теги:

“Ельфова вежа”: українське кіно про те, як не зламатись під натиском суспільства

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 3845 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 04/07/2018Дата публікації

Це кіно - про кожного з нас, про те, що ховається всередині кожного. Якщо по-чесному, чи дивились Ви колись на себе без купюр, без прикрас? Режисерка Поліна Кельм вже три роки поспіль працює над стрічкою з робочою назвою "Ельфова вежа", у якому зафільмовані люди з душевними розладами. Планується, що глядачі зможуть побачити її завершеною в 2019 році. Поки що вона відповіла на кілька наших запитань.

Автор: Ніна Стужицька

- Вже кілька років Ваша знімальна група знімає стрічку "Ельфова вежа" про надзвичайно цікаву людину, керівника театральної студії, де грають пацієнти психіатричної лікарні. Кажуть, якщо художній фільм має режисера й обмежену кількість днів зйомок, то у документального фільму режисер - саме життя, і тільки воно вирішує, скільки часу знімати. Чи це той випадок?

- Підхід до зйомок в ігровому та документальному кіно відрізняється. Бо в документальному ви працюєте не з готовим сценарієм (хоча, звісно, він має бути, аби структурувати, в першу чергу, особисто вас), а зі справжніми, реальними людьми, і події, які ви фільмуєте, насправді відбуваються в їхньому житті.

Кажу саме «працюєте», а не «знімаєте», бо це обопільна згода. Героям потрібен час, аби звикнути до вас, довіритися. А вам потрібен час, аби відчути пульс життя, зрозуміти головне послання, яке до вас приходить. Бо в документальному кіно - принаймні, так відбувається зі мною, - сама тема знаходить вас.

Для того, аби вірно зрозуміти цю тему, треба мати «чуйку»: іноді починаєш знімати одне, а під час зйомок раптово розумієш, що кіно - про зовсім інші речі! Головне вчасно це зрозуміти, відчути.

Документальне кіно – це такий собі психотерапевтичний сеанс. Бо за природою кожна людина хоче бути почутою. І тут з’являєтесь ви з камерою й готові, чекаєте на цей монолог. Спочатку до вас ставляться з пересторогою, перевіряють. Часом перед вами хизуються, показують все найкраще. Потім втомлюються, перестають звертати на вас увагу, і тоді починається найцікавіше - саме життя.

- Мабуть, зарано питати, чим буде вирізнятися ця стрічка у хвилі нової української документалістики, але, можливо, є режисерська версія відповіді?

- Мені важко дивитися на свій фільм з боку. Тим паче, що робота ще триває. Чесно кажучи, під час роботи я не замислювалась над українськими чи світовими тенденціями. В мене є задум, який я прагну втілити на екрані. Проте, він ще також зазнає змін. Бо події, які відбуваються в житті героїв, вносять свої корективи. Монтаж ще попереду. Для мене головне - втілити ідею, яку маю, й донести її до глядача.

- Розкажіть про те, що саме досліджується у фільмі.

- Це кіно - про кожного з нас, про те, що ховається всередині кожного. Спочатку ми дивимося - й не розуміємо, це шокує. Але, якщо по-чесному, чи дивились Ви колись на себе без купюр, без прикрас?

Ми всі й дивні, й чудові, й дратуючі. Це наше відзеркалення. Кожного окремо й суспільства загалом. Наскільки ми здатні приймати інших, наскільки відкриті, наскільки знаємо себе. Наскільки не боїмося говорити про болюче. Бо, насправді, в нас дуже закрите суспільство. Більшість тем ще й досі є табуйованими, при тому, що ми стикаємося із ними щодня. Майже кожен в своєму житті стикається із проблемами. Але ми боїмося про них говорити. Боїмося відкритості.

Тому, коли я зустріла людину, яка не боїться говорити про проблеми, піднімати завісу над табуйованим, мені захотілося розповісти про таку людину. Й через цю роботу наблизитися до неї. Бо в мене також є свої стереотипи, страхи. Завдяки кіно це для мене особисто стало терапією від власних забобонів. Так само, сподіваюсь, як й для всієї знімальної групи.

- Чи виникали етичні проблеми зйомок людей з душевними розладами? Як вони вирішувалися?

- Майже не виникало. Ми знімаємо переважно в театрі. Тут панує атмосфера відкритості й творчості, яка миттєво тебе захоплює. Ми відкриті до наших героїв, а вони відкриті до нас. Все це завдяки режисеру театру - Сергію Ененбергу. Він створив унікальне середовище толерантності й щирої зацікавленості один в одному, й ми намагаємося стати його частиною. Сподіваюсь, що ми таки досягли цього.

- Яким ви бачите вашого глядача, чого очікуєте від його знайомства зі стрічкою?

- В нас, на жаль, дуже закрите суспільство, яке має велику кількість табуйованих тем. Більшість навіть не розуміє цього, поки тим чи іншим чином не стикнеться із проблемними моментами безпосередньо, на побутовому рівні. Мені б дуже хотілося підняти дискусію, аби після перегляду стрічки глядач замислився, хто втсановлює рамки, хто формує норми. Чи не хибне це все. Чи справді так легко провести межу.

У мене під час зйомок виникло дуже багато запитань, і в першу чергу до самої себе. Ці три роки, що ми знімаємо – це наче тест на справжність. Лакмусовий папірець з толерантності. Мені б дуже хотілося, аби у глядача також виникли запитання до самого себе, до суспільства, в якому ми живемо. Бо ми разом формуємо те середовище, де існуємо.

Під час зйомок, а це вже триває три роки, ми настільки зблизились із героями, що сумуємо всією групою, коли довго не виходимо на знімальний майданчик. Мені б хотілося, аби це відчуття передалося й глядачу. Аби він захотів після перегляду безпосередньо зануритись в іншій світ, матеріалізувати в своєму житті героїв стрічки й прийти на виставу театру.

- Як ви обрали саме цю тему для стрічки, у чому її актуальність саме сьогодні?

- Коли я починала знімати, я й гадки не мала, що це все може так далеко зайти. Я починала цю стрічку як спостереження за одним героєм, а все вийшло на більш глобальний рівень.

Довкола через останні політичні та соціальні зміни накопичилось багато роздратування, невдоволення, яке виходить назовні через агресивні спалахи, через радикалізацію суспільства. Бо якщо не існує програми від держави, спрямованої на те, аби гасити, працювати із цими проявами, то вони знайдуть свій вихід.

Найпростіші форми виходу роздратування ми наразі спостерігаємо у вигляді погромів ромських поселень, у радикалізації національних рухів.

Бо це такі прості, примітивні речі - перенесення об'єкта агресії, невміння, а тому часто й небажання аналізувати й шукати вирішення проблем конструктивним шляхом, шляхом діалогу. Якщо в мене проблеми, то простіше знайти причину, ворога ззовні, когось інакшого, не схожого на тебе. А ось подумати, що я можу зробити, аби ситуація змінилася, чи насправді моє світосприйняття єдине й вірне - це вже складніший шлях, бо вимагає часу й роздумів. А пересічна людина не хоче витрачати на це свій час.

Й ось, здавалось, серед усієї несправедливості, агресії психіатрична лікарня наче має бути осередком цього болю. А тут стільки світла. І мені захотілось розказати, відкрити цей традиційно закритий світ людей із психіатричним розладами, людей, що вважаються ненромальними.

Хоча, чим довше я спілкуюсь з ними, тим більше в мене виникає сумнівів стосовно “нормальності” довколишнього середовища. Ці люди не бояться говорити про головні речі, називаючи їх своїми іменами, вони не ховаються за ширмою стереотипів. Стільки любові і щирості, напевно, я не зустрічала ніде. Бо в нашому “нормальному світі” насправді існує велике дискримінаційне поле. Ми так звикли до цього, що вже й не звертаємо на це уваги, поки воно якось безпосередньо нас не торкнеться.

За конституцією та законами ми рівні, незалежні, маємо купу можливостей для реалізації своїх прав та обов’язків. Проте, на жаль, ми знаємо, що це далеко не так. Й держава не поспішає якось втілювати програми з інклюзивності в навчанні, суспільстві. Й ось з'являються такі унікальні особистості, які вирішують, що треба діяти, а не чекати. Починати щось робити, будувати те суспільство, в якому нам усім було б комфортно існувати. Не громити, бити, шукати, що там у сусіда не так і чому через його колір, національність, звички й таке інше в мене життя не складається. А самостійно будувати власний варіант. Не займатися деструкцією, а навпаки, розвивати й змінювати.

Від таких людей йде дуже сильна енергетика - й ти підсилюєшься, захоплюєшься разом із ними. І ось мені цікаво, як оці рухи відбуваються і звідки береться ця енергія. Як витримати натиск “нормального” суспільства й не зламатись, втілити свою мрію.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!