромних, за київськими мірками, статків, була єдиною в класі, яка бодай раз(!) у своєму житті був за кордоном. У приватній школі «соціальний склад» геть інший, але я не вважаю це істотною перевагою. Радше навпаки. Маленькі мажори, виховані батьками у відповідному дусі, сприймають вчителя як частину обслуговуючого персоналу разом із водієм, кухаркою прибиральницею - якщо тато(мама) їм платить, то чого з ними церемонитись? Якщо мажорні батьки вирішили поїхати серед навчального року поїхати в якусь подорож усією родиною, то школа лише мовчки сприймає цей факт і терпить. Для дитини, що легко потрапляє під вплив попервах може бути важко поруч із «мажорами», особливо якщо вона вихована в інших традиціях. «Мажорство» - явище характерне, але не масове, у класі з 10 учнів, як правило, трапляється, 1-2 «мажорчика».

3. Тепличні умови. Сприятлива атмосфера навчання, налагоджений побут, доброзичливі вчителі і насичене цікавими позашкільними заняттями життя, мають і зворотний бік медалі. Дитина, що зростає у таких «тепличних» умовах, згодом може стати не здатною на співчуття до ближніх, байдужіє до процесів, що відбуваються у суспільстві і концентрується на власному успіху у затишному мікрокліматі приватної школи. Але це вже питання скоріше до батьків, аніж до навчального закладу: прагнуть вони, щоб дитина зростала у поліпшеному середовищі чи робити час від часу щеплення «суворої реальності». Школа, якою б хорошою вона не була, все одно залишає величезне поле для батьківського педагогічного «маневру»

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!