Розцвіла тим цвітом, що треба (20 років фестивалю "Червона Рута")

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 115321 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 01/09/2009Дата публікації

Перший (і найбільш знаменитий) фестиваль «Червона Рута», що відбувся на батьківщині Володимира Івасюка в місті Чернівці, виявився і єдиним за часів радянської влади і за існування СРСР – з 18 по 24 вересня 1989 року. Причому, він став настільки значним проривом в українському культурному житті, що й сьогодні, 20 років потому, його події свіжі в пам’яті багатьох.

АВТОР: Микола Поліщук

Фестиваль пройшов у насичений рік і насичений місяць – всього за кілька днів до нього завершився установчий з’їзд Народного Руху України (тоді ще «за пребудову»), а кожен день приносив свіжі новини. Ці новини з точки зору сьогодення виглядають звичайно і просто, але тоді всі вони сприймалися з глибинним антикомуністичним підтекстом.

Від Києва до Львова люди ставали в живі ланцюги, урочисто перезахоронювали на околицях Байківського цвинтаря останки Стуса, Литвина та Тихого, шили "бандерівські" прапори...

Зрештою, чи то два, чи три роки підряд масово гулялася досить умовна дата 500-річчя українського козацтва. Тому щойно вигаданий фестиваль за резонансом обіцяв стати чимось подібним.

В авторській пісні традиції до позасистемності існували ще з часів шестидесятництва.

Касети з записами першої "Червоної Рути" були видані канадцями з "Кобзи". Зверніть увагу на титул - ви пам'ятаєте такий гурт, як "Млин"? (Фото звідси)

В тих же 80-тих можна було почути і «київського князя Володимира Васильовича» у виконанні Анатолія Сухого, і сатиричні куплети Станіслава Щербатих (який у майбутньому став Тризубим Стасом).

Достатньо було завітати до Львова Михайлу Горбачову, як одразу ж з’явилася присвячена цій події гумористична пісня Віктора Морозова «Новина у місті Львові». За чутками, і "Міську, вважій!" "Братів Гадюкіних" теж стосувалася візиту генерального секретаря.

Андеґраунд же переспівував притомно-солодку офіціозну «Черемшину», добавляючи в неї елементи чи то жорстокості, чи еротики, насильства й українських визвольних змагань:

В тихому садочку, в комісара дочку

Я багнет встромив.

Українська національна ідея, носії якої масово з’їжджалися до Чернівців перебувала в самому оптимальному своєму стані – бурлескному.

Хотілося розмовляти українською мовою, співати і ламати все старе під гаслом «Роком - Круш!», написаним на багаточисельній фестивальній атрибутиці.

Справедливості ради варто зазначити, що ідея зібрати музичну толоку в Чернівцях належала далеко не неформалам.

Чернівці, 1989. "Кому Вниз", які нині співають про "Нахтіґаль", тоді виглядали навіть готичніше, хоч і співали в основному езоповою мовою

Це був захід, що проводився на рівні керівництва Ленінської комуністичної спілки молоді України, яка теж вирішила якимось чином вписатися в політичні процеси, що відбувалися в державі. А відтак навіть фестивальна газета виходила під гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!».

Пролетарі й єдналися. На стадіоні одночасно тусувалися як молоді націоналісти з «Товариства Лева», так і якісь поважні пани з діаспори, розгублені партійні функціонери і міліціонери, що полювали за носіями синьо-жовтих прапорів.

Специфічні кішки-мишки тривали весь фестивальний тиждень. Щойно міліції вдавалося забрати жовто-блакитний прапор в одному кінці стадіону, він з'являвся в іншому. Зрештою, крім прапорів народ почав носити синьо-жовті стрічки, вдягатися в якісь дивні жовто-блакитні одежинки і взагалі будь-яким чином підкреслювати свою українськість.

Міліція ж «загрібала» всіх, у кого хоч де-небудь в одязі зустрічалися синьо-жовті комбінації, причому робила це настільки активно, що співакам (зокрема, Марії Бурмаці) доводилося з трибуни закликати припинити міліцейський дебош. Такі переслідування одразу ж клалися на музику і співалися з естради тим самим охоронцям порядку:

Спить капітан МВС в Чернівцях.

І не відає ні сном, ані духом,

Що у спокій заб’ють нержавіючий цвях

Співаки, завербовані Рухом…

Фактично з сьогоднішнього погляду боротьба між носіями прапорів і політично заангажованою міліцією виглядає смішно. Зате «Червона Рута» довела - українська музика може бути значно ширшою за ту фольклорно-етнографічну резервацію, в яку її загнали в радянські часи.

Чернівці, 1989. Забутий нині Олександр Тищенко і його гурт "Зимовий Сад". Зате цю пісню на слова Шевченка зараз виконує Ірина Білик. 20 років тому в Чернівцях вона захворіла і виступила на "Червоній Руті" невдало, після чого припинила брати участь у музичних конкурсах

Українці дозволили собі те, чого по неписаним законам радянської країни дозволено було тільки корінному етносу (і то за додатковим узгодженням). Те, що можна співати, припустімо, український панк, звучало реальним викликом системі, ламало якісь глибинні її підвалини.

А, може, просто вся ідеологічна система була підігнана настільки щільно, що жодної цеглинки з цього масиву не можна було б витягти, аби не розвалилась головна споруда. Тож не дивно, що партійна преса поставилася до «необандерівського» фестивалю вкрай вороже (про це мова піде нижче).

До речі, я давно помічаю, що саме вихід українства за рамки тої самої відведеної і чітко окресленої червоними прапорцями по периметру «черемшини» для наших штатних русофілів і сьогодні є явищем, страшнішим за ядерну війну. Вони потерпають від когнітивних дисонансів. Їх жахає Подерев'янський не через ненормативну лексику, а через те, що ця лексика якимось чином вплетена в український контекст – а це вже явно виходить за відведені для українства бандури та трембіти.

Потрібно, щоправда, зазначити, що кінець 80-тих знаменувався культурним піднесенням в усіх республіках Радянського Союзу. Можна згадати, наприклад, великі фестивалі в Росії і Грузії, на яких відкривалися таланти з усіляких свердловських, ленінградських та інших рок-клубів. Очевидно, що цілі музичні жанри виходили з підпілля.

При цьому відбирати таланти було неважко: всі ці гурти виступали по якимось будинкам культури чи клубам, які в свою чергу знаходились в єдиній мережі і контролювалися тим таки комсомолом. Можливо, цим і пояснюється те, що на пізніших «Червоних рутах» подібного зорепаду, як на першій, не було.

"Брати Гадюкіни" через 17 років після першої "Червоної Рути". У 1989-ому вони співали "Міську, вважій!", у 2006-ому - "Вітьку, вважій!" :)

Сьогодні, через двадцять років після першого фестивалю в Чернівцях і в переддень ювілейного, десятого фестивалю в тому ж самому місті, варто згадати хоча б кількох із тих, чиї імена зазвучали після чернівецької «Червоної Рути».

Згадати Андрія Миколайчука, «Кому вниз», Вікторію Врадій («сестричку Віку»), Едуарда Драча, «Рутенію», Марію Бурмаку, Павла Дворського, сестер Тельнюк, Тараса Чубая, Станіслава Щербатих. Ну і, звичайно ж, «ВВ» та «Братів Гадюкіних».

За 20 років змінилося дуже багато, тим більше ми ж говоримо про досить рухливо і мінливе середовище митців. Якісь перспективні гурти (наприклад, той же «Млин») просто зникли, соліст «Рутенії» Анатолій Сухий відійшов від жанру рок-музики і зараз виконує під гітару повстанські пісні.

Лауреати першої "Червоної Рути" - Едуард Драч, Василь Жданкін

і Марійка Бурмака. Через 20 років їхні дороги розійшлися

Зате Марія Бурмака, навпаки, стала виконувати популярну музику.

Популярності і успіху «Воплів Відоплясова» і сьогодні ніщо не загрожує, хоча все ж таки Олег Скрипка сьогодні став більш причесаним і манірним, ніж Скрипка часів «Танців».

Андрій Миколайчук зник як виконавець, натомість довгий час перебував членом редколегії часопису «Бульвар».

Кость Єрофєєв, що пізніше прославився переробленим з антифашистської Bella Ciao «Маршем УНСО», помер рік тому, ще раніше пішов з життя Станіслав Щербатих, а менш ніж місяць тому ми втратили лідера «Гадюкіних» Сергія Кузьмінського.

«Сестричка Віка» вже через кілька років після фестивалю виїхала до Нью-Йорку.

Володар гран-прі «ЧР-89» - відомий також тим, що на закритті фестивалю вперше зі сцени в Радянській Україні виконав «Ще не вмерла...» - Василь Жданкін зараз дуже сильно втаємничився у православ’я, живе при Почаївській Лаврі і виступає дуже нечасто.

Зник цікавий український музичний журнал «Галас», започаткований на хвилі тієї ж "Рути".

Ще одне ім’я протягом фестивалю залишалось в тіні, хоча зараз воно добре відоме. Адже режисером-постановником чернівецького фестивалю «Червона рута»-1989 (як і кількох наступних, аж до 1995 року) був не хто інший, як нинішній міністр культури Василь Вовкун.

Виходячи з цього, не здається вже таким дивною оголошена ним нещодавно ініціатива збудувати в Чернівцях пам’ятник "Червоній Руті" – щоправда, не фестивалю, а всього навсього відомій івасюківській пісні.

Власник Гран-прі ЧР-1989 Василь Жданкін зараз виступає переважно в Росії - на цьому відео він (у квітні 2009-го) виконує пісню Едуарда Драча "Зірка Мономаха" перед учасниками колективу "Казачий Круг"

Очевидно, така спорідненість міністра з фестивалем допоможе вирішити ряд труднощів, зокрема й матеріального характеру, на які скаржилися організатори фестивалю.

А от інша річ є незрозумілою: чому відомство Вовкуна, який сам пробивав фестиваль крізь заборони чиновників і протистояння з міліцією, оперативно (навіть раніше за комісію з моралі) забороняє фільми про «Бруно»? Хоча це питання, очевидно, з іншої опери.

Сьогодні можна сперечатися, чи варто було забирати фестиваль із Чернівців і робити його таким собі «мандрівним дяком» з виступами кожен раз в новому місті. Наприкінці 80-тих це здавалося цілком нормальним.

«Червоній Руті» приписувалась просто таки якась прометеївська місія і здавалося, що співці, лірники і взагалі молоді таланти одним махом розбудять національну свідомість у дещо зросійщених східних регіонах. Зараз, через 20 років, виявилось, що це ми тоді погарячкували.

До речі, з часом «той» фестиваль у Чернівцях добряче обріс усілякими міфами і легендами.

Багато учасників за два десятки років уже самі встигли повірити в те, що Володимир Щербицький помер саме на другий день фестивалю. Насправді ж, комуністичний вождь на той час був живий і очолював ЦК КПУ. Він навіть досить жорстко прореагував на чернівецькі події, наслідком чого стала публікація в «Правде Украины» нищівного критичного матеріалу «Каким цветом расцвела «Червона Рута»?», передрукованого також в ряді місцевих партійних видань.

Стилістика тої публікації з того часу ніскільки не змінилася і є легковпізнаваною в будь-яких виданнях ліво- або русофільського штибу: «Недоумение и возмущение жителей Черновцов вызвали и организованные режиссерами фестиваля шествия по улицам города приехавших их соседних областей "глашатаев", которые носили жовто-блакитные флаги и трезубцы, а на шее - большие черные кресты, скандировали провокационные антисоветские лозунги, призывали браться "за вилы" и выступать против тех, у кого сегодня "все остальное оружие".

А во время конкурса исполнителей среди зрителей ходил благообразный старичок в национальном украинском костюме с бандурой и, останавливаясь перед группами молодежи, многозначительно напевал одну и ту же старинную казацкую песню, особо выделяя слова: "Вставайте, хлопцы, беритесь за оружие, настал решительный час!"».

Легенда української естради 90-их - Андрій Миколайчук - запалює "Червону Руту"-1989 хітом про нещасливе кохання

Повністю з цим маренням можна, до речі, ознайомитись на блозі, присвяченому «Руті-89», який веде один із переможців того фестивалю, співак Едуард Драч.

Лише через чотири дні після фестивалю, 28-го вересня, під час візиту до Києва Михайла Горбачова (киянам той візит запам’ятався величезною кількістю «людей в цивільному» з однаковими недоречними як для сонячного дня парасольками практично по всьому центру міста, що приїхали разом із Михайлом Сергійовичем) Щербицький був відправлений у відставку.

Однак легенда про те, що Володомир Васильович помер мало не під час виконання Андрієм Миколайчуком хіта про «підпільника Кіндрата», переходить із публікації в публікацію, вона пролізла навіть у Вікіпедію.

Насправді ж помер Володимир Васильович тільки через півроку. Але для багатьох з часом саме мистецький прорив «Червоної Рути» знаменував його відхід з історичної сцени. Як власне, і ще ряд історичних подій, наслідком яких стало 24 серпня 1991 року.

Список усіх фестивальних треків "Червоної Рути"-1989 можна подивитися на цьому чудовому блозі

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!