Нова книжка Іздрика: що не так у "Таке"?

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 97633 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 24/10/2009Дата публікації

Автор цієї незвичної збірки оповідок завжди вважався трюкачем у літературі. І дарма ще на початку 1990-х, коли соціалістичний реалізм змінився на український концептуалізм, нас попереджали, що хитрий Іздрик is trick, себто він – це суцільна авантюра. Дарма, бо його незрівнянний «Воццек» і «Подвійний Леон» вже заполонили увагу новонародженого українського читача. Ось і зараз Іздрик ніби знизує плечима щодо чергових своїх текстів, виданих ошатним томиком концептуально-чорного кольору під назвою «Таке». Мовляв, таке, панове, іноді напишеться! Втім, аморфно-українське «таке» наразі транслітерується у наказово-англійське «take», себто «візьми». То що, візьмемо?

АВТОР: Ігор Бондар-Терещенко

«Це книга про чоловіків і жінок, про звірят і птахів, а також про рослини, вітер, землю, дощ та інші Господні дари», – значить авторська анотація до збірки Іздрика, але чи варто вірити людині, чиїм кумиром завжди був Віктор Пелевін?

Вірити на слово Іздрикові, не менш віртуозному містифікатору, аніж його кумир, не варто бодай ось чому. Попередні його збірки на кшталт «Флешки» і «Флешки-2Gb» теж виставлялися за оригінальні й самодостатні видання, але насправді були скомпоновані зі статей і оповідок, які Іздрик друкував у галицькій пресі типу газети «Поступ». Не сказати, що це були погані статті-оповідки – ні, вони були просто чудові, як і його «уривкова» збірка новел «АМ™».

Згадати цю збірку варто хоча б тому, що саме вона розпочала «мінімалістський» та «інакомовний» період творчості Іздрика, від якого всі чекали чергового «роману про мудаків», а вийшло, як свого часу в Ю.Андруховича, який замість роману видав власну автобіографію назвою «Його таємниця». Чесно кажучи, з Андруховичем в Іздрика завжди були проблеми. Наприклад, на сторінках його роману «Воццек» рядки мережали абсолютно індиферентну канву: смерть взагалі, біль взагалі, кохання так само в нікуди – для чужих вишивок.

Скажімо, для «Перверзії» Іздрикового земляка Андруховича, чиє перехоплення успіху у «Воццека» (з’явилась бо друком раніше) чимось нагадує сумнозвісну історію з передчасним виходом популістської «Історії України-Русі» М. Аркаса, яка незаслужено заступила з’яву більш виваженого наукового дослідження «Історія України» М.Грушевського.

Звичайно, спроба звести особу Іздрика не до «концептуального» пророка, а до звичайнісінького чорного гумориста і автора оповідки «про мудаків» завжди виглядала образливою. Рівень борця за свободу, хоч і за «свободу слова» ображав не менше. Ну який з алкоголіка і психопата борець? (Саме таку суспільну і авторську позицію займають Іздрикові герої-аутсайдери). «Головне, що Іздрик зумів у добу, вже досить відпорну на всілякі шоки, все ж таки знайти саме ті табу, які ще можна зламати», – писав про нашого героя австралійський україніст М. Павлишин. Які ще табу? Які шоки? Хіба що себе самого «зламав» Іздрик у всіх своїх «ламаних» і «рваних» книжках останнього часу – від «АМ™» і «Флешки» до нинішньої «Таке»!

До речі, так само, як у жанровому калейдоскопі «Таке», Іздрик не дуже ховався в компілятивному тексті шизофренічної збірки новел «АМ™». Не дуже оригінальна схованка Іздрика, як автора-героя, в імені Окрю Іржон нагадувала про такі самі криптоніми на кшталт Ропета Камідяна (Петро Мідянка), Разана Кародефа (Назар Федорак) чи Торквіка Боракне (Віктор Неборак). Але позиція автора «Таке» наразі ще прозоріша.

Себто більш прозова щодо поетики автобіографічного жанру сповіді. Справді, якась на диво просвітлена лаконічність, мінімалістській аскетизм і компактна економія слова вбачається у цих концентратах думки Іздрика, що нагадують одночасно писання Еміля Чорана і Семуеля Бекета. Так, ніби у своїх псевдо-біблійських притчах, легендах і міфах, а також цікавих бувальщинах, автор збірки «Таке» зібрався на одному подиху переповісти вуличним сленгом одразу всі священні книги людства, втуливши в оповідь чималий досвід свого власного блукання психопатичними лабіринтами душі.

Так, оповідка «Ургант», в якій Іздрик, ніби економлячи увагу лінивого слухача, постійно обіцяє доказати історію потім, відсилаючи до її початку у своїй збірці новел «АМ™», насправді переповідає ще один власний текст, наразі роман «Подвійний Леон». Утім, чи варто поспішати, «перекидаючи рваними абзацами місток від дитинства до третьої стадії алкоголізму нашого героя»?

Адже хоч раз у житті юний читач, до якого звертається не обов’язково «вічно п’яний», але зазвичай «вічно молодий», чи пак «модний» Іздрик, зупиняється послухати, що там варнякають про його «алкогольну», а чи «наркотичну» культуру. Саме цим заманює читача наш івано-франківський провокатор, бо не про Божу матір йому з харківськими пацанами балакати! А якраз у Харкові, слід зазначити, Іздрика слухали уважно, бо, в принципі, давно чули про цього олдового чувака, а так, щоби очно, то це було вперше – візит автора збірки «Таке» до столиці слобідського краю.

Тому не дивно, що іноді Іздрик стилістично схожий на Жадана. Ну, щоб у Харкові краще розуміли, понімаєте?Адже видали книжку Іздрика саме тут, а перед цим тут-таки вийшли друком усі три його культові романи в одній збірці. Тепер не закинуть Іздрикові, як допіру на сайті «Проза», що «його буцімто марґінальні плювки в публіку, мізантропський світогляд підвалів та алкогольна маячня спричинили, що його публіка – це вузьке коло заслинених львів’ян, для яких приниження не проблема – їм би до Папи доторкнутися», адже тепер івано-франківського автора розуміє не менш вузьке коло харків’ян. І не обов’язково, до речі, «заслинених», бо таке чтиво для них занадто концептуальне, не сподобається.

А знаєте, чому Іздрик «не такий» для харківського, скажімо, молодняка? Ось, наприклад, піддобрюється він до читача, переймаючи оповідну манеру тутешнього Жадана, мовляв, «в школі життя набагато важливіші написи на стінах туалетів, аніж імена національних героїв, які змінюються з регулярністю бордельних клієнтів», і що? Ближчий він став читачеві своїм цинізмом? Чесно кажучи, не дуже. Загалом Жаданові «історії з себе» виглядають супроти Іздрикової «всесвітньої» психоделії (навіть цинічної, але не банальної!) якимись нужденними.

Це просто стенограми голодної юності, коли ти навіщось приперся до Харкова вступати у чергове лайно під назвою «українська філологія», як герої ранніх романів Жадана. І тому його слобідські тексти – це не зовсім художня література. Це скоріше репортажного кшталту публіцистика. А ось в Іздрика – так, література, і даремно він її соромиться, обзиваючи «не такими» словами, а лаючись суто «по-харківськи». Насправді ж Іздрик робить з себе героя своїх власних (художніх) творів, а не великого (буденного) роману назвою Життя. Сам він, зрозуміло, типовий персонаж, але завжди боровся з цим ну дуже переконливо. Прямо, всі нутрощі назовні, як в «Outside» Девіда Боуї, якого так само слухає вже не одне покоління молодих і борзих.

Пропонуємо вашій увазі уривок з нового текст у Іздрика

МОЛИТВА

Іздрик. Таке. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2009. – 272 с.

В мене закінчилася і вівсянка, і звичайний овес, тож горлицю довелося годувати залишками курячої котлети. Горлиця їла, жаба, ковтала великими шматками, але зиркала недовірливо І виглядала злегка офігівшою – що не кажи, пташиний канібалізм.

Добре офігівшим виглядав і мій сьогоднішній клієнт – статус несуттєвий, ну тіпа, карочє, пішли ми з пацанами на пиво, а дівчьонки, тіпа, тпр-у-у. Мені належало пояснити йому сутність молитви, бо в майбутньому це чмо збиралося стати художником і вже дало обітницю на кожне полотно просити Божого благословення.

Боже мій, якого ще тобі благословення треба, якщо Бог тебе художником сотворив і дав дар малювати, а інших дарів не дав, тому ти, чудо, таке недорікувате і глухувате. І про що ти збираєшся молитися в своєму щурячому майбутньому? Вимолювати геніальні абстракції відразу на стінах? Виловлювати з натюрмортів соковиті фрукти ді маре? І світлотіні даждь нам днесь? А завтра? А влади над умами? А над гаманцями? Га? Вгадав?

Вгадав. А тепер скажи, поганцю, нащо, аби все це мати, треба спочатку родитися й робитися художником, потім їбошитися з хімікаліями і фарбами, мазюкатися шо свиня, перед публікою принижуватися, клоуна клеїти, потай вважати себе генієм, але бути переконаним у власній бездарності, а до того всього ще тупо вклякати перед кожним підрамником, як перед іконою? Нащо? Та попроси це все зараз, та й дасть тобі, і на фіга напрягатися, коли тобі лише про це розходиться.

От до фіга таких поліпів-піплів приповзає в світ із цілком поміркованими і нормальними бажаннями (ну, там бабло, халява, тьолки), але вважають, що для цього конче спочатку кимось задєлаться, менеджером там, адвокатом або крутим пацаном, або суперстаром-вопше. Ну, або художником. От і ковбасяться вони від того, і воду тут мутять. Бо ніхто їм, козлам, не об’яснив: «Народився? Прийшов у світ? Матеріалізувався? Хочеш бабла? Попроси со старта. Нівапрос – дадуть. Тільки не мути тут, своїми мозгами продвинутими не смерди, і так уже ніде й плюнути, кругом слиз, давити вас, гадів треба, тпр-у-у».

Молитва – це ж не форма вислову, яка висне в коридорах. Це ж, по суті, єдиний доступний нам спосіб існування. Кожна мить твого буття – молитва про наступну, і так без кінця, це крутіше, ніж конвеєр резерфорда, це реально крутіше від американських гірок і руських степів, це так круто, що молишся, і більше ні фіга, от тому й ім’я Бога під забороною, щоби часу не гаяти, щоби не розпилятися мислію по дерматинах, щоби славити і славити Отця нашого, а разом з ним і сина, і всю родину, й усю україну і нині, і прісно, і во віки віків, амінь, ну ти поняло мене, чмо болотяне?

– Поняло, – сказало чмо болотне і звалило.

А перед тим помолилося за мене.

Тому тепер я тут.

А що? Горобцям теж можна курячі котлети.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!