Найкраща книжка про війну на Донбасі. Естетство, гротеск і метафори “Довгих часів” Рафєєнка

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2753 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2018Дата публікації

До появи цієї книжки Володимир Рафєєнко в українському літературному контексті не був визначною персоною – можна навіть припустити, що в Росії його знали краще. Але почалася війна, письменнику довелося полишати рідний Донецьк, власне, робити чіткий вибір, куди і з ким рухатися. Так Володимир Рафєєнко опинився в одному з київських передмість і чітко задекларував себе як (про)український письменник.

Автор: Олег Коцарев

Наслідком побаченого, пережитого у головному місті українсько-російської війни та пізніше у вигнанні й став роман «Довгі часи», що побачив світ одночасно в російському оригіналі («Долгота дней») та в українському перекладі Маріанни Кіяновської («Довгі часи»).

Відтепер усе змінилося. Статті про Рафєєнка й уривки з його книжки заповнили українські сайти, газети та журнали, з ним регулярно виходять інтерв’ю, він навіть вийшов у фінал Шевченківської премії, щоправда, поступившися там у підсумку своїй землячці, Еммі Андієвській. Автор став культовою постаттю.

Війна зробила Володимира Рафєєнка українським письменником

Це, звісно, трохи непевне порівняння, але мені здається, що в прозі, тематично пов’язаній із війною, Рафєєнко за масштабами та за структурою – приблизно те саме, що Борис Гуменюк у поезії (зазначимо, що про фронтові вірші Гуменюка «Тексти» вже писали ). Не може не тішити, що це явище в сьогоднішньому історичному контексті перебуває з нашого боку фронту, хоч така втіха в кожному разі дуже болісна.

Що змушує так багато говорити про Рафєєнка і з Рафєєнком, сперечатися про його книжку, про належність її до української чи російської літератури (давня дискусія про російськомовних письменників України)? Що робить її виразною кандидаткою на умовне звання «книжки № 1» про війну?

Передусім, гадаю, це – несподівано плідне й органічне поєднання двох полярних тенденцій, дискурсів, стилістичних напрямків у сучасній літературі. Перша з них – естетство, вишукана метафорика та іронічна метафізика, гра форми, що продовжує традиції модернізму, постмодернізму. Друга ж, навпаки, – реалістична, концентровано-психологічна, сюжетна й сентиментальна течія, добряче актуалізована воєнними реаліями.

Головні герої «Довгих часів» – філософ Гредіс, веселий пияк Вересаєв і юна Ліза Елеонора – живуть у місті Z. Звичайно, ця умовна художня локація найбільше нагадує Донецьк, чимало читачів упізнають донецькі об’єкти та реалії. Ця трійця проукраїнськи налаштована, й перебування в окупованому місті їм зовсім не мед. А особливо тяжко стає, коли в лазні з дикуватою назвою «П’ятий Рим», що в ній вони працюють, починають безслідно і загадково зникати російські окупанти та їхні місцеві підлеглі.

На тлі такої детективної колізії Володимир Рафєєнко запускає цілу «зграйку» коротких, страшних і ефектних історій із буденного життя прифронтового міста, колишнього «мільйонника».

Тут і непередбачувані «закономірності» порятунку чи загибелі мирних мешканців, побутове донощицтво і побутовий героїзм, кохання і байдужість, боротьба за виживання й апатія, патріотизм і зрада, сумніви щодо можливості нормально зжитися з власною ж країною… І ще купа інших колізій, які неминуче виникають, коли у вашому місті розпочинається війна.

Та раптом на тлі цієї реалістичної «окопної правди» (точніше сказати, «заокопної» – бо книжка більшою мірою все-таки змальовує життя пасивних учасників війни) виникають явища зовсім іншого порядку та масштабу. Гігантські колорадські жуки, які шматують людей. Уже згадані підозрілі зникнення людей у лазні, що набувають містичного присмаку.

Під час конфіденційної розмови з вагомим представником окупаційної адміністрації Гредіс дізнається таємницю. Виявляється, українсько-російська війна – це не просто так собі війна. Вона викликала непередбачені зміни в просторі й часі: місто Z (і всі прилеглі охоплені бойовими діями території) через ці викривлення опинилось у минулому, властиво, в Радянському Союзі, котрого насправді немає.

Саме ця виламаність із часу й не дає якось розв’язати конфлікт, що вже давно набрид усім його учасникам. Але – добра новина! – є один шанс. Якщо Гредіс, Вересаєв і Ліза потраплять у Київ і в стислі терміни знайдуть там магічні предмети – слона Ганеші у вишиванці та певний примірник «Кобзаря» – все можна виправити, війну можна завершити.

Так розгортається гротескна лінія «Довгих часів». На її апогеї герої разом із читачами опиняються в Києві. Місті, яке в окупації могло видатися таким омріяним, ідеально вільним. Але на практиці київська свобода виглядає зовсім не ідеально. Образ Києва в Рафєєнка чимось трохи булгаковський, трохи андруховичів, у кожному разі він надзвичайно строкатий, одночасно веселий і непривітний, карнавальний.

У ньому поєднуються присмаки полегшення й розчарування кожного вимушеного переселенця. Проте не будемо детально зупинятися на київських сторінках роману. Адже саме там вирішиться, чи пощастить нашим героям виконати покладену на них драматичну місію.

Карнавальний вимір війни (хай це не прозвучить цинічно – в тексті Володимира Рафєєнка цинізму як такого, здається, немає взагалі, хоча вистачає чорного гумору) у «Довгих часах» багатозначний.

З одного боку, він обігрує й пародіює один із міфів війни на Донбасі як символічної битви скажених російських письменників. Досить згадати тут постаті Владислава Суркова, Захара Прілєпіна, Едуарда Лимонова чи колишньої анархопоетки Олени Заславської, які всіляко «метафізують» і архаїзують дискурс цієї війни.

З другого боку, заслужено іронічно відображено надмірності та мутації, що їх зазнає в невеселих бойових умовах український патріотизм. Подібні інтерпретації можна продовжувати.

Книжка Рафєєнка несе в собі багато вимірів і рівнів українсько-російської війни. Продуктивно виводить їх у сфери універсального літературного характеру та вибагливої художньої фактури, напевно роблячи зрозумілими не лише тут, не лише тепер. А отже, гарантовано стає масштабним і видатним явищем.

Як уже могли зауважити читачі, порівняння оригінальної назви («Долгота дней») та перекладної («Довгі часи») засвідчує: переклад Маріанни Кіяновської є далеко не буквальним. Можна сказати, що він наближається до поняття «переспів». Воно й не дивно з огляду на постійну мовну гру, складну матерію алюзій і цитат. «Довгі часи» вийшли збалансованою і цікавою українською версією тексту, хоча скидається на те, що регіональний мовний колорит у ній послабився.

Цікавий факт: подібні міркування про український переклад, вочевидь, не знадобляться у рецензії про наступну книжку Володимира Рафєєнка. Оскільки він її пише вже українською мовою, вперше у своїй письменницькій історії. Чим не перемога?

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!