За що варто п’ять разів подякувати фільму “Смерть Сталіна”

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 12882 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 09/02/2018Дата публікації

На кіноекранах триває показ художнього фільму “Смерть Сталіна”. І ми можемо сказати за цей фільм лише щире та веселе українське “дякуємо”. Дякуємо за півтори години британсько-французького гумору на тему, через яку ми звикли або здригатися, або плакати.

Дивилася: Лана Самохвалова, Київ

Дякуєм за саме такий нищівний тип десакралізації тирана. А також за наслідки - за реакцію Російської Федерації, запорєбрикове скасування прокатного свідоцтва та демонстративне жахання від фільму російського політикума та чиновництва - цієї колективної поклонської, для яких продовжує “мироточити” бюст Сталіна. Такі реакції росіян допомагають зрозуміти, як всерйоз та назавжди ми відірвалися і від них і від того минулого.

Дякуємо за прекрасний образ православної піаністки Марії Юдіної (Ольги Куриленко), яку в одній зі сцен вбрали у вишиту сорочку. З її записки Сталіну (“Молюся про вашу швидку смерть”) починає набирати обертів сюжет фільму. Цей образ невигаданий: Марія Юдіна, віруюча піаністка, дійсно існувала, її гру дійсно любив Сталін, а вона сміливо залишалася його критиком. Відомо, що видану їй сталінську премію вона пожертвувала православній церкві на спокуту сталінських гріхів.

У фільмі Юдіна з’являється тричі. Вперше - під час концерту на Московському радіо, коли до платівки концерту, яку передають Сталіну, вона додає ту саму записку. Вдруге бачимо її на похоронах тирана, а втретє - коли вона грає ту саму симфонію Моцарта, але вже для нової еліти.

Сам сюжет фільму - це проміжок часу між смертю та похованням, упродовж якого відбувається запекла боротьба членів політбюро за владу.

Суворі кіноестети вже встигли дорікнути фільму через його буцім-то вторинність. Мовляв, сюжет перегукується із російським фільмом Олексія Германа “Хрустальов, машину”. Мені ж “Смерть Сталіна” нагадує не про Германа, а швидше про Тарантіно з його несподівано жорстким і дуже смішним торжеством справедливості.

Бо Сталін помирає через те, що охорона боїться зайти до нього, почувши, як він упав. Він довго лежить у продуктах власної життєдіяльності, а оці всемогутні радянські люди - Маленков, Булганін, Каганович, Микоян, Хрущов, Молотов - з одного боку, оплакують його, з іншого - гидують забруднитися результатами випорожнення вождя.

Комічна й сцена перенесення вождя соратниками з підлоги на ліжко та пошук лікарів, які б затвердили діагноз. На той час фахових лікарів вислали до Сибіру, то де знайти інших? Далі функціонери міркують: “Давайте викличемо оцю Тимашук (жінка, лист якої послужив справі лікарів), що свідчила проти них - вона знає. Якщо (вибачте, цитата) ця “смокталка” помилиться - розстріляємо…”

За гротескні образи тогочасної еліти також варто подякувати. Щодо їхніх прототипів вже немає таємниць - адже у часи перебудови про них багато писали. Утім, фільм демонструє їхню моральну потворність у комедійному прочитанні. Важко навіть вибрати, що з показаного - найкумедніше.

Гаразд, згадуючи, як реготав зал, я б виділила реакцію В’ячеслава Молотова на те, що його дружину звільнив з ув’язнення Берія. Поліну Молотову Берія звільнив на другий день після смерті Сталіна задля того, щоб дістати прихильність Молотова у боротьбі за владу. Підозрюючи, що це «підстава» Молотов каже: “Правильно її посадили, вона - тварь...” Навіть коли його переконують, що на Поліну звели наклеп, він повторює, що її правильно посадили. Але, побачивши її, миттєво змінює риторику та замріяно каже: “Моя Полінка приїхала...” Режисери вдало спрацювали на контрасті: ця тварь - моя Полінка.

Не була певна, що цей образ варто було виводити в окрему подяку - але навіть після другого перегляду фільму він викликав у мене посмішку. Георгія Жукова режисери вбрали, як на парад, почепивши на нього всі ордени. Його реальна участь у підкилимній інтризі проти Берії, який хотів де-факто очолити країну при безвольному Маленкові, показана досить виразно. Окрім двох орденів Леніна, під шинелю він сховав два автомати Калашникова. Пропонуючи їх своїм офіцерам, він ефектно, по-ковбойськи каже: “Тобі блондинку чи брюнетку?”

Режисеру закидають, що фільм історично недостовірний. Наприклад, серед тих, хто усував Сталіна, показано Брежнєва - а це не відповідає дійсності. Режисер погоджується - проте пояснює, що й не претендував на повну достовірність. Утім, ви здивуєтесь, скільки деталей, розмов, обставин передані точно. Адже команда читала мемуари, зустрічалась із людьми тієї епохи, працювала у Москві.

За фільмом виходить, що саме Хрущов зіштовхнув лобами Жукова та Берію, відкривши заборонений Берією рух потягів до Москви, що призвело до тисняви і загибелі людей. Інша версія каже, що загибель людей під час похорону не була пов’язана із потягами. Просто через погану організацію, перекриті бульдозерами проспекти виникла страшна тиснява, тож тисячі людей були скалічені. Точного числа загиблих ніхто не знає.

Ці історичні деталі зринають у пам’яті вже згодом. А під час перегляду нас смішіть образ маршала, який, будучи незадоволеним Берією, каже: “Я вздрючив німців, і я зможу вздрючити цього жиробаса у пенсне”. “Пішли завалимо кабана”, - каже за його командою Брежнев (ми знаємо, що це вже вигадка).

Звісно, у дійсності тіло Берії не палили на кремлівському подвір’ї. Але оцей казарменний гумор та незворушне жуківське: “Давай запальничку” (так він назвав каністру з пальним) дуже збагачують фільм.

Мабуть, варто бути вдячними ще й за те, що фільм дозволяє під новим кутом відрефлексувати трагічну історію, частиною якої були й наші родини. Власне, після спалення Берії ми бачимо свого роду кінець епохи: сцену прощання Світлани Алілуєвої, яку відправляють до Відня. “За Василем ми приглянемо”, - каже Хрущов. Далі - титри, як він прийшов на зміну Маленкову, а йому, в свою чергу, прийшов на зміну Брежнєв.

І ще було приємно побачити (за це - окреме спасибі), що одним зі знімальних майданчиків комедії була Київська мерія (у КМДА відтворюють, ні багато ні мало - Лубянку). Шкода, що не дізналася про це під час зйомок — цікаво було б поспостерігати. Хтось з журналістів впізнав ще й Видубицький монастир, а я розгледіла деякі елементи споруд ВДНГ. А де ж іще знімати трагікомічне комуністичне минуле, як не в декомунізованому Києві?

Напевне, цей текст увійде в дисонанс із багатьма відгуками блогерів, критиків та журналістів. Багато хто з них певен, що цю драму не можна показувати так, що фільм поверховий, що були режисери, які жартували глибше і смішніше, не переступаючи межі. Тож передбачаю критику. Але... Заздалегідь стою на своєму. Ніщо так не популяризує історію, навіть драматичну (про яку на Заході загал не так вже й знає), як талановите і дуже смішно кіно.

Допоможіть Текстам. Дайте відповіді на питання з нашої анкети. Це допоможе нам розвиватися, зберігаючи редакційну незалежність. Щоб перейти на анкету, клікайте сюди.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!