Книга «Сузір’я Лебедя» дві історії про українську шляхту напередодні 1-ї світової, та про ОУНівця після поразки

У видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» з’явилося перше в Україні перевидання однієї з книжок видатного письменника-емігранта Юрія Косача «Сузір’я Лебедя». ТЕКСТИ не так давно вже писали про його ж роман «Володарка Понтиди». Нагадаю, що до останнього часу творчість Косача була в нас зовсім мало знана. А письменник славився переважно двома речами.

Юрій Косач. Сузір’я Лебедя. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2017.

По-перше, тим, що його тіткою була Леся Українка. По-друге, скандальним іміджем. Останній формувався як під впливом політичної «всеїдності» Лесиного племінника, який встиг поспівпрацювати і з націоналістами, і з комуністами, і з «центристами», так і через складний характер Косача та всілякі витівки.

Втім, уже «Володарка Понтиди» показала широкому колу читачів, що суперечлива біографія не завадила цьому чоловікові бути по-справжньому першорядним письменником. «Сузір’я Лебедя» має переконати в цьому остаточно. І показати, що без Юрія Косача неможливо уявити канон української літератури другої половини двадцятого століття.

До книжки «Сузір’я Лебедя» ввійшли два твори. Однойменний роман і повість «Еней і життя інших». Обидва – різнопланові, багатопластові тексти, в обох важливу роль відіграє політика, властиво, інтелектуальна дискусія на тему деяких «проклятих» українських питань. Що, певна річ, робить книжку актуальною для багатьох сьогоднішніх читачів.

Тоталітарні концепції напередодні Подій

Отже, роман «Сузір’я Лебедя». В ньому зображене життя української шляхетської родини Рославців напередодні вибуху Першої світової війни та революції з усіма її наслідками для цього середовища. Звичайно, прототипом цієї родини були самі Косачі, що, як ми знаємо, корінням своїм сягали козацької старшини. Відтак, за бажання можна спробувати повідгадувати в героях «Сузір’я» тих чи інших членів зоряного сімейства, включно з Ларисою Петрівною Косач.

Взагалі, родинна історія, як певною мірою антитеза історії великій, національній і світовій, є важливою лінією роману «Сузір’я Лебедя». Упродовж читання тексту перед нами промайне чимало пригод із життя предків головного героя, Олелька. Він – наймолодший нащадок Рославців, і це його останнє літо в родовому маєтку.

Адже, по-перше, восени йому їхати до університету в Київ, а по-друге, розпочинається Перша світова війна - і що чекає на такі «дворянські гнізда» ми, на відміну від персонажів, добре знаємо (хоч і їх, персонажів, передчуття кінця не полишає). Юрій Косач майстерно фіксує цю солодко-ностальгійну атмосферу останніх днів старого класу, старого світу, її слова, запахи, кольори і звуки.

До ідилічного маєтку Рославців у дні, в які відбувається дія роману, з’їздиться ціла купа родичів, приятелів, а також різних дивакуватих гостей, поміж котрих є навіть «юродивий», що потім виявиться... Ні, про те, ким він виявиться, ви прочитаєте самі. В кожному разі, те велике товариство, що зібралось тут, постійно поринає в політичні суперечки. А вони великою мірою визначають інтелектуальну лінію «Сузір’я Лебедя».

Можливо, з подивом сучасний читач виявить, що значна частина цих українських шляхтичів є прихильниками різного роду відтінків соціалізму, зокрема й радикального. І справді, чимало наших дворян сповідувало революційні та ліві ідеї (та й чи тільки наших? Згадаймо походження самого «вождя світового пролетаріату»).

З’являються на кону цієї провінційної «агори» й майбутні радикали вже правого кшталту. Категоричні політичні гасла зіштовхуються й іскряться. «Володар нового світу» - робітник? «Хазяїн землі» - селянин? «Мудрий» народ? Чи «обрані» вольові «новітні лицарі», що не матимуть ніяких обмежень і ні на кого не зважатимуть у втіленні своїх задумів?

Так у застільних дискусіях і розмовах між турами мазурки Юрій Косач змальовує роздоріжжя українського радикалізму. На передреволюційному історичному етапі здається, що гору візьмуть пророки лівої ідеї, але уважний читач безперечно помітить: їхні дзеркальні антиподи свого останнього слова теж іще не сказали.

Письменник не робить очевидного вибору між радикальними ідеями своїх героїв і не нав’язує нічого читачам. Та важко не зауважити, що всі категоричні рецепти, словами іншого письменника, «негайної реформи людини» змальовано без симпатії.

Тоталітарні за своєю суттю абстракції спонукають у «Сузір’ї Лебедя» людей на гидку й позбавлену сенсу жорстокість – наприклад, полювання на людину чи абсурдні підпали врожаю, а в перспективі ця жорстокість має стократно зрости. Здається, Олелькові та його батькові коли не очевидно, то принаймні вчувається, що радикальні ідеї не приведуть до заявлених цілей. Але сказати про це вголос вони ще не зовсім наважуються: надто сильна інерція громадської думки.

Зернам тоталітаризму в цій книжці могли би протиставитися окремі помірковані й вільнодумні персонажі. Проте… вони сповнені апатії та внутрішнього відчуття вигасання колишньої «аристократії». Їх вистачає лише на уважне спостереження.

Повоєнна фрустрація Енея та інших

В «Енеї і житті інших» ми опинимося на тридцять років пізніше. У Другій світовій та після її фіналу. Герої повісті – українські емігранти, котрі з початком війни рушають на батьківщину, різною мірою долучаються до боротьби націоналістичного підпілля, а після поразки виїздять на Захід. І знову на сцені радикальні ідеї. Цього разу, звичайно, переважають праві.

Скажімо, підпільник Ірин, умовно-типовий націоналіст-підпільник вождистського типу (до речі, як зазначає упорядник книжки, відомий дослідник Марко Роберт Стех, його дуже віддаленим прототипом був Олег Ольжич, націоналіст-мельниківець, археолог і поет). Він – вольовий радикал, що веде національно-визвольну боротьбу, відверто знущаючись із будь-яких проявів ідейної чи побутової м’якості.

Справжній революціонер квазініцшеанського розливу, він готовий навмисне підкреслено спрямовувати дорогих йому людей чи людей, яким дорогий він, на найболючіші випробування, демонстративно відвертаючись від них. Фанатизм Ірина гіпнотизує багатьох, змушує йти за ним на смерть.

Але минає час. Героїчна і безжальна боротьба націоналістів зазнає поразки. Зруйновано і вибуховий любовний трикутник Ірина з двома революціонерками (про одну з них Косач кумедно пише, що вона чи то з Києва, чи з Херсона – подаючи обидва ці міста як втілення такої собі східної степової стихії: можливо, це тонкий іронічний натяк на популярні серед українських міжвоєнних емігрантів усілякі «скитські» концепції).

Колишній сталевий лицар виявляється розм’яклим і розчарованим. Він навіть приїздить до одного з німецьких міст, щоб побачити свою колишню кохану. Радикалізм видається порожнім і переможеним.

Тут цікава позиція оповідача, який називає себе Енеєм. Він, знову-таки, нащадок української шляхти. Почуваючись гуманнішим, складнішим за радикала Ірина, відчуваючи безперспективність його шляху, знову-таки не знаходить у собі сили й бажання запропонувати альтернативу – ані інтелектуальну, ані практично-політичну, ані любовну. Лишаючись, натомість, спостерігачем у дусі майбутнього екзистенціалізму.

Як бачимо, «Еней і життя інших» є цікавим портретом певного середовища української еміграції відразу після Другої світової війни. Адже його становище нечасто в нашій літературі – та й у гуманітаристиці в цілому – трактувалося саме як поразка і розчарування, фрустрація.

Звісно, сьогодні таке трактування може викликати чимало застережень і обурень. Але історичних підстав для цього кута зору є чимало – досить згадати бодай повоєнну творчість поетів націоналістичної орієнтації, передусім Євгена Маланюка. Тож повість дає добру і суперечливу поживу для роздумів над подіями двадцятого століття.

Від Хвильового до Гоголя

«Еней і життя інших» Юрій Косач написав у сорокових роках, «Сузір’я Лебедя» - аж у вісімдесятих. Тому цілком очікувано ці твори дуже відрізняються стилістично. Косач взагалі був письменником із надзвичайно багатим регістром манер письма.

В «Енеї» він постає трохи таким собі учнем Миколи Хвильового (на цьому авторитетно наголошує й Марко Роберт Стех). Уточню: учнем, але не епігоном. Естетика повісті всуціль модерністична, вона ґрунтується на асоціативності, складних метафорах, видіннях, дивакуватому ритмі. І варто відзначити, що наповнити такий вигадливий і в певному сенсі формалістично виконаний текст виразним інтелектуальним стрижнем та політичною полемікою – справді непересічне вміння.

Натомість, написане пізніше «Сузір’я Лебедя» позначене явною стилізацією під погідні старосвітські романи з чітким, послідовним сюжетом, опуклими характерами. Під цією матерією, щоправда, проглядає всеохопна іронія та занадто строкатий, як на реалістичний текст, образний світ. Що нагадує вже іншого Миколу – Гоголя.

Ці двоє великих письменників, з якими автор «Сузір’я» й «Енея» веде «літературний діалог», їхня різноманітність, зайвий раз показують, наскільки «багатовекторним» творцем був Юрій Косач, як по-різному вмів писати.

література культура книги косач