Городок 1932: невдалий теракт став початком успішної інформаційної війни

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 107842 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 11/11/2009Дата публікації

Цього листопада виповнюється 77 років одній із найбільш гучних акцій націоналістичного підпілля у міжвоєнній Польщі. Українці перетворили невдалий терористичний акт на грандіозну інформаційну перемогу. Ніколи перед тим і після того страта двох осіб не викликала такого резонансу у Галичині, як смерть Василя Біласа та Дмитра Данилишина.

Автор: Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ

Практика пограбувань ворожих установ з метою експропріації коштів для революційної діяльності була притаманна багатьом організаціям та рухам.

У польській державі це питання мало особливий статус, адже найавторитетніший державний діяч – маршал Юзеф Пілсудський, як член Польської Соціалістичної Партії (PPS), свого часу організовував бойові групи й сам брав участь у нападах, спрямованих проти російського царського режиму.

Оунівці не соромилися використовувати цей ефективний метод боротьби, а їхні адвокати, обороняючи підсудних українців, часто покликалися на приклади революційної боротьби польського народу.

Експропріація як зброя революції

Наприкінці листопада 1932 року бойовики ОУН вчергове здійснили пограбування одного із польських державних поштових відділень. На цей раз об’єкт знаходився в містечку Городок під Львовом (польська назва – Ґрудек Ягеллонський).

Втім, напад був особливим, і не тільки тому, що до його організації були причетні майбутні провідники ОУН та організатори Української Повстанської Армії – Роман Шухевич та Микола Лебідь.

Незважаючи на те, що акція провалилася – двоє бойовиків загинули, двоє були арештовані і пізніше страчені – ОУН зуміла перетворити бойову поразку в гігантську пропагандистську перемогу.

Заарештовані поліцією Василь Білас та Дмитро Данилишин, котрі мали найбільший бойовий досвід і відповідали за конфіскацію грошей із каси, стали національними героями.

За іронією долі, їх впіймали українські селяни завдяки фальшивій чутці, котру запустила поліція, начебто це злочинці, які пограбували українську кооперативу (див. словничок наприкінці статті).

З самого початку акція пішла не за планом. Частина бойовиків мала запалити склад сухихтростин аїру - щоб відволікти охорону тюрми, розташованої неподалік пошти. Але волога тростина не загорілася.

Внаслідок перестрілки з охороною два бойовики були смертельно поранені (один із них, брат дружини Романа Шухевича, студент Львівської політехніки Юрій Березинський застрелився, щоб не втрапити в руки поліції).

Як стало відомо вже після слідства, група розділилася надвоє і, відступаючи, рухалася у двох напрямках.

Ті, хто рушив на Львів, змогли дійти без перешкод. А група Василя Біласа і Дмитра Данилишина пішла в приміське до Львова село Глинна Наварія - щоб там на залізничній станції сісти у поїзд, доїхати до Стрия, а звідти потрапити у Дрогобич і Трускавець.

На цей час про подію в Городку вже знали всі постерунки поліції. Десь близько 23.15 на вокзалі в Глинній Наварії комендант станції разом із лінійним поліціянтом проводили перевірку документів. Побачивши двох підозрілих людей, вони вирішили їх затримати - але Данилишин застрелив коменданта і важко поранив поліцейського.

Бойовики-націоналісти рушили далі уздовж залізниці. По дорозі їх зустрів залізничник, який одразу запідозрив у двох знервованих юнаках "грабіжників української кооперативи".

Він зробив Біласу й Данилишину зауваження, що коліями ходити заборонено - і вони рушили полем до села Розвадів, щоб через тамтешній міст перейти Дністер і стежками Білецького лісу вийти на шлях до Стрия. А залізничник пішов до найближчого поліцейського "постерунку", де був телефон...

У Розвадові Біласа та Данилишина зустріла юрба українських селян, які гадали, що вони - злодії-кримінальники. Хлопці змушені були, відстрілюючись, утікати до села Верин (нині Миколаївський район Львівщини). Вбрід перейшли Дністер, але на них там уже чекали переслідувачі.

Білас вистріляв усі патрони й просив Данилишина застрілити його і себе, але в того теж не було набоїв. Натовп, побачивши, що "злодії" залишилися без патронів, почав їх бити.

Пізніше, під час суду, місцевий парох отець Киндій пригадував, як він намагався зупинити натовп, який бив двох невідомих хлопців:

“Обидва вони стояли побиті на горбку, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Тоді той вищий промовив: "Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!"

Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони — на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція і їх забрала".

«Наглий» суд

На той час для боротьби з українським революційним рухом у Польщі запроваджувались “наглі” (швидкі) суди. Вони здійснювались без попереднього слідства, а акт обвинувачення повинен бути готовий в тритижневий термін з моменту арешту злочинців.

В наглих судах було передбачено лише дві міри покарання – смертна кара або ув’язнення терміном від 10 до 15 років.

У виняткових обставинах, якщо потрібно провести додаткове слідство, справа передавалася в звичайні суди.

Така практика, що по своїй суті прирівнювала наглі суди до судів військового стану, дозволяла масово розправлятися з представниками націоналістичного підпілля.

Початок 1930-их: Роман Шухевич (ліворуч) і Юрій Березинський, який загинув під час

бойової акції в Городку

Через обурення європейської громадськості "наглі суди" проіснували зовсім недовго – з 1931 по 1934 рік.

За цей час українським революціонерам було присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень.

У «справі Городка» на лаві підсудних опинились троє учасників нападу на поштове відділення: Дмитро Данилишин, Василь Білас та Мар’ян Жураківський, а також один із організаторів – Зенон Коссак.

Втім, справа отримала назву «Біласа й Данилишина» - поліція від своїх інформаторів знала, що саме ці бойовики були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка (вбитий оунівцями 29 серпня 1931 року у містечку Трускавець) та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк.

І хоч суд відбувався з приводу нападу на поштове відділення в Городку, усі розуміли, що у вироку врахують й попередні справи бойовиків. Справа 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина однозначно мала закінчитись смертним вироком.

Суд був відкритим і сколихнув усю Галичину. Підсудні трималися гідно, згадати хоча б те, що Дмитро Данилишин, який принципово мовчав під час усього слідства, коли йому надали останнє слово промовив лише:

“Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!”

Смертний вирок, яким закінчилась судова розправа, слід було виконати до 24-х годин після його проголошення. Проте навіть в такий короткий час українська громадськість зробила чимало, щоб вирок було відмінено.

Для цього у Варшаву терміново було відправлено посла (депутата Сейму) Остапа Луцького, який від Української Парламентарної Репрезентації мав представити питання помилування перед президентом Польщі, окрему петицію до президента, а також маршала Пілсудського направили й українські жіночі організації.

Цікаво, що колишні чотири бойовики Польської Партії Соціалістичної та соратники Пілсулського по революційній боротьбі, надіслали телеграму, в якій просили «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».

Президент Мосціцький помилував лише Мар’яна Жураківського, смертний вирок якого замінено на 15 років в’язниці. Василя Біласа й Дмитра Данилишина мали ж стратити о 6.25 23 грудня.

Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, а адвокат Степан Шухевич передав хлопцям подяку від Крайового Проводу ОУН “за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі”.

23 грудня 1932 року, у переддень католицького Різдва, о 6 годині ранку засуджених вивели на тюремне подвір’я. Проходячи повз охоронців, Данилишин вигукнув: “Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!”, Білас промовив те саме.

Культ терористів-мучеників

ОУН подбала про те, щоб в час страти у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. І в цей момент кожен знав, що “зараз страчують наших хлопців…»

На цьому націоналістична пропаганда не припинилася.

Буквально за кілька днів у Кракові, під приводом спортивних змагань було видрукувано 20 тисяч фотокарток 4-х «спортсменів», якими виявилися зображення загиблих у Городку Березинського та Старика і страчених Біласа та Данилишина. Ці фотографії й далі тиражувалися та передавалися з рук в руки по всіх країнах, де жили українці.

Десятки літературних творів про Городок вийшли з-під пера, як невідомих загалу поетів, так і найвидатніших тогочасних літераторів – Богдана-Ігоря Антонича, Олени Теліги, Олега Кандиби-Ольжича та інших.

Але для ОУН подія під Городком поставила ряд додаткових питань, адже йшлося про смерть чотирьох бойовиків і арешти багатьох членів організації та її симпатиків.

Провідник націоналістів Євген Коновалець дуже критично оцінив ту спробу пограбування. А на підставі рішення організаційного суду ОУН було звільнено Крайового Провідника Богдана Кордюка-«Нового» і призначено на цю посаду референта пропаганди – 24-річного Степана Бандеру.

Бандері належало розвинути патріотичні настрої населення викликані стратою бойовиків під Городком. І саме новий Крайовий провідник ОУН організував антимонопольну кампанію, що полягала у відмові купівлі українцями тютюну та алкоголю, право на продаж яких мала польська держава.

Окрім фінансових збитків для польської сторони, українці добились великого виховного ефекту для свого громадянства. А польський тижневик «Ekspress ilustrowany» так відгукнувся на цю акцію:

«Агітатори Організації Українських Націоналістів, які оголосили в Східній Галичині бойкот тютюну, останньо взялися і до актів терору. Багато сільських крамничок, які продають тютюн, звернулися до влади безпеки з проханням охоронити їх перед напастю терористів, що намагаються знищити запаси тютюну й цигарок.

Одночасно влада ствердила значно збільшену контрабанду чеського тютюну. Він іде до Польщі через ліси, які належать до митрополита Шептицького (очевидно, йдеться про маєтності Греко-католицької церкви у Карпатських Горганах, на нинішньому кордоні Прикарпаття й Закарпаття - ZaUA.org). Ці ліси є відомим шляхом утечі за кордон бойовиків ОУН».

А для родини страчених, як свідчать спогади сестри Василя Біласа та племінниці Дмитра Данилишина – Марії Білас-Гошуляк, усі наступні роки після листопада-грудня 1932 року були сповнені пам’яті та переживання:

«Не було в нас ні пісні, ні усміху з того дня. Десять років ми не засідали до свят-вечірнього стола, ні не їли свяченого яйця. Тільки у Свят-Вечір і в Різдвяну ніч під нашими вікнами з’являлися менші і більші групи колядників, які, відспівавши коляду, зникали, не входячи до хати.

Інколи це були знайомі люди і члени товариств, а інколи далекі, незнані обличчя, які співали такі коляди, що їх ми ні раніше, ні опісля не чули. У тих колядах Різдво Христове було пов’язане з нашим горем і долею України, і так часто повторювались нам найдорожчі імена…»

Проти селян Верину, де було заарештовано Біласа і Данилишина, розпочалася ціла кампанія громадянського ігнору. Верин змушений був спокутувати свою мимовільну провину - на місці затримання бойовиків селяни жменями насипали високу могилу, а на її вершку поставили хрест.

Польські "патріоти" не могли того терпіти - і часто ночами плюндрували могилу, не зважаючи на попередження мешканців села. Аж поки одного разу група вандалів не підірвалася на міні...


ДОВІДКА: Янівський цвинтар

Янівський цвинтар міста Львова знаходиться неподалік в’язниці Бригідки, у якій, як правило, відбували своє покарання націоналісти і у якій страчували засуджених на смертну кару.

У 20-30-х роках минулого століття на Янові було поховано українських бойовиків – Романа Луцейка та Василя Крупу (страчені у 1922 році), Василя Біласа та Дмитра Данилишина (страчені у 1932), Іллярія Кука (1938) і Ольгу Басараб. Саме Янівський цвинтар впродовж багатьох років був місцем паломництва молодих українців.

Могили Біласа й Данилишина на Янівському цвинтарі

У 1934 році на Янівському цвинтарі було побудовано великий військовий меморіал, на якому знаходилось 648 могил січових стрільців та вояків Української Галицької Армії. В радянські часи цей меморіал було варварськи сплюндровано бульдозерами - з доручення Львівського облвиконкому, у 1971 році.

Сьогодні меморіал відновлений, а на найвищому місці перепоховано п’ятьох бойовиків УВО та ОУН. Їх оборонець та людина, яка була з хлопцями під час страти – адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах про них писав, що це були „найкращі з найкращих”.


СЛОВНИЧОК

Кооператив — добровільне об’єднання осіб для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

У міжвоєнній Польщі українцям дозволяли засновувати кооперативи лише на Галичині, населення ж Волині, Полісся та Холмщини було змушене працювати у польських кооперативних асоціаціях.

За підрахунками істориків, в 1921 році у Східній Галичині нараховувалося близько 580 українських кооперативів, у 1928 р. їхня кількість підстрибнула до 2500, а на 1939-ий - наблизилася до 4000.

Загальне число членів найбільших 5 кооперативів напередодні другої світової війни сягало понад 700 тис. чоловік і вони забезпечували роботою понад 15 тис. українців.

ПОЕЗІЇ, НАТХНЕННІ ТЕРОРОМ

(уривки)

Олена Теліга. (1933)

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?

Як могли ми чекати — не битись, а спать

В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо

Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.

...А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу

Розпалили ви знову — спаливши життя.

І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,

Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю — зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Олег Ольжич (1940)

...Ви вийшли, незнані, із темряви нор

Позначити шлях перемоги.

І знав вас поштовий брудний коридор

І сірі обніжки дороги.

...Був час над усе легковажних гадок —

Імпреза і знову імпреза —

Коли заблищав по ріллі Городок

Безжалісним холодом леза.

Суспільносте блідо-рожевих півслів,

Гурра-наукової бздури,

Огрядно-тупих патріотів, послів

І всіх ювілятів культури!

Ці стріли безумні ударом бича

По рабському виді твоєму,

В просвіти і пасіки стрільно влуча,

В рожеві лаштунки едему.

...Товаришу, ти, чиє тіло вжила

Рішуча рука як стилета.

Тремтять молоді і здорові тіла

І зводяться крила до лету.

...Та ти не відхилиш свойого вінця,

Блідий, наче крейда, і тихий.

Підеш неухильно, підеш до кінця,

І вибух зголосить твій прихід.

...Він віє диханням солоним, як кров,

Тугих океанових надрів,

Що їх Севастополь на все розпоров

Кільватерним ладом ескадри.

Над хижим простором Карпати - Памір,

Сліпуча і вічна, як слава,

Напружена арка на цоколі гір —

Ясніє Залізна Держава.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!