Особливості тортур в Україні. Судові історії

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 79506 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 22/11/2012Дата публікації

«Відтепер тортури в міліції неможливі», - невтомно заявляють представники влади після того, як 20 листопада набув чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс. Звісно, заяви ці, м’яко кажучи, віддалені від дійсності. Та якщо виходити із судової практики (адже чи скоєно злочин, і хто в ньому винен, де-юре може стверджувати лише суд), то і до ухвалення нового КПК в Україні катувань майже не було. Утім, навіть ті нечисленні справи, що завершились вироком, жахають своїми подробицями.

Вироки катам вивчав Андрій Лаврик

Починаючи з 2006 року включно, відколи ведеться Єдиний державний реєстр судових рішень (ЄДРСР), у першій інстанції було винесено «аж» 15 вироків за статтею 127 Кримінального кодексу України. З них чотири – відносно працівників МВС. Тобто, виходячи із судової практики, за останні сім років лише у чотирьох випадках міліціонери вдалися до катувань. Така мізерна цифра має чимало пояснень, у тому числі цілком об’єктивних (наприклад, часто до катів у погонах та інших садистів застосовують ст. 365 ККУ «Перевищення влади або службових повноважень», 125, 126 та ін.). Але зараз зупинимося саме на статті 127. Попри те, що вироків за нею виносилось мало, на їхньому прикладі можна зафіксувати певні тенденції.

Почнемо з юридичного визначення явища.

Стаття 127. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать її волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб – карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища, - караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

На перший погляд, під дію цієї норми потрапляє чимало, здавалося б, безневинних діянь. Наприклад, якщо суворий батько дасть щигля чи надере вуха сину-неслуху за те, що той не хоче вчитися, - то вже схоже на катування. Адже має місце фізичне насилля «з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать її волі». У непростій біографії автора є принаймні один епізод, який можна кваліфікувати як «катування»: на другому курсі «шеви» разом з одногрупниками влаштував екзекуцію сусіду по гуртожитку, аби змусити його дотримуватися елементарних правил гігієни.

Та 127-у статтю застосовують лише у поодиноких випадках. Я не беруся коментувати, добре це чи погано. Просто розгляну наявні судові вироки.

Виходячи з них, катів можна виокремити у п’ять умовних груп:

1) співробітники МВС (як вказано вище, чотири вироки);

2) «цивільні» громадяни, що взяли правосуддя у власні руки (п’ять вироків);

3) надто суворі батьки (чотири);

4) роботодавці-садисти (один);

5) ревнивці (один вирок).

Не буду переказувати всі справи, зупинюся на тих, що особисто мене найбільше, скажемо так, збентежили.

Міністерство внутрішніх катувань

9 лютого 2007 року, Донецьк, приміщення Київського райвідділу міліції. Стілець посеред кімнати, на ньому – громадянин Петров [тут і далі прізвища й імена вигадані], його руки в кайданках, заведені за спину.

«Останній раз питаю: зізнаєшся чи ні?!» - гримнув старший лейтенант Іванов.

«Та кажу ж вам, начальнику, я тоді в іншому місці був…» - промимрив Петров.

«Ну, що ж, я тебе попереджав!»

Із судового протоколу:

«Тоді Іванов, реалізуючи свій злочинний умисел в частині отримання свідчень незаконним шляхом від Петрова у скоєнні розбійного нападу приніс у кабінет № 30 спецзасіб – гумову палицю міліцейську, при цьому закрив двері кабінету на ключ з внутрішньої сторони».

Петров навіть у страшному сні не міг уявити, яке пекло чекає на нього.

«…Потім Іванов разом з Трохимовим (оперуповноважений Київського РВ, напарник Іванова. – Авт.) із застосуванням фізичної сили повалили його (Петрова) на підлогу обличчям вниз, зняли з нього джинсові брюки і плавки. Зверху постановили стілець таким чином, щоб дві ніжки знаходилися між тілом і руками, що були у наручниках, щоб обмежити свободу руху руками. Іванов сказав Трохимову, щоб він узяв відеокамеру й знімав все, що відбувається, що останній і зробив. Відразу ж Петров відчув сильний фізичний біль у зв'язку з тим, що Іванов із застосуванням фізичної сили на значну відстань занурив йому в задній прохід гумову палицю. Від гострого болю він почав кричати Відчуваючи гострий біль і приниження Петров повідомив, що розповість їм все. Після цього Іванов і Трохимов прибрали стілець, витягли палицю, при цьому, витерли палицю об волосся Петрова, перевели його в кабінет навпроти, де він обмовив себе і підписав явку з повинною у злочині, якого не скоював, а також документи, що свідчать про відмову від захисника…»

Прикметно, що внутрішнє розслідування МВС, яке пізніше проводилося за заявою Петрова, ознак злочину у діях Іванова і Трохимова не знайшло. Тобто, перевіряльники дійшли висновку, що постраждалий бреше. Правосуддя було відкладено на довгі п’ять років. Вирок катам у погонах виніс Київський райсуд Донецька 2 липня цього року. Іванов і Трохимов отримали по 4,5 і 3,5 років позбавлення років відповідно. Наприкінці вироку суддя додав: «Запобіжний захід стосовно обвинувачених до набуття вироком законної сили залишити у вигляді підписки про невиїзд. Речовий доказ, що зберігається в камері схову прокуратури Київського району м.Донецька, а саме спецзасіб ПР-73 «М», повернути до Київського РВ УМВС України в Донецькій області».

Слідство ведуть алкаші

Під час вивчення судових вироків у справах про тортури, у мене сам по собі народився парафраз крилатого вислову: «Народ заслуговує на ту міліцію, яку має». Адже наші співгромадяни подекуди перебирають на себе функції органів правопорядку, при чому у найбрутальніших проявах.

Ось, наприклад, такий собі Максимчук, алкоголік з міста Ромни, що на Сумщині.

«08 червня 2011 року Максимчук зранку близько 9 год. виявив факт викрадення зі свого городу зелених рослин цибулі та часнику врожаю 2011 року. Не повідомивши про виявлений ним факт злочину в правоохоронні органи, підсудний, вживши спиртні напої, самостійно провів розслідування та визначив, що до крадіжки причетний його сусід Сидоров. При цьому жодних даних, які б вказували на це, Максимчук не мав».

Тож наш герой заманив «підозрюваного» до себе в хату, прив’язав до стільця і почав «допит», суть якого зводилась до ударів по голові. Сидоров кричав, плакав, але у викраденні «зелених рослин» вперто не зізнавався. Тоді Максимчук почав припалювати тіло в’язня змоченою у займистій речовині ватою. Потім знову бив. А коли вирішив, що «злодія» не лише викрито, але й належно покарано, написав йому на грудях білою фарбою «Я вор. Лажу по людським городам», вивів на вулицю і прив’язав до стовпа. Зазначу, що усі перехожі були байдужі до страждань Сидорова. Лише увечері його звільнила дружина, що поверталася з роботи. Вона ж викликала міліцію.

Згідно вироку суду, Максимчук відправився на «зону» на п’ять років.

Наступна історія настільки ж моторошна, наскільки курйозна.

26 вересня 2011 року, пів на 12 ночі, гаражний кооператив на околиці Києва. В гаражі, що належить громадянину Ковалю, невелика компанія вечеряє. В основі меню – горілка і пиво. Приєднатися до них поспішає такий собі Ткаченко. Аж бачить – біля ВАЗівської «копійки» одного з гостей «вечірки», що стояла неподалік, крутиться підозрілий молодик (буду називати його Дєточкіним). Ткаченко скрутив його і притяг до гаража. «Хлопці, я злодія спіймав!» - оголосив він з порогу. Короткий обшук виявив у Дєточкіна фомку, а декілька стусанів змусили підозрюваного зізнатися: він збирався викрасти автівку. У пориві праведного гніву уся компанія заходилася Дєточкіна «перевиховувати». Процес тривав хвилин 20. Втомившись, Ткаченко вийшов надвір подихати свіжим повітрям, аж бачить – «копійки» нема! Він повернувся у гараж, узяв два електродроти і приєднав їх до мережі…

Дєточкіну довелося згадувати усі можливі місця, де його спільники могли б сховати викрадену автівку. Отримавши від нього чергову адресу, частина катів їхали на пошуки, решта продовжували екзекуцію. Коли «наводка» виявлялася хибною, тортури посилювалися. Урешті решт, о 9 ранку наступного дня «копійку» знайшли у лісопосадці біля житлового масиву «Теремки». Машина була понівеченою. Тож Дєточкіну довелося пережити іще одну добу катувань. Його били палицею, обливали фарбою, підпалювали. 28 вересня роздягли наголо, відвезли у багажнику під паркан однієї зі шкіл і там викинули.

Вирок Ткаченку і Ковалю (інші активні учасники розправи подалися у «біга») винесли 27 серпня цього року. Перший отримав чотири роки в’язниці, другий – три. Суд також вирішив, що Ткаченко і Коваль мусять виплатити злодію-невдасі 5 тис. грн матеріальної компенсації та 30 тис. грн моральної.

Вітчим із дітьми грався в «гестапо»

Попри те, що вітчизняні закони і сучасна педагогіка визнають насилля у вихованні дітей неправильним явищам, чимало моїх знайомих зазначають, що, якби у дитинстві не отримували від батьків ременя, нічого путнього із них не виросло б. Утім, я таки схиляюсь до думки, що унаслідок суворого виховання з дитини швидше виросте психопат чи інвалід, ніж відомий телеведучий або успішний медіаменеджер.

Починаючи з 2006 року українська судова система зафіксувала вироками у першій інстанції чотири випадки застосування катувань щодо неповнолітніх з боку батьків чи опікунів. Наприклад, у квітні у Сімферополі міськсуд дав два роки в’язниці такому собі Євдохіну. Його син так набідокурив у школі, що того вирішили вигнати. Батько в серцях дуже побив неслуха та ще й припалив його запальничкою. На Вінниччині один дядько отримав два роки умовно за те, що змусив малолітню падчерку стояти голими коліньми на розсипаній солі. Таке покарання вона заслужила тим, що лягла спати з брудними ногами.

Та наведені приклади – ніщо у порівнянні з тим пеклом, яке улаштував своїм прийомним дітям такий собі Стоян в одному селі на Хмельниччині. На час, коли розвивалися події, Марії було 10 років, її братам Іванку і Петреку – сім і п’ят. Тут зайві літературні прийоми – скупі витяги із протоколу достатньо передають той жах.

«…Неодноразово упродовж весни 2010 року Стоян умисно, з метою примусу до виконання тяжкої фізичної роботи по господарству, завдавав Івану та Петру сильного фізичного болю, наносячи їм удари руками по різних частинах тіла. Зокрема, в березні 2010 року на городній ділянці свого домоволодіння Стоян звинуватив малолітнього Івана в тому, що він повільно збирає кукурудзу, умисно кинув його на землю та вкусив його за гомілку правої ноги. Крім цього, в березні 2010 року Стоян з метою залякування умисно в приміщенні власного будинку загасив цигарку на тілі Івана…

… весною 2010 року Стоян на території власного господарства з метою залякування малолітнього Петра умисно наніс декілька ударів руками по різних частинах тіла, завдаючи сильного фізичного болю, а потім, тримаючи за задні відділи шиї та голови і сильно стискаючи їх, занурив його голову у відро, наповнене холодною водою, та продовжив наносити удари руками по різних частинах тіла.

Також, весною 2010 року Стоян умисно, з метою заподіяння тілесних ушкоджень взяв Петра рукою за шию ззаду та кинув у клітку до свині, де Петро впав на підлогу та розсік верхню губу. Забравши Петра з клітки від свині Стоян наніс декілька ударів кулаком в обличчя Петра та вибив два зуби верхньої щелепи…

Крім цього, в липні 2010 року після однієї із сварок зі своєю співмешканкою, Стоян під надуманим приводом, звинувативши малолітніх Марію та Петра у виникненні сварки між ним та їхньою матір'ю, умисно облив їх холодною водою з криниці. Після цього, Стоян, утримуючи дітей руками за задні відділи голови та сильно стискаючи їх, заподіюючи їм при цьому сильного фізичного болю, по черзі занурював їх голови в наповнене холодною водою відро та тримав доти, доки діти, задихаючись, не перевертали відро та виливали воду. В подальшому за те, що діти розливали воду з відра, в яке він їх занурював, Стоян карав малолітніх Марію та Петра, наносячи їм удари руками в різні частини тіла, тим самим заподіюючи їм сильного фізичного болю…»

Перелік та опис тортур, які зазнали діти, у судовому вироку займає кілька сторінок. Я ж зупинюся на тому, що суд засудив Стояна до шести років ув’язнення.

Замість постскриптуму

Про те, що відбувалося з дітьми з останньої історії, їхня мати, звісно, знала. Але дивилася на все крізь пальці залитими горілкою очами. Знали сусіди, але мовчали. Знали шкільні вчителі, але не повідомили соціальні служби. В міліцію зателефонувала їхня набагато старша сестра, яка давно вже жила окремо. Але не у всіх дітей є небайдужі родичі.

У попередніх випадках, де катами виступали слуги закону, головну роль зіграли працівники прокуратури. Вочевидь, чесні і принципові. Згідно судової статистики, таких випадків було чотири. Чи за сім років на всю країну знайшлось лише чотири чесні прокурори?

У якості ілюстрацій використано середньовічні гравюри

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!