В Африці воюють діти. Конфлікт на континенті перетворився на війну без ідеї, заради війни

Повстанці сьогодення не особливо зацікавлені в новонавернених, однак намагаються викрадати чужих дітей, давати їм у руки Калашникова чи сокиру і відправляти вбивати.

Уважно погляньте на нерозв’язні конфлікти від утримуваних повстанцями струмків дельти Нігеру до пекла в Демократичній Республіці Конго. Таке там скрізь.

Зараз спостерігаємо занепад класичного африканського визвольного руху та розповсюдження чогось іншого - чогось дикого, хаотичного, незрозумілого і сповненого насильства.

Якщо вам подобається називати це війною, добре. Але те, що поширюється по всій Африці, як вірусна пандеміїя, насправді є лише озброєним до зубів бандитизмом.

Як голова відділу Східної Африки в "Нью-Йорк Таймс" я висвітлюю життя й новини дванадцяти країн. Але більшу частину часу витрачаю на ці не-війни.

Я часто бачив зблизька, - часто занадто зблизька, - як боротьба переростала від моделі солдати-проти-солдатів (що сьогодні -- рідкість в Африці) до моделі солдати-проти-мирного населення.

Більшість африканських борців сьогодні не є повстанцями з метою – вони просто хижаки. Ось чому ми стикаємося з приголомшливими злочинами, такими як епідемії згвалтувань у східній частині Конго, де члени збройних угруповань за останні роки піддали сексуальному насильству сотні тисяч жінок, часто так садистськи, що жертви стають каліками на все життя.

Які війські чи політичні цілі введення автомата в жінку і натискання на курок? Терор став самоціллю, не просто засобом.

Це відбувається у більшій частині Африки, де майже половина 53 країн континенту мають або недавно мали активні конфлікти. Тихі місця, як-от Танзанія, – це, радше, окремі винятки, і навіть комфортна туристична Кенія вибухнула в 2008.

Якщо порахувати втрати всього десятка країн, які моніторю, побачимо десятки тисяч мирних жителів, які гинуть щороку. В одному тільки Конго з 1998 року загинуло більше 5 мільйонів осіб (за даними Міжнародного комітету порятунку).

Звичайно, і в останнього покоління бійців боротьба часто була кривавою. Десятилітні повстання в Південному Судані знищили понад 2 мільйони життів.

Але справа навіть не в цифрах. Мова йде про методи та цілі боротьби, а також її керівників.

Ватажок партизанів Уганди 1980-х Йовері Мусевені розпалював своїх повстанців, розповідаючи їм, що вони – основа національної народної армії. Мусевені став президентом у 1986 і досі перебуває при владі (це інша біда, інша історія).

Але його слова здаються надзвичайно благородними у порівнянні з найвідомішим лідером повстанців в країні сьогодні - Джозеф Коні віддає лише накази нищити.

Навіть якби вдалося витягнути цих люди зі сховків у джунглях і змусити сісти за стіл переговорів, запропонувати їм нема чого. Вони не хочуть міністерств чи земель в управління.

Їхні армії часто складаються з травмованих дітей, які мають досвід і навички (якщо можна їх так назвати) абсолютно непридатні для цивільного життя.

Все, що вони хочуть, - це гроші, зброю і дозвіл на грабунок. І в них вже все це є. Як вести переговори з такими людьми?

Коротка відповідь: ніяк. Єдиний спосіб сьогодні зупинити повстанців - це захоплення або знищення їх керівників. Багато хто з них – харизматичні лідери, чиї організації, скоріш за все, розпадуться, як тільки вони зникнуть.

Саме це відбулося в Анголі, коли застрелили лідера бунтівників контрабандиста Йонаса Савімбі: один з найінтенсивніших конфліктів часів "холодної війни" раптово закінчився.

У Ліберії мить, коли Чарльза Тейлора - польового командира, який став президентом - заарештували в 2006, стала миттю падіння завіси у жахливому цирку 10-літніх вбивць у Хелловінівських масках.

Незліченні долари, години роботи і життя витрачено на безрезультатні раунди переговорів, які ніколи не принесуть таких ефективних результатів, як одна куля.

Те ж саме можна сказати і про обвинувачення багатьох повстанських лідерів за злочини проти людства у Міжнародному Суді. Маючи перспективу майбутнього переслідування, ці повстанці ніколи не здаватимуться.

Як ми до такого дійшли? Може, це чиста ностальгія, але мені здається, що африканські повстанці минулого були класом вищі.

Вони боролися проти колоніалізму, тиранії чи апартеїду. До перемог повстаців часто приводили впливові й розумні лідери з переконливою риторикою. Скажімо, такі люди, як Джон Гаранг, який очолював повстання на півдні Судану зі своєю Народно-визвольною армією. Він добився успіху там, де це вдавалося небагатьом партизанським ватажкам: допоміг народові захопити свою країну.

Почасти завдяки його наполегливості у Південному Судані наступного року пройде референдум стосовно відділення від Півночного. Гаранга помер у 2005 при падінні вертольота, але про нього все ще говорять як про бога. На жаль, регіон без нього виглядає досить сумно.

Я їздив у Південний Судан в листопаді, щоб зробити репортаж про етнічні міліцейські загони, що сформувалися в новому владному вакумі і вже тисячами переміщають по країні цивільних осіб.

Навіть Роберт Мугабе, диктатор Зімбабве, колись був партизаном з чітким планом. Після перетворення керованої білими Родезії в чорну Зімбабве він перетворив свою країну в одну з найшвидше зростаючих і найбільш диверсифікованих економік на південь від Сахари - в перші півтора десятиліття свого правління.

Він мав статус справжнього героя війни, а допомога іншим визвольним рухам Африки у 1980-і досі відображається в небажанні багатьох африканських лідерів критикувати його навіть сьогодні, хоча саме він привів Зімбабве на шлях до пекла.

Ці люди - живі реліквії минулого, яке вже, в основному, знищене. Посадіть добре освіченого Гаранга і старого Мугабе в одну кімнату з сьогоднішніми безідейними лідерами повстанців – і в них не знайшлося б нічого спільного.

Протягом одного покоління ця частина світу повністю змінилася. Закінчення "холодної війни" призвело до розпаду держав та хаосу. До континенту, на якому великі держави колись бачили споруду з доміно, що її необхідно утримати від розвалу, вони раптом втратили будь-який інтерес.

Виняток, звичайно, становлять природні ресурси, які можна купити, як і раніше, легко, - і часто з гарною знижкою - у різноманітних збройних угруповань.

У певний момент виявилося, що єдине, що потрібно для утримання при владі, -- зброя, а її навколо знайшлося достатньо. АК-47і і дешеві боєприпаси потекли в найвіддаленіші куточки Африки з руїн Східного блоку. Це була прекрасна можливість для проявлення харизми і вирішення проблем моралі.

У Конго після 1996-ого знайшлися десятки людей, які повстали проти диктатора Мобуту Сесе Секо - можливо, найзіпсованішої людини в історії цього найкорумпованішого континенту.

Після розпаду держави Мобуту ніхто її вже не відновлював. У анархії, яка настала, лідери повстанців захоплювали території, багаті золотом, алмазами, міддю, оловом та іншими корисними копалинами. Серед них були Лорана Нкунди, та інші - вибухова солянка командирів Май Май, геноциду в Руанді, божевільних лідерів пишно-жорстокої групи під назвою Расти.

Я зустрів Нкунди у гірському притулку в кінці 2008, пройшовши довгий брудний шлях, який охороняли солдати з дитячими обличчями. Худий, як тріска, генерал красномовно описував утиски меншин народності тутсі, що її він нібито і представляв.

Коли я запитав про важкі військові податки, що він впровадив, та жінок, згвалтованих його армією, генерал розсердився.

Питання, однак, не особливо його стривожило і зрештою він повеселішав. У будинку достатньо місця для гостей, чому б мені не заночувати?

Нкунда не такий вже й неправий стосовно безладу в Конго. Етнічна ворожнеча – дійсно частина конфлікту, разом з земельними суперечками, біженцями і втручанням сусідніх країн.

Але одна з важливих тенденцій, яку я зрозумів, - це швидкість, з якою залишки законності в цих розвалених державах Африки переростають у комерційне кровопролиття. Конго сьогодні стало домівкою хижих до ресурсів повстанців, яким невиразні антиурядові почуття стають виправданням для розкрадання спільного майна.

Природні багатства Конго належить 70 мільйонам конголезійців, але протягом останніх 10-15 років ці скарби розкрадаються кількома десятками повстанських командирів, які використовують ресурси для купівлі нових озброєнь і збільшення хаосу.

Можливо, найтривожнішим прикладом африканської не-війни постає Господня армія опору (Lord's Resistance Army, LRA). Вона почала діяти як повстанський рух на півночі Уганди, під час беззаконня 1980-х. Як і банди забрудненої нафтою дельти Нігеру, LRA спершу висловлювала деякі претензії на легітимізацію, -- перш за все, боротьбою проти збідніння районів мешкання етнічних ачолі.

Лідер руху Джозеф Коні, молодик з перукою, і неясним белькотінням, назвався пророком, який підтримує Десять Заповідей. За короткий час він порушив їх всі. Він використовував свою начебто магічну силу (і наркотики), щоб доводити послідовників до шаленства і натравлювати на тих самих ачолі, яких він мав би захищати.

LRA буквально прорізалась через увесь регіон, залишаючи сліди у вигляді відрізаних кінцівок і відірваних вух. Вони більше не говорять про десять заповідей - і багато з їх жертв навряд чи взагалі колись зможуть говорити.

Я ніколи не забуду відвідування північної Уганди кілька років тому і зустрічі групи жінок, чиї губи повідрізали маніяки Коні. Їх роти завжди відкриті, і ви завжди бачите їхні зуби. Коли Уганда нарешті розпалася в кінці 1990-х, Коні і його люди просто продовжили улюблену діяльність. Сьогодні це лихо поширюється в одному з „найбеззаконніших” районів земної кулі: на кордоні Судану, Конго і Центрально-Африканської Республіки.

Діти-солдати є невід'ємною частиною цих рухів. LRA, наприклад, не завойовує територій, але захоплює дітей - вони, мовляв, не торкнуті скверною світу сього. В її рядах безліч хлопців і дівчат, які грабують села і насмерть затовкують новонароджених у дерев'яних ступах.

Щонайменше третина всіх задіяних у боях у Конго - молодші 18 років. Новий хижацький стиль африканських воєн мотивується і фінансується злочинцями, народна підтримка для „повстанців” вже не має значення.

Піклуючись про завоювання умів і сердець, не набереш багато рекрутів. У такій ситуації викрадення і маніпуляції над дітьми стають єдиним способом для підтримки організованого бандитизму.

Діти виявилися ідеальною зброєю: їм легко промивати мізки, вони дуже віддані, безстрашні, і, найголовніше, їхній ресурс необмежений.

У цю нову епоху вічної війни навіть Сомалі виглядає інакше. Ця країна, безумовно, має образ найхаотичнішої в Африці - виняткова навіть для регіону нескінченних конфліктів. Але що, коли Сомалі – лише один зі страшних прикладів розростання війни в Африці?

На перший погляд, здається, що Сомалі охоплена релігійно забарвленим конфліктом між безсилим урядом, який користується міжнародною підтримкою, та ісламістською міліцією аль-Шабаб. Однак бойові дії мотивуються тією ж старою проблемою, яка мучить цю вкрай бідну країну з 1991 року: локальні військові диктатури.

Багато з тих, хто командує або фінансує бойовиків у Сомалі сьогодні, вже неодноразово втягував країну в хаос протягом останніх 20 років - у боротьбу за залишки обмежених ресурсів: порт, аеропорт, телеграфні стовпи, пасовиська.

Сомалійці втомилися від ісламістського угрупування "Шабаб" і їхніх драконівських правил - заборонена музика, золоті зуби, навіть бюстгалтери. Але від повстання проти іноземних терористів місцевих жителів Сомалі утримує глибоко вкорінена культура наживання на війні.

Світ дозволив Сомалі занадто довго тліти без постійного уряду. Зараз багато можновладних сомалійців зацікавлені в підтриманні хаотичного статус-кво.

Один експортер оливкової олії в Могадішо повідомив мені, що він і кілька друзів по торгівлі купили контейнер ракет, щоб відбиватися від урядових військ, бо "податки дратують".

Найстрашніше: скільки хворих держав - на кшталт Конго - сьогодні демонструють симптоми, подібні до Сомалі!

Кожного разу, коли виникає потенційний лідер, який хоче навести порядок в Могадішо, злочинні мережі об’єднуються, щоб фінансувати його супротивників, незалежно від того, хто це. Чим довше ці області житимуть у беззаконні, тим важче їх повернути до „необхідного зла” у вигляді уряду.

Все це може видатися грубим спрощенням, і дійсно не всі конфлікти в Африці підпадають під цю нову парадигму. Старий добрий військовий переворот все ще залишається розповсюдженою формою захоплення влади, як в 2008 пересвідчилася Гвінея, а за нею й Мадагаскар.

Крім того, я зустрічав кілька цілком пристойних повстанців, які, здається, керуються цілком правильними мотивами, як дехто з командирів Дарфуру й Судану. Але, хоча їхні політичні позиції сформульовані досить чітко і ясно, організації, якими вони "командують", такими не є.

Повстанці „старого стилю” проводять роки в буші, відточуючи лідерські навички, поліруючи ідеологію і навчаючись основам піару, перш ніж зустрічатись із західними дипломатами чи давати інтерв'ю телебаченню.

Сьогоднішні повстанці виринають з невідомості, щойно в них заводиться веб-сайт і "прес-служба" (читай: супутниковий телефон). Коли я прийшов на миротворчу конференцію по Дарфуру в Сирті (Лівія) у 2007, я швидко зрозумів, що для багатьох повстанських "лідерів" основною мотивацією присутності були не переговорні сесії, а буфет, де можна скільки завгодно їсти.

Ці не-війни, безперервні конфлікти продовжуються увесь час. Я проводжу дні, каталогізуючи їх і те, як вони змелюють життя і випльовують шматки органів.

Нещодавно я був на півдні Судану, працював над статтею про полювання угандійської армії на Коні, і зустрів молоду жінку на ім'я Фло. Протягом 15 років вона була рабинею в LRA і нещодавно втекла. Її ноги були покриті шрамами, а очі часто надовго завмирали в одній точці, між її відповідями були довгі паузи, під час яких Фло дивилася на горизонт.

"Я просто думаю про повернення додому", - сказала вона. Для неї завжди було незрозуміло, чому LRA веде бойові дії. Їй здавалося, що вони просто безцільно блукали джунглями, ходячи по колу.

Це те, до чого прийшло багато конфліктів в Африці, – ліс, сповнений насильства, якому не видно кінця.

африка війна нове середньовіччя інозмі