Різдво на кордоні. Останній вечiр з Ядею (чудове оповідання про наших колоністів у суздальських лісах)

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 126080 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 05/01/2010Дата публікації

Жанр святочних історій незаслужено ігнорується укрсучлітом. Напередодні Святого Вечора публікуємо невеличке різдвяне оповідання від нашого постійного автора.

Прикордонну романтику описував: Євген ЛАКІНСЬКИЙ

- Твiй тато справдi священик? - питає Ядя.

- Так. Єпископ.

- Це як наш великий шаман?

- Якщо хочеш.

Ми сидимо у дерев'янiй хатi. На кордонi такi називають "iзба". Сонце свiтить у вiкно. Пiчка трiскоче. Скоро Рiздво.

- Розкажи менi про нього?

- Не хочу... - кажу. - В нас не дуже близькі стосунки...

- Чому?

- Не знаю. Вiн забагато мене контролював. Хотiв, щоб я був iдеальним. Як у Бiблiї?

- У Бiблiї?

- Це наша священа книга.

- Ти його любиш.

- Мабуть. Вiн не погана людина. Взагалi, це дивно...

- Продовжуй... - вона дивиться на мене.

- Вiн зi всiма знаходить спiльну мову. Вiн усiх розумiє, всiх вислуховує. Усi його поважають. Купцi, дружинники, простi люди. Навiть сам Великий Князь. Тiльки зi мною...

- Це не твоя вина, Олекса...

- Тому я тут, на кордонi.

- Не розумiю...

- Я хотiв бути вiльним. Бути собою. Тому й записався до вiйська. Менi пропонували Київ, чи Чернiгiв. Тато мiг би це влаштувати. Але я вiдмовився. Хотiв якнайдалi.

- Тому ми й зустрiлися... - каже Ядя.

Ядею називаю її я. Її справжнє iм'я - Яга. Їй сiмнадцять рокiв.

"Ядя не знає розпусти. Вона знає волю. Вона свiдома свого тiла."

...

Суздаль - маленьке мiстечко. Радше - лiсова фортеця. Населення - купка колонiстiв. І ми, вiйськовi.

А навколо - непролазний лiс. Де-не-де - тубiльськi "дєрєвнi" (так тут називають села).

Я люблю цей край. Його берези, його болота... Тубiльцi живуть у гармонiї з природою. Цей лiс - їхнiй всесвiт. Кожна гiлочка має сенс. Кожен звiр вiдiграє свою роль.

Я не розумiю цих людей. Я занадто зiпсований. Цивiлiзацiя вiдучила нас бачити простi речi. Ми втратили почуття гармонiї. Нашi мегаполiси - бездушнi. Київ, Путiвль, Галич, Чорнобиль... Великi мiста, море вогней уночi. Каганець у кожному теремi... Все таке модерне, таке сучасне.

Ми думаємо, що знаємо життя. Це брехня. Ми брешемо собi. Справжнє життя - тут, у лiсi. Нам треба вчитися в тубiльцiв. Але ми не хочемо. Ми хочемо, щоб вони вчилися в нас.

Ми познайомились в Солов'я. Яга працює там офiцiанткою.

Ми з Добринею вечеряли. Вона накривала на стiл. Навiть не знаю, як ми розговорилися...

Тепер ми разом.

- Завтра Рiздво, - кажу.

- Я чула... Ваше, київське свято.

- Не тiльки київське. Усiх християнських земель.

- Що ви святкуєте?

- Народження Ісуса.

- Хто це?

- Син Божий.

- А коли вiн народиться?

- Вже народився. І помер. І вознiсся.

- Давно?

- Тисячу рокiв тому.

Як можу, переказую Евангелiє. В тата вийшло б краще. Шкода, що його тут немає...

Хоча нi! Що б вiн сказав, коли б дiзнався, що я кохаюся з Ядею? Поза шлюбом! Ще й з язичницею! Певно, закатив би скандал.

До Ядi вiн був би добрий. Вона була б для нього жертвою. Тато був би лагiдний. Втiшив би. І вмовляв би похреститися. Вона б похрестилася - вiн вмiє переконувати.

Може, тодi б ми побралися?

...

Жертва... Те саме каже Добриня. Для нього, тубiльцi - жертви. Нашi жертви.

Ми вчимо їх заздростi, жадобi, жорстокостi. Руйнуємо їхню культуру. Нищимо мову.

- Ми не зробимо з них киян, - каже Добриня. - Але зруйнуємо їхнiй свiт. Навчимо ненавидіти.

Про такi речi, ми говоримо наодинці. Головне, щоб не чув Ілля. Вiн може образитись.

- Зараз ми ще пануємо. - продовжує Добриня. – Поки-що. Але варто Києву послабнути, варто втратити контроль...

- Київ не ослабне ніколи, - сперечаюся я.

- Те саме казали римляни...

- Треба зупинитися. - продовжує вiн. - Зараз, тепер. Потiм буде запiзно.

- Що станеться?

- Напочатку нiчого. Тубiльцi створять свою державу. За нашим зразком, iз нашими недолiками. Мине п'ятсот рокiв, може сiмсот - i вони прийдуть до нас, зi зборєю. І зроблять те, що ми зробили з ними.

Добриня служить на кордонi двадцять рокiв. Знає цей край, як свої п'ять пальцiв. Я поважаю його. Але зараз вiн помиляється.

Цей лiс приречений на вiчний сон.

Нашi колонiсти тут зайвi.

Лiс вiдчуває це, i жене їх геть.

Так буде завжди. А в Добринi забагато фантазiї...

Тут, як правило, повертається Ілля. І ми знов говоримо про справи.

...

Ілля народився у Муромi. Тубiлець за походженням, вiн прийняв християнство i засвоїв нашi звичаї. Вважає себе русичем. Кожен, хто висловлює сумнiви, отримує по писку.

Рiдну мову Ілля забув. Говорить тим дiалектом, що склався на кордонi. Каже "чо" замiсть "що", "глаз" замiсть "око", "сапагi" замiсть "чоботи". Себе вiн називає "Ілья".

Вiн дуже сильний. Може бути агресивним. Несподiвано. Без попереджень. Але нiколи ще я не бачив такої добродушної людини.

Кажуть, що до тридцяти рокiв вiн був паралiзований. Потiм до "iзби" зайшов шаман i попросив води. Ілля пояснив, що не може ходити. Шаман його вилiкував i дарував силу.

Я питав у Іллi, чи це правда. Вiн мовчав у вiдповiдь.

Добриня вiрить у цю iсторiю - на кордонi побачиш й не таке.

Люди володiють секретами природи...

Може й нашi предки такi були?

Цивiлiзацiя псує людину.

Руські колоністи в суздальських лісах страждали через відсутність цивілізації

...

Ядя у сто разiв краща вiд київських дiвчат. Кажу не тому, що вона моя, а тому, що так воно й є.

Вона щира. Вона чесна з собою... i з iншими. І вона вiльна. По-справжньому.

Киянки вмiють спокушати. Манiпулюють. Грають...

Ядя не знає розпусти. Вона знає волю. Вона свiдома свого тiла, i свого життя.

І не мусить звiтувати перед суспiльством.

...

Солов'я називають "розбiйником". Дарма. Це прекрасна людина. Просто займається торгiвлею. Має тримати цiни: на кордонi усе дорого.

Його терем - у лiсi. Ми обiдаємо там щодня - Добриня, Ілля i я. Старшини-прикордонники. Так сталося, що ми тримаємось разом.

Дивно - в нас мало спiльного. Усе рiзне - вiк, освiта, навiть культура. Я - попович. Мене так тут i кличуть - Олекса Попович (Ілля вимовляє: "Альоша"). Менi двадцять три роки.

Добриня - справжнiй аристократ, з Переяслава. Отримав вишукану освiту. Подорожував. Потiм пiшов на цю службу. Одружений, п'ятеро дiтей. Сiм'я живе тут, у Суздалi.

Про Іллю я вже розповiдав.

- О, три лицарi! - жартує Соловей. - Що будемо їсти?

- Как всєґда, - каже Ілля. Це значить - "як завжди".

Соловей хлопає у долонi. Їжа вже готова. Вiн знав, коли ми прийдемо, i що замовимо. Давно вивчив нашi реакцiї. А ми - його.

На кордонi мало людей. Усi знають всiх. Інколи занадто.

...

- Я маю поїхати до церкви, - кажу.

- Їдь, - вiдповiдає Ядя. Каже спокiйно. Нiби байдуже.

- Може... поїдеш зi мною?

- Їдь самий. Це твоя вiра. В мене є своя.

- Яка?

- Я хочу жити. І вижити.

- Тобi нiщо не загрожує.

- Старiсть, - каже вона. - Я боюся старостi.

- Тобi ще далеко! Я намагаюся засмiятися. Але вона не жартує. Бачу страх у її очах. Вперше.

- Життя минає швидко. Пам'ятаєш, як ми зустрiлися?

- Наче вчора...

- А це ж було рiк тому. Теж пiд ваше Рiздво... Ми ж не помiтили, як рiк пролетiв...

- Але...

- Так усе життя. Пам'ятаю, як помирали батьки. Тато тодi казав: "усе життя - наче мить". Фiнською це звучало трохи iнакше, але сенс такий...

- Ну... ну... - кажу.

- Життя минає швидко. Рiк за роком. Скоро я буду стану бабою Ягою. Обличчя вкриють зморшки. Ходити стане важко...

- Не треба про це. Ти молода, я тебе кохаю.

- ...Менi потрiбна буде ступа.

- Що?

- Ступа, щоб лiтати. Я знаю, ти не вiриш...

- Чесно кажучи.

- Але це правда. Таке є. Чому ви, русичi, нiчому не вiрите?

- Бо я такого не бачив! Це вигадки!

- Нi! Я знаю людей, якi лiтали. Моя бабця лiтала. Вона прожила чотириста рокiв. До останнього давала собi раду.

- Поїхали до церкви...

- Нi.

- Але ж... - я пригадую татовi слова. - Але ж... є життя вiчне. Треба лише вiрити...

- Я хочу жити тут. І менi потрiбен комфорт. Щоб "iзба" нахилялася до мене. І щоб ступа лiтала...

- Ти хочеш бути вiдьмою?

- Так. Не все ж життя працювати у Солов'я!

- Ми одружимось, переїдемо до Києва. Тато допоможе з роботою.

- Я не хочу до Києва. Чужа країна, чужi люди. Життя моє - тут.

- Тодi оселимось тут. В мене офiцерська зарплатня, нам вистачить.

- І хто я буди бiля тебе?

- Моя дружина.

- Я хочу бути вiльною. Вiд усiх.

- Яким чином?

- Вже казала. Пiду вчитися на вiдьму.

- Це складно, - сказав я.

- Я знаю. Але... Треба думати про старiсть. Я не знав, що вiдповiсти.

- Давно хотiла тобi сказати... Манi добре з тобою, але...

- Але?

- Ми маємо розлучитися.

У цей вечiр ми посварилися. Я вийшов i хлопнув дверима. Тодi сiв на коня i поїхав до церкви.

Думав, повернуся за пару днiв. Вона, тим часом, заспокоїться. Усе перейде.

На душi було неспокiйно, протягом усiєї служби. І зранку також. Мабуть, треба було повернутися, вiдразу ж. Але я був занадто гордий. Хотiв, щоб вона сама прийшла. А за тиждень було пiзно.

...

Ми утрьох. Зiйшли з коней. Дивимось. Ядiна "iзба" зникла. Там тепер порожнє мiсце.

- Глядi-ка, мужикi! - каже Ілля. На снiгу - слiд вiд курячої ноги. Розмiром з вiвцю.

- Ушла iзбушка-то, - пояснює Ілля. Добриня кладе менi руку на плече.

- Тримайся, Олекса!

Вони мовчать.

...

Потiм я багато чув про неї. Яга досягла свого.Вивчилася, зробила кар'єру...

Їй нiхто не потрiбен. Вона потрiбна багатьом. Добрi молодцi ходять до неї табунами: за порадами, за зброєю...

Кажуть про неї рiзне. Добре, погане... Дехто звинувачує у канiбалiзмi. Я не хочу у це вiрити, але... Люди з часом мiняються...

...

Я забув її. Майже.

Але щорiздва стає моторошно. І сумно. Не знаю, як з цим боротись.

Тато мiг би допомогти. Мабуть. Але ми майже не говоримо. Так i не порозумiлися з ним.

...

Завтра Рiздво. Знов.

Я самий. Зi своїми спогадами. "Ну чому ти її не вiдпустиш? - питає внутрiшнiй голос. - Ви були разом лише рiк. Це було давно... Є ж у свiтi iншi жiнки..." Голос не заспокоює мене. Навпаки.

Головою все розумiю - давно, неправда... Знаю, що вона змiнилася. Що змiнився я.

Але не хочу цього знати.Є речi сильнiшi вiд розуму. І вiд мене.

Я сiдлаю коня i їду у темряву. Хай вона мене з'їсть, якщо хоче.Так буде краще...

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!