Коли Рух був немовлям: спогади про НРУ 20 років тому (частина 2)

Оцінка статті на цей момент: +5/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 60144 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 18/08/2009Дата публікації

Народний Рух зразку 1989-90 років мав бажання щось робити і загалом уявляв, які реформи потрібні країні, але з іншого - навряд чи мав системні погляди на механізм їх реалізації. Що в принципі не можна поставити йому у вину, тому що чіткого бачення того, що робити, не мав тоді ніхто.

Автор: Микола ПОЛІЩУК

В питаннях української незалежності і державної символіки одностайність рухівців була вражаюча.

А от з приводу того, на яких підставах має будуватися майбутня країна, панував суцільний сумбур – тим більше, що в герметичному СРСР знання про інші соціальні моделі, окрім радянської, були обмежені, а уявлення – дуже приблизні і занадто оптимістичні.

Взагалі, вважалось, що із зникненням радянської імперії зла на планеті настане якщо і не повний рай, то щось до нього подібне.

Може, немовлята і не будуть бавитися в пострадянському Едемі з левами, але вже те, що кордони впадуть, мов Берлінська стіна, і європейська демократична людність обійме заблудлих у комуністичних нетрях українців – така перспектива здавалася абсолютно реальною дуже багатьом, ба більше: деякі її адепти якимось чином дожили і до сьогодні.

Дослідження того, як радянська людина горбачовської епохи уявляла собі зовнішній світ, колись стане дуже цікавим об’єктом досліджень істориків і психологів, затуманивши за своєю глибиною «Бої за історію» Люсьєна Февра і принесе нашій країні славу та гроші – якщо ми встигнемо вчасно оформити на неї авторські права, зрозуміло.

Тим більше, цікаво буде відзначити, що на кінець 80-тих спостерігалась і явна диспропорція серед рухівців за спеціальностями: велика кількість гуманітаріїв та інженерів якось дивно контрастувала з повною відсутністю в лавах Народного руху України (за перебудову) представників, наприклад, держслужбовців, чи працівників силових органів – окрім спеціально на перебування в тих лавах уповноважених, зрозуміло.  

Інтуїтивно відчувалося, що нарівні з усіляким культурологічним відродженням, пріоритетним завданням нового руху було усунення комуністичної партійної еліти від влади, а значить – участь у виборах.

Перша "Червона Рута": з музики почалася велика політика. Фото звідси

Словом «партія» годі було себе називати – про таке ніхто навіть не мріяв. Більше того – існувало чимало адептів Народного Руху, як громадської (тоді ще вживалося нині не всім зрозуміле слово «громадсько-політичної») організації і згодом на Великій Раді Руху у Хусті навіть було прийнято рішення про те, що НРУ ніколи не стане партією...

На щастя, радянський закон про вибори дозволяв брати в них участь і висуванцям від громадських організацій та трудових колективів (норма, яку цілком можна було б повернути і сьогодні!), тож ніщо не заважало організації не будучи формально політичною партією, взяти в них участь.

Тим більше, що неформали, ще не об’єднані в єдиний Рух, уже накопичили певний досвід: весною 1989 року відбувалися вибори на З’їзд народних депутатів СРСР – новий орган державної влади в країні, запропонований Горбачовим на 19-ій партконференції.

Вибори були досить химерні: адже депутати обиралися не тільки в територіальних, але і в адміністративних округах, окрім того, третина депутатів взагалі обиралася не народним волевиявленням, а делегувалася з’їздами напівдержавних структур: профспілками, академією наук, споживчою кооперацією.

Навіть по одному депутатському кріслу було зарезервовано за ДТСААФ та всесоюзним товариством колекціонерів – все це дуже нагадує так і не зреалізовані нещодавні виборчі ініціативи конституційних змін, пропонованих БЮТ та ПР, до речі.

Така нечесність у законодавстві, лише трохи компенсувалася тим, що на перших в Радянському Союзі вільних (порівняно) виборах було зовсім мало чорного піару і зовсім не було маніпулятивних технологій.

Щоправда, існував адмінресурс, з яким практично неможливо були тягатися. Принаймні, по всім округам Києва було висунуто тільки по одному кандидату (в тому числі голів міськкому партії та міськвиконкому Масика та Згурського), в інших округах складалася видимість «альтернативності», де висувалися кандидатами по двоє традиційних радянських ударників праці, доярок та свинарок.

І яке ж було здивування і доярок, і Згурського, коли кияни раптом проголосували в більшості своїй «проти» всіх насильно насаджених їм кандидатів. Фактично, це був шок. Партійні керівники міста не могли пояснити, причин невдачі – тим більше, що й в самому столичному партосередку зріла зрада.

Голова Подільського райкому Іван Салій вирішив провернути такий же фінт, як і Єльцин і вийшов з гаслами відміни «шостої статті» і значної декомунізації країни. Більше того, рядові члени райкому не дали зняти Івана Миколайовича попри особисте розпорядження Щербицького. Чим не зразок демократії?

"Ланцюг єднання" - масова акція до Дня Злуки 22 січня

1990-го. Схоже, на фото проспект Перемоги у Києві

Після цього деморалізований міськком партії просто махнув рукою на симпатії “невдячних” киян, які обирали нових людей з новими гаслами – хоч не всі, звичайно, згодом виправдали народне довір’я. 

Дехто з депутатів тих років, як, наприклад, Юрій Щербак, і зараз залишається публічним політиком – хоч тоді важко було уявити біолога і письменника майбутнім респектабельним дипломатом, представником України у ключових державах світу.

 

Якби висловити одним словом настрої перших вільних виборів до Верховної Ради УРСР, то їх можна було б передати одним словом – пафос.

Накопичені за довгі радянські роки сподівання на краще вибухали зарядами оптимізму. Тим більше, що радянське життя навчило бачити антирадянщину в будь-чому: В’ячеслава Чорновола, якому українці діаспори подарували ксерокс, на сесії ВР звинувачували в шпигунстві.

Щось антидержавне увижалося навіть в такій абсолютно офіційній книзі, як закон про вибори – достатньо їй було потрапити до неформальних рук.

Принаймні тодішнього активіста «Зеленого світу» Сергія Федоринчика спіймала міліція і протримала в камері лише за те, що він скупив за власні гроші і роздавав на вулиці всім бажаючим текст виборчого закону. 

До речі, згадуючи той закон і ті часи, логічно припустити, що норма «проти всіх» має бути дієвою і в нинішньому передвиборчому законодавстві, хоча б тому, що за неї і сьогодні готовий віддати свій голос великий відсоток українського посполитства.

Причому «імперативність» голосування проти всіх має бути не менш дієвою, ніж за радянських часів, коли забалотовані виборцями кандидати не мали права повторно брати участь у виборчих перегонах. Думаю, такі норми, будучи закладені в закон, і сьогодні спонукали б депутатів набагато якісніше працювати з виборцями.

Я проти того, щоб відкидати радянську виборчу систему тільки через те, що вона діяла в СРСР. Навпаки, вона була прописана дуже добре, хіба що мала той недолік, що абсолютно не функціонувала. Так само, як і правова система.

Тим більше, що міліціонери, які раніше вибираючи, кого затримувати, а кого ні, виходили переважно із власної інтуїції, зовсім заплутались в тому, чи варто ловити неформалів, чи, навпаки – дивитись на них, як на пагінці перебудови та “нового мислення”.

Частіше всього когнітивний дисонанс в міліцейських головах приходив до висновку, що це таки пагінці - але такі, які варто було б радикальним чином видерти.

 

Ось типовий приклад спілкування міліції з неформалом. 22 травня 1990 року. Біля пам’ятника Тарасові Шевченку стоїть неформал Валентин Ч. з синьо-жовтим прапором. Він щільно оточений міліцією, яка традиційно в цей день чекає на зяву неформалів у парку навпроти університету.

 

-Що вам від мене потрібно? – питає «змагар».

-Прекратите демонстрацію – відповідають йому.

-Яка ж із мене одного демонстрація? – щиро дивується той.

-Вы демонстрируете флаг.

 

Після чого міліціянти кидаються на неформала, відбирають в нього прапор і розходяться. Валентин Ч. залишається самотній на майдані, демонструвати самого себе.

З’являлися і радикали – теж переважно самодіяльні.

Якісь праві панєвропейські расистські рухи рухи ще не могли прорватися із своєю ідеологією через рештки залізної завіси, тому бажаючим брати кого-небудь «на ножі» доводилося імпровізувати. Це сьогодні можна купити собі рафінований імідж бонхеда за помірну ціну і оптом – від невеликого переліку штампованих переконань і до атрибутики. А перші київські радикали були людьми творчими.

Якщо зараз ми не знаємо, куди дівати неліквідну українську продукцію, то ті, навпаки, робили рейди на вокзал з метою не допустити «розграбування України» (=не дати нічого вивозити звідси!).

Загалом це була популярна політика. Зокрема, я сам пам’ятаю, як влада Кіровоградської області заборонила вивозити за межі області друкарські машинки «Ятрань». А оскільки вокзал на той час гостинно розкривав свої обійми колишнім партнерам по соцтабору, що вивозили з України все - від слюсарного елементу і до львівських телевізорів «Електрон» - то молоді було де розгулятися.

Якимось румунам юні СНУМівці розбивали українські чайники об голови, у якихось поляків конфісковували «московську» ковбасу, якою відбивалися від міліції, а один з тодішніх радикалів (нині відомий в своїх колах бізнесмен) розповідав, що, тікаючи від ЗМОПу, пірнув під якийсь потяг і поповз під вагонами. Повз довго, не піднімаючи голову, напружено, а коли-таки глянув угору, то із здивуванням помітив небо та зорі. Потяг давно кінчився, а патріотичний захисник української продукції все продовжував повзти по шпалах…

Керівники Руху відверто побоювалися «крайніх», однак не могли не врахувати того, що радикали представляли собою дуже мобільну, постійно готову до дії компанію.

"Дядя Толя" Лупиніс виступає на з'їзді УНСО. При своїй екзотичності і радикалізму, він був сильною людиною і вмів досягати поставленої мети

Тим більше, що "крайні" були завжди під боком: осідок Спілки незалежної Української молоді - тоді ще під проводом нинішнього телеведучого Дмитра Корчинського - перебував безпосередньо у флігелі будинку на Музейному провулку, в якому знаходився Народний Рух.

А навпроти парадного входу до Руху на Музейному провулку часто можна було побачити одного з найбільш непересічних українських дисидентів - Анатолія Лупиноса, який сидів на вулиці за непримітним столиком і приймав всіх бажаючих в «громадяни Української Народної Республіки». Кожному бажаючому давався в обмін на підпис папірець з тризубом і підписом пана “Анатоля”. Це було, певно, наймирніше заняття за все насичене життя цього революціонера-бунтаря.

Десь у мене зберігається навіть зразок такого «посвідчення» - я взяв його лише заради автографа. Так, вічна біда будь-якого українського національного руху – бутафорська (до якої я відношу і ці «посвідки громадян УНР») складова. Однак, на той час на це звертали увагу не більше, ніж на якусь тимчасову проблему.

Тим більше, що й думки пана Лупиноса були, очевидно, далекі від реєстрації громадян неіснуючої держави – що й показали його пізніші подвиги на всіх буквально фронтах усих без виключення кавказьких воєн.

Першу частину спогадів рухівця з 20-річним стажем Миколи Поліщука читайте тут

Оцінка статті на цей момент: +5/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!