теги:

Збір малини, торгівля на базарі, репетиторство. Чому дітям варто працювати?

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2718 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 15/08/2018Дата публікації

Три місяці канікул. Можна поїхати у розвиваючий табір, можна до посиніння рубатися у Майнкрафт чи Доту або безкінечно мляво гортати Інстаграм. А можна піти на роботу. Прокидатись удосвіта, довго їхати, а потім цілий день гнути спину. Разом з жінками, яким від 35 до 50 років. Вони ніколи не посміхаються — і, закінчивши роботу, ти розумієш, чому.

Про свої перші роботи в дитинстві і підлітковому віці розповідає наш репортер Любов Величко

Будильник дзеленчить рівно о четвертій ранку. Боже, як же не хочеться вставати! Але треба збиратися і йти на поле. Автобус відправиться о 5:30, а до його зупинки ще чотири кілометри йти пішки, а потім півгодини їхати на тролейбусі через усю Вінницю.

Солодке малинове пекло, 2006-й рік

За двадцять кілометрів від міста у кінці червня достигає малина. Її потрібно збирати й складати у невеличкі плетені бокси. За кожен такий платять 70 копійок. І це — офіційне працевлаштування навіть для 17-річних підлітків, як я. Це останнє літо перед початком навчання в інституті, і збір ягід — непогана можливість заробити кишенькові гроші. А заодно й відчути на власному досвіді, як воно — заробляти руками, а не головою.

У нашій бригаді працює трохи більше тридцяти жінок. Усі, крім мене – віком від 35-ти до 50-ти років. Якщо швидко працювати, за семигодинну зміну можна заробити 35-40 гривень. Цих грошей вистачить, щоб тиждень обідати в інститутській їдальні. Або тричі сходити у кіно у «день глядача».

Останній дзвоник. Я — праворуч. Після свята — на збір малини

Врешті-решт, що може бути складного у звичайнісінькому зборі малини?!

…Прокидаючись до сходу сонця, я згадувала водіїв трамваїв, автобусів та тролейбусів — людей, які постійно жили у режимі жайворонка. Виявляється, це свого роду героїзм — працювати тоді, коли більшість населення солодко спить. А для мене це навіть не героїзм, а мука.

Умившись холодною водою, я так-сяк поборола сон. Залишилося вбратися у робочу форму — шорти, футболку й білу хустину на голову — і до праці. Швидко працювати руками для мене — не проблема, бо у нас біля будинку є і сад, і город, на якому я провела багато практичних занять.

Але снідати немитою малиною було великою помилкою. Як виявилося згодом, цю солодку велику ягоду перед тим добряче обробили хімікатами, щоб її не їли шкідники. Через пару годин після ситного перекусу я почувалася, як сонна п’яна муха. І, попри кепське самопочуття, намагалася доведеними до автоматизму рухами наповнювати кошики малиною.

В перший день я заробила харчове отруєння та 28 гривень. Зате у наступні зміни ягоди зовсім не викликали у мене апетиту.

Через тиждень такої роботи я зрозуміла, чому так багато випускників сільських шкіл хочуть вирватися у місто. Мій акуратний манікюр безслідно зник, руки та ноги були вкриті подряпинами від колючих кущів малини, спина гуділа від постійного нагинання та незручних поз, а сонце напікало в голову так, що воду доводилося пити літрами.

Після відпрацьованої зміни не було бажання робити нічого. Лише спати у прохолодному затінку. Уявити тільки: а якби я була доросла, у мене були б діти, і після такої зміни ще треба було б доглядати їх, і в господі порати, і їсти готувати, і, і, і… Жах! Зараз я розумію, чому мої старші колеги майже ніколи не посміхалися. І тепер ясно, що мої просижування за уроками до пізньої ночі були недаремними. Я таки вступила до вишу і буду працювати за покликанням — журналістом.

Правду казала мама: працювати на роботі, яку ти не любиш — це наче пекло.

Мандрівні торгівці ласощами, 1995-й рік

— Перш за все, ти повинна вміти рахувати гроші. Щоб тебе не надурили ніде, завжди рахуй усе до копійочки, — вчила мене мама, коли мені було шість років.

Вона викладала на стіл дрібні купюри та копійки і давала задачі: скільки буде 5 копійок плюс 10 копійок? 20 карбованців плюс 30 карбованців? Тож не дивно, що, йдучи до першого класу, я вже знала всю табличку множення і з легкістю рахувала до тисячі й назад.

Тоді ж, на початку буремних дев’яностих, я дізналася, звідки, власне, беруться гроші. Коли маму змушували брати відпустку за власний рахунок, ми їздили в Мінськ та Москву і продавали там цукерки і вафлі. Ціни на кондитерку відрізнялися в рази, тож, купивши цукерок, скажімо, на 100 карбованців, можна було перепродати їх із чистим прибутком у 300 карбованців.

Щоб заощадити на проїзді, добиралися електричками. Дорога до Москви займала два дні із шістьма пересадками. Але нудно мені не було: балакуча мама завжди знаходила цікавих співбесідників (таких же продавців, як і ми), і вони годинами розмовляли про все на світі.

Приїхавши до однієї з цих столиць, ми завжди йшли на найдорожчий базар і продавали свій крам прямо у картонній коробці на металевій тачці-”кравчучці”. Звісно, жодних дозвільних документів на торгівлю у нас не було (це я зрозуміла, лише коли подорослішала), тож кілька разів на день доводилося за лічені секунди згортати «прилавок» під час міліцейського рейду. Так я дізналася значення слів та фраз «шухер!», «шахер-махер» і «дай на лапу». Втім, мені все це нагадувало гру у хованки і страшенно веселило.

Я і мій кіт. Мені шість років, і я вже знаю, як краще продавати цукерки

— Конфеты! Покупайте конфеты! Самые лучшие украинские конфеты! — мій тонесенький голос привертав увагу покупців, і цей нехитрий рекламний хід допомагав нам продавати по дві коробки товару за один день.

Мама дуже мене хвалила і завжди жартувала: «З тобою їздити вигідно, товар просто розлітається!» І завжди на знак вдячності купувала мені щось у подарунок. Наприклад, у Мінську продавали яскраві вовняні сукенки по 12 рублів — набагато дешевше, ніж у нас. Тож кілька таких суконь з’явилося і в моєму гардеробі. Крім цього, у Мінську було вигідно купувати килими, які, за тодішньою модою, висіли у нас на стінах у хаті.

Так солодощі допомогли нашій родині пережити кризу 90-х, а заодно навчили мене азам торгівлі та реклами. Хоча ми проїжджали тисячі кілометрів не на відпочинок, а на заробітки, любов до мандрівок міцно вкоренилася у моїй душі. А от електричками я намагаюся не їздити, бо пригод, пов’язаних із ними, вистачило у дитинстві: цигани, які продавали пухові хустки на станціях; міліціонери, які допитували весь вагон, шукаючи злочинця; митники, яких доводилося пригощати цукерками...

Пухнасте золото, 2001-й рік

Пухнастий клубок шерсті, якого подарувала мені на 12-й день народження подруга, я спочатку назвала Барсіком. Але не минуло й року, як маленький кудлатик народив шістьох цуценят. Тому Барсіка довелося перейменувати у Барсі. Того літа я саме мріяла про велосипед, тож ідея продати цуценят невідомої, але дуже симпатичної породи виникла сама собою.

Наша Барсі виявилася не дуже перебірливою самкою, тож майже всі цуценята відрізнялися за мастю. Один був повністю чорний, інший — сіренький, двоє — коричневі… Правда, усі вони були дуже маленькими — двомісячний песик поміщався на одній долоні. Тож я написала на картоні «комнатна собачка», і пішла на пташиний ринок шукати хазяїна для моїх цуценят.

На перший погляд, нічого складного у торгівлі пухнастим золотом немає. Потрібно взяти на базар картонну коробку, чистої води, мисочку і серветки. Продавці не радили годувати тварин перед виходом на базар — бо рештки життєдіяльності у торговельних рядах дівати нікуди.

Мені пощастило: такий товар, як у мене, був у дефіциті. Єдиним конкурентом був цуцик пекінеса, якого продавали за долари з документами. За кілька днів його купив дядечко для своєї внучки, і я стала маленьким монополістом у секторі «дрібні породи для життя у квартирі». Біля мене часто зупинялися мами з маленькими дітьми, які були просто у захваті від крихітних кудлатиків.

— Мам, я хочу цуцика! — вимагала дівчинка, обіруч притиснувши до себе малюка.

— Куплю наступного разу! — грізно обіцяла мама, і вони назавжди йшли геть.

Стоячи на тротуарі під палючим літнім сонцем, я думала про те, чим у цей момент займаються мої подруги. Можливо, відпочивають на березі річки. Або катаються на велосипеді. Або дивляться мультики чи бавляться у приставку…

Щоб продати шістьох цуценят, довелося вистояти на базарі понад три тижні. У дні, коли покупці не знаходилися, щоб хоч якось підняти свій бойовий дух, я проходила через торгівельний ряд, у якому продавали велосипеди. А коли хтось із пухнастиків знаходив собі хазяїна, клала гроші в свою скарбничку — дерев’яний зелений грибочок. Потім зводила бухгалтерію: скільки всього грошей я заробила, і скільки ще потрібно попрацювати, щоб отримати решту суми.

Але як я не старалася, грошей за проданих цуценят на велосипед не вистачило (я заробила 170 гривень із потрібних 300). Зате мама оцінила мою наполегливість — і зробила приємний сюрприз: потайки доклала у скарбничку суму, якої бракувало. Щастю моєму не було меж: вже через три дні я каталася на новому блакитному велику.

Наступного літа, коли Барсі знову привела п’ятьох цуценят, у мене вже була готова гламурна коробка і рожеві та блакитні бантики. Це був рекламний хід для привернення уваги покупців, щоб на рівному місці підняти ціну в півтора рази і за виручені гроші купити касетний магнітофон. На додаток до цього, взяла у бібліотеці книгу, щоб авторитетно відповідати на запитання прискіпливих покупців. Ставка була зроблена правильно — пухнастиків розібрали всього за тиждень!

У студентські роки успішний досвід продажів надихнув мене взяти участь у тренінгу «Мистецтво публічного виступу» і пройти практику у піар-агентстві. Бо ще в дитинстві зрозуміла: вміння презентувати свій товар або ідею — безцінне.

Як я стала репетитором з математики, 2005-й рік

У старших класах я чотири рази на тиждень ходила до репетитора з української мови та літератури, бо відчайдушно мріяла вступити на журфак КНУ ім. Тараса Шевченка, де конкурс складав 20 чоловік на місце. І щоб хоч якось компенсувати витрати на позаурочні заняття, почала підробляти репетитором з математики для школярів 6-7-х класів (будучи відмінницею, точні науки я обожнювала).

Перша клієнтка з’явилася випадково. Молодша сестра моєї подруги годинами сиділа над підручником, і нарікала на вчительку, яка, мовляв, незрозуміло пояснює тему додавання і віднімання дробів.

— Я не розумію! Не розумію! — у дівчинки вже зривало дах, вона кинула ручку на підлогу і грюкнула долонями по столу.

— Заспокойся. Нічого страшного там нема. Давай разом розберемося, — мені стало жаль Іринку, тендітну кучеряву дівчинку, схожу на маленьке янголятко. Тим паче, що моя вчителька з математики у гуманітарній гімназії теж не мала терпіння розжовувати предмет учням, для яких точні науки були мукою.

Протягом наступної години крок за кроком, на мій превеликий подив, Іра таки зрозуміла принцип додавання та віднімання дробів, а її мама запропонувала мені приходити двічі на тиждень і займатися математикою. Згодом у мене з’явилося ще дві учениці, однокласниці Іринки, з якими ми зустрічалися у вихідні дні.

Так, отримуючи символічні 15 гривень за годину, мені вдалося допомогти мамі трохи компенсувати витрати на мого репетитора. А заодно навчило правилу: ти знаєш тему тільки в тому разі, якщо можеш дохідливо її пояснити людині, яка вперше про це чує.

Згодом, навчаючись на магістратурі Інституту журналістики, я зловила себе на думці, що мені дуже подобається проводити семінари та читати лекції для студентів молодших курсів. Тож я вирішила для себе, що колись повернуся до викладання: ділитися своїми знаннями дуже приємно!

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!